Минувшого тиждня помістила "Червоная Русь" (ч. 228) розвідку "нашого — як каже редакція — заслуженного исторіографа" на темат о повстаню назви Україна. Займаючись стариною нашої землї, я вже з обовязку відчитати мусїв і розправу згаданого исторіоґрафа — тим більше, що назва України, сягаючи своїм початком глубокої старини (она повстала на многі віки перед Рожд. Христа), дїйстно заслугує з титулу тої старинности своєї на всесторонне наукове розслїдженє. Я бувъ цїкавый дізнати ся, як "наш исторіограф" пояснить тоту віками освящену, серцю кождого Русина так дорогу назву та які він из своєї розвідки выснує гадки в користь свого народу — народу, правда, бідного нинї і поневіраного всїми, але колись могучого і першого в семьї Славян, першого посеред народів Европи. І кілько-то величних споминок не звязало нас з тою Україною! Там в часах перед Христом почалась стілько прославлена исторія нашого народу; там стояла колибель перших, могучих королїв наших — синів самого Дажбога1); там над рікою Слава (Славута) в первий раз зродилась назва Славян; там з розбитих Римлянами предків наших неодно племя найшло безпечний приют свій і нову вітчину; з-відтам вийшли перші світової слави Уни2) — добродїї цїлої Славянщини; там і колибель була вікопамятного Козацтва, що ратувало край і нарід наш перед татарскою навалою, перед загибелью. "Нема на світї другої Вкраїни!" — так в патріотичнім одушевленю і в почутю народного достоїнства кликав до своїх земляків наш великій поет, — слова єго вповнї гідні того, щоби глубоко проникли душу кождого жителя і нашої землї.
Та в тім біда наша, що від часу відродженя нашої національности все появлялась исторіоґрафи, що каменем кидали на свій власний нарід, высмівали єго бесїду, исторію, єго вікову працю і здобутки. Поклавши хрест на старинну, тисячолїтну, а так світлу исторію нашу, они з порывом, достойним лучшої справи, розпливались похвалами для Скандинавця Рурика з любостью оповідали о злочиньствах, яких допускались перші Руриковичі над нашими предками, в скандинавскім періодї нашої исторії шукали идеалів для галицких Русинів. Нинї вже і видні результати сеї справдї нігілістичної роботи: охота до працї скрізь у нас упала, зменшало число розумних робітників на рідній ниві, у всїм видна застоя або розстрій. Ми мов подібні стались до корабля, що гойданий бурею клонить ся лиш сюди то туди, а не може дістати ся до безпечного берега.
Такі гадки викликала в менї і теперішна розвідка в "Червоній Руси". Згаданий исторіоґраф, фальшуючи на великі розміри нашу исторію, до таких доходить вкінци конклюзій: "Поляки справедливо называли Южную Русь по обѣім сторонамъ нижняго Днѣпра Україною, понеже упоминутая часть Руси находилась на самій крайней т. е. восточно-южной границї давной Польщи, которой восточную крайнюю часть Поляки так же землею na Kresach называють. Удивительно, для чего наши галицкіи Украинцы, по примѣру Поляковъ, называють Южную Русь — Украиною, а русскій язык — украинскимъ."
О скілько хибна і лиш на обаламученє Русинів обчислена є тота арґументація, постараюсь виказати на підставі жерел, що відносять ся до давної исторії нашої.
1. Назва "Україна" в наших лїтописях.
Вже в княжім періодї, отже перед панованєм Польщі в наших землях, кілька разів згадує ся про Україну.
Першу звістку о Українї находимо в лїтописи Ипатієвскій під роком 11873). Лїтописець згадує о походї рускихъ князїв на землю половецку і як при поворотї з того походу занедужав князь з Переяславля, Володимир Глїбович. Даючи характеристику сего князя повідає лїтописець: "Плакаша ся по немь вси Переяславци, бѣ бо князь добръ и крѣпокъ на рати, и мужьствомъ крѣпкимь показаяся и всякими добродѣтельми наполненъ, о немь же Украина много постона."
Ипатієвска лїтопись знає навіть про гaлицку Україну, в котрій, очевидно, мешкати мусїли і якісь галицкі Українцї. Під роком 11894) росказує лїтописець, як галицкі бояре виправили були посольство до князя Ростислава, сина Ивана Берладника, і як візвали єго, заняти престол в Галичи. "Ростиславъ же радъ бысть, испросися у Давида, бяшеть бо Давидъ пріяль єго къ собѣ, и ѣха изъ Смоленьска вборзѣ; и пріѣхавшю же єму ко Украйнѣ галичькой, и взя два города Галичькыи, и оттолѣ поиде къ Галичю."
Третій раз про Україну згадує лїтопись під роком 12135) — єсть то знов Україна галицка: "Данилъ ѣха съ братомь и прия Берестій и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, Комовъ, и всю Украину".
Галицкою (західною) Україною звано головно землю над Бугом аж по Вислу. В Ипатієвскій лїтописи6) згадуєсь о сїй Українї ще під роком 1282: "И воспомяну Володимеръ, оже преже того Лестко взялъ бяшеть у него село на Вкрайници, Воинь, в напоминалъ ся єму Володимеръ о томь много, абы єму воротилъ челядь, онъ же не вороти єму: за се же посла на нь Литву. И воеваша около Люблина".
Всхідною Україною звалось за руских часів головно Переяславске княжество (на всхід Днїпра); в часах україньского Козацтва розширилась назва України і на инші области рускі, як лиш далеко сягала власть гетьманів. Народови, як свідчать численні пісни, припала назва "Україна" до вподобы — она для него безперечно популярнїйшою, як заведена Варягами, дивної формації і незвістного значеня назва Русь. Про галицку Україну доховалась ще і доси пословиця въ Галичинї (она записана і в збірнику Илькевича): "У нас — Україна".
2. Назва "Україна" в часах перед Рождеством Христа.
Геродот повідає7), що ріка Днїпер, перепливши на півночи незнану пустиню, вливаєсь до Скитії в тій части, де мешкали Скиты-γεωργοί. Північна часть Скитії починалась понизше устя Припети, — жилища Геродотових γεωργοί якъ-раз припадають в ті місця, де жили знані нам з лїтописи рускі Поляне. Язиково обі назви, γεωργοί і Поляне, означають те саме понятє; Гародот лиш як найвірнїйше перетолкував назву славяньску на язик грецкій.
Впливаючи до Скитії Днїпер принимав назву Ґерросъ8). О тім праславяньскім слові говорив я обширнїйше в статьї "Велика славяньска держава перед двома тисячами лїт" в минувшім рочнику "Дѣла" і виказав, що є то те саме слово, що доховалось в литовскім языцї в формі ґіріусъ = слава. В пізнїйших часах Днїпер дїйстно виступає під назвою Слава або Славута9).
У давних Русинів одною назвою именувались край, нарід і ріка; саме так було і в старинній Скитії. Після Геродота була не лиш ріка Ґеррос, але був і край Ґеррос10), були и жителї того краю: Ґерри11). О сих послїдних пише Геродот12): "З помежи народів, над котрими Скити панують, мешкають Ґерри — τά έσχατα".
Грецке έσχατα (на самім краю) єсть як найвірнїйшим перетолкованєм нашої назви "Україна". Геродот подає навіть причину, длячого жителї тогдїшної України звали ся Славянами13): "На всхід ріки Ґеррос лежить так звана королевска земля; там находиться найлучші (άριστοι) і найчисленнїйші Скити, що панують над прочими Скитами." (Выраженє άριστοι бересь у Геродота часто в значеню "найславнїйші".)
І в староруских часах звав ся Україною край на всхід Днїпра, именно-ж княжество Переяславске. Сама традиційна назва тамошної столицї, Переяслав, указує на тих перших Праславян, що вже за Геродота часів мешкали на Українї14).
Увага: Давнїйше виводили назву Славян від виразів "слава" або "слово." Нинїшні язикослови рішучо закинули вже той вивід, бо народні назви з наростком на "анин" в дусї славяньских язиків повстати можуть єдино з назв місцевих: Галичанин (Галич), Бужанин (Буг), Кіянин (Кієв), Львовянин, Римлянин і т. д. Справедливо сказав Міклосич: "Найдїть де в Славянщинї ріку або город, що зовесь Слава, а я вам скажу, в котрім місци повстала в первий раз назва Славян". Здавалось би, що Русини мають і ріку Славу (Славуту) і город Славу (Переяслав), і що річею руских "исторіоґрафів" повинно би бути, виснувати з того факту одвітні консеквенції...
1) Геродотъ (кн. IV гл. 5) каже про жителїв України: "Першим чоловіком в тій земли був Тарґітай, син Зевса. За панованя синів Тарґітая пали з неба в край Скитів: плуг, ярмо, сокира і чарка." Єсли Тарґітай був сином Дажбога, то Русини — потомки Тарґітая — справедливо уважали себе Дажбога внуками; так они і названі в старо-рускім поетичнім памятнику "Слово о полку Игоревім". (Друга часть слова Тарґітай стоїть в звязи з старинною назвою нашого народу: Тиран-ґіти над Днїстром, Бес-ґіти в карпатских Бескидах, Пієн-ґіти в карпатских Пєнінах і т. д.)
2) Уни (Юны) — так правильно писали всї грецкі историки; лиш Нїмцї перекрутили хибно на свій лад: Hunnen, хоч знов правильно пишуть: Ungarn (земля Унів). В нашій земли доховались ще про Унів згадки в назвах рік: Унава або Унява в Галичинї, Унава (притока Ирпеня межи Кієвом а Бердичевом). Як вже на иншім місци виказано, назви рік на ва були в нашім краю заразом назвами народними.
3) Полное собраніе русскихъ лѣтописей, томъ второй, Санктпетербургъ 1843, ст. 134.
4) Ипатіевска лѣтопись (Петербурске выданє з року 1843) ст. 138.
5) Там-же ст. 160.
6) Там-же ст. 211.
7) Lib. ІV cap. 53.
8) Геродотъ, кн. IV гл. 56.
9) Ґеррос в своїм первістнім значеню "слава" не вимерло і доси в славяньскім язицї, тількож корень ґеp одвітно до исторії язика замінитись мусїв на жер. Міклосич в своїм Etymologisches Wörterbuch der slavischen Spraсhen ст. 410 відносить до кореня жер наші слова жертва і жрець, надаючи послїдному выраженю значенє славитель. Ипатієвска лїтопись описуючи під роком 1183 війну Русинів з Половцями повідає о князю Святославі: "идущю же єму по Днѣпру и стату, идѣже нарѣцаеть ся Инжирь бродъ." Єсли Инжир є слово зхожене, тогдї друга часть жир буде послїдним відгомоном колишної назви Днїпрової Ґеррос.
10) Lib. IV cap. 56.
11) На нашу бесїду значить то: "В Скитії є ріка Слава (Славута), є край Слава, і є жителї того краю: Славяне."
12) Lib. IV cap. 71.
13) Lib. IV cap. 20.
14) Лежало в интересї Руриковичів, щоби всякі традиції про колишну славу підбитих ними земель затерти. Нестор про початок назви "Переяслав" списав таку байку: Коли Володимир Великій мав воювати з Печенїгами, сказав печенїскій князь: Виберім собі по одному борцеви і нехай ті з собою бють ся; як побідить борець Русин, я три роки з тобою битись не буду; коли-ж Печенїг переможе, опустошати буду три роки землю руску. Володимир згодив ся. Русинови повелось убити Печенїга, а Володимир на ту памятку заложив місто Переяславль. (Нестор, виданє Міклосича, гл. 45.)
Таку-ж "исторію" оповів уже перед Нестором грецкій цїсар Константин Багрянородний в дїлї своїм De administrando imperio гл. 53. Війна межи борцями відбулась не на Руси в околици Переяслава, лиш в Кримі в околици Кафи, і не за часів Володимира, але по смерти Константина Великого. Борцями не буде Русин і Печенїг, лиш малюта Херсоніт и великан Савромата. Цїла "исторія"показуєсь простою плетеницею, яких богато находимо у старинних писателїв; з основанєм міста Переяслава нема ту нїякої звязи.
[Дѣло]
01.11.1890