Пригадую притчу про пустельника, який тридцять дев'ять днів нічого не їв і не пив, а в останній день своєї схими з'їв хлібину. Тоді його запитали, чи справді він так знеміг, що мусив їсти? Пустельник відповів, що не мусив, але не хотів уподібнюватися Ісусу Христу й рівнятися з ним подвигами.
Дочитую «Ловця у житі» Селінджера. Таке відчуття, що головний герой Ґолден найбільше би був засмучений, якби дізнався, що хтось хизується тим, що прочитав про нього книжку. Тобто казати мені про це досить таки неприємно, але в даному випадку мушу, щоб було зрозуміло, звідки мої емоції.
Тобто саме таких вихвалянь Ґолден найбільше не любить. І яке ж паскудство, що якраз такі — зробили з «Ловця в житі» культову книжку. Тобто якість була сама собою. Дотепне чтиво. Але статус саме від тих — якихось інтелектуалів, які «відчитали» й сказали «так». А масовість — взагалі від тупаків, які прочитали про «Ловця» у якихось списках і тоді прочитали самого «Ловця». Які взагалі не читають книжок. Хіба часом — для того, щоб могти сказати, що щось читають.
І ще прекрасно — Ґолден не любить театр. Я теж не люблю, але кому в біса це цікаво. Але от що — погані актори погано грають. А добрі — надто добре, а тому на публіку. Найбільше мене бісить мистецтво заради мистецтва. А ще більше — театр, де він мусить бути не лише заради мистецтва, а й для людей. Тобто він мусить вгодити публіці, хай би якою вона була.
В цьому велика біда театру.
Ґолден також не любить кіно.
Але він любить своїх братів і сестру.
Він любить людей, які часом хороші.
Але найбільша біда, що кожен з нас хоче навчитися робити те, що робить, — найкраще.
А тоді є ризик скотитися до гри на публіку.
Так вважає малий Ґолден.
Зрештою, так є.
Не намагаюся якось зіставити себе з персонажем Селінджера, але мушу казати «я», щоб не казати «ми», бо, насправді, в кожного своє «я», а те, що часом виглядає як «ми», — може бути як дуже хорошим явищем, так і великим паскудством.
«Я» — велика праця над собою. І щоб могти писати «Я» з великої літери, то наче б варто цього досягнути. Але всі вимоги до всіх завжди нерівні й усі параметри, за якими щось можна визначити, — завжди мають похибку.
Від мене з дитинства хотіли, щоб я робив усе якнайкраще. Коли не виходило найкраще — вимагали принаймні кращого, ніж можу. І ця постійна напруга — кому вона в дійсності треба? І кому від неї користь, якщо не шкода?
Зараз я пишу літературні твори і практикуюся у книговидавництві. В цьому є багато моментів, де не завжди дотягую до межі можливостей. Тобто можна ще трохи попаритися й буде ще краще. Але ж ніхто не знає, як саме найкраще.
Може, я в чомусь неправильно розумію малого Ґолдена, але саме це я й розумію.
Звісно, треба прагнути до кращого, але в бажанні досягти вершини й стати найкращим, вбачається елемент егоїзму.
Звісно, добре, коли робити все добре. Але «добре», як на мене, цілком достатньо.
Навіть, якщо постаравшись, зміг би краще.
