Український народ чекав від війни одного великого дарунку, — національної свободи та самостійности. Aле хоч ми бажали війни для сеї великої цїли, ми знаємо, що війна принесе нам також багато лиха й нещастя. Війна тільки в останнїх своїх вислїдах може дати кращу долю народови, — але наперед вона бере свої жертви, — нищить добробут країни, розливає людську кров, багато одиниць i багато околиць нищить страшним способам.
Значна частина української землї вже визволена зпід царського пановання. Але се визволеннє ішло дорогою важкої боротьби з російськими військами, — село за селом, місто за містом, твердиню за твердинею треба було вогнем i кровю здобувати. Очевидно серед сього й спокійна людність мусїла багато потерпіти, бо куди переходять армії, там за ними йде голод, пошести й нужда.
Але самi воєннi події ще не були би знищили нашої землї. Похід союзних військ iшов досить скоро вперед i більші битви тільки місцями знищили селянські оселї. Головна причина, чому українська земля з тої війни виходить страшенно зруйнована, се злочинний указ російської військової власти: великий князь Николай Николаєвич приказав своїм військам у відворотї нищити й палити всї села та міста. Таким способом сей деспот думав перепинити дорогу союзним військам, які наступали, — лишити їx без хлїба та без хати, нїби в великій пустинї. Але указ царського полководця вцїлив кого иншого. Австрійська й нїмецька армія на знищенню країни потерпіли небагато, бо мають власні засоби на свою потребу. Жорстоке нищеннє сїл i міст зруйнували тільки самих мешканцїв тих країн, — тисячі й десятки тисяч людей лишили ся без даху над головою, без кусника хлїба!
Найбільше діткнули сї розпорядки нас, Українцїв. Російські війська дістали приказ вивести з евакуованих країв усїх людей, — перегнати їx у середину Росії. Більшість тих людей се — Українцї. Наші земляки цїлими тисячами під козацькою нагайкою мусїли йти в далеку чужину, кидаючи свої рідні хати та села. Тепер вони там в Росії терплять голод i холод, мруть від хороб, — а їx доми лишили ся опустїлі — без властителя, — може дістануть ся в чужі, ворожі руки...
За цей жорстокий злочин царат мусить відповісти колись перед історією i перед українським народом.
___
На сїм місцї збираємо вістки з здобутих земель, які дістали ся до преси; звістки поки-що не все докладні й повні, — але досить ясно малюють велику руїну західної України.
I. Холмська ґубернїя.
А. Полуднева Холмщина.
Замостє потерпіло ще в першім місяцї війни. Російське військо, що було уступило, вернуло ся по короткім часї i в днях 24—26 серпня 1914 р. уладило страшний погром за се, що мешканцї вітали Австрійцїв. Двадцять кількох мущин, членів міського комітету, без суду розстріляно кулями машинового карабіна. В часї салдатського "гуляння" знову погибло або зранено кількадесять осіб. Нa Нoвім містї козаки зібрали всїх мешканцїв, подїлили їx на Жидів i католиків i загрозили, що всїх вистріляють. Уратував нещасливих якийсь ґенерал. Через зиму в часї нового пановання Москалїв відбували ся безнастанно ревізії i слїдства: багато людей пішло в тюрму та на засланнє.
Грубешівський повіт, полуднево-східна частина Холмщини, робить страшне вражіннє. Родюча кpaїнa, з високою хлїборобською культурою, тепер знищена й опустїла. Більшість сїл спалена або знищена. Збіжа не зібрані, — евакуація відбувала ся у червнї, російські війська не могли спалити недоспілих нив, — хлїб лишив ся на пнї i в великій части пропав даром, бо не було кому збирати. Вся худоба й конї вивезені. Населеннє російські власти евакуували таким способом: козаки гнали цїлі табори людей, — недоставало живности, дїти мерли десятками. Лишив ся той, хто зумів десь заховати ся. Найсумнїйше те, що українське населеннє в великій мірї еміґрувало; десятки сїл стоять порожнї...
Маємо подрібні відомости про деякі села.
Ощів (недалеко галицького Варяжа) не знищений; спеціяльно лишив ся двір, римо-кат. костел i плебанїя.
Долгобичів — зацїлїв двір i мабуть цїле село.
Мірче спалене в цїлости; знищена теж цукроварня. Українське населеннє еміґрувало, польське вернуло ся по кільканадцятьох днях.
Потурин спалений цїлий (i цукроварня), двір знищений.
Радостів, село богате й загосподарене, тепер стоїть пусте: українське православне населеннє виїхало, a государства лишили ся без догляду: двір i фільварок погорів.
Старе Село — спалених 10 хат, двір зацїлїв, лишили ся селяне Поляки, що мають творити половину села.
Сагринь — згоріло кільканадцять селянських хат i двір: з мешканцїв лишило ся 7 господарів-Поляків.
Модринець — двір знищений.
Модринь — з селян лишило ся лише 4 господарів; двір знищений.
Метелик — погоріло село та двір.
Шиховичі — погоріли.
Крилів (над Бугом) — населеннє вивезене.
Холм у часї війни не потерпів нїчого: не знати на нїм нїяких слїдів війни. Переходили туди маси евакуованого населення, що гинуло з голоду та спраги (відро води плачено пів рубля!).
Б. Пiдляше.
Російська армія з Люблинщини за Бyг ішла через Пiдляше та гнала перед собою нещасливий народ. До кождого села заїздили козаки й підпалювали хати, — людям не лишали навіть часу вийти споміж полуміння. Всї мусїли лишати село й утїкати, не знати куди. Богатші їхали возами, біднїйші йшли пішки, несучи дїти, піддержуючи старцїв. Деякі села йшли з хрестами й хоругвами, з священиком, серед побожних пісень. Військо йшло головними дорогами, для еміґрантів лишали ся бічні стежки й доріжки. Нa перехрестях стрічали ся ватаги з ріжних сторін, — часом уступали собі дороги, часом у слїпім жаху перед кулями передирали ся вперед без пардону. Тут i там російські задні сторожі оружєм робили собі дорогу серед збігцїв, — напирав на них ворог. Раз-у-раз впадала юрба у cфеpy гарматнього вогню. Тодї всї ховали ся по лїсах, по придорожних ровах, втїкали в трівозї навпростець полями, — або вертали ся назад у знищені села. Всюди кругом червонїла пожежа. Козаки мали приказ палити лише стодоли та виганяти нарід, — але густі села горіли цїлі, — заховали ся тільки хати десь на боцї.
Вишниця (місто) — спалена.
Ломази підпалено; народ вийшов на поля, але мусїв утїкати знову перед гарматнїми кулями, — всї в панїцї ховали ся до лїсів або до ровів, повних води. 3 містечка лишив ся лише костел, аптика й кільканадцять домів. Нaселеннє гине з голоду, кочує на згарищах.
Біла — не понесла шкоди.
Із сїл спалені зовсїм: Студянка, Росош, Полюбичі, Дубиця, Яблунь, Городище.
До деяких місцевостей еміґранти дотепер не вернули ся; так православні українські села Щижівка та Виторів зацїлїли, але стоять пусті.
Під Константиновом (північна Холмщина) деякі села спалені до останньої хатини.
Дрелїв коло Межиріча (півн. Холмщина) — село замешкано Українцями; давня унїятська парохія числила 2197 вірних. В 1875 р. прийшло тут до крівавої подїї: селяне унїяти не хотїли віддати церкви православному попови, віддїл російського війська почав стріляти й убив та поранив кільканадцять осіб.
Дня 15 серпня приїхав туди віддїл польських лєґіонїстів i, побачивши церкву, почав переводити тут церковні реформи. Очевидець (один з лєґіонїстів М. Домбровский) так се описує: "Несподївано зродив ся у нас плян віддати костел католицькій людности, звалити зверха ненависний православний хрест, відправити в косцюлку принайменше рожанець до Матері Божої. Разом з капітаном Снядовским, хорунжим Матковским i пор. гр. Красїцким упросили ми капеляна 3 полку кс. Зиткевича, щоби довше задержав ся у Дрелеві. Тимчасом ми почали приготовляти костел... По драбинї вдерли ся на верх. Тут один з рядовиків 5 баталїону, ов. Н., бляхар по фаху, в кількох мінутах покінчив з дахівками верха. В чверть години православний хрест, зрубаний сокирою, лежав уже під стїною плота. Веpx косцюлка був вільний... В церкві, — донедавна православній, господарив в окруженню нас i народа капелян польських військ... (Wiadomości polskie у Пйотркові ч. 44).
Лїсна коло Білої (північна Холмщина). Тут був колись католицький кляштор, який замінено потім на православний монастир. Лїснянський монастир став визначним огнищем русифікації в Холмщинї; в жіночій школї при монастирі образували ся теж русофільські дївчата. Цїле село замешкували виключно православні Українцї, бо католикам не дозволено в Лїсній ставити домів i купувати землї. Разом з російським військом виїхали монахинї й забрали також загально почитану ікону Богородицї. — Дня 16 серпня прийшов до Лїсної віддїл польських лєґіонїстів під проводом капітана Снядовского. Лєґїонїсти зайняли монастир i церкву та замінили її на pимо-католицький костел. На памятку сього полишили на костелї таку напись у польській мові: "Сей костел по 40 лїтах реституував капелян польських військ кс. Цєпіхал в присутности свідків: кап. Снядовского, поручників Каміньского та Жміґродзкого, об. Домбровского, жовнїрів з бриґади Пілсудского й численних зборів окружного народу. Дня 16 сершія 1915 року".
Памяткову таблицю з хорів i православний хрест на памятку відокремлення Холмщини спалено на подвірю монастиря (Пор. "Dziennik narodowy" в Пйотркові ч. 119).
II. Сїдлецька ґубернїя.
Сїдлецька ґубернїя тільки в північній части має тепер українське населеннє, хоч колись у тих околицях були численні унїятські парохії. Ся земля розмірно не знищена, бо Москалї уступили дуже скоро.
Від Соколова до Сїдлець великих змін не видно. Знищені тільки стації: Чижів, Зеленець, Похів, Тереблинка, Теляки, — звичайно, спалені.
Малкиня зацїлїла, бо несподївано показав ся цепелїн i російські віддїли, призначсні до нищення, у переполоху повтїкали.
Рaдинь, давня окраїнна унїятська парохія, — не знищений.
Парчів — не знищений.
Межиріч — тут була дводневна битва; околиця через се потерпіла.
[Вістник Союза визволення України, 17.10.1915]
III. Городненська ґубернїя.
Городненська ґубернїя замешкана Українцями тільки в полудневій части, яка обіймає історичні українські землї — східнє Підляше й Берестейщину. Ся цїла ґубернїя зайнята вже нїмецькими й австрійськими військами.
Околицї над Бугом страшно знищені. Все спалено та зрівнано з землею: добуток забрало військо, людей зігнало військо. Дороги, якими переходили нещасливі, значать могили та хрести, падлина, конї й худоба... Близші відомости маємо поки-що про деякі міста.
Брянськ евакуовано; мешканцї перенесли ся до Більська, а звідти частина до Кобрина.
Більськ потерпів не багато. Російські війська спалили залізничний дворець, а при тім погоріло кілька сусїдних домів; від ґранатів запалила ся біжниця, жидівський шпиталь і два приватні доми.
Цїхановець. Вигоріла дїльниця, де мешкали православні; католицька дїльниця понесла невеликі шкоди.
Білостік (на білоруській території). Висаджено динамітом і спалено кілька фабрик і млинів. Нїмецькі інжінєри відбудовують знищені водопроводи.
Людей вивезено не багато. Оголошення нїмецьких властей є у 4 мовах: нїмецькій, російській, жидівській і польській. Мілїція зложена з Поляків і Жидів; комісарем мілїції є ксьондз.
Малава Гopa (на північ від Берестя) — парохія колись унїятська, тепер римо-католицька; костел зруйнований від ґранату. Дня 20 серпня 1915 р. були тут польські лєґіонїсти; капелян кс. Панась відправляв богослуженнє; нарід співав "Боже, цось Польске". Роздано польські газети.
Лищицї, стація залїзницї, також гостили польські лєґіони.
Берестє Литовське як твердиня було виставлене на великі небезпеки й багато потерпіло. Російські власти вже в серпні евакуували місто. Почала ся масова мандрівка: щоденно десятки поїздів вивозили тисячі родин, всякі товари з крамниць й ин. Частина населення пішла до Вільна, але їх туди не пущено. Багато родин лишило ся в Ново-Вилейську, залїзничій стації перед Вільном, а що там не було місця, то еміґранти розбивали шатра під містом на полї і так мешкали цїлими тижнями. Инших козаки гнали пішки в напрямі Кобрина; багато померло та заслабло від утоми.
Берестє тепер мертве місто. На великім просторі лишило ся тільки кільканадцять сплюндрованих домів, дві церкви й римо-католицький костел. При входї побідників не було зовсїм мешканцїв. Лишив ся тільки старий Жид Перлєс і троє його дітей. Посивілий і прибитий оповідає, як йому вдало ся викупити ся та лишити ся в містї. — По кількох днях почав надтягати народ з примусової мандрівки знов до міста, — але чи багато вернеть ся?
Під Берестєм кочують еміґранти з инших околиць — з Забужа. Лежать тисячами, в страшній нуждї, під голим небом, в лахміттю, — дослівно мруть з голоду...
IV. Волинська ґубернїя.
Ковель. Всї православні мешканцї Ковля на приказ російських властей мали виїхати, але більшість ховала ся, як відступали російські війська, й лишили ся на місцї. Австрійські військові власти на місце евакуованої городської думи й управи зорґанїзували магістрат на взір маґістрату в Королівстві. Бурмістром став Поляк Шумовский, заступниками Жиди адвокат Бучкер і купець Ґольдман. Урядовою мовою признано нїмецьку й польську; урядованнє маґістрату ведеть ся виключно в польській мові. З приказу австрійських властей зорґанїзовано також горожанську мілїцію; головою її став Поляк Добжиньский, членами Поляки й Жиди; "Росіян" (докладнїйше — Українцїв) до мілїції не допущено. Перепустки на виїзд дає маґістрат. Продуктів у місті мало, — чаю, цукру, тютюну нема зовсїм; хлїб є, бо рос. військо не встигло знищити великих засобів збіжа в селї Мельниця.
Вiд війни Ковель потерпів небагато; знищенї лише публичні будови — новий і старий дворець, залїзничі варстати, касарнї.
Околицї Ковля дають зате образ страшної руїни та знищення.
Почаїв; славний монастирь, колись огнище українських Василіян, в останнїх часах центр волинського русофільства, був довго на боєвій лїнїї.
Славну ікону Богородиці Москалї вивезли до Житомира, а звідти до Новочеркаська. Мідяну бляху з даху монастиря, — як хибно пишуть російські комунїкати, — забрали Австрійцї. Щоби хоч лишила ся цїнна, стара монастирська біблїотека!
Зпід Луцька очевидець жовнїр пише так:
Марш іде серед пожарищ і румовищ. Деякі села спалені цїлком, на полях догарюють стирти збіжа. Серед згарищ блудять пси і коти, дріб і свинї шукають поживи. Тут і там бачимо якогось старця або калїку, що плаче над руїною хати. Тільки так проявляєть ся життє у пустих волинських селах. Лише на боцї, на кольонїях, де осадники ріжних націй перед половиною столїття рубали лїси, потім будували ся, шкоди не великі. Там козацькі патрулї в наглій утечі російських військ не дійшли.
Та ледви армії союзників перейшли в форсовних маршах, — з лїсів виходять навантажені вози, на них старі жінки й дїти, мущини в російських кашкетах поганяють конї, дївчата в чистеньких святочних убраннях женуть великі череди. Все те йде до осель, з яких козаки вигнали їх перед кількома днями. І кождий має надїю, що йoгo хата не погоріла, що збіжє зацїлїло, що худоби нїхто не забрав. Які-ж непевні ті надїї! Козаки вигнали їх з батьківщини, силою примусили до утечі, говорячи, що "Австрійцї й Ґерманцї будуть різати й усе палити". Та ледви бідолахи лишили хату, нераз ще над їх головами почало ся дїло знищення, тому багато людей, побачивши, що се "свої" так роблять кривду, забрали на віз найважнїйші спрятки, перини й подушки, дїти й старих, — повтїкали в лїси. Инші не могли наспіти за військом, що втїкало. Вони пересвідчили ся, що нїхто їм нїчого лихого не робить, зачудовані вертають ся, проклинаючи "своїх", огірчені власним нещастєм.
[Вістник Союза визволення України, 24.10.1915]
24.10.1915