Коли в 1908 р. народжувало ся шумно новославянство серед усїх славянських народів, одинокі Українцї не тільки заховали ся нездержливо супроти того руху, виміреного проти нїмецького світа, але й відкрито поставили ся ворожо супроти такої всеславянської дурійки. "З спеціяльно українського становища — писав тодї проф. М. Грушевський у червневій книжцї "Лїтературно-Наукового Вістника" в статї "Українство й всеславянство" — яка небудь проповідь славянської солїдарности в теперішнім часї звучить як гірка іронїя, глузуваннє з дїйсности. Як можна говорити про якусь славянську солїдарність, поки один з найбільших славянських народів не може добити ся скільки небудь справедливого трактовання від двох инших найбільших славянських народів? Лицемірством або безтямністю буде всеславянське гасло, поки російська суспільність піддержуватиме полїтику обрусїння Українцїв, а польська — систему національного гнету над ними й оборони неправедно здобутого польського пановання. Якби українські делєґати рішили ся взяти участь у проєктованих всеславянських конґресах, їх участь була-б одним неустанним запереченням славянської солїдарности та кождий раз, якби український бесїдник відкрив уста, з його уст могла-б вийти тільки відміна все одної й тої самої теми: "Врачі, ісцїлїть ся самі! Як говорити тут про славянську солїдарність і взаїмність, коли український народ гнеть ся під славянським вже гнетом! Що ви говорите нам про спільного ворога Нїмця, коли нас давить не він, а наш же славянський брат!"
Яке здорове було становище Українцїв, зайняте супроти новославянської течії, вказує інтервю одного з стовпів сього нового руху д-ра Крамаржа з співробітником "Нового Времени" в 1911 р. "Але хто дїйсно небезпечний для цїлого російського народу, — говорив він, — се галицькі Українцї. Польське питаннє — се питаннє окраїнної полїтики Росії. Але так звані галицькі Українцї хочуть задати удар у само серце російського народу та розколоти "русских" на двоє. Український рух по своїй істотї неприродний, протиросійський, тому й протиславянський, небезпечний не тільки для Москалїв, але й для самих Поляків, які піддержували (sic!) його досї. Недавно ще в Галичинї не було нїякого українського руху (??:), а за десять лїт виріс він на дуже поважну силу, з котрою прийдеть ся Росії сильно рахувати cя. Правда, cей рух мав завжди сильну поміч австрійського правительства (??!) й деяких найбільше впливових кругів у Віднї. Не думаю, щоб Росія й Австрія стали воювати за Балкан, бо для Росії лежить Балкан скорійше в сфері полїтичних мрій. Але боюсь, що війна межи Росією й Австрією може вибухнути за Галичину, бо тут творить ся небезпечне протиросійське вогнище, з котрого мусить огонь перекинути ся на українські землі Росії (Південну Росію) й тут розвести розрух і бунт у самім російськім народї".
Вірність знаменних слів кн. Лїхтенштайна про те, що про українську Галичину розходить ся Росії, ствердили запеклі бої за українську землю, за українські Карпати, за українські давні столицї Перемишль і Галич, за столицї українського короля Данила Львів і Холм, за стару українську столицю Володимир Волинський, вірність сих слів вичуваємо також з теперішнїх тяжких боїв на Поділлю й Волинї. Й коли "щиро-російські" товариства в Москві в меморіялї, внесенім до царя, просять його не відбивати Польщі, бо се не пожадане для Росії, ставлять вони зате як одиноку цїль сеї війни прилученнє Галичини (розумієть ся, української) до Росії.
Рахуєть ся з сею цїлю й щоденне російське воєнне звідомленнє, що майже кождий раз згадує менше або більше докладно про східню Галичину та стратеґічно звязану з сею областю частину Волинї на полудне від Припетї. "Й легко можна се пояснити, — каже автор статї "Значіннє осїннїх боїв у східнїй Галичинї" в ранїшнїм виданню "Frankfurter Zeitung'' ч. 307, — що російська військова управа прикладає більшу вагу саме до сього боєвого простору. Міродатні для Росії притім мілїтарні й полїтичні розважання. Як довго находить ся ще сxідня Галичина аж до Стрипи в російських руках, поширена серед російських націоналїстів мрія, що первісна цїль війни Росії, себто "визволеннє" австрійських "русских", осягнена, бо ся-ж часть се справдїшнє серце "Червоної Руси". Як велика Росія стратила польські области, не значить се так багато для російських націоналїстів, бо-ж Поляки чуже національне тїло, яке й таким уважано. Правда, вражено через те російську імперіялїстичну думку, але це дуже то діткнено націоналїстичної думки. Сим навіть потішала ся найбільша частина націоналїстичної преси, з "Новим Временем" на чолї, коли не можна було здержати наступу Нїмцїв у Польщі. До того прилучають ся ще те, що Москалї трактують Українцїв за всяку цїну як Росіян, що тому хотїли вони в їх цїлости підчинити їх під своє панованнє. Бо в такім разї могли вони зовсїм затерти національну окремішність Українців, а бодай заперечити та стримати розвій української культури. Як довго під австрійським панованнєм признавала ся відкрито одна часть Українцїв до своєї національної окремішности, не міг постати ся також її вплив без наслїдків на російську Україну. Росія промарнувала досить багато мілїонів на то, щоб викликати в східнїй Галичинї настрій, котрий спиняв би український розвій. Мармароський і львівський русофільські процеси виявили та показали, як безуспішна була ся спроба. Коли вибухла війна з Росією, було її першим змаганням зараз зайняти сї части австрійської України. Тут і ввели Москалї зараз російську управу. З притиском почали вони русифікувати східню Галичину, вони хотїли мати тут "Росію" в можливо найкоротшім часї, коли в инших областях вони зволїкали зразу з такими порядками. Таким робом сподївали ся російські націоналїсти вкінцї усунути українську небезпеку та й не припадок се, що перший борець проти українського життя, націоналїст гр. Бобринський (помилка, його брат. Ред.), став намісником Галичини, а епископ Евлогій саме в областях на схід від Львова зробив свої найсильнїйші спроби навертання. Коли почала ся майова офензива центральних держав і Москалї мусїли опустити Перемишль і Львів, був се, правда, тяжкий удар для націоналїстів, одначе вони потїшували себе тим, що все-таки не виїлено що в серце австрійської України. Щоб його задержати, ставили Москалї над Бугом, Золотою Липою та Днїстром більше нїж два місяцї завзятий опір. Коли 25 серпня мусїли опустити й се становище, подали ся вони далї назад з сильною постановою безумовно держати Тернопіль, місто з найбільше українським характером у Галичинї, бо се зробило б більше нїж зле вражіннє, якби вони так само мусїли опустити й сю частину, якої жадали навіть найменше вибагливі московські націоналїсти. До того прилучило ся, що саме в часї битв за сї области обійняв царь головний провід. Вражіннє в Росії було б страшне, якби новий начальний командант зачав опущеннєм останньої решти "австрійської Росії". З другого боку треба було показати російському народови як один з перших чинів царя успіхи саме в сїй околицї. Признаєть ся до сього російське звідомлення з 8 вересня по оповіщенню вигаданої побіди коло Тернополя.
"Російська військова управа думала, що рішаючий успіх у східнїй Галичинї може подїляти на балканські держави та вплинути корисно на переговори, що були в ходї в вереснї. Бажали тим робом здержати центральні держави від розпочинання офензиви проти Сербії. Притім задумали підприйняти наступ рівночасно з своїми французько-анґлїйськими союзниками на заходї. Вони мали великий інтерес у тім, щоб сили центральних держав не перейшли лїнїї Стир—Іквa—Стрипа, бо й инакше грозило їм, що обійдуть їх з боку, та була небезпека, що союзні війська перейшли-б вузьку смугу Поділля, яка віддїлює болотяну область від східньої Галичини, та здобули-б назад і решту східньої Галичини й що вони могли-б потім звернути ся на захід проти Київа або на південний захід проти Поділля та Бесарабії, котрі являють ся шпихлїрами України, а може й дійти рівним тамошнїм тереном, тяжким до оборони, аж до Чорного моря так, що Румунїю відтято б від Росії".
За тим промовляє й досить густа російська залїзнича сїть на сїм просторі. Тому то по опущенню Львова перенесли Москалї дирекцію залїзниць до Проскурова. Звідсїль іде залїзниця одна до Київа та Москви, друга до Одеси, третя до Камінця Подільського, а четверта до Австрії. Хоч як догідна та корисна для російської протиофензиви східньо-галицька та подільська залїзнича сїть, успіх сеї протиофензиви такий, що через Стрипу не змогли передерти ся Москалї, зате понесли тільки величезні страти.
Та коли Москалї напосїли ся так на українську Галичину, вони лишили на божу волю Сербію, яку впхали в світову заверуху. Теперішня доля Сербії се найвищий траґічний пункт всеславянської дурійки. Чуючи за собою сильні плечі Росії, вона завела з Болгарією польсько-українські відносини й, як Польща відпокутувала свої історичні злочини стратою державної самостійности, так і теперішню Сербію жде гірка доля. Аж за таку велику цїну видістанеть ся Сербія з російських обіймів.
На тим більше признання заслугує за свою самостійність думки Болгарія, бо й межи Болгарією й Росією були окремі симпатії. В 1878 р. увільнила Росія Болгарію та зробила в неї незалежну державу. Мир у Ст. Стефано межи Росією й Туреччиною призначив на Болгарію не тільки її нинїшню територію, але й цїлу Македонію з виїмкою Солуня. Але берлїнський конґрес змінив повищий договір і віддав цїлу Македонію Туреччинї. Відтодї все мріли Болгари про прилученнє Македонії, а Росія тайком удержувала їх у вірі, що їх національні ідеали сповнять ся. Так було до смерти царя Олександра II. По його смерти зачала Росія жалувати своїх плянів великої Болгарії, а з панованнєм теперішнього російського царя зачала ся явна протиболгарська полїтика, цїлю котрої було сотвореннє великої Сербії коштом великої Болгарії. Тому російські посли та консулї в Туреччинї попирали сербську пропаґанду серед Македонцїв та не стидали ся навіть голосити, що Росія бажає собі, щоб вони стали Сербами. Тому російська дипльоматія перешкоджала всїми силами успішним реформам у Македонії.
Протиболгарська полїтика Росії приневолила Болгарію порозуміти ся з Сербією та Грецією, щоб увільнити Македонію або бодай добути для неї автономію. Так зродив ся балканський союз з 1912 р. Та знову вмішала свої пальцї російська дппльоматія в балканські події й Болгарія по стількох жертвах віднесла найменші корнети з балканських воєн, не говорячи вже, що прилученнє Македонії лишило ся на далї в сфері мрій. Крім того багато инших гріхів Росії супроти Болгарії. Росія не позволила болгарським військам іти на Царгород, спротивила ся тому, щоб Адріянопіль став болгарським, протеґувала сербсько-грецький союз з 1913 р., звернений проти Болгарії, не позволила Болгарії порозуміти ся безпосередньо з Румунїєю, а побіч менших вкінцї найбільше болюча справа, що славянська Росія позволила в 1913 р. неславянським державам ограбити Болгарію. Й хоч від 1902 р. була військова конвенція межи Росією й Болгарією, коли в 1913 р. вибухла сербсько-болгарська війна, Сазонов вимовив самовільно та цинічно сю конвенцію, щоб уможливити Румунїї напасти на Болгарію та загарбати Добруджу. Мало того. Від початку вибуху теперішньої війни голосила Росія відкрито, що вона бореть ся за Царгород, за Дарданелї та переміну Чорного моря в російське. Здїйснення сих плянів означало-б для Болгарів політичну й національну смерть.
Таким робом на Балканї, хоч з ріжних мотивів і причин, тратить всославянська ідея з задніми російськими думками ґрунт під ногами. А від мудрости центральних держав у теперішній війнї залежить головно, щоб колишня всеславянська реакційна дурійка не стала в будуччинї могутнїм поступовим й ідейним рухом. Сила ідей була все та ще більше буде в будуччинї далеко більша, ніж наймодернїйшого оружя й найсильнїйших армій. Тільки ідейність побуджує до найбільших чинів і безконечних жертв.
Само славянофільство з першої половини XIX в. се один з найідейнїйших і найпоступовійших рухів, які знає Европа. В нїм викувало ся відродженнє славянських народів. Сей могутній рух захоплював так дуже своїх учасників, що його цїлям посвячували вони цїлих себе, не то весь маєток. Тільки сим високоідейним рухом перейнятий Шевченко бажав, "щоб усї Славяне стали добрими братами та синами сонця — правди". Одначе реакційна Росія звернула всї свої зусилля використати сей рух для своїх імперіялїстичних цїлей відповідно до бажання свойого поста Пушкіна, щоб усї славянські ріки злились у російськім морі. Від такого викривленого руху відцурали ся перші Українцї, тепер пішли Болгари, прийде незабаром іще черга на Сербів. Від розвязки українського питання залежить у першій мірі, чи зродить ся в будучности згадана небезпека для безпосереднього західного сусїда Славян, чи може через найгіршу його розвязку тільки приспішить ся сей рух. Науково дослїджені факти кажуть, що хоч коріннє москвофільства серед українського народу сягає в далеку минувшину, найбагатшої поживи доставляв йому не самий рубель, але головно таки нестерпний гнїт Українцїв з боку західного славянського народу.
[Вістник Союза визволення України]
14.11.1915