27 листопада – день народження Ольги Кобилянської. Водночас відзначають 130-річчя її літературної діяльності. Про видатну буковинську письменницю згадує її двоюрідний онук Олег Ельпідефорович Панчук.
Професор Панчук належить до тих українців, які можуть слугувати прикладом для молодого покоління. У свідомій позиції, у вчинках, у принциповості…
Маючи пряме родинне відношення до славетної української письменниці Ольги Кобилянської, Олег Ельпідефорович обрав зовсім протилежне від літератури заняття: став хіміком. І нині за його плечима – не одне досягнення: доктор хімічних наук, багаторічний завідувач кафедри неорганічної хімії ЧНУ ім. Ю.Федьковича, колишній декан факультету, автор багатьох наукових праць. А ще – колишній директор Центру буковинознавства й активний громадський діяч кінця 1980-х – початку 1990-х. У свої 83 все ще працює, але вже тільки зі студентами, читає їм лекції на рідному хімфаці. Власне, саме вони вважають Олега Панчука одним із найкращих викладачів факультету. Ось що вони пишуть про нього в Інтернеті: “Людина з Великої літери”, “ Спогади про навчання завжди починаються з цієї людини”, “Дуже розумний і дуже вимогливий”, “Це історія й душа факультету”… А у графі “ставлення до хабарів” ставлять йому “0”.
Світлина Наталії Фещук
Сам же Олег Панчук живе за гаслом: “Перед тим, як критикувати інших, спочатку подивися на себе і сам подай приклад».
“В нашій родині був девіз: чим більше дитина знає мов, тим більше шансів пробитися у житті”.
- Пане Олеже, Ви народилися і виросли у Чернівцях у будинку на вулиці Димитрова, де зараз знаходиться літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської. Але проживаєте зараз на іншій вулиці, хоч і сусідній…
- Будинок, в якому ми зараз мешкаємо з донькою Наталею та її родиною отримали взамін за музей. Коли почав діяти музей Кобилянської, влада запропонували нам вибрати рівноцінний будинок.
- Якось довелося прочитати, що Ольга Кобилянська казала вашій мамі: “Виховуй хлопців строго, і вони будуть тобі за це вдячні”…
- Це цілком могло бути…
- А яким було ваше виховання у патріотичному плані? Бо коли наприкінці 1980-х Ви були активним громадським діячем, у своїх виступах активно обстоювали українську державу, українську мову…
- Звісно, всім тим, що маю, завдячую насамперед вихованню. Вдома ми розмовляли тільки українською. Так, ми зналися з румунами, німцями, евреями, але дружбу вели тільки з українцями. А щодо мов, то Буковина була багатоетнічною, тут всі знали по 3-4 мови. В родині Кобилянських добре розмовляли і німецькою. Але це не була мова №1, а скажімо так, державна мова в родині. Кобилянська перші твори писала німецькою, бо ж вчилася в німецькій школі. А вже потім Наталя Кобринська і Софія Окуневська спонукали її писати українською. Вона відмовлялася, мовляв, я не можу писати будь-як, а літературну українську добре не знаю. Але тато Ольги був справжній українець, з Тернопільщини. І дбав про те, щоб всі діти знали українську. Отож наймав дітям вчительку. Також знали добре всі і польську мову. Бо мама Кобилянської – Марія Вернер, походила зі спольщених німців. В родині був такий девіз: чим більше мов дитина знає, тим більше шансів пробитися у житті. Я німецьку знаю досконало. Бо коли мені було п’ять років, то за рік до школи батьки віддали мене у Німецький дім, де був дитячий німецький садок. Дещо я вже знав з дому, а за місяць вже говорив перфектно. Потім була румунська початкова школа. В 5-му класі – звичайна радянська школа, де іноземною була німецька. То у класі я був асом і фактично нічого не вчив. І батьки вирішили, що так діло не піде і найняли мені вчительку французької мови. І до кінця школи я добре вивчив французьку. А коли поступив на хімічний факультет, треба було знати і мову міжнародної науки – англійську. Також розмовляю румунською.
- Коли до Вас звертатися на ім’я і по батькові – Олег Ельпідефорович, то перше, що здається, що Ваш батько був іноземцем…
- То ціла історія. Коли батько народився, в церкві при хрещенні батьки сказали, що хочуть назвати його Іллею. А священик відповів, мовляв, такого імені у моєму списку немає. І підібрав ім'я "Ельпідефор", що з грецької “носій надії”. Але дома тата кликали Іллею. Батько родом із села Мамаївці, що біля Чернівців. Під час Першої світової війни воював в австрійській армії, а згодом – у петлюрівській. Він був з дуже бідної сім’ї. Але закінчив (єдиний з усієї родини) українську гімназію у Чернівцях. Згодом вступив в університет, на історичний факультет. І в цей час вони познайомилися з мамою – на танцях у Чернівцях. Ольга Кобилянська тоді ще була відносно здоровою і вона ходила з дочкою на ті танці – щоб мама могла познайомитися з кавалерами, бо саму дівчину не пускали з дому.
Олена (1900-1974) і Ельпідефор (1894-1981) Панчуки
Моя мама закінчила педучилище, але працювала в рентгенівській лабораторії. У 1925 році батьки одружилися, в 1926 році народився мій старший брат Ігор, а в 1932 – я.
“Бабуся помирає, йди поцілуй руку і проси пробачення”…
- Кобилянська виховувала Вашу маму, яка стала їй прийомною донькою. А як так сталося, що дівчинка – Ваша мама – опинилася без батьківської опіки?..
- Олександр Кобилянський, брат письменниці, був прокурором у Заставні, і він не мав можливості опікуватися дитиною. Отож мою маму Олену віддав на виховання своїй сестрі Євгенії, яка з чоловіком мешкала у селі Димка. Вона теж не мала дітей, тому охоче виховувала це маля. А потім Євгенія захворіла. А Ольга Кобилянська була самотньою, це був якраз 1905 рік. І після розриву з Осипом Маковеєм вона вже розуміла, що особистого життя не матиме… До того ж у неї стався інсульт. І вона взяла цю п’ятирічну дитину до себе, пізніше її удочеривши.
Євгенія (1877-1917) і Олександр (1875-1933) Кобилянські
А загалом історія моїх батьків ще досі оповита таємницею… Мій дядько Олександр, брат Ольги Кобилянської, який був татом моєї мами, мав позашлюбний зв’язок із австрійкою, яка приїхала з Відня і прожила у Чернівцях кілька років, але вони так чомусь і не одружилися. А народивши дитину, вона виїхала до Відня. Які саме причини того, що вони не побралися і чому вона тут залишила дитину, не знаю. Для нас це загадка… Але думаю, що вона колись таки буде розв’язана. У мене вдома є пачка листів, перев’язана стрічкою, які Віргінія Лукасевич – так звали цю австрійку – писала Олександру. Може, Ольга Кобилянська щось і знала про цю австрійку, мою бабусю, але нам не казала. І моя мама про це дуже неохоче говорила…
- Отож, виходить, що у Ваших жилах тече й австрійська кров…
- Я знаю, що я українець і ніколи від цього не відмовлюся. Про іншу частку крові якось не задумуюся…
- Якою ви пам’ятаєте Ольгу Кобилянську?
- Вона померла в 1942-му, мені було 10 років. Кобилянська була дуже немічна, повністю паралізована. Зранку дзвонила у дзвінок, і приходили мама чи служниця, садили її у крісло. Наскільки пам’ятаю, була маломовною. Як потім з’ясувалося, вона не зовсім уже орієнтувалася в тому, що відбувається. Коли нікого не було, сиділа лише мовчки. Це було нещасне життя... Пам’ятаю той день – 21 березня 1942 року. Доктор Гузар, наш домашній лікар сказав, що життя Кобилянської – питання кількох днів. Я прийшов зі школи і мама каже: “Бабуся помирає, йди поцілуй руку і проси пробачення”… Кобилянська була найхворішою з усіх своїх братів і сестер, а пережила їх всіх… Напевно, завдяки силі духу. Після виходу творів, які принесли їй славу, вона відчула себе потрібною народу. Коли у 1944 році відкрився музей Кобилянської, то батьки вже працювали там.
- Олеже Ельпідефоровичу, дуже цікаво, чому хімія така визначальна у Вашій родині? Хіміком був ваш брат, хімік – одна з Ваших доньок..
- Колись мій тато мріяв про власну фабрику хімічних товарів. І каже братові: “Йди на хімічний факультет”. А брат переконав і мене. Моя дружина теж вчилася на хімічному, ми з нею тут і познайомилися. Але вона рано померла, у 1984 році. То я сам виховував своїх двох дівчат… Оля, старша, вона - кандидат хімічних наук. Живе зараз у Парижі, займається різними культурними проектами й туризмом. Поїхала у Францію в 1991 році, щойно закінчивши аспірантуру в Києві. Її туди запросив наш добрий знайомий.
Світлина з газети "Вільна Україна", №277/358 (Львів, 27 листопада 1940 р.)
Мій брат Ігор хімічний факультет закінчив у 1950 році, захистив кандидатську. Але у 1971 році помер від інфаркту... Ця трагедія сталася у Москві, куди ми поїхали удвох на наукову конференцію. Йому там стало погано, викликали швидку. Але в лікарню їхати з медиками брат відмовився. І то була фатальна помилка, бо швидка від’їхала, а через дві години брата не стало. На моїх очах….
“Вже є як є, лиш би більшовики не прийшли”
- Всі роки Радянського Союзу Ольгу Кобилянську називали серед тих видатних клуьтурних діячів, які вітали прихід радянської влади. Ви були першим, хто на початку 1990-х років заявив про неавтентичність статей Кобилянської, в який вона нібито хвалила Сталіна й тодішню владу…
- Це було в 1990 році, на з’їзді Народного Руху в Коломиї. Коли в 1940 році на Буковину прийшла радянська влада, то вже буквально наступного дня місцева комуністична верхівка прийшла привітати Ольгу Кобилянську з визволенням від румунського іга. Потім ці делегації ходили безперестанку… Мама з татом здогадувалися, що Кобилянська не зовсім орієнтується у ситуації, бо була вже дуже хвора, тому завжди були присутні, коли приходили такі гості. Скажу вам, що ці делегації і їхні походи дуже відволікали. Серед наших приїжджих знайомих у ті роки був журналіст і початкуючий письменник Дмитро Косарик, який мріяв написати книгу про Кобилянську. Він хоч і був партійний, але справляв враження щирого українця. І батьки єдиному йому дозволяли залишатися з Кобилянською сам на сам. І ось одного дня, навесні 1941-го, він забігає до мами на кухню з таким переляканим обличчям і каже, що Кобилянська щойно йому сказала: “Вже є як є, лиш би більшовики не прийшли”. Вона не орієнтувалася, що вони вже тут, допитують людей, депортують наших українців… Мого батька навіть в НКВД о 3-й годині ночі викликали, щоби він дав свідчення, хто з ним був у петлюрівській армії. Він відмовився, але ж могли його стерти, і ніхто би не пікнув. Але ми були, скажемо так, під “парасолькою” Ольги Кобилянської, і якби щось подібне сталося, то це був великий скандал.
- Дослідники творчості Кобилянської стверджують, що в архівах немає жодного рукопису таких статей. Як вони появлялися на світ?
- Одного разу до мого батька в університетську бібліотеку, де він працював директором, прийшов працівник міськкому партії і каже, що, виходить трохи негарно з Ольгою Юліанівною. Мовляв, радянська влада принесла звільнення від румунів, а Кобилянська на це не реагує. То хай би вона щось написла. А тато каже, що вона зараз у такому стані, що не може нічого писати. А той відповідає: ми напишемо, а ви дасте їй підписати. Так і сталося. Це було звернення до трудящих України, слава Радянській армії… Тато сказав Кобилянській, що вона підписує фінансовий документ. Мама потім мені розповідала, що вони радилися з батьком, що робити… Зайняти жорстку позицію – це означало ризикуватив всім, навіть життям Кобилянської. Вирішили піддатися, щоб зберегти родину. Ще раз чи два вони приносили на підпис. А потім вже писали самі. Як мені казав диреткор музею Кобилянської Володимир Вознюк, було десь не менше 50 таких звернень, я сам того не знав – до всяких свят і не свят. Та що ви хочете від терористичної організації, яка захопила владу над таким великим народом на такій великій території!..
“Набувайте фаху, а коли буде час, тоді включайтеся у справу, потрібну Україні”
- Пане Олеже, з початку 1990-х ви були дуже активні в громадському житті краю, але керівних посад ніколи не займали. Чому?
Олег Панчук – викладач
- Точніше – з 1988 року. Як тільки створилося Товариство української мови. Згодом вступив у Народний Рух України. До слова, більше в жодній партії ніколи не був. Восени 1989 року були збори чернівецького Руху, і Леонтія Сандуляка обрали головою. На Рух ж тиснула влада, а він був народний депутат СРСР і, так би мовити, ногою відкривав двері в кабінет секретаря обкому партії. А в 1990-му переобрали головою мене. Очолював по 1994 рік, і сам подав у відставку. Власне, я і так тоді мав багато роботи: був деканом хімічного факультету, директором Центру буковинознавства. Плюс наукова робота, аспіранти… Але ще до 1980-х моя родина завжди була свідомими українцями. В якійсь мірі та “парасолька” Кобилянської над нашою родиною була завжди. Вони не сміли нас чіпати, хоча ми знали, що в радянський час вони мали агентів і в нашому середовищі. Але тим не менше, помірковану критику ми завжди висловлювали. Більше того, нам з братом вдалося єдиними зі всього університету, не бути членами компартії. Та не те що компартії, ми навіть не були комсомольцями.
- Надзвичайно складно пропрацювати стільки років викладачем і жодного разу не взяти хабара, про що свідчать самі студенти…
- Звичайно, ми живемо у складний час, корупція тотальна, і пішло все це від радянської влади. Ментальність – лише побільше хапнути. До мене теж підходили, мовляв, постав таку і таку оцінку, студент віддячить. Я кажу: “Слухай, якщо я хоч раз візьму хоч пляшку коньяку, собі не пробачу. Це принцип – і розмов не може бути”.
- Зараз Ви – вже не в активному громадському житті, але з рідним хімічним факультетом все ще не пориваєте зв’язків…
- Поки є сили та енергія… Бо не уявляю собі бездіяльного життя. Навіть ось вихідні: ну трішки попорпаєшся в тому Інтернеті, пишу статті постійно, рецензую наукові роботи. Але ще маю потенціал бути з людьми, бути зі студентами. Правда, трохи важко ходити, бо маю проблеми з колінами. Але тим не менше щодня по 20 хвилин роблю зарядку. Не палю, не п’ю, раз в місяць можу дозволити собі склянку вина. Свого часу займався волейболом – одну зв’язку порвав, потім настільним тенісом – друга зв’язка. Мав перший розряд з настільного тенісу, до слова.
- Сьогодні багато людей не вірять, що буде Україна – вільна і багата держава, за яку колись боролися наші предки, тоді, наприкінці 1980-х – такі, як Ви, а зараз за неї віддають молоді життя … Що їм відповісте?
- Зовнішні арґументи вони мають. Бо 300 років рабського становища в колишній Російській імперії, а потім в радянській, звичайно, далися взнаки. Ще за рухівських часів нам здавалося, що досить розповісти одурманеним комуністичною пропагандою людям всю правду про злочини системи, як облуда з їхніх очей щезне, і вони з нами візьмуться за розбудову України… Та не склалося, ми недооцінили ефективність радянської пропаганди та інертність людського мислення… Скільки нашого народу русифіковано повністю! І ці манкурти, вони ще більші вороги України, ніж ті, хто просто є пасивним, без національної свідомості, українцем. Ці втрати мають бути поновлені за рахунок молодого покоління. Все вимагає часу. Треба бути оптимізмом, поважати інших людей, займати національно-свідому позицію. Але треба і своїх дітей виховати належним чином. Я своїм всю історію України розповів. І завжди казав дітям і внукові: “Набувайте фаху, а коли буде час, тоді включайтеся у справу, потрібну Україні”.
Розмовляла Наталія ФЕЩУК
27.11.2015