Оксана Дудко: «Саме час створювати цілком новий театр»
На початку жовтня у Львові розпочала роботу Перша сцена сучасної драматургії Драма.UA, проект мистецької майстерні «Драбина». Отже тепер з найактуальнішими творами сучасних драматургів львівський глядач може знайомитися саме тут. Перша сцена відкрилася ескізом вистави за п’єсою Сари Кейн «Підірвані», а програма листопаду вже порадувала читаннями п’єс «Бургомістр» Малґожати Сікорської-Міщук та «Мати» Марка Равенгілла «Мати», а також рок-проектом Сашка Брами «R+J». Про Першу сцену сучасної драматургії, найближчі прем’єри, сучасний стан театру у Львові і театральну критику в Україні ми поговорили з кураторкою Сцени Оксаною Дудко.
– Перша сцена сучасної драматургії – це проект, який замінить фестиваль Драма.UA, тимчасова ініціатива чи просто театральна локація?
– Цього року ми вирішили зробити паузу і не проводити фестиваль Драма.UA, який відбувався впродовж чотирьох років. Але ми розуміємо, що не можна припиняти нашу діяльність. Потрібно запроваджувати тяглі проекти, інакше після перерви дуже важко відновлюватися.
Тому ми вирішили зробити постійно діючий майданчик. Треба сказати, що у Львові понад 20 років не відкривалися нові театри, хоч місто і позиціонує себе як культурна столиця. На зламі ’80-‘90-х відкрилися Театр ім. Леся Курбаса, театр «Воскресіння» і «пересувний» «Театр в кошику», а більше нових професійних театрів за часів незалежності у Львові не виникло. Звичайно, аматорські театри з’являються і зникають, так само як і напівпрофесійні театральні трупи, але нових театральних інституцій немає. Тож ми вирішили, що зараз саме час створювати цілком новий театр, який би відповідав на суспільні запити і якого у Львові до цього часу не було.
Перша сцена працюватиме на Малій сцені Театру ім. Лесі Українки. Але також ми співпрацюватимемо з іншими театрами у Львові та інших містах. Вже домовилися ставити «Зерносховище» Наталі Ворожбит на великій сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва у Львові. Ця масштабна постановка – спільний проект ТЮГ-у, Першої сцени сучасної драматургії, львівських акторів з інших театрів та київського режисера Андрія Приходька – сподіваємося, оживить театральне середовище. Замикатися в одному театральному просторі ми не збираємося.
– Чому першою постановкою в рамках Першої сцени сучасної драматургії ви обрали «Підірваних» Сари Кейн?
– Насправді ми вже робили постановку цієї п’єси у 2010 році на фестивалі Драма.UA. Зараз ми повернулись до «Підірваних». Тому що це, по-перше, класична нова драма. По-друге, вона влучно резонує з теперішньою ситуацією в Україні. І по-третє, найважливіше для нас, – це один з найкращих драматургічних текстів, які з’явилися впродовж останніх сорока років, знаковий не лише для британської драматургії, а загалом для європейської. «Підірвані» – це відправний момент для розвитку сучасного театру. Взагалі Сара Кейн дуже добре пише, а мета Першої сцени сучасної драматургії – ставити хороші тексти, робити хороший театр. Ми намагаємося міксувати брутальні тексти із ніжними та чутливими. Якщо Кейн і Равенгілл – це жорстка британська класика, то Досько та Сікорська-Міщук – тексти зовсім іншого характеру. Тобто маємо чотири прем’єри у листопаді, серед них три – це читання, а «Лондон» – повноцінна вистава. І паралельно йде робота над «Зерносховищем» Ворожбит, запланованим на лютий.
Перша сцена, «Підірвані» Сари Кейн
– Окрім того, що орієнтуєтесь лише на якісні тексти, за яким принципом добираєте п’єси?
– Складно відповісти. Основний критерій, напевно, такий, що вони мають звучати сучасно в теперішніх умовах, знаходити відгук, резонувати із нашим внутрішнім світом та світом глядача. Ми не ставимо тексти, які можна сприймати як музейні експонати.
Наш театр робить речі, нетипові для українського контексту, та й для європейського. Ми дуже уважно слухаємо глядача. Зазвичай що відбувається? Драматург або режисер мають свій омріяний текст, працюють з акторами і ставлять його. Все. А коли ми ставили Сару Кейн, то після вистави робили обговорення. Відповідно до обговорення коригуємо кожне наступне читання чи постановку. Тому вистава – це не тільки робота акторів, режисера і драматурга, а й аудиторії.
– Як ви прийшли до такої концепції?
– Маємо дуже доброго, критично налаштованого глядача, який прекрасно розбирається в сучасному світі, в темах, які його цікавлять. Чому б його не залучити до діалогу? Нам не подобається дидактичний театр, де є сцена, з якої актори та режисер чогось навчають глядачів. Має бути діалог, тому що і глядач може чомусь навчити людей, які перебувають на сцені.
– Хто він – театральний глядач у Львові?
– А взагалі я не можу зрозуміти, хто у Львові театральний глядач? Більшість старих театрів працюють за схемою БОРГ, Бюро організації роботи глядача. Це пережиткова система, ще з радянських часів, і працює вона наступним чином. Скажімо, є певна постановка, і кілька жіночок – чомусь на цих посадах завжди працюють саме жінки – ходять на заводи, до підприємств та по школах і продають квитки оптом. Працівники отримали квитки безкоштовно, то чому б не піти? Так само в школах: у шкільній програмі прописано, що діти мають ходити в театр із певною періодичністю. І от школярі весело хрумтять чіпсами і поп-корном, дивлячись виставу. Мені тяжко назвати цих людей театральним глядачем, бо для мене глядач – той, хто сам купує квитки.
Якщо говорити про Драму.UA, то наші перші фестивалі відвідувала переважно студентська молодь. Але ми бачимо, що фестиваль сформував свою театральну публіку. Окрім студентів сьогодні наш глядач – це освічені львів’яни 25-35 років. Вони переважно закінчили університет, працюють, непогано чуються фінансово, часто бувають за кордоном, відкриті до нових форм не тільки в театрі, а й у культурі загалом. Цих людей небагато, але чи потрібно більше? Можливо, це й добре, що ми маємо залу лише на 150 людей, і саме вони до нас приходять.
– Як публіка сприйняла «Підірваних»? Чи відчуваєте ви, що аудиторія, можливо, не дотягує до постановки?
– Ми відчуваємо, що ми трохи не дотягнули. У Сари Кейн дуже злий, роздратований текст. Попри всю ту любов, яка є у стосунках між героями, там часто промальовується безвихідь. А цю виставу грали ніжні, чисті й піднесені актори, їм було дуже тяжко працювати з таким відкритим і брутальним текстом. Глядач очікував більше правди. Ми зробили «Підірваних» більш любовно й легко, а на обговореннях нам закидали, що ми надто жаліли акторів і сам текст.
– «Створюємо сучасний критичний театр в Україні», – так ви описали своє завдання на фейсбук-сторінці Першої сцени. Що для вас означає критичний театр?
– З одного боку, театр можна розглядати як місце для високого мистецтва, а з іншого – як платформу для діалогу, якою можуть бути й медіа, і публічні збори, що формують публічну думку. Такий театр є культурним і соціальним інструментом змін. Попри те, що є мистецтвом, він ще й виконує важливі соціальні функції, при цьому не втрачаючи свого мистецького рівня. Це також місце, де глядач може подивитися на буденні події з іншого боку.
– Як би Ти охарактеризувала театральну ситуацію у Львові? Чи спостерігаєш якийсь розвиток, принаймні впродовж тих років, що займаєшся Драмою.UA?
– Залежить від того, з чим порівнювати. Якщо з українськими містами – у Львові все чудово. Порівнюючи з польською чи російською провінцією, де театр отримує суттєву державну підтримку, ми виглядаємо дуже бідно. Бо державна підтримка – це ж не лише питання грошей. Якщо в державній системі пріоритетів культура й театр зокрема має значення, це означає, що більше людей буде цим займатися, починаючи зі шкільного й аматорського театру і закінчуючи оперним. Це означає, що більше людей здобуватиме освіту в театральних інституціях у різних країнах. Ці люди матимуть ширший кругозір, а відтак створюватимуть кращий культурний продукт. Держава створює тло, на якому можуть народжуватися генії. Кажуть, що генії виростуть в будь-яких умовах, і я згодна із цим. Але загальний рівень театру без державної підтримки є однозначно на кілька порядків нижчий. Тому й те, що можна побачити в провінційному театрі Румунії, буде набагато кращим за те, що бачимо в провінційному театрі України.
Коли в ‘90-х роках виникла можливість відкривати незалежні театри чи приватні театральні компанії, виявилось, що для цього просто немає ринку. І за 25 років ринок не сформувався. Тому комерційний, приватний театр не може повноцінно існувати. Фінансування відбувається в дивний спосіб, а театральне законодавство – архаїчне. Майже всі театри в Україні державні, і у Львові немає жодного приватного театру. Якщо не змінити законодавство, не створити правових можливостей для існування ще якогось театру, стагнація триватиме. Або ж виникатимуть поодинокі ініціативи, що закінчуватимуться за два-три роки.
У нас взагалі відсутні багато театральних жанрів. У Львові немає жодного постдраматичного театру, site-specific, physical theatre. Ми навіть не маємо еквівалентів українською для цих термінів. Пропозиція справді дуже скупа. І якщо не створити правові умови, нічого й не зміниться.
– А як Ти бачиш ситуацію з театральною критикою в Україні?
– В Україні немає театральної критики, є 5-10 хороших театральних критиків на всю країну. Але критика – феномен великого міста. У регіонах вона відсутня абсолютно. Щодо спеціалізованих видань, то є львівський «Просценіум», але він стосується більше історії театру та театрознавства, є портал «TEATRE», а також державне видання «Український театр». Театральний критик опиняється в такій самій ситуації, як і театральний куратор. Аби вижити, окрім театральної критики, потрібно займатися ще чимось. Тому людина просто не може фахово займатися тільки своєю справою. Але це не лише українська ситуація, подібне спостерігаємо й у Східній та Західній Європі. Нещодавно я повернулася з Грузії, де мені розповідали, що за останні роки в країні закрили шість театральних видань.
– Які театри Ти особисто відвідуєш у Львові?
– Зазвичай дивлюся всі прем’єри, але це більше робота, ніж задоволення. Колись мені дуже подобався театр Курбаса, їхні постановки Чехова і Достоєвського, але зараз у них мало прем’єр. Я люблю класичний театр, але в Україні це профанація, а не театр. Ставлять пересічні тексти, зазвичай комедії, театр сильно комерціалізується. Я не пам’ятаю потужної постановки Шекспіра, окрім постановок Дмитра Богомазова, або цікавих вистав за текстами українських класиків.
– В якому напрямку рухається комерціалізація театру?
– Театри ставлять дешеві французькі чи британські комедії, написані 50-60 років тому, на які люди завжди ходитимуть. Само по собі це не проблема. Низькопробна комедія розважає, а розважати – це також одна з функцій театру. Але ми маємо ситуацію, коли відсутня альтернатива. Звісно, це пов’язане із тим, що у ‘90-ті роки театр відкинули на межу виживання, і всі свої амбіції театри мали сховати. Але класичний театр має бути, він має репрезентувати країну, бути її обличчям і честю. І я би з радістю до такого театру ходила.
– Як впливає ситуація в Україні на репертуар Першої сцени сучасної драматургії?
– Над постановкою Сари Кейн ми думали ще з травня. «Підірвані» виникли зовсім не через те, що ми хотіли реанімувати п’єсу, яку ставили чотири роки тому. Але це саме той текст, про який ми могли говорити тоді. Коли ми читали його на Фабриці повидла вперше, у 2010 році, була літня атмосфера, а глядачі – розслаблені. Так само і Равенгілла ми читали на великому фестивалі Fort.Missia на українсько-польському кордоні. І що? Літо, всі радісні, п’ють пиво. Людям сподобалося, але було відчуття, що це якесь далеке мистецтво. А тут ти приходиш на виставу і розумієш, що реальність брутальніша за Кейн і Равенгілла.
Ми не ловимо кон’юнктуру, не хочемо ставити абищо, тільки б про війну. Бо текстів про війну – мільйон. Але в текстах, які ми підбираємо, йдеться про ситуацію в Україні, але зовсім з іншої сторони. Це не ретрансляція новинного ряду, де просто говоритиметься про звірства, а художнє переосмислення, яке дозволяє боротися з нашими власними травмами. Якщо поглянути на Балкани чи Грузію, де нещодавно були війни, стає зрозуміло, що ці теми потрібно проробляти.
Спілкувалася Світлана Ославська
20.11.2014