Волочиськ — районний центр Хмельниччини, що стоїть просто на Збручі. До 1939 року це було найближче радянське місто до польської Західної України. Річка роками розділяла українців Заходу й Сходу. Кордонів уже нема, але волочищани досі голосують «за стабільність».
Сім пам'ятників сусідять у скверику перед залізничним двірцем Волочиська. На клаптику землі знайшлося місце для радянського меморіалу, "афганської" стели, обеліску російському імператорові Олександру ІІ, фіґурам, що вшановують Голодомор і Чорнобиль, Кобзаря та Божої Матінки. Найвищі серед усіх — радянські трудівники, чоловік і жінка з рішучими обличчями й поглядами, спрямованими увись. Раніше компанію їм складав Ленін, але торік, у лютому, місцеві свободівці скинули монумент.
Вуличка Музейна, яка веде до центру, починається з білборду: місцева влада від імені мешканців Волочиська та всіх водіїв дякує депутату-мажоритарнику Сергієві Лабазюку — «за ініціативу й проведення капітального ремонту вулиці».
Неподалік двоє чоловіків виносять телевізор з крамниці вживаної техніки і вантажать його в бус. Водій пропонує підвезти до готелю. «Лабазюк і дороги зробив, і дитячі майданчики збудував, і дві "швидкі" купив для лікарні. Я їх сам привозив сюди», — вводить чоловік у курс справ. Він торгує технікою з-за кордону. Не вагається, за кого голосуватиме, — за партію «Поруч», у списку якої перший кандидат є рідним братом благодійника Лабазюка. «З ким працюю, за того голосую», — усміхається на прощання.
Буржуйське місто
На вишневій «ладі» з тризубом на капоті під'їжджає керівник «Правого сектору» в районі Микола Овчарук. У соцмережі він опублікував свій телефонний номер, щоб охочі повідомляли, де в окрузі залишилися пам'ятники Леніну. Він з активістами приїде й скине. Так було вже в кількох селах.
«Бабусі протестують, це зрозуміло. Але молодь! Стоїть людей 30 і всі знімають на телефони. Кажу, щоб допомогли, — мовчать. А потім пишуть, що ми — молодці», — дивується.
Микола повернувся до Волочиська з Києва. І нині має бізнес у столиці, тому кілька днів на тиждень живе вдома, решту — на роботі. Дружина — теж активістка «Правого сектору». Чинною владою Микола не задоволений, проте сам не подав кандидатуру на вибори. Однодумці з його осередку, які захотіли стати депутатами, вийшли з «Правого сектору» і приєдналися до інших партій.
«Якщо зараз станеш депутатом, нічого не зміниш, тільки зіпсуєш репутацію», — певен Микола.
Волочиськ називає буржуйським містом. Тут не бракує підприємств, є машинобудівний завод: «Добре, як є, аби не гірше. А людей тим часом обкрадають різні царьки. Місто ділять, усе за народ вирішують. Лабазюк за закони 16 січня голосував, але тут ніхто на це не зважає».
Розмовляємо в сусідньому, меншому, Підволочиську — він вже на Тернопільщині по цей бік Збруча. Микола вважає, що тут усе інакше: менше «реґіоналів», більше релігії. В кафе російська попса змінюється піснями Дзідзя. Микола вирішує показати розпис на брамі тутешнього собору. На великій картині, що прикрашає ворота, у червоному пекельному полум'ї горять голови Леніна, Сталіна і Гітлера.
Може, покаявся
«У Волочиську говорять "здрастє", в Підволочиську — "слава Ісусу Христу"», — такою бачить різницю між містами на Збручі 30-річний Віктор. Розмовляє, не припиняючи помішувати будівельний розчин. Разом з колеґою закладають фундамент монастиря на території храму в мікрорайоні Волочиськ-1.
«Нема чесних серед багатих, — грудки бетону відкидає лопатою на купу піску. — Люди вірять Лабазюкові, бо він місцевий, всі його знають. Але я б його не обирав, бо він із Литвином був. Та що я буду з вами про політику балакати, я простий чоловік», — замурзаним рукавом втирає чоло і прямує до дзвінниці.
Під церковні передзвони з храму виходять повінчані наречені. Весільні гості фотографуються й розсідаються по машинах. Одна жінка затримується.
«Ви ж поговоріть із Лабазюком чи Черниченком [чинний міський голова. — Авт.], хай дадуть автобуса, — звертається до священика. — Як бабця отримає тисячу гривень пенсії, то ще подумає, чи їй кожної неділі, щоб до церкви добратися, на маршрутку тратити гроші».
Священик обіцяє полагодити справу. Запрошує порозмовляти. Настоятель автокефальної церкви Микола Фатич в окрузі відомий як «батюшка з Майдану». Він їздив на революцію до Києва, тепер допомагає бійцям на Сході. У центрі Волочиська заклав камінь під будівництво храму «На честь українських мучеників», тих, хто загинув на Євромайдані й на війні.
Отець ледь не став кандидатом у депутати районної ради: «Перед виборами впросили до "Солідарності" вступити. Я спершу погодився, а мене потім із інших партій питають: "А до нас, батюшко, чому не пішли?". То облишив цю затію, щоби ніхто не ображався».
Священик не приховує, що місцеві бізнесмени, а також Сергій Лабазюк жертвують на храм. «Лабазюкові я і квартири святив, і дитину хрестив. А якщо він десь щось не так зробив, то чи нам його звинувачувати? Може, він перед Богом покаявся — ми ж то не знаємо. І як будемо далі судити, нам гріх буде — не йому», — розмірковує він.
Голосуватиме, каже, за «Свободу» — бо найбільше її активістів на Майдані загинуло. На прощання просить взяти з собою весільний коровай від молодих.
Костік
«За Україну мені найбільше болить, — зблискує сріблястими коронками бабця у квітчастій хустці. Витримавши паузу, додає: — Врем'я підвело, часи забула перевести».
Вона першою прийшла проголосувати на одній з найбільших дільниць у місті. Будинок культури — громіздка сіра споруда радянської епохи з вивіскою «Гармонія», декорованою синьо-жовтими прапорцями, та з сучасним рухомим рядком. На першому поверсі триває виставка мавпочок, на другому — голосування.
Поки комісія закінчує ранкове засідання, бабця розповідає про життя. З фаворитами «визначилася» — Петро Лабазюк і Костянтин Черниченко, бо «таки видно, що щось у місті робиться, та й наші хлопці». У молодості вона працювала на Волочиському швейному комбінаті, який нині не діє. І хоч пропали заощадження «на книжці», спогадів про Союз не затьмарити.
«Тоді отакий-от хліб коштував копійки, а тепер куций батон — шість гривень», — спрацьованими руками показує довжину буханок.
Починається голосування. Бабця прямує до кабінки. Погано бачить, але нікому не дозволяє допомагати, побоюється, що хтось підкаже не на її користь.
– Ви від Аграрної партії?
– Я журналіст.
– Ви журналіст від Аграрної партії?
Так зустрічають на дільниці в дитсадку «Калинка».
Тут голосує підприємець Олександр Віннічук, колишній член партії УДАР, активіст Євромайдану. «Галочку» поставив за себе — є кандидатом до міської ради від Аграрної партії. Не підтримав жодного кандидата на посаду міського голови, хоч прогнозує: співпрацювати в разі перемоги доведеться з теперішнім керівником. «Мер добрий господарник, але через моральні принципи не можу його вибрати. Люди не хочуть думати, тому й голосують так».
На вулицях тільки й розмов, що про вибори.
– Який Костік не є, а таки по городі видно, що щось робиться.
– Тарифи зробив дорожчі, як у Хмельницьку, а ніхто не прийшов із делеґацією до нього.
– А ви чого не прийшли?
– Ну якби ще хтось, то б і я.
– Кажуть, то дурне, що лавки поставив. Але хоч є, де посидіти в місті.
На дільниці в кінотеатрі кандидат у мери Володимир Коваль спілкується з виборцями. У костюмі, начищених черевиках. По-панібратськи плескає по плечу, та, побачивши диктофон, йде геть: «Не треба мене записувати, ще рейтинґ зіпсуєте».
Пальцем у бюлетень
«Журналіст, так сказати. Нема для вас місця», — голова дільничної комісії не надто привітно реагує на прохання відвідати виборців, які голосуватимуть удома. Зрештою, місце знаходиться в автівці штабних працівників партії «Поруч». Рушаємо на вулицю Пушкіна.
Пенсіонера Анатолія і його сусіда застаємо в повітці. На стіні — календар, де Ляшко обіймає корову. Теплий дух котиться приміщенням, на плиті стоїть самогонний апарат, через трубку до трилітрового слоїка поволі скапує горілка. Анатолій складає милиці біля стільця, проголосувати за себе доручає сусідові. Поставивши «галочку», той віддає кожен бюлетень на перевірку. Анатолій підносить листок близько до очей, ствердно киває головою — «Костік. Добре!» — й опускає в скриньку.
«Мамо, вибори сьогодні!» — на всю хату вигукує жінка. Бабуся лежить майже без тями, тому члени комісії дозволяють проголосувати дочці. Та сердиться.
– Добре, хоч тепер йдете, а раніше ніхто не спитав: може, помогти чим треба.
– Ми не з тої служби.
– Ой, хіба щось зміниться.
– Таки не кажи, якби вибори щороку були, то депутати більше майданчиків поставили б. Ану хай тебе кореспонденти сфотографують! — сміється її чоловік.
У тісних запилюжених пенсіонерських квартирах помічаю великодні листівки від Сергія Лабазюка й запрошення на вибори від партії «Поруч». Дехто орієнтується на знайомі прізвища, дехто зовсім розгублений. Члени комісії спершу терпляче зачитують імена кандидатів, але швидко стомлюються: «Та ставте вже де-небудь галочку».
«Знайдіть-но мені того кандидата, чия музика голосно на площі грала», — бабуся в окулярах не може дати раду з бюлетенями.
– Ось, Аграрна партія.
– А тут не знаю, за кого. Підкажіть, бо не дам ради, — жінка водить ручкою над бюлетенем, а тоді різко її опускає й робить позначку навмання.
Спостерігачка від Лабазюка витягує шию. В авті вона звітує перед водієм за кожен голос. «Чий?» — «Наш». Остання бабця проголосувала не так, «як треба». «Скільки людям добра не роби, а вони все одно...», — зітхає в салоні.
А коли виходить, вже до мене: «Добре, що ви журналіст. Вам без різниці, хто як голосує. А я мала за кожним дивитися».
Уранці наступного дня треба швидко заскочити в потяг, на станції «Волочиськ» він стоїть дві хвилини. Чоловік, що чекає поруч, допомагає зорієнтуватися, де стоятиме потрібний вагон.
– Йдіть метрів двадцять, аж до світлофора. П'ятнадцятий вагон завжди прибуває туди.
– Хіба знаєте так точно?
– Та вже рік їжджу, і так само. У нас тут стабільність.
Ступаю плитами, позеленілими від моху. Крізь щілини пробивається зілля. Табличка номер 15 спиняється перед очима. Чинний міський голова здобуде вдесятеро більше голосів, ніж його конкуренти, і партія «Поруч» стане беззаперечним лідером.
28.10.2015