Убити тему

Лісові хлопці. Проза про УПА ⁄ упоряд. Антось Тонюк. ‒ Брустури: Дискурсус, 2016. ‒ 336

Тема УПА, як і тема «дивізійників», січових стрільців, вояків УНР за останні роки виразно виходить на перший план в просторі історичної науки. Завдяки величезній роботі істориків з Центру дослідження визвольного руху та не тільки ми маємо добротну книжкову добірку з історії ОУН-УПА, зокрема про повстанську боротьбу в Україні й у таборах, зібрано чимало свідчень учасників Кенґірського та Норильського повстань. Не можу оминути тут титанічну трилогію Михайла Андрусяка «Брати вогню», «Брати грому» та «Брати просторів», яка багатьом розкрила суть повстанського життя з перших уст. Слід згадати також відверті та моторошні спогади Івана Кривуцького «Де срібнолентий Сян тече», а також просто дивовижний, єдиний у такому стилі зроблений фотоальбом «УПА. Історія нескорених». А що не все там було так просто і чорно-біло, показують нам дослідження про історію Миколи Арсенича ‒ голови оунівської СБ.

Отже, тема опору в силу виразної теперішньої затребуваності набирає усе більшого розголосу, дає віру у те, що на цій землі вже щось подібне було (мова про війну за незалежність), і вона все ж відродилась, навіть тоді, коли, здавалося, вже кінець. Це уводить події теперішньої українсько-російської війни в історичну логіку, у певну традицію. І якщо в історичній науці, мемуаристиці усе складається наче б непогано ‒ кількість цікавих досліджень та опублікованих спогадів зростає, то в художній літературі ця тема широко не представлена. Скоріш за все це пов’язано з тим, що сучасні прозові жанри з історичної тематики в нашій літературі самі по собі доволі слабенькі, бо це потребує посидючості і великої роботи з архівами, а не скоростиглого «себеписання». Кілька сильних сучасних текстів цей ландшафт кардинально не змінюють. Тому ще не скоро ми зможемо почитати про, наприклад, сни офіцерів Петлюри в екзилі, що думали вони, чим жили, затискаючи в собі образу і ненависть, живучи з втратою дому. Як би не тужився історик ‒ він вам цього ніколи не скаже. Натомість той, хто працює зі словом, вміє бачити психологічну структуру людини, міг би реконструювати мрії цих офіцерів, про які думали вони безсонними важкими ночами, коли невідчепно ниють старі рани. У ці ночі зникає офіцерська бравада ‒ широко розпрямлені плечі, рівна постава, стиснені презирством до ворога уста, у такі ночі вони про щось думали… Про що? Рівні, тверді і спокійні, залишаючись на самоті, боролись із внутрішнім болем, який безперестанку гриз їх. Яка природа цього болю? Історик цього не скаже.

Очевидно, виходячи з потреби заповнити цю тематичну прогалину в літературі, Василь Карпʼюк (Літературна агенція «Discursus») провів конкурс на кращі прозові твори (мала проза) про УПА. До складу журі увійшли відомий історик цього історичного періоду Володимир Вʼятрович, власне Василь Карпʼюк та автор дуже сильної книжки малої прози «У снігах» Василь Портяк, де художньо відрефлексована тема УПА. Редактором книжки «Лісові хлопці» є Антось Тонюк. Книжка розділена на пʼять корпусів, які обʼєднують  твори за певними мотивами. Мова йде про лісові і не тільки бої упівців, атентати, пересиджування в бункерах, таборова тема і т.ін. Імена більшості авторів маловідомі, та поряд з ними є і Ілько Колодій, і Людмила Таран, і Левко Різник. Тому слід сказати, що книжка сама по собі у плані автури ‒ багатоголоса.

Коли я взяв до рук це видання, побачив, хто входить у журі конкурсу, я уявив, як писатиму про високий пілотаж рефлексії складної психологічної природи тих людей, які свідомо рвали своє життя на шматки в буквальному значенні слова, як жили в бункерах, в землі, ставали там неначе зачаєним корінням, що згодом відроджувало своєю роботою парості. Та коли почав читати, мої уявлення наче вітром здуло. Окремо треба проговорити проблему стилістики, дивовижних піруетів думки деяких авторів. Візьмімо, наприклад, оповідання Тетяни Марченко «Яма»: «Неясні підозри закралися в голову Василя. Та на те вони й неясні, аби він сам їх не розумів». Чи Т.Марченко письменниця ‒ сказати важко, принаймні так її потрактувало поважне журі, але що вона логік ‒ то точно: думки ж неясні, тому, пояснює автор читачеві, а може й собі, герой їх і не розуміє.

Беремо оповідання «Шуміла вода», автор ‒ Ясен Лад: «В нього випав пістолет, і він закрив обличчя руками, щоб не бачити їх, але руки були мокрі», ‒ а просто очі закрити героєві складно, і заразом ‒ до чого тут протиставний сполучник? Не знаю, за яким принципом журі виокремило переможця Зеновія Федорука, я спершу подумав, що тут бодай зі стилем нормально, та він в жоден спосіб не вирізняється посеред своїх колег, що вартує тільки це: «Косий неквапом повертав себе зі сну докупи» («Вбити і втекти»), або: «високо зашнуровані черевики до блиску мокрі» (а до чого вони ще можуть бути, коли мокрі?), чи: «Крокуючи перерослими з залишками роси травами, нагадав собі найважливішу зарубку, що не все можна передбачити» ‒ тут можна просто мовну уяву поламати; а як вам: «розважливо оминаючи всі зайві почуття», чи «вікно відчинив без неприємностей»? І це все в просторі одного оповідання. А там ще є інший твір цього автора «Варвара»: «А сонце сахнулося від друзок шибок». І мені не хотілося би забігати наперед, обговорюючи мовні потоки персонажів, їхнє мислення, як і рефлексії голосу автора, та вони тут украй неадекватні. В розмові двох емгебістів один характеризує дівчину, яка потенційно може бути упівкою. Нагадаю ще раз ‒ це мова емгебіста, чоловіка, в свідомості якого підпілля ‒ злочин проти радянської країни: «На голові ‒ голуба шапочка з червоною сукняною квіткою. А в зелено-сірих очах ні страху, ні відчаю. Тільки холодний спокій і навіть нахабна впевненість, нібито ми повинні її боятись, а не вона нас». Повірити в таку мову можна, тільки треба уявити, що емгебіст закінчив курси літературного письма. А ось рефлексії ще одного «поета» з червоними погонами, коли він бачить труп свого співслуживця: «Там, ниць на підлозі, головою в крові лежав їхній безкомпромісний, безпощадний до ворогів товариш». Це більше скидається на художнє мислення Емерсона. І я можу зрозуміти, що автор оповідання може не знати про різні рівні мовних потоків персонажів, про те, що голос автора і голоси героїв можуть бути різними. Про це говорив ще Буало у «Мистецтві поетичному». Якщо спрощувати цей момент, то в художньому творі, коли на ногу сантехніку падає люк від теплотраси, то він навряд скаже просто: «Ой!». Він, напевно, висловиться експресивніше, тоді як автором такого оповідання може бути стримана інтелігентна особа, для якої його мова і мова його персонажів існують паралельно. І якщо цього не знає автор «Варвари», то мені дивно, чому це пропустили члени журі, зокрема Василь Портяк, який у своїй творчості таких ляпів не робить.

Володимир Тимчук («Зізнання»), який також став лауреатом конкурсу, видає стилістичні перли не згірше за своїх колег: «Бинти, якими була обмотана черевна порожнина», або «такі рани із життям нічого спільного не мали». Для чого так закручувати? Невже важко написати ‒ «забинтований живіт» і «смертельні рани»? Питання ‒ куди дивився редактор? Воно поставатиме ще не раз в процесі читання цієї книжки. А оце взагалі верх художньої уяви: «через його стулені повіки навіть у сутінках позиркували живі, дійсно спраглі молодечого життя очі кольору полину, будова тіла легеня вгадувалася спортивною». Варто акцентувати, що це якраз опис пораненого вояка, якому забинтували «черевну порожнину», у фіналі він помирає, і от я бачу як «позиркують у сутінках його очі кольору полину».

Ще один лауреат ‒ Василь Бабій – органічно вписується у цю компанію художників слова. Щоб не бути голослівним, погодую вас ще цитатами: «Довкола нього (дуба ‒ Б.П.) стояли різні дерева і кущі», ‒ я уявив собі, як оце різні кущі «стоять». Я не говоритиму розлого тут про те, що ця річ позбавлена художності, бо це займе багато часу, та й навряд чи допоможе авторові, який мав би не описувати / оцінювати субʼєктів сюжетної дії ‒ які вони підлі, хитрі, підступні, справедливі чи якісь іще, а безпосередньо показувати це в сюжеті. Не називати ознаки героя, як у шкільному підручнику, а розкривати їх. І ця проблема, завважте, стосується питомої частини текстів цієї книжки, де художність, вміння розкривати характер у дії підмінюється спрощеним називанням ознак характерів.

Та є в оповіданні «Боєслав» куди серйозніші речі. Упівці сидять у бункері, аж тут починає наступати відлига: «Вода протікала у бункер, скапувала бійцям на голови, за комір. Мерзенне становище. А найгірше, що відсутність снігу відкривала їхню криївку. Треба було привезти снігу, щоб закрити зверху бункер. Звʼязалися зі своїм чоловіком із Дзвиняча і він запряг коней ‒ снігу привезти». І тут я задумався ‒ чи автор навмисне робить з упівців ідіотів, чи тут щось інше? Може сніг привезуть у рефрижераторі (бо на возі ж він не «доїде») і тихенько вночі сніговою пушкою, як на трасах біатлону, розкидають довкола криївки? Не знаю, що й сказати.

В оповіданні Раїси Обшарської «Танці на крилах яструба» виявляється, що авторка використовує у досить реалістичному сюжеті сюрреалістичні пасажі. Або вона просто не знає елементарної будови людського тіла, що голова тримається на шийних хребцях і не може відпасти, рівно ж як і рука чи нога від тіла навіть у процесі тліну, як це сталося в цьому оповіданні, де читаємо: «В деяких випадках процес розкладу проступив вже далеко, що члени чи голова відпали». Нехай не знає цього Р. Обшарська, але як можуть не знати цього члени журі?

Зупинимось на фрагменті сюжету ще одного оповідання, «Бандерівка», згадуваного вже Тимчука. Картина зґвалтування дівчини слідчим: «… Коли слідчий Альоша ввійшов у неї, вона знепритомніла ‒ не від болю, а від образи, образи на себе. “Чому ж не віддалась тоді Степанкові?” ‒ гупало десь у підсвідомості…». Можете уявити затриману, змучену дівчину, яку ще й до того ґвалтують, та вона втрачає свідомість не від цього, а від образи на себе, що не «віддалась Степанкові»? Важко сказати ‒ про що думають ці автори, коли пишуть. А ось іще Дмитро Єльніков, який в оповіданні «Останній бункер» так описує брудний одяг героя, що біжить по лісі: «…щойно вийнятий із шафи та шухляд одяг дуже швидко набрав кольорів довкілля», себто забруднився. Автор вочевидь думає ‒ чим складніше, тим крутіше. Хоча, треба визнати, що на відміну від інших творів збірки сам смисловий закрой цього оповідання цікавий і несподіваний. Хотілось би ще виокремити тут Наталю Осипчук «Дід Степан» та експресивний наратив Романа Кракалії «Спомин на три пісні». Іншим разом довкола цих художніх проб можна було би зробити окрему студію, але не в товаристві ось таких сусідів, серед яких їхні тексти просто тонуть.

Окремо слід сказати про оповідання Дмитра Княжича «Перший…», який доточує собою цей каскад антихудожності. Перше речення: «Постріли розсипались пачками», або «форменний кашкет покотився у невідь», та це все блякне навколо «випорожнених гвинтівок». Але тут ще й сюжет забавний ‒ відбувається погоня упівців за емгебістом. В процесі погоні дві сторони вистріляли усі набої, бо ж сказано, що «гвинтівки випорожнені». Наздогнали вони емгебіста, а той дістає ніж і каже, що просто так не здасться, що він нецілований і якщо його поцілує ця дівчина, то він сам накладе на себе руки. «Я не хочу помирати нецілованим», ‒ каже. Я вам повідаю ‒ тут цілий психологічний трилер. І от дивно, що ніхто з трьох упівців не взяв до рук «випорожнену гвинтівку» і не дибанув по нецілованому тімʼячку (але тоді б поламався глибокий задум автора), а усі дивились, як сердечна Марта таки цілує ворога і відчуває в поцілунку «незнаний доти трепет, екстаз, блаженну знемогу». І тут у мене просто закінчуються слова. Емгебіст «черкає» себе ножем по горлу, Марта плаче, а один з її побратимів звертається до неї: «Припини негайно!!! ‒ враз спаленів він. ‒ Не смій оплакувати ворога! Ти боєць повстанської армії». Після таких анекдотів я дивуюсь, як автор ще на поцілунку зупинився, а не пішов далі ‒ гвинтівки ж все одно «випорожнені».

Оповідання Левка Різника «Дороші» утвердило в мені думку, що графомани з часом не в таких стосунках, як вино. Складається враження, що в цьому оповіданні авторові не йдеться про художність, продумування мовних партій. Головне ‒ частіше тегати слова «бандерівець», «Сталін», «козаки» та под., сподіваючись закрити цим, наче банерами, усі незугарності непродуманого банального сюжету. Це ‒ механіка соцреалізму, лиш у національні шати перелицьована (нацреалізм), коли маємо справу не з людьми, а з трафаретами. Про психологічний зондаж героя взагалі мовчу. Ось короткий епізод, який кине світло на «художність» цієї картини: відвоювавши, отримавши чин майора, солдат одружується на дочці начальника обласного масштабу і його відправляють до Миколаєва Львівської області винищувати партизан. Він приходить і зізнається своїй дружині, що має завдання від самого Берії, а та відповідає: «Мала я в жопі твого Берію», а коли герой згадує ще й про Сталіна, вона продовжує в тому ж дусі: «Пішов ти знаєш куди, зі своїм Сталіним». У такий спосіб письменник показує норовистий характер дружини. Нагадаю ‒ мова йде про сорокові роки і про доньку радянського чиновника ‒ чи могла вона так сказати? Але це іще квіточки, а ось рефлексії про упівців цього майора: «Приємно було, що наші українці теж уміють поборотися за свою державу ‒ справжні козаки!» і ще: «Кровʼю обливалося серце, що гинуть мої брати, а я нічим не можу… навпаки ‒ мушу… змушений розправлятися з ними багнетом, пострілом з “макарова”». Кінець цитати. Можна тільки позаздрити такому високому рівню емпатії емгебіста. А взагалі було би весело, якби не було так сумно, коли автор навʼязує нам думку, що серед радянських карателів також були сердечні люди. Вони, мовляв, хоч і розстрілювали, кололи багнетами, але щиро переживали за тих, кого винищували, випалюючи цілі села. Я ще можу зрозуміти, коли в літературі є частина неадекватного письма, але ніяк не вкладається до голови, що такі виразно антихудожні речі пропустило ось це журі, якому я особисто довіряв.

Наостанок. Потрібно розуміти, що письмо про людей з лісу є не просто відповідальною роботою, а дуже відповідальною роботою. Це оживлення памʼяті, яке потребує не тільки особливої художньої напруги, але й стилістичної уваги. А таке враження, що бездарі просто ховаються за тему, тим самим вбиваючи її. Бо такі проби лишень компрометують УПА, своєю незугарністю відштовхують інтелектуального читача, роблять цю ділянку історії для нього нецікавою. І був би я більш зневірений, то перепросив би в Андрія Кокотюхи за те, що поставився до його роману «Червоний» як до поп-роману, він на оцьому фоні ‒ просто Фолкнер. Та я вірю, що зʼявиться хтось із рівнем Ігоря Костецького і зробить щось на кшталт «Мертвих більше немає».