30 вересня у конференційному залі Наукового Товариства імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові відбулася презентація видання «Часопис «Діло» (Львів, 1880-1939 рр.): матеріали до біобібліографістики», укладеного відомим львівським бібліографом, завідувачем відділу україніки Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника Костянтином Курилишиним. Модератором виступав письменник і літературознавець, науковий працівник ЛННБУ ім. В.Стефаника Василь Ґабор.
Ось, про що говорили на презентації нового видання:
Василь ҐАБОР
Сьогодні у нас надзвичайна подія. Ми будемо презентувати працю Костянтина Курилишина «Часопис «Діло»» (перший том багатотомника).
Для нас, працівників Бібліотеки імені Стефаника, просто надзвичайно втішно, що в цих стінах, у відділі україніки Костянтин Курилишин відбувся як науковець. Він захистив кандидатську дисертацію, написав і видав декілька книг. Серед тих книг було історико-бібліографічне дослідження «Українська легальна преса періоду німецької окупації 1939-1944 рр.» - знамените лептопне видання, пізніше була монографія під цією ж назвою. Бачите перед собою ще «Часопис «Галичанин».
Але перше видання, яке спричинило наукову зацікавленість у Кості до часопису «Діло» – це була праця Олександра Надраги «Серед львівських парків». Це було перше зацікавлення, бо в цю працю ввійшли публікації «Діла», «Львівських вістей», «Краківських вістей», і видав цю працю присутній тут Василь Гутковський. Тут, у цій залі присутній син Олександра Надраги – шановний і поважаний лікар Богдан Надрага.
Костянтин КУРИЛИШИН
Перед вами – перший том видання «Часопис «Діло». Матеріали до біобібліографістики», який охоплює перших 10 років його функціонування. Зазначу, що кожен наступний том представлятиме чергові 5 років праці редакційного колективу. Загалом планується 11 томів, другий з яких уже готується до друку, а робота над третім виконана на 50%.
Як відомо, «Діло» виходило у Львові впродовж 60 років – у 1880-1939 роках. Він став єдиним українським часописом Галичини, який так тривало представляв інтереси бездержавної нації в умовах Австро-Угорської імперії, Першої світової війни, відновленої Польської держави і короткого періоду творення Західноукраїнської Народної Республіки. Редакції видання вдалося пройти шлях від поширення просвітницьких ідей серед загалу народу до відстоювання права української нації на державність. Це в результаті дозволило трактувати «Діло» як одне з посутніх джерел до вивчення історії української політичної думки.
Костянтин Курилишин. Світлина – «Фотографії старого Львова»
Як влучно відмітив знаний педагог і науковець Степан Сірополко з нагоди 50-річчя виходу першого числа [1930], «праця українського громадянства на полі політики, церкви, школи, кооперації, науки, просвіти, театру, музики і т. д. завше знаходить свій відбиток на сторінках «Діла», а тому ні один історик нашого минулого не може пройти мимо того матеріалу, що його містять у собі річники «Діла».
І не проходять – це я можу вам відповідально заявити. Усі, хто виконуючи визначені наукові дослідження, приходить працювати у відділ україніки, обов’язково звертається до публікацій «Діла».
Кілька слів щодо самої ідеї видання. У присвяті сказано: «Світлій пам’яті знаних Науковців, відомих Українців, знаменитих Львів’ян, ідейних натхненників цього дослідження Євгена Наконечного, Ярослава Дашкевича присвячуємо…». Отже, завідувач відділу україніки нашої інституції Євген Наконечний обстоював ідею підготовки картотеки або більш сучасної бази даних некрологів ще з кінця 1990-х років, а керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського доктор історичних наук, професор Ярослав Дашкевич не тільки збагатив її ґрунтовними порадами, а й високо оцінив цю ідею.
Формування бази даних показало недостатність самих посмертних згадок. Поставало безліч запитань, основним із яких було: а що робити з публікаціями, присвяченими, наприклад, ювілейним датам, річниці смерті, аналізу діяльності чи творчості особи, які до самих некрологів не мали стосунку. Логічні відповіді на всі запитання значно розширили початкову ідею і привели до появи першого тому.
Світлина – «Фотографії старого Львова»
Перейдемо до структури самого видання. Посмертні згадки, розміщені в алфавітній послідовності стали основою першого розділу пропонованого видання. Некрологи друкувалися здебільшого на третій або четвертій сторінці і містили інформацію про особу: прізвище та ім’я (для дружини також її дівоче прізвище), її соціальний статус, посаду, наукові чи літературні здобутки, нагороди, вказувалися дата і місце смерті, а також на якому кладовищі вона похована. Інколи посмертні згадки обмежувалися даними тільки про прізвище і місце смерті особи.
Стосовно знаних у суспільстві людей подавалося значно більше інформації. У цих випадках некрологи друкувалися у формі статей на перших двох сторінках видання. У них, окрім розлогої біографії, містився опис заслуг померлого перед суспільством.
Публікації про смерть людини, об’єднані жанровим означенням «некролог», у багатьох випадках завершувалися інформацією від родини під загальною назвою «подяка». Змістом ця частина інколи доповнювала власне некролог датами життя і смерті, інформацією про сімейний стан тих священників, родичів, друзів, які підтримували родину покійного у важку годину та брали участь у чині похорону.
Кожен опис, представлений у першому розділі, складається з трьох компонентів. Перша частина містить прізвище та ім’я померлої особи, подані у двох (сучасному і оригінальному) правописних варіантах, роки народження та смерті. Друга – подає коротку інформацію про життя і діяльність із збереженням тогочасних географічних назв, адміністративно-територіального поділу, найменувань чинів, посад, звань тощо (зазначимо: дату смерті, подану часописом за двома стилями, відтворюємо за новим стилем). Третя частина охоплює бібліографію, яка містить від однієї до кількох позицій.
Другий розділ видання – «Біобібліографічні публікації» – представляє інформацію про осіб, згаданих у часописі «Діло» у вигляді бібліографії. У цьому випадку також збережено алфавітну послідовність подання прізвищ та ініціалів, а також нерозшифрованих псевдонімів і криптонімів. Якщо назва публікації не розкриває її змісту, то після бібліографічного посилання пропонується коротка анотація у квадратних дужках. Матеріали, які ввійшли до цього розділу, поділено на чотири частини: біографічні відомості про особу; публікації про посольську діяльність (тобто, участь у передвиборних кампаніях, виступи на засіданнях Галицького крайового сейму чи Державної ради Австро-Угорської імперії, законодавчі ініціативи, звіти перед виборцями); публікації (тобто, кореспонденція, дописи, виступи, рецензії, тематичні розвідки, відозви, листи, заяви), а також художні твори та їх переклади.
Світлина – «Фотографії старого Львова»
Для розкриття псевдонімів і криптонімів були використані праці Олексія Дея та Івана Левицького.
Зауважимо: якщо перша частина видання, представлена посмертними згадками, хронологічно обмежена 1880-1889 роками, то друга – охоплює матеріали як про осіб, що померли до зазначеного періоду, так і про живих, вчинки і події навколо яких знаходили відображення у пресі.
Географічні матеріали до біобібліографістики виходять за межі Галичини, інформуючи як про життя і діяльність осіб всеукраїнського масштабу – негаличан за місцем народження, так і про вихідців із Галицької землі, які проявили себе і поза батьківщиною. Важливим є те, що пропонований реєстр не обмежується відомими особами українського соціуму, а включає і тих представників різних соціальних верств і національностей, згадки про яких знайшли відображення на сторінках часопису.
Кілька слів про вступну частину. Вона підготовлена на основі анонімних публікацій часопису «Діло» за перше десятиліття свого існування і містить бібліографію з 375 позицій, які охоплюють понад 1000 посилань. Вступну частину можна персоніфікувати завдяки даним розділу «Некрологи», а також якісно доповнити авторськими матеріалами, представленими у розділі «Біобібліографічні публікації».
У передньому слові характеризується суспільно-політичне, економічне і культурне життя Галичини вказаного періоду. Це, зокрема, перші загальні народні віча відіграли важливу консолідаційну роль (їх у 1880-х роках відбулося чотири). Вибори до Галицького крайового сейму 1883-1889 років і Державної ради 1885 року, створення політичного товариства «Народна Рада» (1885 рік), економічної інституції «Народна торгівля» (1883 рік), ремісничого товариства «Зоря» (1884).
1888 рік ознаменувався початком діяльності двох українських торговельних організацій: «Карпатської крамниці» в Яблуневі поблизу Коломиї і першої «Гуцульської промислової спілки» в Коломиї.
У релігійно-церковному житті чи не найважливішою подією стало заснування в 1884 році Станіславівського єпископства, третього з черги після Львівського і Перемиського.
1881 року розпочало діяльність «Руське педагогічне товариство», 1884 року оголосило про своє створення «Товариство руських женщин».
Поза тим – результати перепису населення 1880 року, діяльність фінансових установ, еміграція, розвиток нафтодобування, залізничного транспорту, наслідки стихійних лих, самоорганізація дяків, життя в духовній семінарії та воспиталищах для дівчат під керівництвом отців чину Василія Великого, поступ народного і фахового шкільництва, учительських семінарів, гімназій, вищої школи, заснування бурс, робота українських студентських товариств, діяльність різноманітних національних суспільно-політичних та культурницьких інституцій – таких, як «Галицько-руська матиця», «Народний дім», «Руська бесіда», «Просвіта», «Товариство імені Шевченка», «Общество імені Качковського», «Шкільна поміч», «Товариство руських дам у Львові».
Узагальнюючи картину українського життя 80-х років ХIX століття в межах Австро-Угорської імперії, можемо ствердити, що, незважаючи на труднощі, національний рух за відстоювання прав і свобод українства посилюється. Цьому сприяло розростання прошарку інтелігенції (це священики, вчителі, лікарі, правники, промисловці, військовики, державні службовці, посли, які ідентифікували себе українцями), а також створення різних українських інституцій і пресових органів, що на офіційному рівні формулювали, відстоювали і пропагували національну ідею, яка на той час полягала у самоіндентифікації і самоорганізації.
Усі труднощі цього періоду були безпосередньо пов'язані з покірною залежністю українського народу від польського адміністративного і австрійського державного апарату. Отже, матеріали до біобібліографістики, представлені на сторінках часопису «Діло», дозволяють відновити багато імен, знаних у свій час осіб, інформація про яких з відомих причин «загубилася» у минулому – насамперед через ідеологічні перестороги, а також доповнити новими даними біографії як відомих українських діячів, так і представників інших національностей, життя і діяльність яких у той чи інший спосіб перепліталися з українською дійсністю.
Видання споряджене іменним і географічним покажчиками, а також словником маловживаних слів і слів іншомовного походження. Воно є другим із серії матеріалів до біобібліографістики, підготовленим на основі публікацій галицьких часописів. Перша була інформація про часопис «Галичанин».
На завершення хочу з абсолютною приємністю подякувати тим колегам, приятелям, друзям, праця яких уможливила нашу сьогоднішню зустріч. Отже, Лідіє Віталієвно [Сніцарчук], мій знаменитий науковий редактор, я Вам щиро вдячний за відповіді на сотні моїх запитань, які виникали в процесі дослідження, а також за терпіння, бо до них я звертався десятки разів денно, включно з вихідними днями.
Дякую співробітникам інституту пресознавства нашої інституції, які, на моє переконання, доклали максимум зусиль для створення якісного оригінал-макету, а саме: Ользі Католі, Зоряні Наконечній, Надії Брайлян, Дануті Алєнішко.
Вдячність моя належить і шанованим рецензентам: докторам історичних наук професорам Мирону Капралю, Івану Крупському, Ігорю Соляру.
Дякую дрогобицькому видавництву «Коло» в особі директора Миколи Походжая, який прийняв, напевно, непросте рішення підтримати цей науковий проект і видати власним коштом перший том планованого багатотомного видання.
Щиро вдячний за допомогу у виданні книги коломиянам адвокату Михайлу Петріву і народному депутату України Юрію Тимошенку.
Працювати над дослідженням доводилося багато – часто і в вихідні. Це було би неможливим без підтримки колективу, в якому я працюю, і без сім’ї, яка змушена була організовувати і підтримувати мій побут.
Щойно я згадував про позитивну роль видавництва «Коло». Зазначу, що дякуючи рішенню моєї сім’ї, а також допомозі згадуваних Михайла Петріва, Юрія Тимошенка, Лариси Крушельницької і родини мого брата світлої пам’яті Романа Курилишина я викупив частину тиражу. Щиро буду вдячний тим, хто зможе придбати і передати книгу до наукових бібліотек чи книгозбірень навчальних закладів нашого краю. Важливою вважаю і просто популяризацію видання.
За посередництвом засобів масової інформації звертаюся і до українського бізнесу з проханням можливого фінансового забезпечення видруку наступних томів, яких, нагадаю, планується щонайменше 11. Це вже щось такого: я, можливо, вже живу десь цим періодом і класична фраза «свій до свого по своє» все таки має право на життя.
На завершення я повинен оприлюднити кілька критичних зауважень щодо видання. Отже, у книзі відсутні 80-а і 278-а сторінки. Це зворотні сторінки назв розділів, які не містили ніякого тексту. Тобто, зв’язок текстової частини і покажчиків жодним чином не порушені. З цього приводу сьогодні вранці один мій знаменитий приятель зауважив: на білі сторінки не посилаються.
Василь ҐАБОР, модератор
Ідея цього видання визрівала у цих стінах, але здійснити його стало можливо тільки тепер. Чому? Бо ця тема стала відгомоном однієї з шести відомчих тем нашої Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В.Стефаника. Цю відомчу тему реалізовують три наукових підрозділи: наш науково-дослідний інститут пресознавства, відділ україніки та відділ періодики. Три структурні підрозділи мають одну відомчу тему, в яку входить і, власне, тема Костянтина Курилишина про «Діло». Я впевнений, що науковий редактор цього видання Лідія Віталіївна Сніцарчук, яка керує цією відомчою темою і є директором науково-дослідного інституту пресознавства, спричинилася, власне, до побудови структури цього видання.
Щоби продемонструвати, як комфортно науковцю працювати з цією структурою, я для прикладу візьму одну позицію – скажімо, фундатора «Діла» Володимира Барвінського. Якщо беремо перший розділ (скажімо, на 86-й сторінці), ми тут побачимо (це позиція 46-та) відомості джерела́ тільки про цю людину, про її смерть і більше нічого. Жодних зайвих відомостей – тільки роки народження. Коли ми перейдемо в другу частину, другий розділ, «Біобібліографічні публікації» (це буде позиція 50-та на сторінці 287), то ми тут бачимо детальну інформацію про Володимира Барвінського: бібліографічні відомості окремо виділені, окремо виділені його публікації на сторінках «Діла» і окремо – якщо є художні твори опубліковані. Але щоб обмежувати, скажімо, наповнення видання, не дається до кожного персоналія розширено, хто він такий, відомий як публіцист, чи історик, чи письменник. Якби Констянтин додав ці відомості до кожної персоналії, то фактично ще би щонайменше на 200 сторінок збільшилося саме видання. Тут такий лаконізм у використанні цієї книги для науковця – він бере першу частину і другу частину.
Це видання у перспективі буде дуже цікаве для багатьох дослідників. Скажімо, хто цікавиться художньою літературою чи найвідомішими письменниками – беремо персоналію чи Маркіяна Шашкевича, чи Івана Франка, чи Тараса Шевченка. Ми можемо побачити по цьому покажчику (скажімо, по першому десятиліттю), що було присутнє впродовж 10 років на сторінках «Діла», скажімо, у персоналії Івана Франка. Про нього писали, бібліографічні відомості маємо. Він друкувався, є публікації, є художні твори.
Але деякі персоналії, скажімо, в певний період могли не містити художні твори. Той же Андрій Чайковський друкувався статтями чи є згадки про нього, але художніх творів немає.
І якщо ви уявите ці роки з 1880-го до 1939-го, то можете побачити по цій хронології присутність того чи іншого відомого українського діяча чи письменника на сторінках «Діла», і вам дуже зручно, дуже комфортно користуватися цією книгою яко структурою. Вона легко дається до користування, легко можна співставляти і користатися, простежити все життя, всі публікації продовж того чи іншого періоду будь-кого з українських відомих письменників, публіцистів, релігійних, культурних чи громадських діячів. І власне ця структура – це є великий результат Костянтина Курилишина і співпраці його з науковим редактором Лідією Віталієвною Сніцарчук.
Мирон КАПРАЛЬ, д. і. н. професор, рецензент видання
Костя закінчив свій виступ таким жалем трошки на видавців – вони дві сторінки пропустили. Я так подумав, що вони спішилися і хотіли встигнути надрукувати книжку на Форум Видавців. Але нема злого без доброго і навпаки. Навряд чи під час Форуму настільки багатолюдна громада зібралася би, а сьогодні – і телебачення, і преса, і всі люди прийшли, зацікавлені цим виданням.
Я вважаю, що часопис «Діло» надзвичайно недооцінено в наших наукових колах. Звичайно, що в радянський час жодним чином не можна було досліджувати, це було заборонено, але вже майже 25 років ми маємо незалежну Україну, а часопис, який від 1880 по 1939 роки був головним часописом. Це, можна сказати, як у нас тепер Інтернет, телебачення і радіо. Це неймовірна криниця знань не тільки про політичну, але й про економічну, культурну сторону життя, про театр, навіть про спорт. Звичайних ремісників ми можемо знайти в цьому переліку прізвищ, про які говорили Василь і Костянтин.
Тому Костя взявся за таку справу, як багатотомник. Я думаю, що не кожен із нас може сказати, що він 11 томів береться видати. А він до цього видання вже видав багато томів. Тільки ґратулюємо і вітаємо, що є в нашому суспільстві, нашому громадянстві люди, які беруться за важливі суспільні проекти.
Ми працюємо в одному приміщенні, наші інституції співпрацюють. Уже згадано про професора Ярослава Дашкевича, покійного, на жаль, завідуючого відділу україніки Євгена Наконечного. Вони обмінювалися думками, вони ідеї, які Костя втілює, також надавали, відгранювали, підказували. Ну і мені також приємно, що я як рецензент цю співпрацю між нашими інституціями певним чином продовжив.
Костя – «жайворонок». Він о восьмій годині завжди на своєму робочому місті. Я там можу прийти і в дев’ятій, і в десятій, а він завжди (коли ще нема читачів в його відділі) на робочому місці: працює, гортає газети, часописи. І врешті ми маємо такий гарний, перший – сподіваюсь, потім будуть наступні томи.
Тут є керівництво бібліотеки, інші люди, відповідальні за певні наукові пріоритети. Я хотів би, щоби на ці видання виділялися кошти. Виділялися кошти не тільки на друк, але й – що дуже важливо – на те, щоби ми не тільки тут у цих виданнях могли прочитати інформацію, щоби ми це могли мати в Інтернеті. Я хочу, щоби був оn-line доступ до часопису «Діло», тому що це спровокує нову хвилю наукового інтересу, і люди прийдуть до бібліотеки. А, на жаль, там примірники «Діла» можуть бути не дуже в такому стані, скажімо так, щоби дуже часто їх можна видавати. В Польщі це зроблено, в Німеччині це зроблено. Основні читабельні для науковців газети, часописи мусять бути оприлюднені. У мене ось таке звернення до тих людей, які можуть вплинути на цю ситуацію.
Василь ҐАБОР, модератор
Ви не уявляєте, який це обсяг матеріалу (навіть тільки за перші десять років) треба тримати в голові! Скажімо, не тільки деякі публікації Костянтин ідентифікував, кому вони належать, він ще й багато відкрив псевдонімів, і коли візьмете будь-яку персоналію, відомих чи маловідомих, то вражає об’єм інформації, зібраної про ту чи іншу персоналію. Йому вдалося це зробити, але я думаю, що цінність цього видання буде ще й у тому, що ці тисячі й тисячі імен, прізвищ, які були згадані, люди будуть знати. Будуть знати, що згадали когось із їхньої родини, когось близьких.
Це ще буде цінність для простих людей, які довідаються, що є таке видання, де згадали їхніх батьків, дідів чи прадідів. Але в першу чергу вражає те, що вдалося багато відкрити вперше криптонімів. Костянтин чомусь не застановився на тому, щоби зафіксувати, що саме він вперше їх відкрив. Йому було важливо, щоби це було наповнено. Я йому раджу на наступний раз: фіксуй те, що вдалося тобі ідентифікувати. Тут скромність Костянтина, який не претендує на якісь лаври, йому йдеться про те, щоби була нарешті доступна оця біобібліографістика ширшому загалу.
Ігор СОЛЯР, д.і.н., професор, рецензент видання
Костянтин уже привчив усіх дослідників, які займаються історією Галичини, чи Західної України, чи Центрально-Східної Європи, до такої сталої періодичності виходу його видань. І, напевно, кожен науковець із заздрістю чекає появу такого видання, і я думаю, що Костянтин Михайлович показав таку наполегливість, таку сумлінність, таку старанність у виданні своїх монографій, що не кожен доктор чи кандидат наук може цим похвалитися.
Без сумніву, часопис «Діло» – це не тільки часопис. Це одне з найголовніших джерел для історика, який займається проблемами другої половини XIX – першої третини XX століть. І, звичайно, вражає така старанність, адже у першому розділі вміщено 1732 некрологи. У другому розділі вміщено 1602 біобібліографічні публікації.
Звичайно, я як дослідник міжвоєнного періоду волів би бачити і мати 8-й, 9-й, 10-й чи 11-й томи, але навіть по-дружньому Костянтин не може перескочити.
Василь ҐАБОР, модератор
Я хотів би ще раз згадати добре відомого всім нам Євгена Петровича Наконечного. У нього була не тільки ідея видання біобібліографічної, скажімо, некрополістики на сторінках «Діла». У нього була ідея видання, щоби взялися за систематичний покажчик «Діла». Я уявляю, яка це велетенська робота, який би це мав бути великий колектив – це робити. Костянтин взяв один із сегментів цього великого материка. Він, на мою думку, взяв те, що найактуальніше і найзатребуваніше нині є, бо завдяки цим іменам можна зразу звернутися до тої чи іншої важливої публікації. Це потрібно і це дуже корисно.
Але, можливо (п. Мирон Капраль, власне, сказав), було би добре, щоби було в on-line і щоби видавали це наукові інституції. На жаль, ні Академія наук, до якої звертається наш підрозділ, Львівська національна бібліотека, за підтримкою на видання, ні інші не знаходять цих коштів. Доводиться Костянтину не тільки працювати, але й шукати шляхи реалізації. Він знайшов видавництво «Коло», і я думаю, що, як вийшов «Часопис «Галичанин», як вийшов перший том «Часопису «Діло» – це свідчення дуже якісної, доброї роботи. Сподіваюся, що на наступні томи ми будемо теж шукати, друзі будуть шукати підтримки для цього видання. Перший крок, я думаю, – дуже успішний крок.
Олексій СУХИЙ, д.і.н., професор
Напевно, кожен історик, який займається історією Галичини, історією України XIX – початку XX століть, безумовно, на якомусь етапі своєї діяльності вивчає «Діло» і ті роботи, які написані на основі «Діла». Безумовно, ми кажемо, що є преса, а окремо в пресі виділяємо «Діло», тому що іншого українського видання, яке би фіксувало події настільки добре, настільки потужно від 1880-го до 1939 року, безумовно, у нас немає.
Це прекрасно, що Костянтин взявся за цю роботу. Я думаю, що це його такий проект на багато років. Я скажу так: «Хто рано встає, тому Бог дає». І коли, наприклад, ми щось хочемо зробити зранку, можемо їхати у бібліотеку перед 8-ю годиною – Костянтин вже тут господарює, вже працює. Поки прийдуть на роботу інші працівники, то він уже дещо зробить.
Відкрию вам невеликий секрет: зараз я опублікую рецензію на «Часопис «Галичанин», який він підготував раніше, у «Віснику історичного факультету Львівського університету».
Тепер про іншу річ, яка є дуже важлива для нас українців, яка є політична. Це річ, пов’язана з його біобібліографістикою. У 1992 році (я це пам’ятаю, як нині) на одній із наукових конференцій у Кракові з професором Макарчуком ми мали розмову з краківським науковцем, професором, якого не запідозриш в особливих симпатіях до українців. Але він нам сказав таку річ: перед вашим поколінням істориків і перед майбутніми поколіннями в Україні стоїть грандіозна робота. Ця робота полягає в тому, що ми повинні наповнити нашу історію персоналіями, ми повинні наповнити нашу історію іменами.
Так сталося, що навіть такі відомі діячі, як Кость Левицький чи Юліан Романчук, не були представлені в тих енциклопедичних виданнях, які були випущені до цього часу – тобто, ні в російськомовних «Большой советской исторической енциклопедии», ні в «Большой советской енциклопедии», ні в польських енциклопедіях дуже багато галицьких діячів не було представлено. Тобто, вони фактично опинилися за межею, про них не писали, вони, так би мовити, в історії нашій були, але вони не були представлені в енциклопедичних виданнях. І, зрозуміло, що це прекрасна річ, що Костянтин Курилишин почав цю роботу з «Діла». Безумовно, це велика робота, де будуть представлені наші історичні імена і чим далі ми будемо входити в глибину, тим, я думаю, наша історія буде презентабільнішою, наша історія буде повноціннішою і повнокровною.
Василь ҐАБОР, модератор
Особисто я дуже захоплююся не тільки структурою, але власне тими науковими вимогами, яким відповідає це видання. Ви тут можете знайти всі чіткі покажчики, які дозволяють легко орієнтуватись у виданні. Дуже добре, що наприкінці вміщені словник маловживаних слів і слів іншомовного походження, тому що насправді це потрібно, для наукового апарату це дуже необхідно. Ці слова, які вживалися, не треба їх коментувати в кожному випадку, вони даються наприкінці.
Вміщено також наприкінці резюме українською, російською, німецькою і польською. Чомусь не помістилось англомовне, яке донька Курилишина таки зробила, але він її чомусь зігнорував – і це я краєм вуха сьогодні почув.
Але в цьому виданні можна натрапляти на цікаві імена, які можуть бути несподіванкою. А ну, гляну, чи є Шкрібляк Юрій? Є – в позиції «Некрологи» (і дуже добре, що наш колектив разом з Костею Курилишиним і з науково-дослідним інститутом пресознавства виробили цю методу – давати прізвища в сучасному написанні, після дужок – то в минулому). Скажімо, якщо візьмете Шкрібляка Юрія, то за косою лінійкою йде правильне написання тодішнє – Шкриблякъ Юрнюкъ Юра. І в позиції вже в другому розділі (бібліографістики) ви найдете відомості про Юру Шкрибляка, про якого писали в цей період (1880-1889 рр.) на сторінках «Діла».
І так можна знаходити відомості не тільки про, скажімо, якихось відомих наших народних митців, чи художників, чи письменників. Просто маса відомостей. Ці відомості систематизовані, вдало дуже подані.
Богдан ЯКИМОВИЧ, д.і.н., професор
Що ми сьогодні маємо? Маємо велике свято. Велике свято, бо презентується монографія про газету «Діло». Всім нам відомо про те, що Костя не перший, хто взявся за цю роботу. У свій час за неї брався професор Шаповал, але коли я прочитав професора Шаповала книжку (ще давно, коли вона вийшла), і тепер, коли я дивився рукопис і бачив, як Костянтин працює в поті чола над своєю книжкою, ми можемо сказати, що маємо книжку набагато вищого рівня. Це книжка сучасна, це справді наукова книжка і дуже сподіваємося, що наступним етапом буде і оцифрування «Діла», бо «Діло», мабуть, із періодичних видань – найбільше багатство, яке ми, українці, маємо. Це наша газета, яка виходила майже безперервно (за винятком тих листопадових днів 1918 року у Львові) від 1880 року – аж поки нас не «освободили».
Отже, в особі Костянтина ми бачимо одного з найкращих сучасних дослідників. Не тільки найкращих, а й дуже працьовитих дослідників української періодики – того, ще раз підкреслюю, нашого величезного багатства.
Буде оцифровано «Діло» – це честь буде бібліотеці Стефаника. Буде зроблений повний бібліографічний покажчик «Діла» – це буде ще одна велика честь.
Василь ҐАБОР, модератор
Дякую, пане Богдане, але не можу погодитися з паном Богданом, коли він каже, що монографія доктора Юрія Шаповала – це інший рівень, ніж праця Костянтина Курилишина. Обидві праці готував науково-дослідний інститут пресознавства, а він готує все якісно. Професор Шаповал ставив перед собою зовсім іншу мету, інше завдання, і він з ним впорався – при нашій допомозі, науково-дослідного інституту пресознавства.
Костянтин ставить зовсім іншу мету. Але, я думаю, так само без нашого науково-дослідного інституту пресознавства цей «Часопис «Діло» чи навіть «Часопис «Галичанин» по нинішній день були би тільки в рукописах.
Але серед нас тут є люди, які мають меценатські схильності, і серед них – народний депутат України, коломиянин Юрій Тимошенко, який вирішив допомогти Костянтину.
Юрій ТИМОШЕНКО, народний депутат України (м. Коломия)
Я – проста людина, я – аматор, мене не можна назвати науковцем, але я так само дослідник книжок. Найвище, чим можу похвалитися, – що таки декілька тисяч томів у своїй бібліотеці маю книжок, і то в більшості навіть є старовинні раритети і дуже багато з діаспори книжок. І так через цю справу ми зійшлися з Костянтином, з моїм земляком. Я був дуже приємно вражений, бо коли сюди приїхав, шукав якихось контактів, щоб вийти на якісь матеріали, які мені були потрібні для моєї дослідницької праці, і вийшло, що познайомився з Костянтином, а він ще й коломиянин, і мені відразу це стало дуже приємно.
З часописом «Діло» я так само знайомий ще з початків незалежності. Пам’ятаю, як тільки перші примірники потрапили в руки, я був вражений, що можу взяти газету, де є статті про Євгена Коновальця, якісь його портрети, наприклад, про інших видатних діячів, які були багато довгих років заборонені радянською владою, і ніде не можна було знайти якої-небудь інформації про цих людей.
Найстрашніше – це є історична смерть. Коли я почав досліджувати історії людей, які боролись за Україну, виборювали незалежність, я збираю таку якби музейну збірку до визвольного руху українського народу і, зокрема, нашої Галичини. І відкриваючи для себе часом невідомих людей, я був просто вражений тими неймовірними актами самопожертви, самопосвяти цих людей, які присвятили себе цілком справі незалежності України. Скільки просто неймовірних героїв я відкрив для себе тільки в межах Коломийщини, скільки учнів Коломийської ґімназії я відкрив для себе, і мені соромно стало. Боже мій, я стільки прожив в Коломиї і не знав, що в нас стільки видатних людей.
І ось цей часопис – це ж практично 60 років історії України, найбільш видатних: першого періоду визвольної боротьби, другого періоду визвольної боротьби. Скільки тут можна буде знайти людей! Часом дістаєш світлину – ну є світлина, ззаду пише прізвище, а ти хочеш знати – хто це? Перериваєш все – і ніде не знайдеш. Уже й люди давно повмирали, навіть немає кого спитати, а візьмеш таку стару газету – і десь часом знайдеш. Часом гортаєш старі газети – о, знайшов! Тут якийсь є, розумієте, некролог про коломиянина якогось, що мені потрібно. Нарешті! Випадково, я й не мріяв, що колись знайду відомості про цю людину. І виявляється, що ця людина була така видатна.
І що ще наостанок хочу сказати: дуже багато часом людей беруться за якусь справу, а не всім, може, і варто за це братися. Одним воно дається краще, другим – гірше. І для мене завжди показником розуму людини було вміння висловити максимум інформації мінімальною кількістю слів, тобто оця лаконічність. Пам’ятаю, я почав читати першу подаровану Костянтином книжку про українське життя у роках німецької окупації. І з перших сторінок, ще тільки вступ почав читати і був вражений, наскільки і легко, і зрозуміло, і доступно було написано. Я просто не витримав і зателефонував до нього, кажу: «Костю, я вражений, наскільки ти це виклав. Мені потрібно, наприклад, буде брати опис якихось матеріалів у відповідній темі того часу, то я, навіть ніде шукати не буду. Просто візьму ці окремі тези з твоєї книжки, і так як ти написав, то вже краще просто не буде». Тому, Костю, дякую, молодець! А ми чим зможемо, тим поможемо.
Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
10.11.2015