Потягом, автобусом, електричкою

 

Кожна ідентичність мусить містити ідею. Ідею, з котрою себе ототожнюєш, з котрою в тебе все збігається. За тим, ідеї якого руху Вам ближчі, можна зрозуміти, на яке збіговисько вам і потрібно.

 

Потяговий рух

 

Слово «потяг», котре в українській мові позначає собою намисто, зібраних до купи, вагонів є вкрай вдалим, бо «тяга», в котру воно вдалося коренем, означає не лише, що до чогось тебе вабить, тягне тим потягом, а й що потрібно щось «потягнути». Ні, не в сенсі вкрасти, себто взяти те, що погано лежить (хоча й це має в наших реаліях сенс), а радше якесь затягування чи розтягування. В часі та просторі. Од того залізниця така повільна, бо мусить усе відтягнути, ПОТЯГти час, до цього якраз найкраще й надаються потяги.

 

Проте так само вживане «поїзд» є не менш влучним. Дієслово, котре можна від нього утворити, себто «поЇздити» – означає «покататися», здійснювати свій рух непоспіхом. Мабуть, тому Укрзалізниця нікуди не поспішає.

 

Будь-який рух має якусь ідею, навіть якщо він цілковито спонтанний, то ідеєю сього руху, власне, і є спонтанність. У випадку з потягами цей рух буде неспішним і протяжним.

 

Ідея, яка мене насправді цікавить у потягах, – се ідея зупинок на нічних станціях, in the middle of nowhere, де можна купити все на світі. Чомусь все на світі має звичку концентруватися в якихось дірах цього самого світу, білих плямах на карті, що виявляються вузловими станціями Південно-Західної, Одеської та Придніпровської залізниць десь далеко за північ, які «всі на одне лице, але не брати вони».

 

Тому ідея ця – надання ваги-на-ніч містам-станціям, надання сили центру, важливости, місця притягання, Пупу Землі. Цієї нічної реставрації ідей ленінізму (і як тут не згадати про нечисть?), тимчасового затьмарення, коли сим дрібним всесвітом підкеровують кухарки та гендлярки пирогами й кукурудзою, довкола яких крутиться галактика залізниці чи то які крутять цією самою галактикою. Коли вони виставляють свої умови, на які не можна не пристати, бо доведеться засинати голодним або давитися ще добу вафлями «Артек».

 

Ці станції – це місця сили для тих, хто колись вибрався «в світ» із якогось такого ж «центру Всесвіту». Часом їм потрібно просто побути на вокзалі, аби перестати сумувати за домом. Це якраз вони досі їздять до двірця за квитками, коли давно є змога купувати їх в Інтернеті, й створюють там черги навмисне для того, аби обмінятися дрібкою спогадів із такими самими, тільки з іншого міста-вокзалу.

 

Тому рухатись потягами їм так само важливо через усі вузлові станції, ритуально виходячи на перон кожної, аби щось придбати чи хоча б поторгуватися, щоби врешті відчути себе у своїй тарілці поміж пирогів, раків, кукурудзи та пахлави.

 

Музеї на колесах

 

Ідея автобуса – це підбирання по дорозі одних і висаджування інших. Це ідея балансу, рівноваги сил. Майже закон збереження кількости пасажирів.

 

Тут не стільки довіряють сон, як в плацкартних та загальних вагонах далекого прямування, скільки довіряють інтимний простір. Так, сон в автобусі покаже, як ти готовий до життя: які пози в нім готовий займати і як не проспати.

 

Але куди важливіше в цих бусах – ділитися простором. Навіть, якщо ви не маєте ані найменшого бажання се робити, кожен ваш сусід в автобусі вважає свій квиток перепусткою у вашу зону комфорту.

 

Тут неможливо побути наодинці з собою, окрім випадку непопулярности маршруту чи рейсу, де багато вільних місць і немає кому постояти вам на нозі чи закривати вікно або люк в дику спеку чи відкривати їх в зливу.

 

Приміські автобуси – це full contact, тому навіть часткова наповненість салону не ґарантує вам спокійного перебування наодинці. Це боротьба не на життя, а на смерть з усіма пільговиками та тими, хто під них косить. Боротьба за місце під сонцем, а точніше, якраз навпаки – за місце, де те саме сонце вас не підшкварить.

 

Міжміський транспорт – це коли циганча може двічі зайти просити гроші на одній й тій ж зупинці, змінюючи нібито зламану руку на викручену ногу, або тільки молитву, віншування, віршик чи пісеньку, при тому навіть не змінюючи вираз обличчя. Часом взагалі нічого не змінюючи. Часом у них є змінні товариші, які заходять по черзі. По якійсь своїй, тільки їм зрозумілій ієрархії, залишаючи наостанок не-ромів, що збирають гроші собі чи комусь на операції – принаймні, так кажуть.

 

На кожній трохи довшій зупинці автобуси неодмінно наповнюються ароматом перекусок: здебільшого біляшів і смажених пиріжків з картоплею, капустою, лівером чи горохом. Все це змішується із запахом десятків тіл, їхнього поту та одеколону, який часом тхне куди гірше за тіло.

 

І все це зверху поливається коктейлем з блатняку та весільних пісень зі старої касети «Галицька забава-69», записаної поверх «Прикарпатської дефіляди-15» та концерту Степана Гіги старшого із Степаном Гігою молодшим. Якщо прислуховуватися, то можна почути, як в деяких місцях поміж «Владимирского централа» й «Осени в лагерях» виринають зойки з «Вулиці Наталі» та «Друзів моїх», але для того потрібно зняти навушники. Хоча і тримати їх на голові немає сенсу – вони все одно не врятують вас від споживання сієї ідеальної машини для знущання над людяністю. Вони безсилі перед динаміками та смаками водія. Тому «розслабтеся та отримуйте задоволення», як радить чорний гумор.

 

Ще одна ідея приміських маршруток – це ідея накопичення. Збирання всього. Колекціонування. Архівації. Допасовування. Назбирування.

 

Від того автобуси перетворюються на чайнатауни на колесах. На пересувні болівудські декорації зі синіми шторками та жовтими оторочками, до яких бракує балдахінів і опахал. На виставки прапорців і футбольних вимпелів. На салони гардин і колекції календариків. На конкурси гасел і наклейок з гумором в стилі «ласкаво просимо в інтернет». На кунсткамери та посібники архетипів, що миттєво мутують під пересувні аналітичні центри при першім недбалім спомині про політику.

 

Взагалі вони дуже швидко перетворюються, змінюються, модифікуються. Стають трапезною та церквою, з усіма пиріжками та образками, канапками та вервичками, церковними хорами та кухарками, які, здається, в будь-яку мить готові взятися за керування країною.

 

Це джерела інформації та найсвіжіша преса, се ґуґл генеалогічних зв'язків, з якого запросто можна дізнатися про родинні перипетії незнайомих людей аж до десятого коліна і дванадцятого ліктя.

 

Це мандрівні музеї національної еклектики, що рухаються нашими локаціями, маскуючись під міжміський транспорт.

 

І комусь ще вистачає мужности та нахабства шкодувати кількадесят гривень за вхідні квитки на борт. За можливість відчути це все на собі: всі ці запахи, смаки, чужі ноги на своїх ногах, чужі лікті в проміжках власних ребер, чиїсь пакети на своїй голові; оглянути цю пересувну виставку; почути найсвіжіші домисли та прослухати курс MBA для чайників і кавоварок; поштовхатися з бабцями, які їздять в цьому транспорті навмисне для того, аби штовхатися та розштовхувати, і несподівано перемогти їх усіх.

 

І десь вже ближче до ночі, коли один шофер іде подрімати, а інший заступає на пост. Коли новий водій, як новий діджей, змінює радіостанцію чи касету, коли вмикає щось легке та може навіть людське, що не заважає слухати свою музику в навушниках. І так прекрасно, коли починає розвиднюватися, в'їжджати переможцем над бабцями в рідне місто під улюблену музику на тлі світанку та під тріпотіння брудних фіранок, мов стягів перемоги, що стирчать крізь прочинені шибки.

 

Еклектричка

 

Рух автобусом і рух потягом, наче про одне і те саме – про добирання з однієї точки в іншу, проте насправді це дві абсолютно протилежні системи сприйняття світу чи навіть світогляду. Системи мандрів і руху, які об'єднуються воєдино під дахом приміських електричок, дизелів та інших видів сидячих збочень «рухомого складу».

 

Ідея сього транспорту проста та нехитра у своїй генетиці – схрестити потяг з автобусом, змішати незмішуване, себто на наших теренах це неодмінно означає зібрати найгірше з двох видів транспорту в третьому. Тому ідея електрички – поєднувати непоєднуване, а найважливіший навик – здатність виживати в екстремальних умовах, це Беар Грілс для бідних і охочих до авантюр тут-і-зараз. Виживуть тільки зухвалі та нарвані.

 

Проте є в них не лише недоліки, а й перевага – це колорит, який виникає від сього акту єднання незручности руху та псячої системи координат зупинювання коло кожного слупа.

 

Пасажири сього транспорту – се складна еклектична субкультура, зішита з різних елементів соціуму, наскрізь пронизана ідеєю пільгового проїзду та з заячими замашками: субкультура дачників і затятих рибалок, пенсіонерів і студентів, гендлярів городиною та торговців в цих самих потягах, жебраків і заслужених артистів електричок на Львів, бомжів і свідків Єгови, контролерів і ґастролерів, туристів і контрабандистів.

 

Електрички – це ще й протяжні автобуси, в яких не видно водія. Ця протяжність натякає на час, бо часто ідеєю приміського залізничного руху є непоспіх. Ще непоспішніший непоспіх за той, котрим керуються потяги пасажирські.

 

Так приміські дизелі відображають суть простору, вливаються в ритм невеликих локацій, які єднають між собою своїм пересуванням. Вряди-годи вони навіть поспішають, часом переходять на біг підтюпцем, але найчастіше взагалі крадуться на пальчиках, аби, бува, не сполохати місцевих і худобу, аби не побудити пасажирів своїм гулом, аби не вирізнятися з простору. Електрички максимально близькі до довколишніх локацій. Вони мімікрують під ландшафт і рухаються так повільно, що часом здаються його частиною. Як і місцеві, що часто так само підлаштовуються під рельєф, біля якого довго замешкують. Як і люди з ідентичністю «пасажир», що носять у собі колекції краєвидів, під які маскуються, мов еклектрички. Усюди й ніде свої.

 

 

 

19.10.2015