Починаючи з 2003 року, Акерман провів вісім років у збройних силах США в якості спершу – морського піхотинця, а далі –офіцера спеціальних операцій. Він служив кілька кампаній на Близькому Сході і Південно-Західній Азії у якості Тім-лідера Командування Спеціальних Операцій Морської Піхоти, а також як основний бойовий радник для 700 осіб спецбатальйону коммандос Афганістану, відповідальний за операції із захоплення вищого керівництва Талібану. Він також командував взводом з 75-ти осіб, що допомагали в рятувальних операціях після урагану Катріна в Новому Орлеані.
Був членом і активістом багатьох громадських ініціатив, в тому числі – членом ради Afghan Scholars Initiative та дослідницької фундації No Greater Sacrifice. Пізніше Акерман працював в Білому Домі – військовим радником в адміністрації Обами. В даний час живе в Стамбулі з дружиною і двома дітьми, пише про сирійську громадянську війну.
Еліот Акерман є заслуженим ветераном, нагородженим Срібною Зіркою і Пурпуровим Серцем за командування штурмовим відділенням в листопаді 2004-го року під час Другої битви за Ель-Фалуджу. Нагороджений Бронзовою Зіркою за Доблесть як лідер Командування Спеціальних Операцій Морської Піхоти в Афганістані у 2008-му. Отримав спеціальну премію для морських піхотинців ім. генерала Едвіна Б. Уілера за Видатні Досягнення.
Його проза та есеїстика друкувалися у The New Yorker, The Atlantic, The New Republic, The New York Times Magazine, Ecotone та ін. Інтерв’ю з ним публікувались у The Washington Post, The New York Times і The Wall Street Journal, він з’являвся на інтерв’ю у Charlie Rose, у The Colbert Report, NPR's Talk of the Nation, Meet the Press, CNN, MSNBC, Fox News, Al Jazeera і на PBS NewsHour.
Його перший роман Green on Blue вийшов друком 2015 року у видавництві Scribner і відразу увійшов до рекомендованого списку бестселерів від The New York Times. Publishers Weekly зазначив, що роман «є похмурим і безкомпромісним, це потужна воєнна історія, яка межує з нуар».
Еліот Акерман спеціальним гостем Форуму Видавців у Львові 2015-го року, де й записана ця розмова.
– Де є факти і де є фікції у тому, що ми знаємо про війни, які США ведуть на Близькому Сході протягом останніх понад 15 років? Де є факти і де є фікції в тому, що ми знаємо про війну, яку веде Україна на сході своєї держави?
– Це загалом є питання – що таке правда про війну? Думаю, я би почав з того, що всі війни останніх часів починаються з того, що я назвав би недоправдою (mistruth). Її наслідком є те, що називають прорахунками. Ідея в тому, що коли війна починається, очевидно, кожна сторона вважає, що саме вона може перемогти, а інша обов’язково програє. Але розумієте – насправді такий підхід є формою брехні. З іншого боку, дуже важко сказати, якою буде правда, бо правда за визначенням суб’єктивна. Врешті, все, що нам залишатиметься – це слідувати правді, як ми її бачимо. І прийнявши цю позицію, ми починаємо розуміти, що правда – це тільки питання точки зору. Так що коли говорять якусь правду, або про якусь правду, особливо щодо війни – це не сильно відрізняється від того, що роблять письменники – висвітлюють свою правду, розповідаючи історії. Чи є у них доля вигадки? Скоріш за все так. Чи є вони правдиві? Залежить, наскільки переконливо написані. Для мене ж як для письменника завданням є через розповідь фікції допомогти читачеві зрозуміти, у чому полягає його правда? Яке його ставлення?
Я міг би, звісно, довго сидіти тут і говорити про політику, скажімо, Американського вторгнення в Ірак у 2003 і рішення Президента Обами вивести війська з Іраку, і як це призвело до зміцнення повстанців у Сирії. Але я думаю, це не настільки цікаво, як з’ясовувати, що таке особиста правда? Я думаю, що саме вияснення цього питання про суб’єктивні правди приводило би нас до закінчення воєн. Але, знаєте, переважно потрібні роки, щоб просто пролити світло на прості факт про сам початок війни.
А також не треба забувати, що коли ми спілкуємося з очевидцями, з учасниками війни, часто складається враження, що вони повернулися з різних воєн. Чим ширше висвітлюється сучасна війна, чим більше, здавалося б, фактів ми про неї знаємо, відео і так далі, тим менше розуміємо її суть і мотиви. Правда залишається майже недосяжною.
– В обидвох цих конфліктах ми маємо ознаки пропаганди. З кожної із ворогуючих сторін, скільки б їх не було, бо завжди більше, аніж просто дві. І ми всі багато говоримо про те, як протистояти пропаганді. Де є межа між фактом і фікцією під час обробки нас пропагандою?
– Не думаю, що більшість американців назвали би це пропагандою, але я опишу одну з її форм чи наслідків. Я сам багато воював і знаю, що коли ти повертаєшся додому, люди починають тобі дякувати. Вони вдячні і хочуть якось вшановувати людей, які повертаються з війни. Але за якийсь час багато ветеранів починають піднімати голос, що ми не хочемо, щоби люди нам дякували. Вони кажуть – припиніть нам дякувати! І я задався питанням, чому так багатьох, принаймні американських, сучасних ветеранів злить, коли їм дякують за службу? Що вони мали би відповісти? На здоров’я? Знаєте, я воював у битвах, брав участь у масовому вбивстві людей, бачив, як вбивали моїх друзів. Тобі ж дякують так само як дякують за каву, і ти відповідаєш «нема за що». Звідси відчуття, що все це якось неправильно. Отже, коли говорити про пропаганду, причина, чому так багато ветеранів ображаються, коли їм безупинно дякують за участь у війні, в тому, що це ніби віддання належного. Ти зробив свою роботу і я зробив своє – подякував. Сьогодні я зробив щось добре. Пропаганда робить війну тотальною. І чого вона найчастіше досягає – вона спрощує наратив. Отже, люди не повинні насправді про неї думати, не повинні глибоко задумуватися. Так що люди повинні змиритися, прийняти її, так ніби це нормальний хід речей, люди повинні звикнути – «у нас тепер війна» – чому, для чого, з чого все почалося – всі повинні перестати задавати питання. Це роль, яку пропаганда виконує по кожному боці конфлікту. Вона спрощує наратив – все йде собі як йде – а люди з активною суспільною позицією починають думати, як її учасники.
– США мають багатий досвіт ведення воєн вже після Другої Світової. Що відрізняє сучасні війни? Чи можна виділити спільні ознаки війни на Сході України з іншими воєнними конфліктами останніх двох декад, що могло б допомогти нам краще зрозуміти, що відбувається на Донбасі?
– Якщо говорити про війни, які ми ведемо тепер, порівнюючи з війнами ще 20-30 чи тим більше 50 років тому, як Друга Світова, яка була дуже конвенційною війною з чітким початком і дуже чітким і зрозумілим кінцем, то перед нами цілком різні історії. Тоді було зрозуміло, що воювали держави з державними арміями, великими логістичними операціями, визначеною і проговореною ідеологією, коли війна велася власне за допомогою великих армій. Війни, свідками або учасниками яких ми є тепер, отримали назву асиметричних. Це означає – всі в той чи інший спосіб розглядаються комбатантами, головною мішенню часто є саме цивільні, збройні формування втратили чіткість структур, чіткість підпорядкувань, лояльність набула дифузної форми.
США ведуть такі війни вже протягом понад п’ятнадцять років. Якщо говорити про спільне між війною в Україні і американськими війнами останніх декад, починаючи з Афганістану (в якій ще Радянський Союз брав участь) – то всі ці війни живлять самі себе. І ці тенденції поглиблюються. В Афганістані я служив винятково в якості радника афганських збройних сил, і більшість афганських командирів, з якими я працював, перед війною вели цілком цивільне і пересічне життя. Переважно були селянами або мали дрібні господарства, чи працювали, чи володіли маленькими магазинами. І коли прийшла війна і американці почали шукати партнерів, з якими можна було би співпрацювати, вони раптом з’ясували, що володіють достатніми якостями, щоби вирости до командирів загонів деколи у кількасот, а деколи по багато тисяч бійців. Отже, до війни вони були звичайними людьми без особливої ролі, багатства і т. ін., а протягом війни отримали значну вагу. Війна зробила їх надзвичайно важливими людьми. Через них тепер проходили величезні суми грошей, вони фактично розпоряджалися великими територіями, були ключовими особами у поділі та управлінні ресурсами, про які навіть мріяти не могли. З багатьма з таких людей протягом моєї служби ми здружилися. Але, говорячи об’єктивно, їхнє життя і вони самі значно важливіші з війною, аніж без неї.
Отож, що відбувається, коли у вас війна? Вона підвищує певних людей. Багато з цих людей вже навіть не згадують про своє мирне життя, вони не могли би особливо просунутися в мирному житті. В їхніх інтересах, щоби війна тривала, і от вона триває і триває вже понад десятиліття. Під час Другої Світової війни Ейзенхауер, який командував американськими військами у Європі, побоювався реакції військово-промислового комплексу, цілої індустрії, яка виросла на обслуговуванні війни, і їхньої реакції на її закінчення. Війна вже тоді стала крупним бізнесом, якому небезпечно протистояти, і якому життєво вигідно мати війну, що триває або видніється десь на горизонті. Остаточне закінчення війни – погано для бізнесу. У війні завжди був сильний цей аспект, але так сталося, що тепер він виявився чи не домінантним – стосовно війни в Україні також.
– Які факти потрібно знати і в які фікції вірити у нас час, щоби почалася війна?
– Я не буду оригінальним – для Сполучених Штатів, принаймні для більшості людей мого покоління, визначальним моментом сучасної історії стали атаки 11 вересня. Всі пам’ятають, як це було, і хоча вони самі по-собі не почали війну, але стали точкою нового відліку американської історії. Але, я думаю, що часто виклик в сучасних війнах, в яких ми беремо участь з майже багатьох причин, становить те, що вони просто самовільно течуть роками і роками. Є люди, які скажуть вам, що причиною широкомасштабної американської кампанії в Іраку був пошук зброї масового ураження, тоді, що це була боротьба з Аль-Каїдою, але далі з’ясувалося, що стверджувати так було не зовсім акуратно, що це було брехнею. Офіс Президента і сам Обама стверджував, що, натомість, війна в Афганістані – це правильна війна, та війна, на якій ми повинні воювати. Але американці досі в Афганістані, протягом майже восьми років його президенства, і не думаю, що хтось зможе вам пояснити, що саме ми плануємо там досягнути. Включаючи наших генералів, які командують операціями в Афганістані. Я думаю, в природі сучасних воєн, які тривають і тривають, саме те, що за якийсь час люди не можуть вже чітко сказати, за що конкретно вони воюють. Первинні мотиви таких конфліктів мають здатність замінюватися, трансформуватися або й зовсім зникати з поля нашого зору.
– Можна хіба що уявляти собі, що не було Аль-Каїди і терактів 11-го вересня, чи настроїв «російського світу» на Донбасі та в Криму і сусідства з Росією. Це фікція. Тим не менше – чи можна собі уявити, що при збереженні існуючих ситуацій в Україні і США, таких масштабних, кривавих і тривалих збройних конфліктів, як на Донбасі і на Близькому Сході (зовсім їх не порівнюючи), не відбулося б? Це могло би бути фактом, чи це цілковита фікція? І ще – як закінчуються сучасні війни?
– Я поділюся своїми міркуваннями про історію воєн США, але, можливо, ви знайдете їх цікавими і як відповідь на запитання про війну в Україні. Цікаво те, що з часу Другої Світової кожна війна, яку вела Америка, витворювала свою власну структуру, власну парадигму. В часі Другої Світової війни відбувалася загальнонаціональна мобілізація. Всі призивалися і всі служили. Коли я ходив львівськими вулицями, я натикався поглядом на людей у військових уніформах, не знаю, можливо, вони щойно повернулися додому чи приїхали у відпустку чи щось таке. Ви не побачите такого у США. Ви не побачите так багато людей в уніформах, які просто ходять вулицями, але це була нормальна картина під час Другої Світової. Бо всі служили.
Тоді, під час В’єтнаму, ми мали війну, яка базово була сконструйована вже не на мобілізації, але на цільовому відборі. Коли найбідніших примушували до військової служби, або коли ти вступав до університету, перед тим ти отримував повістку і тебе змушували йти на війну у В’єтнам. Під час цієї війни принцип такого відбору став надзвичайно непопулярним, не зважаючи на те, що вважався дієвим для набору солдатів для цієї війни. Коли почалися війни в Іраку і Афганістані, це вже була зовсім інша воєнна конструкція – на той час була професійна добровольча армія. Я був добровольцем і всі, хто служили зі мною протягом всіх кампаній – також були добровольцями. В принципі це означає, що люди, які не хочуть іти на війну, і не мусять іти. Вона їх прямо не торкається. Якщо ми подивимося на те, як фінансується війна у США, де немає воєнного податку, побачимо, що переважно воно відбувалося за рахунок державних позик, переважно від Китаю, через так звані дефіцитні витрати (deficit spending). Тобто, все працює так, що коли ти повертаєшся додому, у тебе не можливе відчуття, що ми ведемо війну, і якщо ти не хочеш звертати на неї увагу – ти й не мусиш. І через це війна може тривати і тривати. Бо якби був воєнний призов, якби кожен син у кожній сім’ї вісім’надцяти-дев’ятнадцяти років опинився під загрозою, що він мусить воювати в Іраку або Афганістані, або у Сирії, я переконаний, що така війна закінчилася би дуже і дуже скоро. Так що, я думаю, відповідь на запитання «чи буде у війни швидкий кінець, а чи вона триватиме і триватиме?», залежить від цієї конкретної умови значно більшою мірою, аніж від необхідності будь-яких перемог на болях боїв.
Фото: прес-центр Форуму видавців / фотоагентство LUFA
20.11.2015