Як зробити так, щоби про нову збірку п’єс молодих авторів написали в «Плейбої»? Скажімо, назвати її «Покоління порно». Так 2003 року зробили у Польщі, і це спрацювало (повна назва — «Pokolenie porno i inne niesmaczne utwory teatralne»). З критичними відгуками на тексти виступили усі поважні газети й тижневики, але на цьому епізод не вичерпався. «У наступні сезони сучасні польські п’єси повернулися на театральні афіші й присутність живого автора на прем’єрі в театрі перестала бути сенсацією, а стала звичною справою» (Сповідь після зламу. Антологія сучасної польської драматургії. — К. Темпора, 2014. — 352 с.), — так Роман Павловський описує вплив антології, яку він упорядковував, на польський театральний процес.
2013 року Драма.UA привозили у Львів виставу «Про добро» за п’єсою відомого польського драматурга Павла Демірського, а також організували читку його тексту «Веселкова трибуна». Це були дві напрочуд сильні і яскраві події фестивалю. Демірський, а також Міхал Вальчак, Кшиштоф Бізьо, Ян Клята, Інґмар Віллькіст починали з «Покоління порно». Разом з представниками старшої генерації Тадеушем Слободзянеком і Анджеєм Стасюком, а також Доротою Масловською і Малґожатою Сікорською-Міщук зараз вони представляють еліту польського театру. Завдяки видавництву «Темпора» український читач має можливість ознайомитися з їхніми п’єсами останніх років, зібраними під назвою «Сповідь після зламу».
Роман Павловський написав ґрунтовну передмову до книжки. Успіх сучасних драматургів у Польщі і за кордоном він пояснює унікальним історичним досвідом, пов’язаним з падінням Берлінського муру і суспільним зламом, що за ним послідував. Це був багато в чому травматичний досвід: соціальні інститути стрімко мінялися, виштовхувуючи на периферію суспільного життя цілі категорії людей; світ поринув у гнітючу непевність.
Кордон є нашою вітчизною, а Шенген — це наше вигнання
Розмивання кордонів — один із важливих наслідків суспільного зламу, від якого страждають герої п’єси Анджея Стасюка «Чекаючи на турка». Стасюк — визнаний у Польщі поет, есеїст і драматург, чиї тексти також добре відомі в Україні. У певному сенсі його п’єса — вдалий ремейк «Чекаючи на Ґодо» 1949 року. Двоє чоловіків перемовляються у пітьмі. Місцевість не піддається визначенню. Герої химерні, їхні мотиви — неясні. Коли б не Хор Старих Контрабантистів, ми б так ніколи і не довідалися, що стоїть за цим старим прикордонником і молодим охоронцем. А стоїть там не більше, не менше — ЇЇ Величність Історія.
Через колишнє лемківське село у Карпатах проходив кордон між ПНР і Чехословаччиною. Світ був строго поділений і впорядкований, де за орієнтир служив пофарбований в біло-червоний шлагбаум. Тут кожен мав своє місце: і прикордонник, і циган, і контрабандист, звісно. Коли кордони зникли, світ цих людей розвалився, і втратив сенс. Нещасним мешканцям пограниччя не лишилось нічого, окрім як безкінечно волочитися лабіринтами пам’яті, і пригадувати. Одного дня сюди завітала Пані Саламіна із наміром відкрити тематичний парк розваг «Прикордонний перехід у давній Східній Європі». І тільки ця звістка, та ще смерть молодого охоронця Патрика виводить героїв із заціпеніння. «У цьому безмежному і безкордонному світі наші життя вже не варті нічого, наче товар, на який скасовано мито», — співає хор, і герої нарешті зникають.
Тільки пам’ятай, не переступай через лінію
Про неуникненність кордонів говориться також в п’єсах Міхала Вальчака «Пісочниця» і «Перший раз». «Пісочниця» — це перша п’єса автора, яка відразу здобула визнання і потрапила на сцену. В інтерв’ю для українського порталу TEATRE Вальчак говорить, що вона про дорослішання. Це саме можна сказати і про «Перший раз». Історія людських стосунків тут коротка і проста. Є лише Він і Вона. Ми дивимося на дітей, які не можуть поділити пісочницю, закоханих, які не можуть влаштувати ідеальне побачення, і впізнаємо у них себе. За легкими, майже потішними історіями, які майстерно розповідає Вальчак, проглядає наша реальність, де люди весь час переймаються рамками, правилами і безглуздими ритуалами. Рано чи пізно це закінчується крахом, самотністю або нервовими розладами.
Ніякі ми не поляки, а нормальні люди
Дорота Масловська писала п’єсу «Все у нас гаразд» на замовлення двох театрів: Teatr Rozmaitości в Варшаві і Schaubühne am Lehniner Platz в Берліні. У Польщі виставу готував Гжегож Яжина — режисер, у чиєму доробку помітне місце посідають постановки сучасної драматургії за творами канадських сценаристів Бреда Фрейзера і Джорджа Ф. Уокера, данського режисера Томаса Вінтерберга і британської драматургині Сари Кейн. «Все у нас гаразд» чудово доповнює цей ряд. П’єса подібна до стихійного лиха, яке змітає і трощить все на своєму шляху.
Три покоління жінок мешкають в однокімнатній квартирі: Маленька металева дівчинка, її мама Галина і Осоловіла старушенція на інвалідному візку. Зубожіння, яке в суспільстві призводить до ізоляції, в особистому житті має протилежний ефект. Троє людей вимушені співіснувати на крихітному кавалку житплощі. Вони не їздять на курорти, не гуляють, не ходять в кіно. Весь час удома, в клітці чотирьох стін. Безліч старих непотрібних речей нагромаджуються в помешканні, наче на сміттєзвалищі.
Удома бабця весь час згадує молодість. Точніше, один день, коли вона, юна і безтурботна, літнім днем пішла гуляти на річку. Тоді почалася війна. Для Дівчинки ці спогади виглядають непереконливими. І все-таки минуле повсякчас присутнє у п’єсі, так наче не існує межі між колись і тепер. Як і не існує чіткого кордону, який би відділяв героїв один від одного. З’являються інші: Актор, Режисер, Журналістка, Едита, Моніка і Радіо. Усі вони — поляки, навіть Моніка, котра живе в фотошопі. Їхні голоси перемішуються, життя переплітаються. Сучасна Польща — країна, яку вони скоріше зневажають, аніж ненавидять: «засилля дискримінації, викоренення, розпад зв’язків, злидні, нетерпимість, дестабілізація національної ідентичності»; це потопаючий корабель, де пасажири знаходять тимчасовий притулок перед неминучістю бурі. Власне, буря уже відбулася.
Одне чудо — це замало
Падіння залізної завіси мало для Польщі й інший ефект, подібний на проривання греблі. Драматурги беруться за висвітлення тем, які досі були табуйовані і замовчувані. Це нагадує детективне розслідування, в ході якого виринає гірка й неприємна правда. Події у п’єсі Малґожати Сікорської-Міжук «Валіза» відбуваються у Франції в Музеї Голокосту. Тут свій останній день допрацьовує Охоплена Відчаєм Екскурсоводка. Ця робота настільки її гнітить, що вона виголошує гнівні промови: «Викиньмо все, що є в цьому музеї! ... Усе спалімо Дроти закопаймо Перестаньмо пам’ятати!» Жінку відволікає Франсуа Жако, гнаний бажанням дошукатися правди про себе. Серед експонатів він звертає увагу на валізу, яка, імовірно, належала його батькові, котрий загинув у Аушвіці і котрого він ніколи не знав. Проста і звичайна річ допомагає герою примиритися зі своїм минулим: втратою батька і безсердечністю матері, і знову віднайти себе. В цей час дружину Франсуа успішно прооперовано, що дає нам слабку надію на щасливе завершення цієї історії.
Але ж у нас і погані дороги — бо у нас погана історія
Війна і переслідування євреїв є ключовими темами у п’єсі «Тикоцін» Павела Демірського і Міхала Задари. З’ясування історичної правди тут перестає бути особистою примхою чи потребою, а стає професійним обов’язком, журналістським розслідуванням, справою честі. 86-річна мешканка Тикоціна має отримати медаль праведника світу, як вважають герої, — незаслужено. Вони відправляються у подорож з метою перешкодити церемонії, і застають звичайне місто без сліду єврейських погромів і вбивств, які колись тут відбулися. Єдиний свідок героїзму старенької пані покінчує життя самогубством, і розслідування заходить у глухий кут. Коли ж істина нарешті оприявнюється — урочистості вже відмінили, і журналіст Плонський лишається в Тикоціні сам-на-сам із історією бабці і її внучки про сльози від борщу і дитинство під час війни. Не дивно, що та історія ніяк не закінчиться.
Просрали ми наше життя, Генєку. Де був Бог?
«Наш клас» Тадеуша Слободзянека — майже родинна сага про покоління, скалічене війною. Читати список дійових осіб — наче на надгробні плити дивитися. Дора і Якуб Кац загинули під час погрому. Менахем, чоловік Дори, сховався у Зохи, Рахелька вийшла заміж за Владека, і стала Маріанною. Владек убив Рисєка, Генєк став священиком. Рисєк, Генєк і Зиґмунд ґвалтували Дору і забили на смерть Якуба Каца. Менахем і Зиґмунд похоронили юних синів. Менахем розбився, Зиґмунд, Геник і Владек померли від хвороби, Зоха доживала віку у притулку, покинута дітьми. Абрам став рабином, і писав листи до Рахельки-Маріанни. Під час погрому він втратив свою велику родину, але Бог благословив його нащадками, перелік яких ледве поміщається на сторінку. Так наче, еміґрувавши в молодості до Америки, він перестав бути активним діячем історії, а став натомість її сумним спостерігачем, і тільки тому врятувався.
* * *
Коли читати п’єси, зібрані в книгу «Сповідь після зламу», може здатися, що над Польщею нависло страшне прокляття. Коли польські драматурги беруться писати про історію, то знаходять там лише задавлені таємниці про ганебні вчинки і злодіяння. Коли пишуть про сучасність, то бачать за красивими фасадами лише бідність, нещастя і відчуження. Така вже природа драми, що тут вдієш. Зрештою, детективна робота має терапевтивчний ефект. Суспільство, яке пройшло через Другу світову війну і Голокост, комуністичний режим і його повалення, трансформацію 90-х, розчарування 2000-х виношує в собі багато травм, і найкраще, що може зробити із цим театр, — зініціювати розмову, допомогти виговоритись. Ця сповідь завдає болю, але приносить примирення і насолоду. У будь-якому випадку, вартує спробувати.
Фото: читання та постановки «Мистецької майстерні Драбина».
13.11.2015