«Я би про політику не хотіла говорити, бо мені важлива людина», — попереджає Марія Степан на початку розмови. Однак оминути політичні теми не виходить, адже польська репортерка, що працює на громадському телеканалі TVP, була свідком найдраматичніших подій новітньої історії України.
«Росія вкрала Крим, і ви маєте своє Придністров'я — ніким не визнані республіки; це є страшні зміни, ніхто б не подумав два роки тому, що таке може статися, — констатує журналістка. — Ваша Революція гідності допомогла вам сотворити суспільство, яке об'єдналося, якому не байдуже».
Вона висвітлювала події на Майдані, їздила до Криму, коли його захоплювали російські війська, робила матеріал про катастрофу малазійського літака на Донеччині і серію репортажів про українських військовиків. А нещодавно була в Маріуполі — знімала етнічних поляків, які попросились із прифронтового міста до Польщі. Останнім часом їздить рідше, адже поляки дедалі менше цікавляться подіями в Україні.
- Маріє, Ви зняли серію репортажів про прифронтову зону на Донеччині та Луганщині. Чи мали Ви там відчуття, що це Україна?
- Звісно, це Україна. Коли ви перестанете думати, що це Україна, це перестане бути Україною. Але менталітет цих людей відрізняється від менталітету тих, кого я зустрічаю в Києві чи Львові.
Коли ми, польські телевізійники, приїжджали на київський Майдан, українці ставились до нас дуже прихильно. Дякували, що ми з ними, що нам не байдуже, що ми є. Так було всі три місяці протестів: довідавшись, що ми з Польщі, нас сприймали як друзів і просили розповісти Європі про Майдан і про те, що українці — європейці.
Коли ж ми приїхали до Криму, на нас почали тицяти пальцями й гукати «говорітє правду!». А яка їхня правда була, ви самі добре знаєте. Ви, українці, просто програли пропаґандистську війну Кремлю. Ті люди були зомбовані (навчилась від вас — у польській мові такого слова нема), у їхні голови влились такі речі, які важко пояснити. Ну, бо дошукуватись нацизму і називати київську владу фашистською хунтою… Для них не важливо, звідки взялись фашисти в Києві, хто такі взагалі фашисти. Говорити з цими людьми було дуже важко. Перед референдумом ми питали їх: «А ви не боїтеся, що коли тут буде Росія, вам стане погано? Ви не боїтеся за інших кримчан, за кримських татар?», вони відповідали: «Їм буде добре й за Росії». Коли вони говорили про геополітику, мені не вдавалося скласти докупи шматки їхніх думок. Їм і самим це було складно.
На Донбасі бувало так, що люди зовсім не хотіли говорити. Спочатку кричали «Росія, Росія!», а коли ми питали, чому Росія, вони не могли пояснити й поводились аґресивно. Там я теж бачила людей, які потрапили до пастки. Говорила з двадцятирічним хлопцем на одному з сепаратистських блокпостів. Коли я спитала, чи вбив він уже хоча б одного «укропа», він відповів «так». І я спитала, чи може він із цим жити, як йому після цього ведеться, чому він це зробив. Він дуже просто і страшно мені все пояснив: «Ну, так сталося, що ми поділилися. Я хочу жити у своїй державі, яка називається ДНР, а вони вважають, що це має бути Україна. Мені тепер нікуди дітися, я залишаюся тут, таким і буду». Сказав, що почувається не українцем, а донецьким.
- Чи маємо ми, на Вашу думку, шукати діалогу з такими людьми, чи відмежовуватись від них?
- Коли Путін украв Крим, деякі казали: «Нехай вже наїсться тим Кримом і лишить Україну». Але він не наївся, й почалася війна на Донбасі. Я думаю, що ваші вороги не розуміють діалогу. Вони розуміють тільки силу, і якщо ви покажете, що ви слабкі, вони підуть і візьмуть більше.
- А як щодо людей, яких Ви там зустріли? На Вашу думку, чи зможуть вони жити в такій Україні, про яку мріяли люди на Майдані?
- У вас страшна проблема переселенців. Деякі знайшли себе, і це добре. Але є півтора мільйона людей, які не мають своєї землі. Я говорила з людьми, які живуть, наприклад, в Артемівську, і до їхнього дому на окупованій території двадцять–тридцять кілометрів. Вони не можуть відтяти коріння. Я бачила жінок, які їздять додому раз чи двічі в тиждень: «Мушу подивитись, чи там ще мої вікна стоять». Старенька жінка казала мені, що мусить поїхати і погладити свої стіни, що мусить туди повернутись. А не повертається, бо там немає перспектив, а її онучки мусять ходити до школи. Але ж там теж є школи!
В мене таке враження, що не всі вони до кінця щирі до нас, і їм також важко вирішити, на якому вони боці. Але вони знають, що майбутнє «ДНР» і «ЛНР» непевне, й невідомо, що буде зі школами на окупованій території, що буде з освітою, чи буде хтось визнавати тамтешні атестати. Тому вони переїжджають на українську сторону, не втрачаючи, втім, емоційного зв'язку зі своїм домом. Люди ще не зрозуміли, що це не є на місяць–два, що це може тривати роки. Багато людей з тим не вміє й не може погодитись.
- Як Вам вдалося потрапити на окуповану територію?
- Нелеґально. Ми не мали часу виробляти якісь деенерівські перепустки. Ми не розуміли ситуації на окупованій території, не знали, чи це надовго. Ми зустрілись із терористами в Торезі, коли впав малазійський літак. Від них там усе залежало: вони або пускали нас, або не пускали. Ми дивились, як вони привели шахтарів прочісувати величезну територію — п'ятнадцять квадратних кілометрів — і збирати все, що впало з літака. Тоді не було часу говорити про життя в «ДНР», були важливіші речі.
- А тепер не маєте бажання туди з'їздити?
- В мене бажання є, в моєї редакції — немає. Телекомпанії зазвичай посилають знімальну групу до України з конкретним завданням і просять одразу повернутись назад. На жаль, мені не вдається їздити сюди так часто, як би я хотіла. Мені Україна дуже цікава, але полякам загалом — уже не настільки. Це не те що втома, просто життя йде далі. В Євросоюзі тепер дуже велика проблема з біженцями зі Сирії та Африки. Це турбує поляків: хто до нас прийде, де вони будуть жити, в яких умовах, що нам з ними робити… А до українців ми вже звикли. Їх у Польщі зараз дуже багато, значно більше, ніж два роки тому. Я знаю українську й російську, тому легко впізнаю їх на вулиці.
- Наскільки адекватно висвітлюють теперішню ситуацію польські журналісти?
- У польських медіа часом трапляється думка, що Революція гідності (власне, в нас її так не називають — кажуть просто Майдан) призвела до війни, тому й починати її українцям не слід було. До того ж, не забуваймо, що між українцями й поляками не завжди було все так добре, як тепер — між нами лежить Волинь. Не всі поляки погоджуються визнавати, що УПА — це історія України, їх це ображає. Думаю, одне чи два покоління триватиме вирішення цієї проблеми, над яким працюють історики з обох боків.
- Якщо польські журналісти стали рідше їздити в Україну особисто, звідки вони беруть інформацію і як убезпечуються від кремлівської пропаґанди?
- Ми купуємо матеріали в медіа-аґентств, беремо їх у соціальних мережах, я часто заходжу на українські сайти… Що ж до російської пропаґанди, то ми чітко розуміємо, що робить Кремль. Навпаки, я намагалась показати польському глядачу, в чому ця пропаґанда аж така сильна. Якщо пропаґандистські впливи є, ми бачимо їх — якщо ти журналіст, ти знаєш, що є пропаґандою, а що журналістикою.
Коли я була в Маріуполі, я зробила фото соняшників, які засохли. Вони так дивно шелестіли, це було неймовірне враження. Я виклала це фото у твіттер і написала, що вже другий рік ті соняшники нікому не потрібні. Ну, і відписав мені якийсь москаль: «І там тебе, сука, похоронять». Пізніше я простежила й побачила, що він видалився з соцмереж. Це не божевільний, не людина, що висловлює свої переконання, — це троль, який пише на замовлення. Ми повинні розуміти, що є фабрики тролів, які виливають свою ненависть на нас і працюють для того, аби війна затягнулася на роки.
- Польське суспільство розколоте за політичною ознакою, але доволі однорідне за мовною та релігійною. Чи зможе, на Вашу думку, Україна зі своєю двомовністю та багатьма Церквами колись досягти такої єдності?
- Якби ви послухали, що діється в польських медіа, як ми ділимось на right stream і mainstream, на тих, хто за і проти влади… Ми також є поділені. Але я розумію, що ви хотіли б мати такі проблеми, які маємо ми тепер. Ми не монолітні, але вам також не потрібно бути монолітними. Можна створити супердержаву, побудувавши її на різноманітності.
- Як поляки оцінюють шанси України на вступ до Європейського Союзу?
- Прямо кажучи, більшість поляків абсолютно цим не переймається. На жаль. Але ми розуміємо, що ваша дорога до ЄС ще дуже далека, і Кремль вам дуже в цьому заважатиме, він зробить усе, щоб вам не вдалося. Доказом цьому є Майдан: його б не було, коли б ваш президент, якого ви самі собі обрали, підписав угоду про асоціацію. А він не зробив цього не тому, що не хотів, а тому, що йому не давав Кремль. І не було б війни, якби не сильне бажання українців бути в ЄС… Щастя, що між Росією і Польщею є Україна.
Розмовляла Дарія ГІРНА
Фото Олени ЗАШКО
13.11.2015