Рабство авторських дієт

Феліпе Фернандес-Арместо

Я зробив поганий вибір. З п'яти священиків, з якими я ділив невеличку та інтимну трапезу у велетенській та переповненій їдальні, четверо попросили смажену курку, на вигляд дуже апетитну, хрумку і м'ясисту. Але коли усміхнена монахиня принесла повні тарілки й мисочки з вареною картоплею і зеленим горошком в сметані, моя скромна порція тушкованої телятини виглядала жалюгідно, сірувато і обдерто, як старий одяг. Ми були в їдальні гуртожитку Конґрегації Святого Хреста в кампусі мого університету. Я попросив телятину за порадою одного зі священиків, мого колишнього студента, який був моїм амфітріоном. Мене захопила і підманула ідея перетворення викладача на учня — хоч би й в такому скромному завданні, як вибір страв.

Усміх монахині знову замаячив біля столу: вона розповідала нам, що є на десерт. Цього разу, пообіцяв я собі, я спробую справжню перекуску священика. Усі мої співтрапезники відмовилися від шоколадно-горіхового торту як від занадто важкої страви і вибрали веселковий сорбет. «Я також!» — вигукнув я довірливо. Нам принесли велетенський кавалок морозива, що не мав ні грама сорбету, але містив добрячу порцію товщу, посмугований бридкими шрамами крикливих кольорів. Та я вже не переймався їжею. Я розважався, розмовляючи з тими ерудованими, симпатичними отцями, цілком відданими своїм університетським обов'язкам.

Мене дуже вразило те, що не лише за моїм столом, а й у всій їдальні — а було в ній десь 60 осіб, й усі священики — і найстарші, і молоді виглядали цілком здоровими — фізично, ментально і духовно, і це, очевидно, аж ніяк не було скутком їхньої дієти. Я розважаюсь також, коли вечеряю з моїми світськими друзями, але роблю це сміючись з наших безумств, тривог, хвилювань, обсесій та безглуздих ідей. Натомість у товаристві священиків, незважаючи на те, що їхній спосіб життя — целібат, незаможність і послух — є далеким від нормального (якщо міряти мирською нормальністю), у мене було відчуття, що я є частиною всесвіту, де панує безмежний спокій і глибокий мир.

Троє з моїх співрозмовників були викладачами — антропології, філософії і політології відповідно. Ще один провадив пошук місць волонтерської роботи для багатьох студентів з університету Нотр-Дам, які хочуть рік чи два після отримання диплому витратити на те, щоб допомагати нужденним або хворим. Інший — колишній мій студент — був завідувачем студентського гуртожитку. Ми розмовляли про теми наших досліджень, наших студентів, про надії, які ми покладали на футбольну команду нашого університету. Жодного бурчання, самоаналізу, суперництва чи теологічної ненависті (попри те, що в гуртожитку є священики ліберального крила, які шукають форми співіснування з цим світом, й ультрамонтани, які відкидають будь-який компроміс зі світським суспільством).

Отож вечеря може бути здоровою в широкому значенні цього слова, навіть якщо їжа такою не є. Атмосфера, настрій, приязність і спільність цінностей впливають більше, ніж страви. Баланс протеїнів, вуглеводів, вітамінів та, як вважається, шкідливих чи корисних інґредієнтів важить менше, стримані й дисципліновані веселощі — набагато більше.

За збігом обставин наступного дня мої студенти на занятті з історії харчування порушили проблему, яка була тісно пов'язана з тим, що я пережив зі священиками. Я думав, що вони покликатимуться на нове повідомлення Оксфордського університету, згідно з яким яловичина може бути причиною більшості випадків захворювання на рак прямої і товстої кишки у пацієнтів чоловічої статі. Такі повідомлення увійшли в моду, вони базуються на страхітливій кількості буцімто наукових досліджень, які звинувачують сільськогосподарське виробництво у майже всіх гріхах світу — від кліматичних змін до серцево-судинних захворювань і втрат від раку. Часом вони мають рацію, але люди з критичним складом розуму — а мої студенти, дякувати Богу, мають дуже критичний склад розуму — зазвичай реагують на них скептично, бувши певними, що ми живемо в культурі страхів, де практикується політика загроз і «наука залякування».

Я думав, що виступи студентів будуть передбачуваними: вони покликатимуться на історію дієтетики, щоб показати: режими харчування, що їх радять у різні історичні моменти чи в різних реґіонах світу, відповідають культурним впливам й упередженням та потребам своєї епохи. Дієтологи кожного покоління ставлять ставку на чинну науку, і їхні приписи потім відкидають інші науковці відмінної формації.

Але сталося не так. Студенти зосередилися на концепції корисного, яка також, як виглядає, не є універсальною концепцією. Молода китаянка Соня (ми її так називаємо, хоча її справжнє ім'я Фенґ) прочитала напрочуд цікаву доповідь про китайську кухню, яка на Заході має славу дуже корисної для здоров'я. Вона показала нам, як готують її улюблену страву, «свинину по-червоному», розповівши китайський політичний жарт («якщо ти готуєш м'ясо свині, постарайся, щоб вона була червоною»). Найдивовижнішим у класичному способі приготування цієї страви було те, що підрум’янюючи м'ясо перед тим як додати соус, треба підсмажувати його ледь-ледь, не дозволяючи салу розтопитися, щоб потім насолодитися шматочками з товстою шкіркою блискучих ліпідів, в'язкою і блідою, з якої стікають краплі жиру. Їх їдять, легко стиснувши паличками, разом із, ясна річ, рисом, политим лоєм і соусом, навіть не думаючи подавати на стіл овочі або фрукти. І цей соус містить вражаючу кількість солі й цукру.

Ми були просто ошелешені, коли Соня заявила нам, що вона «вдома в Китаї їла набагато більше м'яса і менше риби та овочів, ніж тут [в США], в країні гамбурґерів та біфштексів». Звісно, студентські їдальні не такі, як їдальня священиків в Конґрегації Святого Хреста: все, що подають студентам, готується на підставі найпроґресивнішої науки і згідно з чинними нормами здоров'я та гігієни. «Для нас, китайців, — провадила далі Соня, — корисність, як і в давньогрецькому епікурействі, полягає в тому, щоб завжди без захланності їсти те, що нам смакує». Це змусило мене задуматися над доктриною великого філософа Ісайї Берліна, з яким я зазвичай ділив трапезу в лондонському Атенеумі перед його смертю: треба керуватися схильностями власного метаболізму і їсти те, чого тобі хочеться, тому що «тіло знає, тіло керує». Споживання твоєї улюбленої страви дає тобі глибоке задоволення і приводить до настрою, який сприяє гарному самопочуттю і плідним суспільним стосункам.

І не лише розмаїття культур вимагає дієтичного різнобарв'я. Насправді людська неоднорідність примушує кожного з нас до індивідуального вибору харчів. Кожне тіло — кожний комплект фізичних елементів, діяльності та обов'язків — є відмінним. Дехто потребує споживання такої кількості солі, цукру, молочних продуктів чи протеїнів, яка іншим завдала би шкоди. Авторські дієти роблять рабів з мільйонів людей, але приносять користь лише небагатьом. Можливо, замість того, щоб ставати хворими розумом і духом, забиваючи собі голову небезпеками того чи іншого інґредієнта, всі, хто переймається своїми формами чи розміром, мали б керуватися єдиними правилом: їсти менше. Ненажерливість є гріхом не тому, що вадить тілу, а тому, що шкодить душі.

Врешті-решт, здоров'я має порівняно мало спільного з тим, що ми їмо, і багато спільного з тим, як ми їмо. Надмірно думати про здоров'я є психічною патологією. Ті, хто страждає на неї, прирікають себе на нещасне життя. Їж те, що хочеш. Ті, хто жертвує своїми улюбленими стравами через поклоніння власному тілу, врешті-решт програють. Я не раджу, дорогий читачу, копіювати меню священиків університету Нотр-Дам; я раджу прийняти інґредієнти, які є автентичними їхньому осяйному здоров’ю: простоту їхньої кухні, їхній спокій, їхній звичай цивілізовано розмовляти і їхній настрій робити все неквапливо, спокійно і милосердно.

Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам.