В жовтні Львів відсвяткував черговий – 85-й – ювілей від дня народження геніального художника Львівської Опери Євгена Лисика. Традиційно у вузькому професійно-мистецькому колі. Традиційно постало питання – що робити з його спадщиною?
"Рідна Опера" не спромоглася на банер на фасаді до ювілею Лисика. Обійшлися традиційною копійчаною афішею.
Євген Лисик – не просто видатний художник, один з… Він – явище, він – доба, він – творча та моральна планка одержимої відданості мистецтву, він – зодчий «Храму незламного духу Людини, яка була створена за подобою Творця, тож має бути великою і в своїх ідеях, і в своїх вчинках». Монументаліст від Бога (люблять його наші мистецтвознавці порівнювати з Сікейросом), Євген Лисик потребував відповідних масштабних форматів для своїх ідей і відповідної багатотисячної аудиторії. Знайшов їх у Львівському оперному театрі. Кілька поколінь львівських (і не тільки львівських) театралів ходили до Опери «на Лисика», адже кожна його постановка була не просто шедевром, вона була одкровенням щодо сенсу життя та смерті, проривом у інший енергетичний вимір.
Несправедливо рано, 1991 року, маестро не стало. Від того часу його постановки поступово зникли з репертуару Львівської Опери (йдуть наразі тільки «Лускунчик» і «Лебедине озеро»), а нагода побачити його творчість трапляється хіба що п’ять років, до «круглого» ювілею. Інтервал у п’ять років необхідний родині та друзям-шанувальникам Лисика, аби зібратись з силами і коштами, щоби вчергове в міру своїх скромних можливостей нагадати Україні і світові: маємо тут у Львові унікального художника світового рівня, який став легендою ще за життя. На жаль, зворотної ініціативи: ані від влади міста-області, які мали б користатися з потенціалу культурної особистості світового масштабу для промоції регіону; ані від мистецьких інституцій (музеїв, які мали б цим опікуватись відповідного до свого призначення; Академії Мистецтв, де Лисик навчався, а згодом коротко викладав; тої ж таки Опери, в якій він працював головним художником від 1967 року і яку своїми роботами прославив на весь світ) жодного разу не надходило. Якщо мистецькі інституції принаймні більш-менш ідуть назустріч родині з нагоди ювілею: надають зали під виставки, приймають участь в святкуваннях-обговореннях подальшої долі мистецької спадщини, от бюст в дзеркальному залі Опери поставили, то державним владним структурам до ювілеїв Лисика байдуже. Головне – вчасно покласти вінок до заявленої в календарі національних свят дати. Нема там Лисика – от і добре, однією морокою менше.
Наразі Лисик ні за життя, ні по смерті не дочекався від України не те що музею чи хоча б персонального залу в експозиції вже існуючих музеїв Львова, навіть альбому чи тепер вже більш актуального сайту. Хоча ще протягом святкування 70-річчя митця (!) у 2000-му році говорено і обіцяно було багато. Тоді ж родина зверталась з відкритим листом до тогочасного президента України Леоніда Кучми щодо створення на державному рівні програми «Спадщини Євгена Лисика». Не дочекались реакції ні від нього, ні від його наступників. Отже проблема приміщення для спадщини Лисика з кожним роком загострюється. Але держава на це ніяк не реагує, бо в Україні традиційно проблема збереження та промоції спадщини митця – це проблема родини чи зацікавлених меценатів-колекціонерів. Але у випадку Лисика все впирається у неможливість зберігання та експонування його сценографічної спадщини приватними зусиллями. І навіть музею, раптом би якийсь захотів, це не по силі. Бо основна (і головна!) частина його мистецького спадку – так звані «задники» (мальовані на полотні декорації для задньої частини сцени Львівської Опери) площею 14 на 20 м кожен. Експонувати їх сьогодні не може собі дозволити жоден музей\виставковий зал в Україні – бо немає в них таких залів. Навіть зберігати їх надзвичайно проблематично, бо вони потребують забагато місця й у згорнутому вигляді. І навіть при забезпеченні відповідних умов зберігання вони у згорнутому вигляді все одно з часом поступово псуються. На кафедрі Дизайну архітектурного середовища Львівської Політехніки порахували, що загальна площа намальованих Лисиком для театру творів (палет, завіс і горизонтів) дорівнює близько десятьом львівським Площам-Ринок. Для таких масштабних творів треба було б побудувати окреме приміщення для зберігання та експонування. Про це мистецька громадськість говорить ледь не від моменту смерті митця.
Таким амбітним львівським проектом міг би стати проект «Дім Лисика», архітектурним образом якого від початку 1990-х (а паралельно і промоцією його унікальної сценічної спадщини) займається доктор архітектури, відомий дослідник історії архітектури світових і, зокрема, львівських театрів, завідувач кафедри дизайну архітектурного середовища НУ «Львівська Політехніка» Віктор Проскуряков. Завдяки його старанням театральний простір в архітектурі вже друге десятиліття є одним з пріоритетних для кафедри.
Цього року саме Віктор Проскуряков та кафедра дизайну архітектурного середовища Політехніки стали основними організаторами ювілейних «Зустрічей з Лисиком» у Львові. Але спершу стартували «Дні Лисика-2015»… в Празі, на Празькій квадрієнале (PQ)-2015, де куратором також був проф. В. Проскуряков. Це символічно, що перша участь України у цій найпрестижнішій міжнародній виставці сценографічного мистецтва і театральної архітектури, яка проходить в Празі що чотири роки від 1967-го, була заявлена саме Лисиком. Варто зауважити, що українську виставку на квадрієнале було організовано коштом шанувальників творчості Лисика, держава традиційно утрималася.
Українська експозиція була збудована так, що всі, хто опинявся у цій частині «Будинку Кафки», буквально потрапляв у простір Лисика, до «театру» Лисикової творчості. Байдужих не було. Паралельно глядачі знайомились із виставкою студентських проектів «Дому Лисика», які постали впродовж років обговорення необхідності такого музею Львову і Україні. Як зауважив Віктор Проскуряков: «Європа нарешті відкрила для себе цього митця. Бо всі знали про нього щось, трошки, фрагментами. Натомість він не тільки вплинув на сценографію як таку, він в першу чергу вплинув на суспільну культуру. Вже більше двадцяти років я «заряджаю» молодь Лисиком, його енергетикою, його розумінням простору, кольору, всіх оцих формальних речей, а також розумінням того, що виходить за рамки форми: глобальних світових процесів, ролі людини в сих процесах, кордонів добра і зла… Щоби вони його відкрили для себе. Це як прийти до Бога…».
Партнером кафедри дизайну архітектурного середовища Львівської Політехніки у організації виставки на Празькій квадрієнале-2015, а також організації масштабної міжнародної наукової події – Третього трансатлантичного семінару з театрального мистецтва і майстерності (у приміщеннях «Малярки» Львівської Опери) – стала театральна школа Університету ім. Ед. Райерсона (Торонто, Канада).
Павло Босий розповідає студентам Львіської Політехніки про Празьку квадрієнале-2015
Як розповів професор Університету ім. Ед. Райерсона Павло Босий: «Можливо, для багатьох Євген Лисик сприймається суто як львів’янин і як людина Львівської Опери, яка уособлювала цей театр. Але це феномен не тільки місцевий, він набагато ширше. Час пройшов, якісь речі забуваються, тим більше при відсутності систематичної популяризації спадщини митця. Дуже хотілося б ввести ім’я Лисика до сучасного театрального та мистецтвознавчого дискурсу. До дискурсу театральної практики. Тому нашим завданням і в Празі цього літа, і у Львові під час семінару є намагання поєднати сучасне театральне мистецтво з великою театральною традицією. От сказав «традиція» і, мабуть, неправильно сказав. Тому що Лисик – не традиційний художник, це митець, який руйнує штампи і стереотипи. Коли дивишся на його роботи 1960-70-80-х, дивуєшся не тільки тому, що це досконале рішення, досконала композиція, колористика і техніка виконання, але насамперед і в філософському аспекті це дуже сучасні ідеї. Бо Лисик належить не тільки минулому, але й сучасному та майбутньому.
В сфері театрального дизайну Празька квадрієнале – найбільш потужна і престижна імпреза світу. До початку 1990-х це було єдине в світі місце, де могли зустрітись і поспілкуватись театральні діячі і художники з поза обидвох сторін залізної завіси. До призів, які там вручали, ніхто всерйоз не ставився, бо це була, в першу чергу, політика. Головне було взяти участь, показати свою роботу, побачити/почути інших. Євген Лисик теж одного разу там був в якості учасника делегації. Останні квадрієнале набули більш видовищного характеру, вони орієнтуються не тільки на професіоналів, але й на широку публіку, тож в Чехії тепер її навіть не називають виставкою, а фестивалем. Отже, цього року Празька квадрієнале увійшла в число 30-ти найбільш впливових фестивалів Європи з 300-т і виграла приз як фестиваль, який встановлює тренд. Тобто, як найсучасніша імпреза Європи, що встановлює перспективу.
Цього року квадрієнале для нас усіх була особливою та визначною, тому що вперше за всю його історію там взяла участь Україна. За радянських часів українські митці приймали участь у складі загальних делегацій. Але незалежна Україна не брала участі жодного разу, і для нас з Віктором Проскуряковим було надзвичайно важливо зламати цю кригу, вийти і показати, що Україна має право бути поміченою на театральній мапі світу. Наша виставка стала унікальною подією, тому що вона представила творчість видатного Євгена Лисика, його вплив на формування нових поколінь митців, сучасну театральну архітектуру України в реальності і мріях. Архітектура театру на квадрієнале цього разу була представлена виключно у лекціях, всі учасники зосередились на сценографії. Реально процес театральної архітектури світу був представлений тільки в українській експозиції, в проектах студентів архітектурної школи Львівської Політехніки. Що буде через 4 роки, побачимо: дорогу проторено, двері відчинено».
Професор Віктор Проскуряков та учень Євгена Лисика, головний художник Львівської Опери Тадей Риндзак на презентації "Днів Лисика"-2015 у Дзеркальному залі Опери
З нагоди цьогорічного ювілею Лисика у Львові також було презентовано біобібліографічний покажчик «Євген Лисик: Біобіліографічний покажчик у театральному часі, просторі, сценографії, архітектурі» (укладачі: проф. В. Проскуряков, О. Зінченко, З. Климко. Видавництво «Срібне слово»), який містить повну біографію митця, його репертуарний список та географію творчості. Також в Опері два вік-енди поспіль можна було побачити Лисикові вистави-балети «Ромео і Джульєту», «Сотворення світу», «Лускунчика» і «Лебедине озеро». Впродовж семінару на Малярці можна було оглядати «ювелірні» макети авторства Лисика до його учнів Тадея і Михайла Риндзаків до його знаменитих постановок.
Професор Віктор Проскуряков відкриває Третій трансатлантичний семінар з театрального мистецтва і майстерностіна на Малярці
Тадей Риндзак розповідає нюанси створення макетів
Один з варіантів сценографії Лисика до балету "Сотворення світу"
PS. На жаль, говорити сьогодні конструктивно про музей Лисика у Львові нема з ким. Бо рівень культурних претензій сучасного Львова не співрозмірний з його ж рівнем претензій стоп’ятдесятирічної давності, коли львів’яни будували музеї і театри. Нині на церкву знайдуть гроші, на пам’ятник теж, на музей для Лисика – ні. Чому? Тому що влада орієнтована на смаки свого потенційного масового виборця, з його примітивним розумінням етнопатріотизму і «духовності». Що й засвідчують останні події у львівській культурі, як от реалізація відверто «попсового» проекту пам’ятника Шептицькому і звільнення креативного культурного менеджера Ірини Магдиш. Робити ставку на інтелектуальний культурний продукт ближчими роками ця чи інша, в оновленому складі, команда точно не буде. Іміджеві ризики не виплатяться. Сподіватись на вольове рішення президента, у якого на голові теж смаки потенційного масового виборця, АТо, криза, реформи...тим більш наївно. Про Міністерство культури в тому стані, в якому воно є зараз, при Кириленкові, просто шкода слів навіть згадувати. Регіонального олігарха, який би профінансував нам тут львівський варіант LysykArtCentre, наразі не видно.
Отже, світлом наприкінці цього безвихідного тунелю із мистецькою спадщиною Лисика може стати хіба спад попиту на ринку львівського турбізнесу «вихідного дня». Коли українці нарешті переситяться міфами про «львівську Європу», «львівську каву з пивом», «львівське Різдво і Великдень», «львівські кулінарні фести» і «львівські кнайпи», доведеться вигадати принади для «багаторазового туриста». Щось на кшталт Венеційських мистецького та архітектурного бієнале, які з року в рік додатково принаджують до Венеції півмільйона «серйозного» туриста. Тільки тоді, як на мене, проект «Дому Лисика» має шанс перейти з категорії «утопій» до категорії «викликів».
А поки що потрібно терміново знайти тимчасове приміщення для зберігання крупногабаритних форматів художника. Це могло б бути якесь виробниче приміщення відповідної висоти, яке нині не використовується за призначенням, і забезпечити його ремонт та утримання спільнокоштом. Ціна питання – гонор львів’ян, які хочуть додати свою частку до успадкованого від попередників. Бо від історії залишається врешті решт тільки культура.
PPS. Кілька цитат з минулорічних ювілеїв Лисика.
«Перше, про що має подумати коло шанувальників творчості Євгена Лисика, це про створення монументальної монографії і про виставку в Києві, – завершив свою промову на круглому столі пам’яті Лисика в Національному музеї у Львові 2010-го року Любомир Медвідь. – То, сподіваємось, що принаймні ці не настільки затратні для міста Львова завдання вдасться виконати до наступного ювілею художника. А якщо й раптом у місті постане музей Лисика, чи, принаймні, музей театрального мистецтва, то Львів таки стане нарешті вартий своєї слави культурної столиці України».
Оперно-симфонічний диригент Львівської Опери, автор проекту «Гармонія сфер» із декораціями Лисика Мирон Юсипович: «Ім'я та доробок Євгена Лисика давно вже стали одним із брендів культури Львова. Лисик інтуїтивно винайшов новий вид театру – живопис у звуці, або звук у візуалізації. Це справді може бути окремим жанром: поєднання музики, світла й зображення… Тож найкращим вшануванням його пам’яті і найкращим музеєм для його творчої спадщини, на мою думку, є створення візуально-звукового театру-музею Євгена Лисика…» (2010 р.)
11.11.2015