П'ять років, як нема мого колеги архітектора-реставратора, з яким ми починали свою трудову діяльність в одній майстерні в Інституті Укрзахідпроектреставрація. Разом їздили на інвентаризацію забудови Дрогобича і Ужгорода, проводили натурні дослідження не одної пам’ятки на Тернопільщині і в Кам’янці Подільському. Зенко був інтелектуалом, вмів жартувати і мав прекрасний голос. А що ще потрібно товариству...
В 1984 році ми з Зенком були відряджені в Гусятин на архітектурні обміри келій Бернардинського монастиря. Це були наші перші самостійні натурні дослідження. До того таку роботу ми виконували спільно з досвідченішими реставраторами, тобто ми ні за що не відповідали. А тут треба було надіятись лише на себе: зібрати все необхідне спорядження (теодоліт, рулетки, планшети з рисувальним папером для кроків, олівці...) і, головне, не забути водяний рівень, який ми називали «клізмою». То ж «клізму» взяти ми не забули, але забули її в автобусі, коли виходили на кінцевій станції в Гусятині. Спохватилися на другий день зранку, як взялися до роботи. Рейсовий автобус, на жаль, на той час вже попрямував на Львів. Нічого не лишалося, як чекати його повернення перед вечором. Але водій вирахуваного нами рейсу про жадну «клізму» – гнучкий тонкий шланг з двома прозорими колбами на кінцях – нічого не чув. Йдемо на телефонну станцію, зв’язуємося зі своїми і просимо, щоби завтра зранку передали іншу. Перед вечором знову йдемо на автобусну станцію, впевнені, що дістанемо нарешті очікуваний пристрій. І знову та сама ситуація: здивований водій вперше чує про якусь «клізму». Розуміємо, що прорахувалися з рейсами. Зденервовані, знову телефонуємо до Львова і знову просимо. Коли наступного ранку колєґи принесли на автостанцію вже третю і останню нашу майстерняну «клізму», водій подивився і каже, та я тут вже дві такі вожу зі Львова до Гусятина і з Гусятина до Львова.
Так як через відсутність інструменту наша робота затягнулася в часі, нам на допомогу прислали нашу колегу Наталку, щоби до кінця тижня завершити роботу. Не були ми тим надто втішені, бо Наталчин прецизійний темп ситуацію не дуже рятував, а наші відряджальні, розраховані на три дні, вже закінчувалися. То ж треба було якось викрутитися, тобто не «вмерти з голоду». Квитки назад ми придбали, і на останній день залишались якісь «копійки». Зранку поснідали чаєм з рештками печива, спакувались і вирішили, що ми з Зенком йдем докінчувати роботу, а Наталка мала купити на останні гроші якісь булочки на дорогу. Натомість Наталка повернулась не з булочками, а з паперовим кульком Ромашки. Нам, голодним відвисли щелепи, а неперевершена ласунка Наталка, не второпавши ситуації, з почуттям виконаного завдання, заявила: «Ну всі ж люблять Ромашку!» Після реакції байдужого до солодкого Зенка Наталка збирала Ромашку по цілому Бернардинському подвір’ї, але дорога додому була солодка...
18.01.2026