Демонтаж

Недавнє рішення Вищого адміністративного суду про позбавлення Сергія Власенка депутатського мандату — щонайменше дискусійне. Сумнівною видається леґітимність такої ухвали на підставі висунутих звинувачень. Хоч з юридичного погляду, за наявної української практики судочинства, ухвалу цю можна цілком законно виправдати.

Більше насторожує те, що неоднозначне рішення стосується до депутата опозиційної фракції «Батьківщина», а за сумісництвом — захисника Юлії Тимошенко в суді. Крім сумнівної доказової бази, таке рішення складно дистанціювати від політичної мотивованості влади. Враховуючи, зокрема, що недавно ВАСУ ухвалив аналогічне за результатом (хоч на інших підставах) рішення — позбавив мандатів формально позафракційних Балоги та Домбровського.

Нині відбувається руйнування закостенілої недемократичної традиції українського парламентаризму через запровадження нової, не менше сумнівної. Протягом попередніх шести скликань Верховної Ради суспільство журилося тим, що депутати безкарні, бо прикриваються недоторканністю. Натомість за неповних п’ять місяців роботи парламенту 7-го скликання без мандатів залишили вже п'ятьох депутатів: Балогу, Домбровського, Веревського, Лебедєва та Власенка. Враховуючи попередню практику чинної влади, будь-кого можна посадити за ґрати, була б лише політична воля. Сумна та непроглядна радянська практика: «була б людина, а стаття знайдеться». За винятком хіба що «своїх», які стали «жертвами» внутрішньопарламентської боротьби за законність, добровільно склавши повноваження задля блага «сім’ї».

Залишається незрозумілим: чи то раніше не хотіли, чи то тепер порушують закон? Політичну волю та розрахунок вищого керівництва держави, які стоять за згаданими ухвалами, видно неозброєним оком. Верховенства права й духу закону в незалежній Україні як не було, так і нема, а буква закону стала заручницею правової казуїстики. Власне це й отримало назву вибіркового правосуддя, коли «друзям — усе, а ворогам — закон».

В Україні зруйновано не лише парламентаризм (ще в попередньому скликанні ВРУ), а й безповоротно втрачено самостійність і безсторонність однієї з трьох гілок влади — судової. Служителі Феміди перебрали на себе прокурорські функції. Ухвалювати законні рішення для суду стало подвигом. Усі важелі стримування та противаг влади зосереджені в репресивній машині на чолі з інститутом Президента. Йде стрімкий процес згортання демократичних практик. Наразі про це ще можна говорити. Але як довго?

Влада неодмінно продовжить власну інспірацію неупередженості, леґітимності та справедливості — на зразок позбавлення депутатського мандату Веревського та Лебедєва чи добровільного складання депутатських повноважень ще кількома своїми ж таки однопартійцями-сумісниками або позафракційними. Наприклад, Іванющенка чи Волкова. Головна мета — збалансування позицій влади й опозиції в офіційних заявах для ЗМІ та міжнародної спільноти. А насправді це не що інше, як зрежисований владою демарш задля заміни за списком своїх депутатів-прогульників на тих, які сумлінно відвідуватимуть сесії ВР, де сьогодні кожний голос — на вагу золота. Далі Банкова «з чистим сумлінням» братиме реванш в опозиції, вимагаючи покарати депутатів, які блокують роботу парламенту. Як завжди, керуючись власними міркуваннями і, що головне, за допомогою судової гілки влади.

Ще один інспірований владою сценарій — дочасне припинення повноважень Верховної Ради 7-го скликання — вдруге відтерміновано у зв’язку з розблокуванням парламенту. Очевидно, що Президент не скористався б своїм правом розпустити парламент, оскільки попри незацікавленість у цьому жодної зі сторін, найбільших електоральних втрати тоді зазнала б партія влади. За обставин блокування у Президента залишався б ще один з леґальних шляхів виходу з політичної кризи. Проте, враховуючи рівень конфронтації в Раді, Ґарант матиме ще не одну таку можливість.

Відновлення роботи парламенту було досить несподіваним. Однак, на відміну від попереднього розблокування, цього разу не простежується очевидний слід домовленості з владою. Видається, що на цьому етапі блокування як ефективний механізм опозиції змушувати владу рахуватися з нею, а разом з тим збалансовувати позиції сторін у переговорному процесі, вичерпав себе. «Справа Власенка» як привід для повторного блокування пропала з порядку денного так само швидко, як і з'явилась, коли рішення про позбавлення його депутатського мандату стало остаточним і таким, що оскарженню не підлягає. Вона вичерпала свій політичний ресурс та резонанс, без якого блокування перейшло у ранґ штучного та надуманого. Зник подразник, а з ним і відголос. Тим часом влада зуміла отримати ще одну маленьку перемогу: на місце Власенка до парламенту потрапив за 65-м номером у виборчому списку ВО «Батьківщина» Роман Стаднійчук, який поповнив лави потенційних «тушок» у складі більшості.

Розблокування Ради нічого не змінює в плані вирішення політичної кризи. Це є лише поверненням до статусу-кво, де й далі нема компромісу між сторонами. І парламент як оптимальний майданчик для порозуміння цілком дискредитовано стараннями і влади, і опозиції: Президентові не потрібен парламент, в якому більшість не здатна ухвалювати потрібні йому постанови, а для опозиції, за таких обставин, це чи не єдиний спосіб продемонструвати суспільству «ефективність» боротьби зі свавіллям влади, крім, очевидно, крайнього інструменту — демократії вулиць.

За умов розбалансованості гілок влади недієздатний парламент грає на руку Президентові, що в такий спосіб усуває єдиний наявний політичний інститут стримування. Попри формальну незалежність гілок влади уряд і судова система, керовані в ручному режимі, сьогодні реалізовують курс Банкової. Водночас парламент не виконує своїх функцій, і саме на нього перекладено всю відповідальність за політичну кризу, коли насправді він є лише її індикатором.

А депутати від влади та опозиції міряються м’язами, лякаючи один одного дочасним припиненням повноважень. Провладна більшість погрожує покарати опозиціонерів за блокування роботи Ради і розпустити парламент. Опозиційна меншість нахваляється оголосити недовіру урядові та імпічмент Президентові. Стільки сценаріїв розвитку подій, а законних механізмів або політичної волі для їх втілення не вимальовується. Звичайно, є ще одна чудова демократична практика в ситуації глибокої політичної кризи — добровільне складення Президентом своїх повноважень. Проте українська політична практика не знає таких прецедентів, і цього разу його також навряд чи варто сподіватися.

Цілком можливо, що ескалація політичної кризи призведе до радикалізації політичних процесів у країні. Якщо влада, отримавши, за умовами суспільного договору, від кожного громадянина делеґовану ним частину своїх свобод на виміну за громадський добробут і особисту безпеку, не може виконувати свої обов’язки, то активним учасником політичних процесів стає суспільство. На місце загальної волі народу може повернутися природний стан «війни всіх проти всіх». Хоч наразі акції протесту, які розпочала опозиція, видаються кволими та революційно незрілими, проте, по-перше, вже зараз є частка суспільства, яка готова виходити на вулиці, а по-друге, це ініціатива опозиційних політичних сил, а не громадськості.

«Безвихідну» внутрішню політичну кризу, очевидно, непомітно використає влада для встановлення свого зовнішнього курсу. Начебто декларуючи європейський вибір, вона ухвалює постанови, незгідні від початку з двосторонніми зобов’язаннями, домовленостями та ґарантіями. Свідомо якщо не блокує, то ускладнює можливість не лише інтеґрації, а й діалогу. Тим більше після нещодавнього саміту Україна–ЄС. Так виглядає, що примхлива українська сторона в односторонньому порядку перекладає питання інтеґрації України до ЄС на європейських партнерів. Мовляв, вам потрібно, то переконайте нас. Проте це може стати точкою неповернення. Принаймні для теперішньої влади. Так Президент зуміє видобутися з незручної ситуації «подвійної пастки», в яку він себе загнав. Його руки будуть розв’язані для безальтернативної інтеґрації у Митний союз. Спершу в статусі спеціально виписаного для України асоційованого членства. І для пояснення обраного зовнішнього курсу країни це буде не така вже й абсурдна стратегія.