Мене дратує формулювання «мова ненависті». Бо виглядає, що ним спекулюють. Хоч напевно не всі. В своїй ідеї й у первісному значенні все файно. Ненавидіти погано, бо треба любити. Але інколи складається враження, що дехто із тих, хто критикує тих, хто ненавидить своїх ворогів, так само ненавидить тих, хто ненавидить, тому й виступає нібито проти ненависті.
Я погоджуюся, що ненавидіти – погано і треба любити. Я б хотів, щоб лиш так і було. Але моя сільська свідомість дозволяє зрозуміти тих, хто ненавидить своїх ворогів. Проте не дозволяє зрозуміти тих, хто ненавидить тих, хто ненавидить за те, що вони ненавидять. Бо в такому випадку другий варіант виглядає як ненависть заради ненависті.
Але якщо вже в нас такий лібералізм, то чому б не прийняти право людини на ненависть?
Я далекий від радикалізму й радикалів. Просто бачу, що ті всі хороші люди, які засуджують радикалів чи «традиційних патріотів», які носять вишиванки, теж виступають не з доброзичливістю, а саме із засудженням. Тобто таким чином висловлювати свою неґативну позицію можна, а бажати смерті ворогам – ні? Як на мене, ці два почуття приблизно на одному рівні. Тільки ненависть первинна, а осуд – фарисейський.
Мене завжди бентежив радикалізм. Коли на Майдані в Києві чи на відповідних акціях у Франківську довколишні вигукували «Слава Україні!», то я з радістю підтримував, але коли вже йшлося про «смерть ворогам», то не повертався язик. Не дуже мені це приймається. Тобто не приймається.
Впевнений, що було б найкраще нічого не писати з цього приводу. Ну бо нікому воно не поможе, а проте знайдуться доброзичливці й скажуть, що мною керує «мова ненависті». Але ще маю шанс, що редактор забанить цей текст і уникну звинувачень.
Я, насправді, трохи гублюся в цьому всьому. Хоч ще роки два тому був певен, що легко можу відрізнити добре від поганого. Може, тоді й справді все чіткіше було видно. А зараз може бути так, що всюди є трохи нечистот. Бо от скаже хтось щось гарне й розумне, а ще й близьке мені – й хочеться підтримати. Аж бачу, накинулася на нього зграя псів і роздерли. Потім вивчаю детальніше біографію покійника й розумію, що справді були ті чи інші підстави роздирати, хоч і не конче було.
Але, з іншого боку, його опоненти не перестали бути псами.
Відчуваю, що на зовсім слизьку стежку стаю. Снігу наче ще не було й ковзанки теж, а я часу не гаю. Тобто маю шанс дістати ляпаси одночасно з обох сторін, навіть не треба буде робити зусиль із підставляння щік.
Напевно, найпечальніше, що зараз навіть не знаю, в кого спитати поради. В плані, як бути? Хто помиляється, а хто ні? Як не помилитися? Чи варто аж так перейматися, щоб не помилитися? Все так перемішалося, що й справді, навряд можна не помилитися. Навряд можна щось казати про суспільно-політичні події в Україні й сказати доречно.
Через це мене й дратує формулювання «мова ненависті». Бо часто ті, хто його вживає, намагаються стати «над». Тобто бути спокійним, тверезим, розважливим і мудро вказати, хто де схибив. Але річ якраз в тому, що якщо людина щиро цим переймається, то вона не може бути «над», а тільки «в». Всередині. А будучи всередині, важко сказати, в кого мова ненависті, а в кого доброзичливості.
31.12.2015