Дзвони.

Московські війська втікали.

Ночами видно було червону луну, в днину дими закривали сонце, їдкі, густі, великі. Чути в них було спалену солому, переглїлий волос і шкварене мясо. Зойки та плач нещасливих людей летїли в світ, як туча, роси дріжали, як сльози.

Московські війська втїкали.

На приходстві в Кононівцї треба було замикати вікна, бо саджа, навіть перетлїлі кусники одежини летїли з вітром і чорною верствою вкривали постїль, білє, занавіси. Дихати не було чим. Луна кріпшала, дими стелили ся все близше. Казав би ти, пекло відчинило свої челюсти, щоби проковтнути світ.

Отець Савишин біг що години з приходства під церкву, ставав на камяних сходах або вилазив на дзвіницю і дивив ся. Видно було на кілька миль довкола, бо церква стояла на горі. І за кождим разом вертав домів сумнїйший і гірше неспокійний. Не брав ся його сон, не смакувала їда. Змарнів і поблїд, лиш очі набрали більшого блеску. Силували ся перебити тую темряву, ті дими й пожежі і заглянути в небо. Що там на се кажуть?

Під вечір побачив на дорозї вози. Довгою, сорокатою гадюкою вили ся з сусїдного містечка до повітового міста: конї, люде, товар. Вози були на двох і чотирьох колесах, з двома, трьома і чотирма кіньми, всїлякі. Нa возах копичило ся ріжне добро, навіть убогі хлопські колиски, навіть невибагливі забавки дїточі. Гнали, як зі снопами перед бурею. Поруч возів салдати. Обідрані, покалїчені, нужденні, — дїди, що вертають з прощі...

Каламутна хвиля народів вдарила на нас, відбила ся і відпливає геть...

Отець Савишин задумав ся... Що тая хвиля принесла з собою і який вона намул по відливі оставить?

За возами піднїмали ся копоти, як хмари. Казав би ти, земля хоче туманами сповити цїле те грішне дїло.

Нараз кілька возів відорвало ся і скрутило в село.

"Їдуть до нас! — подумав о. Савишин! — Грабувати, палити, що гарнїйших людей вивозити з собою, як Татари."

"Руйнуйте, палїте Сіон святий, Вавилону окаяні дїти!"

З серцем, стисненим від болю, прибіг на приходство та замкнув ся у своїй канцелярії. Не робив того нїколи. З трівогою дивила ся його родина на мовчаливі двері. Тимчасом у селї заклекотїло. Жінки й дїти кричали, мов божевільні, ґазди пробували ставити опір. Вийшли на тім найгірше. Кількох лежало з розбитими головами.

Село прибирало вигляд боєвища. Зпід стріх вилетїли червоні когути. Пекло.

Отець Савишин вийшов. Був блїдий, але вже спокійний, вже рішений на все. "Дїла добрих обновлять ся, дїла злих загинуть'' — твердив псалом Давида. В руках тримав хрест, символ Христової муки.

Дїти й жінки підійшли до нього. Поблагословив і дав знак рукою, щоб остали.

Привикли до його кріпкого слова та не виходили з хати.

"Дїла добрих обновлять ся, дїла злих загинуть... Чужим богам не молимось, а Тебе благаєм: поможи нам, ізбави нас вражої наруги!... поборов ти першу силу, побори й другу"... говорив, переходячи через подвірє, город і зелений сад. Хрестом благословив усе довкола.

Як прийшов під церкву, салдати злїзали з возів.

Деякі поздоровили священика.

Один, побачивши хрест у його руках, підійшов, зняв круглу шапку й поцїлував хрест і руку.

"Благословіть мене, пан-отче", — сказав по українськи.

О. Савишин глянув здивовано, завагав ся, але перехрестив салдата. "Блаженний муж на лукаву не вступає раду й не стане на путь злого та з лютим не сяде;" — говорив, впиваючи в нього свої розпалені очі.

Салдат похилив голову, мов винуватець; зітхав і хрестив ся. Не знав, що з собою зробити.

"А ми до вас по дзвони" — відозвав ся другий салдат, мабуть старший між ними.

"По дзвони?"

"Іменно по дзвони. Такий приказ дістали. Всюди здіймаємо. У вас дзвони тяжкі, здоровенні. Скільки пудів буде в тому черевачеви?"

Отець Савишин оторопів.

Ще вчора чув, що москалї вивозять не тільки людей, але й дзвони, та вірити не хотїв. Так — не хотїв вірити. Дурив себе, що то неправда, що то одна з таких трівожних вістей, яких ходило багато...

Як можна забирати дзвони? Та ж се голос і совість села, його уста й серце! Чи вмре хто, чи вінчаєть ся, чи пожар вибухне, вони перші голосять. Тїшать ся або плачуть, для кождої звістки мають инший голос, инші звуки. Якже на селї без дзвонів? Сумно, мовби занїміло село. Як мати над колискою, так дзвони над селом. Пильнують його. Цїлі поколїння родять ся, виростають і гинуть, лелїяні їх чистими звуками. Від дитини кождий зростаєть ся з ними та не може уявити собі села без дзвонів. Як сумно зробило ся, коли з початком боїв велїли відчіпити шнури й замкнути на ключ дзвіницю. Здавало ся, що дзвони, побачивши зі своїх високих місць ті пожежі, кривди й горе, стратили нараз мову і занїміли. Так висїли мовчки цїлу зиму та кождий чекав тільки хвилини, коли вони знову промовлять, коли заспівають пісню побіди та мира, коли скажуть: "Слава во вишних Богу, на земли мир, а чоловікови благоволеніє"... Й отсе тепер приходить ворог і хоче їх забрати. Нї, нї, се не може бути, се не сміє стати ся!... й отець Савишин говорив один псалом за другим, накликуючи всї небесні сили, щоб боронили правди на землї. А салдати забирали ся до дїла. Розбили велику старосвітську колодку й сокирами стали відрубувати густе вязаннє дзвіницї, щоб було можна дзвони спустити на шнурах у долину, бо по дряхлих сходах знести їх годї.

Отець Савишин стояв під церквою блїдий, з горючими зїницями, з хрестом у руках. Чув, як гострі барди гримали об дубові бельки, аж луск ішов кругом. Чув, як жалібно охали хрести й могили на цвинтарі, як від церкви відбивав ся глухий відгомін тої грішної роботи, як за кождим сильнїйшим ударом дзвони відзивали ся якимсь придавленим, зловіщим стоном. Мов просили, щоб їх не дати, бо не хочуть їхати в чужину, лиш хочуть лишити ся у вітчинї і служити людям і Богови: "Чужим Богам не будемо дзвонити" — казали вони. Чув се отець Савишин, бо розумів їх мову. Чув, але порадити не міг.

Тих кількоро людей, що збігло ся довкола дзвіницї, що-ж вони значать супроти ворожої насили? За нами правда, а за ними сталь гостра й кулї! Нема вже правди на землї! — й о. Савишин став дожидати чуда. Воно може, воно навіть повинно стати ся, щоби зневіра не заволодїла над серцями народу.

А салдати рубали. Рубали всї, крім одного. Сей, що о. Савишина о благословеннє просив, лежав тепер хрестом на камяній плитї перед церковними дверми й каяв ся.

О. Савишин глянув і нїби якесь далеке сяєво радости блиснуло в його душі... "Прозрять незрячі і повернуть на шлях свій рідний, шлях свій правий, повернуть з манівцїв, з неслави і до каміння припадуть батьківського тай обіллють його крівавими сльозами" — потїшав себе в думцї...

А москалї рубали.

Вже найменші дзвони спущено по шнурах і приміщено поруч себе на возї, мов дїти, котрих підірвано від родичів і наготовлено, щоби вивезти в чужину та перетворити їх на яничар. Вже й середний більший виважено з дубової осади й корону його обмотано ланцами, щоби спустити в діл. Вже й до найбільшого добирали ся царські робітники, до того, що його салдат назвав зневажливо черевачем. Був се любимець і гордощі села. Такого дзвона не було нїде довкола, навіть у сусїднім містї, навіть у монастирі. Голос мав низький, повний, а лагідний, що не картав, а потїшав людей, розбуджуючи в них віру в побіду правди й волї на землї — мов голос великого та "кроткого" владики.

Кілька лїт збирав о. Савишин добровільні жертви на той ювилейний дзвін, кілька лїт радував ся мрією, як то він перший раз задзвонить. А тепер?... Нї, се не може бути. Прецїнь той дзвін дзвонив на свято панщини, на Спаса й як святили прапор і як правили службу Божу за наших стрільцїв, аби славно бились і щасливо вернули. Прецїнь той дзвін мав заграти тодї, як... й отцю Савишинови сльози блиснули з очей. Прорвала ся якась сердечна тама й повінь безбережного жалю, океан розпуки залив усе довкола...

А москалї вже обмотали ланцами великі росохи дзвона, мов якогось лютого бика за роги, та брали ся спускати його в діл. Але замало мали рук до такого великого тягару.

"Гей, ти там, чого вилупив очі, хапай за шпур. Підтримуйте криса дручками, прикотити зпід липи колоди. Нумо враз!"

"Лишіть!" — роздав ся нараз пронизливий, неприродний крик. Всї оглянулись і побачили, як отець Савишин підняв хрест угору. Здавало ся, що росте, росте понад липи, понад церкву, до неба. Очі мав червоні від слїз, крізь котрі били іскри, як крізь зливу громи. Біле лице відбивало ся від чорних дубових дверей церкви, як місяць від хмар, і променїло. Відчинені уста дріжали й кидали словами, як громами: "Хто діткнеться того дзвону, — тому рука усхне!" — кричав, добуваючи неймовірного голосу.

"Тягни, тягни! — верещав салдат, вимахуючи понад спиною людей своєю нагайкою.

"Хто зневажить його, оглухне! — лунало від церкви, а салдат наглив, грозячи царськими карами, нагайками й шибеницею.

"Хто дивитиметь ся байдужно на його упадок, той ослїпне й не побачить світа Божого, анї власної жінки, анї рідних дітей!"

"Не слухайте попа, най кричить! — упоминав салдат. — А нумо враз, ану всї, як один; гей, дубінушка да ухнїм — ух!"

"Хто не уступить ся зараз, не кине грішної роботи, на того мій проклін, проклін від Бoгa та людей, від церкви, вітчнини — чуєте — проклін!"

Не домовив, як ті, що під грозою нагайки взяли ся були дзвін здіймати, перестрашені грозою проклону, нараз відскочили, мовби той проклін за хвилю мав спасти на них. Відскочили, шнурки та ланци рванули ся і пішли в гору, потягаючи за собою тих, шо обмотали собі їх довкола рук, щоб наручнїйше тягнули. Дзвін захитав ся, баламкнув кілька разів серцем і полетїв у діл, розбиваючи в трісочки всї ті палї, колоди, бруси, весь той крам, що мав його з дзвіницї гень високо спровадити на російський воєнний віз. Упав і крисами зарив ся глубоко в землю, прикриваючи собою того, що проводив дїлу руїни.

Довго чути було з поторощеної дзвіницї страшні, пекольні зойки та стони й довго під церквою на сходах стояв священик з хрестом, піднятим вгору, з лицем білим, як ярий віск, з очами, як похоронні свічки, й голосом різким, неймовірним говорив псальми, мішаючи їх і плутаючи з собою, як чоловік, що згубить слїд у темряві.

[Вістник Союза визволення України]