Отже, тема, яку я запропонував, а наші організатори великодушно погодились прийняти, звучить як «Залежність від шляху та посткомуністичні трансформації у Східній Європі». Я відразу мусив би уточнити ці терміни, оскільки від них залежить наша подальша дискусія. Отже, теорія залежності від шляху чи так звана path dependence стала популярною десь приблизно від 80-х років минулого століття і вона, якщо дуже спрощувати чи навіть примітизувати, звучить приблизно так: точка, якої ви досягнете в майбутньому великою мірою залежить від точки, з якої ви вийшли. Тобто, минуле визначає майбутнє. Це не є якась видатна істина, вона є досить очевидною, але вона перекладається на дуже важливі висновки в політиці, в соціології, зрештою, в культурі теж. Звідси всі ці галузі між собою взаємопов’язані, і я одним із своїх багатьох обов’язків вважаю використання саме культорологічних методів для пояснення багатьох явищ політики чи соціології.
Теорія залежності від шляху може найцікавіше втілилася в працях американця Роберта Патнема. Дуже рекомендую його книжку, яка була перекладена українською мовою на початку 2000-х «Становлення демократії». Це не досить точний переклад назви, бо в англійській вона звучить як «Making Democracy Work», тобто «Змусити демократію працювати». Книжка, на великий жаль, лежала кілька років нерозпродана в Києві, і це мене дуже засмучувало. Я читав її перед тим в польському перекладі ще в 90-х роках і був впевнений, що в Україні це буде бестселером і всі фахівці будуть публікувати і читати напам'ять, як і політики та державні діячі. На превеликий жаль цього не трапилося. Вона справді кілька років лежала, і завдяки інфляції я мав можливість ці примірники викуповувати особисто і роздавати друзям. Можливо книжка не привабила, бо ніхто не чув про Роберта Патнема і цю теорію, а можливо і тому, що вона стосувалася дуже віддаленої тематики – книжка була про Італію, а точніше про адміністративні реформи в Італії, що для українського читача не є аж таким науковим пріоритетом. Тим часом, ця книжка дуже добре показувала відмінність між Північчю і Півднем. Ми всі знаємо, що не тільки Україна поділена, але й Італія дуже істотно відрізняється – Південь і Північ це є досить різні країни. І Роберт Патнем разом з групою італійських колег на початку 70-х років почав дуже широкомасштабний проект. Вони вирішили скористатися нагодою, а саме реалізацією великої адміністративної реформи в Італії і простежити як ці адміністративні зміни, реформи реалізуються, які вони дають наслідки на Півдні і які — на Півночі. Тут було застосовано дуже багато методів, дуже докладні аналізи і врешті-решт було Патнем показав, що різниця є колосальною. Він показав, що на Півдні істотно нижчий соціальний капітал, і що саме капітал визначає функціональність чи дисфункціональність інституцій. Це, в принципі, нібито не є якимось відкриттям, але все це було добре обґрунтовано емпірично.
Соціальний капітал – це рівень взаємодовіри, взаємосолідарності, готовності до співпраці в суспільстві. Зрозуміло, що там, де цей соціальний капітал високий, суспільство функціонує добре, тому що є суспільна довіра, люди готові співпрацювати, люди довіряють одне одному і довіряють інституціям. Це означає низький рівень корупції, люди виконують свої обов'язки тому, що так прийнято в суспільстві. Майже ніхто не порушує правил, бо всі розуміють, що порушення правила відразу пробиває дірку в цілій системі, і система руйнується, чого не має, власне, в країнах з негативним соціальним капіталом, де люди не довіряють одне одному, не довіряють інституціям і намагаються обдурити, обшахрувати і скоротити дистанцію — як бігуни, наприклад, на дальніх дистанціях: якщо є можливість десь скоротити дистанцію, пробігти лісом чи полем, вони цією нагодою скористаються. Чи, зрештою, як в спортивних іграх — якщо у футболіста є нагода підіграти рукою, то він, якщо суддя не бачить, заб'є цей гол рукою, як колись це зробив Марадона. Адже це є людською властивістю – людина хоче вигравати, людина хоче використати різні засоби.
Тобто, різниця між суспільством з високим суспільним капіталом і низьким є невеликою, але принциповою. В чому вона полягає? В принципі, в усіх суспільствах із позитивним чи негативним капіталом люди дуже добре знають, що є добрим, а що є поганим. Тобто, на нормативному рівні всі прекрасно усвідомлюють, що є позитивом, а що є негативом. Наприклад, в усіх країнах всі люди знають, що смітити на вулицях — це погано. Тільки там, де є позитивний капітал, люди уявляють свою поведінку і поведінку інших зовсім інакше: там, де є позитивний капітал, люди не тільки знають, що зле робити те чи інше, наприклад, смітити на вулицях, — вони знають, що цього ніхто не робить, і я теж не роблю, тобто ми підтримуємо певний суспільний договір, певний лад в цьому суспільстві. В суспільстві з негативним капіталом люди теж знають, що це погано. Нормативні засади в них, в принципі, не відрізняються, але вони мають зовсім інше уявлення про очікувану поведінку інших – вони знають, що ніхто цієї нормативності не дотримується, вони знають, що всі порушують ці правила. То чому я маю бути найдурніший і не порушувати?
Тобто, тут є зовсім інша логіка. Це, в принципі, дуже добре ілюструється класичною дилемою двох в'язнів. Вона має дуже давнє походження і ще задовго до того, як соціологи почали її використовувати, вона функціонувала в українських казках. Пам’ятаєте про тих двох цапів, які зустрілися на вузькій стежці над проваллям, і ніхто не хотів поступитися дорогою, почали битися і обидва попадали в прірву, а дві розумні кізочки не стали битися, одна з них лягла, а друга переступила через неї, і так розійшлися на цій вузькій дорозі. Тобто, це вже народна мудрість, яка показує, що співпраця корисна для обох, а неспівпраця – фатальна для обох. Дилема про двох в’язнів ілюструє ту саму історію. Два в’язні потрапляють за якийсь спільний нібито злочин в тюрму. Вони сидять в різних камерах і слідчий намагається їх розколоти, тому що немає прямих доказів проти них. Тобто, для слідчого прямий спосіб виграти справу — звинуватити їх і змусити зізнатися, хоча би когось одного з них. І він проводить з ними досить ретельну роботу. Він пояснює кожному з них, що твій напарник ось-ось розколиться, тому краще ти зроби це скоріше, бо якщо ти зізнаєшся, то дістанеш якесь умовне покарання, а він отримає «на всю катушку». Тобто, він ламає кожного в цей спосіб. Він пропонує кожному фальшиву альтернативу: або ти зізнаєшся і виходиш, або твій товариш зізнається, і тебе садять на 20 років. Тим часом, це фальшива альтернатива, тому що є ще третя можливість, якої він природно не згадує, бо це розумно. І він приховує, що можливо ні один, ні другий не зізнається — немає прямих доказів — і рано чи пізно їх будуть змушені випустити. Тобто їхня співпраця продуктивна, корисна в тому сенсі, що їх відпускають. Але для того, аби вони не зізналися, повинен бути високий рівень взаємодовіри. Тому що, в принципі, базовий інстинкт людини — це рятувати себе. Тим людина і відрізняється від інших біологічних істот, що вона має розум, має мислення, має певні соціальні навики. І в даний момент, якщо ці люди знають один одного з попередніх якихось справ, то вони довіряють одне одному – і вони не зізнаються. Потрібно розуміти, що повинна бути взаємодовіра, тоді вони співпрацюють, тоді вони виграють цю справу обоє. Таких прикладів є безліч. Зрештою, класичний приклад, де один селянин просить другого допомогти зібрати пшеницю, тому що гроза наближається, а навзаєм допоможе йому пізніше зібрати ячмінь. Той відмовляється з пшеницею, а потім йому відмовлено з ячменем, і в результаті гине урожай і в одного, і в другого. Знову ж таки, відсутність співпраці допроваджує до втрат обох. Співпраця навпаки — обох рятує.
Це нібито очевидні банальні істини. Але якщо ми поглянемо як вони проявляються в наших умовах, в нашому контексті, воно, в принципі, вражає. Тому що відсутність довіри спричиняє не лише корупцію, вона спричиняє теж, наприклад, дуже високі банківські відсотки. Чому дуже високі? Тому що платиться податок на ненадійність, на необов'язковість, контракти не виконуються, контракти порушуються, значить треба платити дуже високу суму страховій. І це проявляється у всьому. Тобто, ми маємо замкнене коло, коли негативний соціальний капітал сам себе відтворює. І тут виникає питання, яким чином це змінити. Це не є так просто. Тому що дійсно соціальний капітал формується десятиліттями, століттями. Це, в принципі, культурний капітал. Він формується загальною структурою суспільства, загальним характером відносин.
Повертаючись до Патнема, я зверну увагу, власне, як цей соціальний капітал формувався, чому він такий різний на Півночі і Півдні Італії. Все дуже просто. Північ Італії, як і вся, зрештою, Європа, мала розмежування між світською владою і церковною. Від самого початку існував певний плюралізм. І завдяки цьому плюралізму розвивалися громадські інституції, незалежні університети, тобто багато таких речей, які не могли виникнути в авторитарних, автократичних державах. Те, що не могло виникнути ані в Османській імперії, ані в Російській імперії, де був орієнтальний деспотизм східного типу. Південна Італія, власне, належала до цього авторитарного світу. Там не було того, що було на Півночі, а саме цих міст-республік, де громадяни обирали своє самоврядування. Очевидно, інститут громадянства був ексклюзивним, не всі були громадянами, не всі мали право вибору, але була ця традиція. В суспільстві існувала певна традиція обирання влади і відповідальності цієї влади, існувала певна традиція взаємин між підданими і владцями, в принципі, традиції, якої не існувало в Московії чи Євроазійській імперії, традиції, яка добре ілюструється в історії присягання козаків московському цареві в 1654 році. Вони складали присягу і очікували такої самої присяги від царя і його представників, що з погляду Московського царства було абсолютним блюзнірством, тому що цар був відповідальним тільки перед Богом. Там не було традиції відповідальності перед підданими, що було нормальним для Речі Посполитої, де, власне, ці козаки формувалися. В них була республіка, де була ця традиція відповідальності і контрактних взаємин між владцями і підданими. І це був дуже показовий конфлікт цивілізацій. Це було зіткнення цивілізацій, абсолютно різних політичних культур.
Ось ми таким чином перенеслися на наш ґрунт чином, і тут я хочу зазначити, що саме Україна є дуже цікавим прикладом цих двох різних традицій, зіткнення, власне, цієї європейської традиції, яка поступово розвинулася в ліберальну демократію. (там цей європейський продукт виріс), і зовсім іншої традиції зі Сходу — цієї азійської деспотії, де не було ідеї обмеження влади – влада була абсолютно необмежена. Обмеження влади це, власне, європейська традиція. Хоча, очевидно, інші суспільства теж намагалися якимось чином знайти способи обмеження. Скажімо, в Стародавньому Китаї була інституція складання іспитів, тобто державні службовці були змушені проходити певну процедуру екзаменування. Зрештою, Католицька церква – це еліта в одному поколінні, вони не мають інституції шлюбу, а мають целібат, і це якоюсь мірою обмежує корупцію.
Я хочу підсумувати, що Україна є пограничною країною. Вона зазнала двох різних впливів. Вона мала цю європейську традицію обмеження влади і відповідальності влади перед підданими, традицію певних контрактних відносин. Влада не була абсолютною, і це закладено глибоко в українській культурі. Якщо подивитись на сьогоднішню Україну і Україну попередніх десятиліть, завжди був певний скепцис до будь-якої влади. Уявити собі в Україні президента з рейтингом 90 відсотків просто неможливо. Але вона зазнала й інших впливів. Починаючи з інкорпорації спочатку від Гетьманщини, а потім Правобережжя, а потім і Галичини, впроваджувалася, в принципі, ця деспотична традиція, яка руйнувала соціальний капітал. Особливо в цьому сенсі була характерна совєтська система, бо вона засадничо будувалася на недовірі, на підозрілості, на теорії змови.
І ця недовіра впроваджувалася в кожну мікроклітину цього суспільства. Наприклад, історія про Павлика Морозова. Вона насаджувалася, пропагувалася в усіх школах, в усіх навчальних закладах. Всюди були піонерські загони імені Павлика Морозова, всюди були пам'ятники Павлику Морозову, вулиці Павлика Морозова. Це був хлопчик, який, згідно з совєтською ідеологією, в 30-х роках заклав своїх батьків як злісних антирадянщиків і він проявив класову високу свідомість. Суть цього міфу полягала в тому, щоб зруйнувати останню незалежну від тоталітарної держави клітину. Тоталітарна держава контролює абсолютно все, тобто не має межі між державою і суспільством, суспільство є одержавлене. Сім’я, родина залишалася єдиною клітинкою, яка не була підконтрольна державі, і цим каналом передавалася якась альтернативна інформація. Це була та клітинка, де довіра зберігалася в силу кровних зв'язків, там ця довіра була натуральною. Держава не могла опанувати цю клітинку, і через цей міф вона намагалася зруйнувати інститут родини. Тобто, пропагувала вона, родина, кровні зв'язки не є священними, навіть тут не може бути довіри. Повинна була бути ця класова свідомість, і якщо навіть батько ворог, потрібно піти і чесно його здати в секретну поліцію. Це дуже характерний приклад. І я думаю, що ця вся тоталітарна утопія могла би мати успіх, якби вони додумалися б справді зруйнувати родину. Не в цей спосіб, не через Павлика Мороза. Я гіпотетично уявляю, що через знищення інституту сім’ї взагалі і вирощування людей в інкубаторах під державним наглядом, що можливо реалізується колись в Північній Кореї. А може й уже реалізується.
Отже, Україна – держава пограниччя. Держава і культура під різними впливами і це дуже добре видно, якщо ви поглянете на українську електоральну карту, де є дуже чіткий реґіональний поділ, причому цей поділ має культурно-історичну обумовленість. Тобто, є та частина, яка дуже мало зазнавала впливів совєтських, яка була тільки після Другої світової війни інкорпорована в імперію і там, очевидно, цей соціальний капітал більш-менш зберігся. І є центральна частина, яка зазнала певних впливів Речі Посполитої, і це дуже було видно в часи перед чи після Помаранчевої революції. Було дуже видно, де кінчається ця помаранчева лінія — це кордон Речі Посполитої і Гетьманщини, значною мірою ці границі збігаються. І є дике поле, яке ніколи не знало іншої традиції політичної, культурної, окрім імперської. Тобто, це територія, яка була колонізована в рамках імперії і яка відповідно мала тільки цю традицію, громадяни мали тільки цю лояльність. До речі, є дуже цікава праця американця Кіта Дардена, який проаналізував результати виборів 2010 року лише в одному районі. Він взяв всі дільниці району на самій півночі Одеської області, це місто Балта, і розглянув результати голосування на північ від річки і південь від річки Кодима. Це невеличка річка, але історично ця річка ділила Річ Посполиту і Османську імперію. Тобто, вздовж цієї річки протягом 100 років проходив кордон між цими двома державами. І що він побачив, скрупульозно проаналізувавши результати голосувань одного регіону, але по різні боки річки? Він побачиш, що демографічно не має жодної різниці в складі населення. Всі інші соціальні показники збігалися, тобто був той самий рівень освіти, доходів, такий самий етнічний склад, мовні орієнтації, але результати голосувань виявилися істотно відмінними. В 2010 році там і там переміг Янукович, так як і у всій Одеській області. Але перемога його була в південній частині регіону багатократною, десь в тричі більше, ніж в Тимошенко, а на півночі – виграв з невеличкою перевагою, десь 52 до 46 відсотків. Чим це пояснити? Відповісти на це дуже важко. Нема іншої відповіді, крім якоїсь мікропам’яті, мікростосунків, мікроставлення до влади, до всіх цих політичних проблем — якимось чином воно відтворюється. Оце питання до соціологів – як воно відтворюється, яким чином це репродукується, на якому рівні? Тому що іншого пояснення немає. Тільки оця історична спадщина, яка обірвалася кількасот років тому. Ця територія була інкорпорована в кінці XVIII століття до Російської імперії, а від совєтських часів вона була в тій самій Одеській області. Тобто ці люди читали ті самі газети, слухали те саме радіо, зазнавали тієї самої пропаганди і попри все 200 років потому вони голосують суттєво по-іншому, тобто це статистично суттєва різниця. Це просто показує, наскільки все-таки істотними є ці всі історичні, ці культурні впливи.
Я вже казав, що будування соціального капіталу — це дуже марудний процес і той же Патнем і всі фахівці твердять, що слід починати, звичайно, від інституцій, слід зміцнювати довіру саме до інституцій. В Україні, як ви знаєте, вона є дуже низька. Але в Україні, на щастя, довіра між людьми ще є досить високою і це, зрештою, показали обидві революції, що зі взаємодовірою у нас ще більш-менш справи непогані. А довіра до державних інституцій є катастрофічно низькою. Причому найнижча довіра до тих інституцій, які саме відповідальні за правопорядок, тобто суди, прокуратура, поліція і т. д. І це те, що потрібно змінювати насамперед. Найбільшою вадою усіх цих інституцій є неформальне функціонування. Тобто те, що відбулося після розпаду Совєтського Союзу можна назвати тріумфом неформальних взаємин. Є формальні, і є неформальні; неформальні — домінують, неформальні взаємини є важливіші, неформальні домовленості є важливіші. Що означає, що формальні контракти не виконуються? Тому що важливішими є неформальні. Чому так сталося? Тому що сама совєтська система була заснована на неформальних інституціях. Совєтські формальні інституції не відігравали істотної ролі, тобто були декоративні – це були парламенти, міські ради. Тут реальною інституцією була Комуністична партія і її збройне формування КГБ. Це була реальна інституція, і вони здійснювали владу. Але вони мали прикриття цих формальних інституцій, які нібито були. Але, що сталося після розпаду Совєтського Союзу і розпуску Комуністичної партії? Влада практично зникла. Тобто реальна влада, якою була Комуністична партія, зникла, а ті інституції декоративні, які існували, вони виявилися нездатними функціонувати без Комуністичної партії. І вони пішли «в рознос», тобто кожна почала тягнути ковдру сама на себе, і досі ці процеси не врегульовані. Тобто досі ми бачимо ці війни між різними гілками влади, досі ми бачимо різне тлумачення законів, тому що всі ці закони, прописані в совєтські часи, були не для виконання. Закони виконували як сказав райком партії, ЦК партії і т.д., закони не передбачали підзаконних актів. Підзаконні акти не були важливі, і ми досі маємо цю проблему. Є знаменитий Закон «Про мови» 1989 року – немає підзаконних актів, ніхто не знає як виконувати. Маса таких законів є, які неможливо виконати, бо немає підзаконних актів, немає механізмів виконання цих законів і т.д. Що є дуже важливим в країні – це формалізувати ці всі взаємини. Абсолютно всі взаємини повинні бути максимально формалізовані і максимально усувати неформальні стосунки, неформальне функціонування інституцій. Це очевидно складний і болісний процес, але це можливо.
І закінчуючи, я скажу, що можна робити. Отже, книжка Роберта Патнема вийшла друком в '93 році, тобто припускаю, що він закінчував якраз, коли ще існував Совєтський Союз, потім він розпався, і Патнем вже не мав часу особливо описати цей процес, але в своїй книжці він кілька абзаців з цього приводу додав. І зокрема, він пише дуже цікаву річ про перспективи цих нових держав, які виникли на місці Совєтського Союзу. Нагадую, що це про '92 рік. Отже він пише, що більшість із цих нових країн, які виникли на місці Совєтського Союзу: «… мали слабкі громадянські традиції перед утвердженням там комунізму, а тоталітарне правління понищило навіть ті невеликі запаси соціального капіталу, які там були. Без норм відвзаємнення та мереж громадянського включення гобсівська ситуація новочасного Мецоджорно (тобто півдня Італії) – аморальний фамілізм, клієнталізм, беззаконня, неефективне урядування та господарчий застій – куди вірогідніша там, ніж успішна демократизація та економічний розвиток. Майбутнім Москви може стати Палермо». Він про Київ нічого не писав, очевидно, припускаючи, що мало бути таке саме як в Москві, або бути щось середнє між Москвою і Варшавою. Так воно, врешті, і сталося. Але, коли Патнем опублікував свою книжку і репрезентував її в Італії, італійські колеги і італійські студенти підходили до нього і розпачливо вигукували: «Книжка Ваша така песимістична. Вона ж нібито говорить про те, що нічого не можна змінити і цей path dependence (все залежить від шляху) є фатальним тому, що ми от маємо таку погану спадщину, і вона відтворюється, тобто ми приречені весь час відставати, весь час жити в корумпованій країні». Патнем на це відповідав «Ні, цього не має в моїй книжці, цього не має в моїх дослідженнях. В моєму дослідженні говориться про те, що змінити можна все». Просто ми маємо певний коридор можливостей. Залежність від шляху не говорить про детермінізм, воно говорить про певну детермінованість. Воно говорить про те, що ми всі рухаємося певним коридором можливостей. Цей коридор можна розширити, можна звузити, можна занапастити зовсім. Це приблизно як наша генетика. Всі ми залежні від генетичного коду, ми всі маємо певні генетичні схильності, генетично обумовлені таланти, але не все наше життя обумовлене нашими генами. Багато залежить від того, як ми живемо, як ми харчуємося, як ми поводимося, як ми працюємо, як ми вчимося і т.д. Тобто відсотків 20, можливо, справді залежить від генів. Але решта залежить від нас. Про це і говорив Патнем. Він, підсумовуючи, казав, що змінити можна так само південь і так само північ, але якщо ви почнете сьогодні, то ви наздоженете північ через 40 років, а якщо не почнете сьогодні – ви ніколи не наздоженете.
Тобто, він підсумовував тим, чим і я хочу підсумувати. Змінити можна все, але це потребує більше часу і більше зусиль.
18.11.2015