Я. В-ий

Із записок учителя

 

І.

 

Моя школа над потоком. Коли в погідне літне пополуднє лежу собі на канапі і читаю німецьку книжку (дійшов я вже, бачите, до такої перфекції) — безнастанний і монотонний шум потока переносить мене до... віллі ТОПІЖ-у*) в Камені Довбуша... Входжу в круг старих знайомих, балакаю з ними на злободенні теми, сперечаюся... Ось хочби вілля... Яким дешевим коштом можна було б зробити те, поправити тамте, чи ще що інше... На найближче засідання ТОПІЖ-у "вшарну" від себе обширний внесок... Ми журналісти, взагалі... поправляємо всіх і вся, пхаємося зі своїм бессервіссерством всюди, але коли йде про ваші власні справи, то ми, шановна громадо...

 

П-п-р-ру... Я не є в віллі ТОПІЖ-у, я лежу собі на канапі в старій школі на Лемківщині, тільки одностайний шум потока переносить мене в старі, передісторичні часи і приводить в тямку вчорашні справи, вчорашніх людей. "Ihr naht euch wieder schwankende Gestalten, die früh sich einst dem truben Blick gezeigt". В таку днину, як ось нині, я залюбки ходив на Високий Замок і затримувався в тому місці, де стоїть камінь Собіського і звідки видно прекрасну панораму на Знесіння і підльвівські села... Потім я сходив до міста. Спускався Театинською вниз, входив на Руську, побіч Волоської церкви, Пласту, "Іти" — потім на Ринок — ще кілька кроків дальше глипав у вікно "Віденки" — чи не побачу мого "лемка", що в тім "льокалю" діставав настрій до писання — і затримувався коло "Надії", де зустрічав завсіди старого, трохи помиленого друга П., непоправного автора аматорських драм і комедій... Він завсіди тут когось очікував, прибираючи джиґунську позу... На розі Сикстуської і Косцюшка був склеп з прекрасними килимами. Не знаю з чого жив той купець, бо ніколи не бачив я, щоби хтось тамтуди заходив... Як зі Сикстуської скручується на пошту — я завсіди натрапляв на "одинку" з двома возами, що переразливо калатала на прохожих...

 

Агій! Як ці всі деталі немилосердно сторчать у моїй мізґівниці!... Адже ж — і це собі з цілою докладністю усвідомлюю — це все тепер інший світ, майже тамтой світ, — не можу довірити, щоби хтось міг тепер ось, у цій хвилині, іти собі Руською вулицею... Не можу повірити, що є такі люди, які ось у цій хвилині проходять біля Великого Театру... Або присідають собі на лавочці в Єзуїтському Городі, споглядаючи на університет... Не знаю, чи то кожний "так", чи тільки так мені Бог дав — досить, що я з того джерела черпаю багато своєрідних, можна б сказати літературних зворушень.

 

Недавно я був у Нім. Перемишлі і дві довгі години стояв на мості над Сяном. Сян, донедавна спокійна собі ріка, де літньою порою виходили купатися смугляві хлопці і стрункі дівчата — коли то в неодному дівочому серденьку вистрілювало ясною квіткою кохання, а в неодного хлопця — сафандули, жовкло серце з німої заздрости — той Сян, така колись романтична річка, заавансував тепер до потужньої границі між двома світами. Я довго потапав у метафізиці цієї високої політики, що осіла на Сяні, і дивився на протилежний беріг... Ось тут, під моєю ногою, бачу камінь... Цей камінь лежить у засягу Великого Німецького Райху — а там ось, видко, такий сам камінь, але вже з іншого царства, з іншими законами... Такі однакові ті камені, а такі далекі... Той німецький, а тамтой вже ні.. Я взяв один камінь і пустив на протилежний бік: камінь у одну мить змінив своє громадянство... Тепер він лежить собі між каменями, де інші закони, з іншими устроєвими формами... А каламутні филі Сяну пливуть собі нестримно, байдужні і несвідомі тієї історичної ролі, що їм припала...

 

Мені прийшла думка, чи нема тут поля для попису великим талантам. В таких хвилинах, як ось ті, що їх переживаємо, народжуються (а бодай повинні народжуватися) великі творці. Коли й тепер їx не буде, то значить, що ми вияловіли дочиста...

 

*) ТОПІЖ — Т-во Письменників і Журналістів ім. І.Франка.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 11.10.1940]

 

II.

 

Мій попередник — поляк, уважав, видно, свою посаду тут як заслання, бо хоч побув тут цілих пять літ, проте влаштувався цілком провізорично. Замість ліжка мав причу, збиту з негибльованих дощок, а замість шафи — трикутну дошку з гаками, що її прибив у кутку. Це був, як довідуюся, гуляка, що монополькою не погорджував і мені у спадщині залишив цілу колєкцію пляшок з 95%... Як тільки мав вільну хвилину, махав до міста — 18 км. — і приїзджав аж на другий день — коло 10. години — просто до кляси...

 

Була тут ще й "пані", що разом з "паном кєровніком" старалися збільшити "стан посяданя". Наука відбувалася по польськи; на "лемковскі єнзик" було призначено тижнево дві години, але підчас тих годин дітиська слухали з радія "патріотичних піосенек". Взагалі польонізація дітей робила поступи. На павзах діти мусіли говорити по польськи. Ну, і говорили... Я виразно про це дітей випитував — цвірінкали, аж любо... "Ти мнє бендзєш біял? — Я ці покаже... — "Ти мнє поцалуй..." — "Чекай, я повєм панові..."  — А "пані" ходила між дітьми і припильновувала цього... Діти, що вперто говорили по сьому, діставали "бештанцію", а іноді й биття.

 

Для польонізації служила й доволі велика шкільна бібліотека разом з "Пломиками" різного ґатунку, усякі шкільні свята — панствові, школьні, моржа, ґур і Бог зна що, використовувано всяку нагоду, щоб устроїти "патріотичну" імпрезу — взагалі імпрез у школі було дуже багато. Це була на 100 відсотків польська школа, ведена в "панствовім" дусі, тільки що "пана кєровніка" томила, видно, та ціла історія, бо що кілька місяців робив у інспектора заходи, щоб його перенести "бліжей мяста, в бардзей культуральне стосункі". Кілька таких письм (бруліонів) я вишукав між листами, що їх з великого поспіху забув взяти зі собою мій попередник.

 

А ті листи — милий Боже! Бачите, може воно некультурно читати чужі листи, але мені цікаво було прочитати їх з "вищої рації". От, нпр. як ті "просвітителі" дивилися на наших лемків, або на свою "культурну місію" серед них, які були їх секретні методи, чи дальші пляни і т. п. Щоправда, — з тої копиці листів я того не довідався, це були майже виключно листи від знайомих панєнок і колєґів без ніякого змісту — але зате я мав нагоду пізнати з них дещо інше. Пізнати велике убожество духа тої — пожалься Боже — польської інтеліґенції. В довгому на 3—4 сторінки листі нпр. від якоїсь панни Зюти, що працює в Кракові на пошті — не можна випорпати ані одного зернятка якогось чуття, якогось інтеллєктуального зацікавлення, якогось захоплення. Весь час — "в Кулко Мацєю": вчорай билам у панства X, дзісяй споткалам пана У., бардзо зменжнял, панна Данута бардзо випенкняла, подобно видаєсєн за монж, на чвартек мам запрошенє до панства 3., і т. д. і т. п. Десь колись були і в польському житті часи, коли їхня інтеліґенція не виявляла такого примітивізму чуття і думки — але 20 літ "неподлєґлосьці" "випрало" її з усього вартіснішого. Правда, трапляється між цими листами деякий цікавіший "крук", але з іншого боку. Ось нпр. такий лист, що його зацитую обширніше (з уваги на його зміст) — лист від якогось колєґі зі слідчого виділу, в Тернополі:

 

(Початок опускаю)... "Ґрунт то добри апетит на "бґ" і "жирло", а рештен — нєх сен конь мартві. Темпілібисьми допєро тен нєцни "анкохоль" до самеґо коньца, можеби ґо в решцє бракло, бо я юж не моґен патшець на нєґо... Мам дзісяй шальоном хенць виржнонць коґось так в "пищидло", ажеби сєн червоним атраментем в трумнє зе... і т. д. Навет нє пшипущаш, ґдзе я тен ліст пішем. Отуж обясьням цєн. Єстем в шпіталю, бо ту пшивєзьлі якєґось цо му "фест втулілі", алє єще жиі і ма замяр "одваліць кітен", вєнц ми му упшиємніми "кунєц", жеби то оповядал, як "збірол" і "махен". Ніц ґо не жалуєм, бо то зацєнти русін — (малом літером, бо ix нєнавідзем). Як Ти там витшимуєш з німі — я юж нє моґем на ніх патшець. Нє дзів сєн, же уживам якєґось "піперечнеґо" єнзика, алє то под впливем "пістоля" Твоїм дзядовскім "лозорем" жеклши. — На разє коньчем то пісадло, бо юж пшишла владза і тшеба сєн браць до роботи..."

 

Цей лист (і кілька інших) я переховую в "архіві", в шафі зі старими шкільними документами. Там теж лежать, зложені на одну купу, "лемковскі читанкы", гидота з тих сумних часів.

 

Ще одна квітка до альбуму з "діяльности" мойого попередного "кєровніка". Є в школі кількоро дітей, дівчаток: дуже живі і меткі на павзі, але коли я їм скажу щось читати (вживаючи всьої ніжности, на яку мене стати) — вони нараз перестрашують ся, зачинають тремтіти, очі їм заходять сльозами — не видобуду з них ані слова. Всі інші діти хором заявляють тоді, що "Г..."- (мій попередник) так раз вдарив Анцю пястуком у голову, що від тоді вона боїться читати"... Таких є троє... Можливе що страх їх минеться зчасом.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 13.10.1940]

 

ІІІ.

 

Можна б написати прекрасну студію про вдачу і характер лемків. Така студія навіть побажана — зокрема тепер, — коли лемки становлять другу складову частину українського населення в Ґен. Ґубернаторстві. Я стрічав людей, що розхвалюють лемків під небеса. "Не маєте поняття, що то за здібний, мудрий, інтеліґентний нарід! Мій солтис попросту, доктор прав... "Сатисфакція" з ним побесідувати..." "А який гостинний!" — вигукує другий: "Яке в нього розвинене почуття самопошани, гордости!" — так третій. — "Яка витривалість у зберіганні своєї рідної традиції!"...

 

Другі не "поділяють" захоплення перших і добачують у тому швейцарському сирі самі дірки. — "Кожний хитрий як лис і фільософ. Ніхто не сприйме нічого безпосередньо, щиро — в кожного є задня думка..." — "Ліниві — в страшний спосіб... Як їдуть до міста — то по дорозі двацять разів мусять затримуватися, бо все щось псується..." — "Легко їх можна мати за кільо ковбаси..." І т. д.

 

Це не мусять бути різні люди, вроджені оптимісти, чи песимісти — що говорять таке чи інше. Ця сама людина нині захоплена лемками, аж руками сплескує — завтра клене, на чім світ і хоче вибиратися з Лемківщини. Це доказує, що прикмети лемків — додатні, чи відємні — різко зазначені, виразні, їхня індивідуальність розвинена.

 

Не маю наміру писати такої студії про лемків, кілька помічень з мойого села (і кількох сусідних) можуть служити хіба як "причинок" (що їx ми так любимо писати). І своїх помічень не хочу "стилізувати", зводити їх до одного типу — є й добрі речі, є й злі — а написати про них варто, може придадуться комусь, що думає про якісь — скажім — підстави національного виховання.

 

Зачну від національної свідомости лемків. Та свідомість слабенька. Назва "українець" не легко тут приймається. Лемко називає себе "руским", "руснаком", "русином". Не можна, очевидно, говорити тут про якесь свідоме русофільство. Але — бодай в деякої частині лемків — можна говорити — якщо не про свідоме русофільство, то бодай про впертість обстоювання при назві "руский". Та впертість має своє джерело в свідомій, туманній роботі кацапських аґітаторів, з них на першому місці — православних батюшок (тут на Лемківщині).

 

Коли в минулу осінь і зиму почали приводити на Лемківщину українські вчителі, коли в додатку вони мусіли бути з початку на утриманні села, — то рідко котрий учитель уживав слова "український", "українець". Я сам постив кілька місяців. "Русскі дєлатєлі" і батюшки, що після ґрунтовного погрому в Галичині, забрили в той темний кут — виправляли тут продовж 20 літ неволі правдиві протиукраїнські орґії — під ласкавою охороною польської поліції. — Темний загулюканий лемко привик бачити в "українцях" своїх найтяжчих ворогів. І чим темніший лемко — тим він ставався твердшим "руским" — на одно, на два, а навіть на три "c". І це є власне одна з наймаркантніших рис тутешніх лемків. Коли я питався, хто тут є "найтвердшим" кацапом, мені вказували темних, звичайно 100% анальфабетів. Деінде такий анальфабет є "тутешняком", бойком, поліщуком, чи гуцулом. Тут "русскими". Буква "c" є ще й тепер і власне тепер — одною з найчільніших, найжиттєвіших, найактуальніших проблєм на Лемківщині. При вїзді на Лемківщину можна поставити браму з одним великим "C".

 

Я зовсім не маю наміру вичерпувати теми — це далеко глибше схоплює п. Юліян Тарнович в циклю статтей п. н. "20 літ неволі". Скажу тільки загально, що той дурман кацапський потрохи розвівається.

 

***

 

Лемко — фільософ-теоретик. Він рідко вживає слова "поле". Він радше говорить про "територію". Не любить слухати про те, як дестилюється ропу, радше про те — де. Мало його журить господарка в своїй хаті, чи в громаді — його цікавить більше господарка державна, нові господарські чи суспільні ідеї. Одно теоретичне "c" його більше хвилює, як десяток преважних господарських законів, на яких опирається його життя. Лемко абстрактний, а не конкретний. Ідеаліст, а не матеріяліст. Якось у зимі, коли то Ґенеральний Ґубернатор заповів стабілізацію валюти і в звязку з тим максимальні ціни, я мав про те розмову з кількома лемками. Я звернув увагу, що один сусід зробив велику похибку, коли продав корову, а за те купив пішву на перину (в жидів на пасок). "Коли за 2—3 тижні він буде міг купити за те пять пішв — то хіба того гірко пожалує." — "Та де!" — відповіли мої лемки. "Тоді було так — тепер може буде так..." — "Ну, але гроші ті самі?" — "Та як ті самі? Тоді потребував, тоді купив, так, як був час..."

 

Бачите, це не економія, це фільософія в стилю Канта (час і простір). "Матерія" в лемка є "унтерлєґен". Таксамо в стилю своїх "фільософічних операцій" лемко й поступає. Еміґрує — без великого жалю (територія!). З комасації (яку тут перевели) всі вдоволені. "А оглядаєте коли своє старе поле?" — "Та де... Я вже забув..."

 

Є одна прикра справа — не так з вини раси, як політичної системи і виховання. В селі, в якому учителюю, було за польських часів з десяток конфідентів. Двох було платних. Гадаєте, що їх тепер бойкотують? — Ні! Сусід добрий, як і другий.

 

Щодо рівня матеріяльної культури — то він — щоправда — дуже низький. Німці з "Ґренцшуцу" — уживають з того приводу слова "фурхтбар". Але — обєктивно беручи — не є він значно нижчий, як "на долах". В хатах бруд більший, долівки з дощок — хоч дерева вбрід, — майже ніде нема.

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 16.10.1940]

 

ІV.

 

 

 

Як в година співу (чи навіть, як її нема) я кажу дітям співати: "Ой верше, мій верше..."

 

Чув я ту пісню вже сотки разів і кожного разу захоплююся на ново. "Ой верше, мій верше, мій зелений верше..." Чудова мельодія, коли я почув її перший раз, мені сльози станули в очах з естетичного зворушення.

 

Нарід, що створив таку пісню, мусить черпати з бездонної криниці духової культури...

 

Лемківщино, "країно зелених смерік і срібного вівса" (як писав мій друг пок. Антонич) — чи хто тебе зглибив до дна, схопив твою пайку, що Ти її внесла до всеукраїнської духової скарбниці?

 

Міг це зробити пок. Антонич, якби був жив. Багацтво лемківського фолькльору, побуту, пісні, мови (головно еннтакс) заслуговують на те, щоб тут вислати цілу експедицію вчених професорів. Скільки тут тем для драматурґів, скільки поетичних товчків для поетів! Ніколи ми не мали кращої нагоди до того, як тепер. Тільки додати до "Ой верше, мій верше" орхестральний супровід і лібретто (до якого тут тем убрід) — і вийшла б чарівна оперетка, якої ми ще не мали.

 

І направду який здібний, культурний, інтеліґентний нарід! Я був свідком, як один "пан з Кракова" приїхав на Лемківщину і почав собі — теє то... — балакати, мовляв, з дядьком... Панцю милий... "Дядько" культурно прикусив язика, щоби не розсміятися в очі — а я таки розсміявся. Лемко надзвичайно льоґічно думає, в розмові з ним не можете промахнутися з найменшим недоглядом. Як він у мить схоплює усі відтінки вашої думки! Як зареаґує делікатно, яка "мистецька міра" є в його відповідях! Нераз затримуюся по дорозі і балакаю з лемками, очевидно зовсім не длятого, щоб довідатися від них, що нового, але щоб "смакувати" в іхніх відповідях. Дуже талановите племя українського народу, нема що. Недавно ось — звичайний собі сільський лемківський хор — виступив у Яслі перед німцями. І що скажете? Німці, не які-будь, але столичні, що бували на берлінських чи віденських концертах — були захоплені, захоплені справді на 400 процент, до глибини душі, просили імпрезу (концерт з обрядовими сценами) повторити.

 

Ця первісна народня культура завдячує свою частоту далекому віддаленні від міст.

 

Дивно, що наші репрезентаційні хори не використовують лемківських пісень. Таке багацтво їx. Варто присвятити їм окремі концерти.

 

Коли я вже так розхвалив лемків, то окремо мушу похвалити лемкині.

 

Коли в неділю йдуть з церкви лемківські господині — молоді й старші — дівчата й молодиці, ідуть у своїх лемківських одягах, одна в одну красуня, з расово чистими гармонійними чертами лиця, з блискучими, повними виразу очима, стрункі і веселі — то моє українське серце жалує, що нема тут якогось інтернаціонального жюрі, щоб було перед ким похвалитись.

 

Ось прийшла до мене молодиця... звільнити дитину зі школи. Така гармонія в обличчі, словах, в погляді — пригадую собі мадам Рекаміє з портрету. Яка, думаю собі, була б це прикраса літературного сальону! А ось іде стара жінка, в довгій, чорній хустці, — викапана графиня Красіцька з портрету якогось віденського маляра. — Мужеські лемківські типи вже не таки. Зате жіночі — одна роскіш...

 

Очевидно — не всі, не всі...

 

Вже по науці — роблю дальше свої записки. Почуваюся сильно втомлений, навіть фізично, геть охляли руки й ноги. Фах сільського учителя нелегкий. Зачинається наука рано о восьмій, кінчиться біля першої або другої — разом 5—6 годин. На годині наговорися, накричися, діти гомонять — картай їх, приводи до порядку, питай — діти не все підготовані, завдання не кожне написано: — я не мав часу, я не маю зошита, я це, я тамте, — і знову: — тихо там! Юрку, до першої лавки! — і дальше видирай горло, вияснюй, находи в своїй голові найпростіші порівняння — узгляднюючи те, що вони вміють і чого їx поляки не навчили. Боже милий, чому я не вибрав фаху шевця? Мине година — павза — на павзі, думаєте, свобідніше? Де там! Хлопчиська товчуться, вже котресь плаче, котресь має синяк під оком — знову роби розправу, картай — але вже швиденько, бо починається друга година. А потім третя, четверта, пята.. І щойно, коли діти підуть до дому, відчувається благодать такого фаху, де нема дітей...

 

Ба, але то ще не все. Як ви маєте клясу з 30 учнів (другу з 25) — то ваша увага є розбита на атоми: адже ж і педаґоґічна теорія і ви про це переконуєтесь у практиці — вимагають, щоб ви до кожньої дитини підходили "індивідуально". Тут уже не так іде про розпізнавання різних склонностей у дітей — мовляв, дитину слід з місця "проаналізувати", підходити до неї з такого боку, з якого до неї найлегче підійти, відразу вести її по її власнім шляху — це є направду теорія, але в практиці: знаєте, що X. добре читає, але фатально пише, У; добрий в рахунках, але не вміє писати: пише йа — З. недбалий до крайности, з нового зошита за день зробить ганчірку — і те все ви знаєте і щоденно, на кожній годині ви мусите на це звертати yвaгу. Це важкий фах і тому я не дивуюся, що багато товаришів по фаху подякували тепер — з новим шкільним роком — за "посаду учительську" і пошукали собі інших занять. Щоправда — і тут залежить багато від вдачі учителя: є такий, що "відвалює" годину за годиною чисто бюрократично, але є інший, що "до серця" собі все бере: так як нервовий кінь, що чим вище до гори, тим ліпше тягне.

 

В сучасний момент можна говорити направду і поголовно про "недолю учителя". Платня невеличка, рівна платні з польських часів, а чейже навіть максимальні ціни пересічно вдвоє вищі від попередних. На селі не все можна дістати і... не все по максимальних цінах... Громади не завсіди якслід допильновують шкіл — ледви в котрій школі є губка, вживається звичайної шмати. І від дітей не всього можна нині вимагати...

 

Недавно в одному повітовому місті я зустрів двох учителів. Один з них саме повідомив нас, що вже перестав бути учителем, дістався до "Зельбстшуц-у" — платня два рази більша, до того в місті — дуже вдоволений.

 

— Треба бути, каже, йолупом, щоби нині, коли українцям відчинилися всякі можливості — вибирати що найгірше...

 

Правда! На хвилинку майнула мені думка і собі зробити так. Кину школу, дідько її бери. Піду десь до міста, або ближче міста, вже рік не був чоловік у кіні, в театрі... І другий учитель посумнів, видно і в нього була така думка.

 

Але коли я думкою вернувся до своєї школи — я злякався — перерізувати так на двоє всю свою діяльність. Адже ж тих яких семеро-восьмеро з четвертої кляси я мушу "потягнути" вище!.. Я в цю справу вложив забагато, самого себе — і діти лишилися б як на леді. Я намітив собі на той рік кілька добрих "плянів" — шкода їх; прийде хтось новий, мусить зачинати від початку. В селі перший раз оснувався аматорський гурток, дав дві добрі вистави, хлопці набрали oxoти, що страх... Hі, в тому році ще мушу залишитися, не можна так кидати розпочатих справ. Аж на другий рік...

 

А на другий рік, можливо, буде ще більше розпочатих справ...

 

(Далі буде)

 

[Краківські вісті, 18.10.1940]

 

VІ.

 

Немає ніякого ладу в цих моїх записках. Пишу, що на думку попаде. Ось, напр. у цій хвилині прийшли мені в голову тутешні "батюшки" і ця гротесково-понура декорація, на тлі якої вони тут виступили і виступають дальше.

 

Тямлю, це робило на мене вражіння ще у Львові. В якомусь темному, дошками забитому лемківському селі, люди — нараз — покидають масово віру своїх батьків, спроваджують "батюшку", будують побіч церкви — другу, або таки збираються в якійсь обширнішій сільській хаті на богослуження, складаються на утримання батюшки і — таким чином — стаються, мов, мучениками за "правдиву" віру. Зовсім у стилю старинних катакомб.

 

Очевидно, я ще у Львові не був такий наївний, щоб думати, що тут ішло про "правдиву" віру, про якесь "ідейне" післанництво православя на Лемківщині. Було ясне, що це польська і кацапська інтрига, що використовує несвідомість і темноту лемків. І власне — бездонність цієї несвідомости робила на мене вражіння.

 

Але те, що я тут почув і застав, куди чорніше від найчорніших припущень.

 

Ось така ґротесково-понура сцена:

 

Є празник в такому селі, де половина людей православні, в друга половина — греко-католики. (Очевидно, оба празники в різну пору, я тут говорю про православний празник). Зїзджаються крутими і камінистими лемківськими гірськими доріжками — батюшки. Є з довгим волоссям ззаду голови, є й без волосся, є бородаті, є й без борід. Переважно ряні москалі, але й перекінчики, всякі темні типи, що змінили віру, націю, честь і совість. Уклони з представниками "влади" (образок з 1936 р.). Валить православний лемківський народ на празник. О, поллється того дня в селі "ханьджи" (денатурованого спірту)!

 

По Службі сунуть "батюшки", за ними народ, на майдан, де того дня мають посвячувати хрест. Хрест розмальований трьома кацапськими красками. Ген, поза людьми, вештаються представники польської влади для забезпеки перед можливим нападом збоку українців.

 

"Батюшки" зачинають промовляти.

 

"Нєт нікакой України, — починає перший, таки з "наших", — там Расея, а тут моґучая польская держава, которая нас наче люблячая мати своїх ребят сопитаєт". (Мішанина російської й української мови — не вивчився ще добре перекинчик чужої мови). "Оні — ричить на весь голос, показуючи в бік греко-католицької церкви, — оні нас, рускіх людей до Талєргофу видавали!!! І стражда-а-ал народ..." — загнув траґічним голосом батюшка, — "а українци проклятие сміялись..." І так, у той десень, пів години.

 

Потім другий, третій, восьмий. І всі на одну і ту саму тему! Навіть на вшехпольських студентських вічах у Львові так не ричали хулігани. Ніхто ніже словечком не виступив проти "ханьджи", чи інших лемківських пороків, весь час "українци", "українци", "українци".

 

А потім піятика — "батюшки" люблять попити, автім є й за що: довідуюся тепер, що їх "сопитанія" тут на Лемківщині були не дуже то скромні: 400 зол., 600 зол., навіть 700 зол. місячно. Добре платила польська влада за прислугу.

 

Коли підчас війни пенсії вірвались — і взагалі повіяло іншим духом — "батюшки" притихли. Одні з них навіть почали назад примазуватись до українства "хліба ради". Це було прикро так нараз втратити свойого хлібодавця. Ґрунту вони не мають, народ, що занадто добре розкусив їх, не хоче їх утримувати, приход, значить, нічого не дає — а жити треба. Одні з них кинулися за субвенціями до німецької влади, другі почали шукати інших зайнять, врешті треті взялися енерґійно рятувати свою позицію таки в селі. Це третє це була правдива епопея сміху. "Батюшка" почав реклямувати своє Боже посередництво: як він, мовляв, помолиться до Бога, то в селі граду не буде. — "Там, де я був передтим, там ніколи граду не було". Або: — "Бачите, я молився — і ніхто зі села не згинув на війні. Правда про одного ще не чути, але я буду ще мoлитися..." (Це я сам чув). Або — коли по довшій слоті небо зачало прояснюватися — "батюшка" нагло заповідає, що "буде молитися за погоду"... Тип — посередний між проповідником і ярмарочним маґіком — перерахувався тим разом щодо наївности лемків. Подумайте, яка може бути реліґійність у лемка, коли він чує таке від свого "батюшки"?

 

Якщо в бувшій Польщі діялися всякі хамства, то одно з них взяло рекорд. Це було після памятного листа Митрополита в обороні православних братів, проти бурення церков і т. д. Всі знаємо, який болючий відгомін викликав цей ідіотичний вандалізм у серці кожного українця, без огляду на його віру чи переконання. Навіть закордоном — серед православних в Румунії і Югославії — викликало це варварство глибоке обурення, — ба навіть між деякими поляками. І в таку хвилину — в І.К.Ц. — появляється лист до "редакції" від православних батюшок з Лемківщини, ми, мовляв "випрашами собє такон обронен, ми добже вєми, кто спіскує пшеціф Паньству і т. д. А на споді ціла колєкція підписів під проводом відомого зі своїх "подвизаній" о. Павлишина. Чи знаєте з історії, або, напруживши ум, чи можете видумати більшу гидоту? — Очевидно, що це було забагато і православній консисторії у Варшаві, так що автори "листа" дістали гостру нагану.

 

З такими то типами приходиться нераз зустрічатися на Лемківщині. Що більше — вони навіть підносять голову тепер і хочуть "відбитися"...

 

(Дальше буде).

 

[Краківські вісті, 23.10.1940]

 

(Докінчення)

 

VII.

 

За два дні маю їхати до повітового міста — і вже нині відчуваю глибокий неспокій духа. Б-р-р-р... 37 (словами: трицять сім) кільометрів лемківським "панєваґен", що товче несамовито, що на кожнім камені (а їх тут, слава Богу, багато) потрясає вам кожну кісточку і кожну клітинку. І так шість годин! Шість годин їзди підводою по камінистих дорогах — в добі літака і радія!...

 

Приготовування до такої виправи починаються ще з вечора. Підвода має виїхати в ночі — в другій, пів до третьої. Приходять ще люди зі справунками — довідалися, що ви їдете до міста, просять полагодити їм це чи тамте. Так коло півночі приляжете на годинку, і ледви вам очі склеїлися — чуєте стукіт у вікно. Ага... З поспіхом засвічуєте лямпу (тоді звичайно нема сірників під рукою), збираєтеся, кладете в течку яйця на твердо, кілька байд хліба — і вйо.

 

Починається.

 

Їдете і їдете. На дорозі з десять разів щось псується в возі, чи в упряжі. За кожним разом курите, щоб відігнати сон. Але сон пхається: схиляєте голову на груди і підскакуючи що хвилина — дрімаєте.

 

Ось сонце починає сходити, ранній холод вас проймає наскрізь. Знову курите; від куреня вас голова починає боліти. Потім ще раз сидячи дрімаєте. Прокидаєтеся — віз стоїть, лемко щось направляє.

 

— Де ми? — питаєте.

 

— Осєк — чую відповідь.

 

Ага! — то ще 12 км. до міста! Ну, слава Богу... Висідаєте з воза, простуєте крижі. Потім сідаєте знову і їдете дальше...

 

До дому приїзджаєте в ночі, коло півночі: ви майже добу в дорозі! За той час можна було зо три рази обернути на Анґлію. Не дивниця, що такої їзди вистане і вам на довший час — і як ви раз попадете на Лемківщину, то не легко з неї вирватися. І може тому так не радо люди "пхаються" на Лемківщину...

 

З культурного боку — живу, направду, дуже примітивно. Ніякої бібліотеки — за десять місяців прочитав ледви дві книжки. Ґазета приходить тут за кілька днів. Радія нема також. Раджу собі, як можу. Не маючи що читати — вчуся. Укладаю собі місячну програму: одна година — ґімнастика. Три години — німецька граматика, лєктура, писання. Донедавна мав я тільки одну німецьку книжку — грецьку мітольоґію, яку я прочитав два рази. (Не маєте поняття що за цікаві речі! поли сини Пельопа і Гіпподамії — Атрей, Тіест і Піттеус — розійшлися по Пельопоннесі та позакладали свої власні держави — тоді син Зевеса і водної німфи Амфіон, той сам, що заложив місто Теби і який згодом — але, можливо, що вас це достаточно не цікавить? — отже пишу дальше). Отже укладаю собі таку місячну програму — і починаю її виконувати. Що хвилини хтось перериває, приходять і люди писати всякі подання. Пишу. Я вже й написав, та люде сидять дальше. Балакають і собі, — а лемки люблять собі посидіти і побалакати. І так день, слава Богу, минає...

 

В літі я блукав по горах. Такий прохід очищує думки, має благодатний вплив також на апетит. Спостерігаю, що ця друга справа виступає з кожним днем щораз більше на перший плян; "думки" сходять на дальший. Пригадую собі, що Кнут Гамсун любив зашиватися в глибоких гірських зворах, коли писав свої твори. Але що пів pоку він приїзджав до Парижа, чи до іншої столиці — відвідав усі театри, погуляв, вишумівся — і знову в гори. я це длятого, бо в нас покутує погляд, мовляв, в такій самоті, повторяючи за Ґете — "більдет зix айн Талєнт". Це неправда, "Талєнт" мусить мати місто й лісну самоту бодай по половині. Це така моя замітка під адресою наших поетів.

 

Бо не треба забувати, що до того приходить ще школа, дітвора, аматорський гурток, кооператива, подання і т. д. і т. д.

 

***

 

Від кількох днів болить мене зуб. Баби дораджують всячину — напарити шалвію, або смерекових вершків, інші кажуть, що на хорий зуб помагає шпілєр. Ще інші радять піти до одного "батюшки", що має автентичний волосок якогось там нібито святого. Це дуже прикра справа — хорий зуб. Пригадую собі — в зимі болів мене зуб повних три тижні, поки не "виболів" і перестав...

 

VIII.

 

При кінці минулого шкільного року я влаштував "Шкільний вечір". Дітвора мала з цієї нагоди своє велике свято. Дівчатка — "хористки" — пестро повбирані у свої народні одяги, з мерегтячими вінками на головах, хлопці в лемківських "друшляках", ориґінальних камізельках з блискучими ґузиками — та вся роскішна дітвора стала нараз така послушна, така інтеліґентна — так горнулася до свойого учителя, що я постановив собі тоді: треба зробити для неї все, що тільки буде в моїх силах.

 

Того вечора пописувалася кожна кляса зокрема. М. і. четверта кляса "відіграла" комедійку в однім акті — по німецьки! Подумайте — після пів року науки! Підготовляли ми ту "штучку" нецілих три тижні — навіть не у всіх подробицях була вона сценічно якслід опрацьована. Деякі вказівки давав я щойно... перед виходом на сцену, за кулісами. І діти відограли — перша кляса! Люди аж язика вивалили здива. Слідно було в дітей — намагання іти за моїми вказівками. Це завсіди для учителя приємно — обсервувати таку умову працю учнів.

 

Діти дуже здібні. Гострота і влучність їхнього дотепу деколи викликують подив. Не сміє ніодно, здібніше, з них змарнуватися. Маю в пляні — всі старші, здібніші діти підготовити того року до професійних, чи середніх шкіл. (Кожного року могло б хоч з десяток їх піти "вище"). З тієї щойно дітвори виросте нова кадра працівників на Лемківщині — може після важкої доби кацапства, ляцької неволі, "ханьджи" і "батюшок" — прийдуть і тут кращі часи.

 

Учитель на Лемківщині має взагалі багато праці, він мусить бути водночас кооператором, аґрономом, популярним референтом, медиком, адвокатом, — а теж ученим етноґрафом і фільольоґом. Він мусить бути теж ґеольоґом і економічним орґанізатором. Серед недоступних гірських зворів і моклавин трапляються закутки прецікавої ґеольоґічної структури. Ось груба верства боровини, така помічна на гостець — ревматизм, а там дальше джерело, про яке ніхто не скаже, яку воно має цілющу воду. Ні гірка, ні смердяча, щипає за язик і лишає осад. Околиці прекрасні для туристики. Можна що крок основувати кліматичну оселю. Коротко сказавши з потрібні піоніри.

 

Потрібно теж пляну.

 

А власне вдаряє в очі безпляновість. — Тепер, що правда, прийшло тут доволі нових людей, але це люди припадкові, ефекти їх праці доривочні. Ніхто не надає напряму їх діланню.

 

Моя гадка така: Є в нас кількох людей, які добре знають Лемківщину, які з неї вийшли (Юліян Тарнович, О. Звірик, П. Смереканич і ін.) і для неї вже багато зробили. Ті люди могли б зїхатися і опрацювати плян — одно, два — чи навіть "фіряресплян". Він обіймав би всі ділянки — шкільну (значить народнє, фахове, середнє шкільництво, орґанізацію бурс і т. д.), культурну (хори, орхестри, аматорські гуртки і т. д.), економічну (кооперацію, молочарство, бриндзярство, деревну господарку — а навіть гриби, ягоди включно до комунікації). Треба б узяти під увагу орґанізацію наукової праці. — Потім слідби тим в горі згаданим нашим "лемкам" уможливити нагляд на виконанням такого пляну. Мені здається, що така думка цілком реальна в нинішних умовинах; німці люблять усяку пляновість.

 

На цьому покищо свої записки кінчу.

 

[Краківські вісті, 28.10.1940]

 

 

28.10.1940