Сьогодні трудящі всього Радянського Союзу відзначають тридцятиріччя з дня смерті великого російського письменника Льва Миколайовича Толстого.
Толстой увійшов в історію літератури, як неперевершений майстер художнього слова, глибокий і правдивий реаліст, твори якого набули всесвітньої слави. Його величезна літературна спадщина завжди мала вплив на літератури всіх народів і, зокрема, на українську літературу. Кращі українські письменники вважали Толстого своїм учителем, відчували на своїй творчості його благотворний вплив. Зрозуміло стає, чому визначення і оцінка творчості Толстого з боку одного з найвидатніших українських письменників Ів. Франка викликають в наші дні такий великий інтерес.
Що ж привертало увагу Івана Франка до російської літератури взагалі і, зокрема, до творчості Толстого?
Художню літературу Франко вважав справою великої суспільної і громадської ваги. В особі письменника він бачив, насамперед, людину, яка закликана засобами художнього слова виражати надії і почуття народу, сучасності. Як справжній демократ, Франко все своє життя невтомно боровся за ідейне і художнє піднесення української літератури.
Виступивши ще замолоду проти застарілих естетичних канонів в галицькій міщансько-попівській літературі 60—70 рр. з її національно-провінціальними інтересами, дріб'язковістю теми, консерватизмом у формі, відривом від живої дійсності, рішуче засудивши цю її обмеженість, Франко весь час орієнтував українських письменників на кращі зразки світової літератури.
Однією з сучасних йому найрозвиненіших, найпередовіших літератур, спроможних художнім словом впливати на життя суспільства, Франко вважав російську літературу і тому так часто звертався до неї, глибоко вивчав її і цінував. Кращим російським письменникам Пушкіну, Гоголю, Лєрмонтову, Салтикову-Щедріну, Толстому, Некрасову і ін. він відводив перші місця в світовій літературі.
Російська художня література і прогресивна революційно-демократична публіцистика (Чернишенський, Герцен, Добролюбов) інтересують Франка ще в юнацькі роки. В одному з своїх "тюремних сонетів" він писав:
В дні юності, в дні щастя і любові
Читали ми "Что делать?"*) і розмови
Йшли про часи будучі, невідомі...
Плодами своїх студій і досліджень Франко завжди ділився з широкими читацькими масами на сторінках тогочасної преси. Його літературно-критичні статті, присвячені окремим російським письменникам, мали величезний вплив на громадське і культурне життя всієї України. Потрібно також відзначити, що багатьох російських письменників Франко перекладав на українську мову — Пушкіна, Лермонтова, Салтикова-Щедріна й інших. Але з усіх найбільшою увагою Франка користувався Лев Толстой. Цей інтерес до творчості Толстого проявився в нього ще в студентські роки. В одному з своїх автобіографічних листів до Драгоманова він писав: "З ваших листів до редакції "Друга" я вичитав, що треба знайомитися з сучасними письменниками, і кинувся читати Золя, Флобера, Шпільгагена так, як перед тим уже з запалом читав Л. Толстого..."
Протягом всього життя Франко любив і вивчав творчість великого письменника.
Крім численних побічних зауважень Франко залишив ряд інтересних статтей, спеціально присвячених життю і творчості Толстого. Один з самих ранніх відзивів його про письменника є стаття під назвою: "Толстой про земства". В цій статті він виступає на захист Толстого від нападок реакційних кіл російської державності. В період голоду в Росії в 90 рр. Толстой виступив у пресі і заявив, що царський уряд не турбується про вимираючий з голоду народ.
Франко у виступі Толстого бачить "сильний ляпас, вимірений російським адміністративним властям".
1892 р. в одному з московських літературних збірників, гонорар від якого призначався на допомогу голодним, Толстой знову друкує лист, в якому з новою силою засуджує злочинну безтурботність і бездіяльність царського уряду: "Здається, що при теперішньому способі подачі допомоги, — пишеться в цьому листі, — уряд тільки й жде того, щоб селянин пропадав докінця". Вся реакційна преса повстала проти Толстого за ці слова. "Московские ведомости" бачать в діяльності письменника серед голодних селян Рязанської і Тамбовської губерній антидержавну, нігілістичну пропаганду. Князь Шаліков вимагав судової розправи над Толстим.
В газеті "Львівський кур'єр" Франко друкує статтю, в якій докладно передає зміст листа Толстого, підкреслює благородність його вчинку, говорить про жахливе становище російського селянина.
Свою велику літературно-дослідницьку роботу під назвою "Лев Толстой", в якій дається аналіз майже всієї творчості великого письменника, Франко починає з огляду суспільно-політичного життя Росії. Стаття сповнена любов'ю до уярмленого панами російського селянина, пристрастю до описуваних в ній подій. Він цілком схвалює викривальні заходи Толстого проти царату і чиновників, які привласнювали призначені для голодних гроші. Всю вину і відповідальність за народні страждання Франко, як і Толстой, кладе на царський уряд.
На тлі цього темного царства міністрів і чиновників Франко бачить Толстого — "величну постать людини" в простій, сіренькій свитці, світлий промінь серед цієї темряви. Толстой, говорить Франко, є людина, яка "втілює в собі майже все те, що Росія має чистого, ідеального й симпатичного, яка, безперечно, є найкращим висловом характеру і прикмет російського племені".
Він цінує його за мужню стійкість, за самостійні погляди, за те, що в період реакції і переслідувань він, "одинокий з росіян, який відважився і поза межами Росії піднести свій голос в оборону злидарів, які страждають і вмирають".
В громадсько-політичній діяльності Толстого на захист голодних селян Франко бачить протестуюче недовір'я до царату. І саме за це недовір'я, протест він називає його найбільшим, найблагороднішим громадянином сучасності. Він відзначає, що виступ Толстого зробив сильніший удар по основах російсько-дворянсько-капіталістичної держави, ніж терористичні акти Халтуріна, Желябова, Гартмана.
Високо оцінюючи громадську роботу Толстого в 90 рр., Франко не з меншою увагою ставиться і до його творчості. Для нього автор "Війни і миру", "Анни Кареніної" — це, перш за все, великий художник слова. В його романах і повістях він знаходив неперевершені по силі реалістичні образи. Вони приваблювали Франка своєю глибиною, пластичністю, психологізмом, чого не завжди він знаходив навіть у таких письменників, як Золя, Флобер, Мопасан, яких він теж цінив.
Аналізуючи повісті Толстого "Дитинство", "Хлоп'ятство", "Юність" він захоплюється викінченістю образів, відмічає особливу цінність "суспільного тла" повістей, яке показує "всю глибінь розкладу (дворянства), всю гидоту кріпацьких взаємин". Його хвилюють "Севастопольські оповідання", в яких правдиво показано жахливу суть війни.
Розуміння і оцінку Франком творчості Толстого, зокрема російської і світової літератури взагалі, не слід відривати від його літературно-естетичних поглядів. Популяризація творів Толстого, орієнтація на них українських письменників були дуже прогресивними заходами Франка до підняття української літератури на рівень світової. Цю роботу Франко почав ще напочатку своєї діяльності і вів її невтомно протягом всього свого життя.
Одночасно з популяризацією творчості видатніших російських і світових авторів, Франко засуджував літературу українських і західно-європейських декадентів з їх сумними, занепадницькими настроями. Декадентам, які людину-святиню, перед якою завжди поклонявся гуманіст і демократ Франко, показували в брудних фарбах, з огидливим лицем трупа, в творах яких, замість живого повнокровного образу, виступав беззмістовний "общечоловік", — всім їм Франко протиставить творчість Толстого, в основі якої, як основну специфіку, бачив насамперед повнокровний образ людини, виведений з усією її психологічною складністю і багатством. "Війна і мир" це для Франка народна епопея, твір великої теми і широких узагальнень, насичений дією, в якому, однак, не губляться образи окремих людей. В цьому романі він знаходить "...в характерних типах усе російське суспільство того часу, починаючи з найнижчих верств і кінчаючи найвищою родовою і інтелігентною аристократією". Виступаючи проти декадентів, Франко ставав палким захисником гуманістичних і реалістичних традицій в українській літературі.
Художній образ з усіма його особливостями — типовістю, глибокою правдивістю — Франко вважав основою всякого твору. Цей естетичний принцип і був основним критерієм високої оцінки Толстого.
Франко один з перших в українській критиці відмітив, що сила реалізму творів Толстого полягає в спрямованості їх критики проти суспільних основ дворянсько-капіталістичної Росії. Характеризуючи сцени з "Анни Кареніної", де показано життя петербурзької великосвітської знаті, він пише: "В низці образів і постаттей, дуже пластичних, але разом з тим намальованих з подиву гідною дискрецією і делікатністю, Толстой показав нам бездонну порожнечу життя цієї суспільної аристократії, виявив цю атмосферу фальші, облуди, пустих слів, ущіпливих поглядів, яка з невблаганою конечністю отуманює, вбиває і знищує моральну й розумову істоту людини".
В розумінні творчості Толстого Франко виявив всебічність і глибоку наукову послідовність. Це видно з того, що він бачив сильні й слабі сторони його творчості.
Толстого-художника і Толстого-філософа, мораліста Франко і завжди чітко розрізняв і оцінював їх окремо. Відзначаючи високу вартість і силу критичного реалізму Толстого, Франко тонко закриває суперечності в його світогляді, в його туманних, парадоксальних філософських поглядах. Не принижуючи художніх якостей твору "Війна і мир", він заперечує, проте, "метафізичну доктрину" Толстого про те, що керуючу роль в вітчизняній війні 1812 р. над народом і полководцями відіграла якась надприродна, божественна сила. Вважаючи основною ознакою "Анни Кареніної" гостру критику вищих, паразитарних верств суспільства, він відмічає композиційну й ідейну роздвоєність твору. В тій частині роману, де автор показує життя і звичаї міської великосвітської знаті, Франко знаходить більше реалістичної правди, художньої сили, ніж там, де показується поміщик Левін в сільському оточенні. Філософський зміст, який Толстой вкладає в образ Левіна — захист патріархальних відносин поміщика і селянина — Франка зовсім не задовольняє і зазнає повного осуду. Протиставлення патріархального сільського побуту розкладеному цивілізацією місту він вважає основною ідейною хибою роману.
В творчості Толстого періоду 1881—1886 рр., представленій різними байками і легендами для народу, Франко відмічає еволюцію до занепаду, нахил до оголеної тенденційності. Толстовська проповідь "непротивлення злу" насиллям, проповідь христіянської любові до ближнього, як основи суспільного існування засуджувались цілковито.
Реакційні ідеї Толстого-філософа були предметом частої критики Франка ще й тому, що ці ідеї знаходили своїх наслідувачів серед деяких кіл галицької інтелігенції.
1905 р. галицький москвофіл Глушкевич виступив у Львові з доповіддю про російську літературу. Він замовчував художні реалістичні твори Толстого і говорив про Толстого-філософа, як про прогресивного виразника самобутньої російської ідеї, як духовного месію, з якого повинні всі брати приклад. Франко засудив такий вульгарний підхід до творчості Толстого. Він доводить, що Толстой великий і цінний своєю критикою поміщиків і капіталістів.
В літературно-критичних поглядах Франка на творчість Толстого проявились не менш яскраво, ніж у його художніх творах — романах, повістях і поезії — народність, його революційно-демократичний світогляд.
Популяризуючи творчість Толстого, Франко сприяв духовному і культурному зближенню двох великих народів — російського і українського.
*) "Что делать?" — роман Чернишевського.
[Вільна Україна]
20.11.1940