І. Зазивний манїфест.
Народе:
Жереб впав... Знимаєсь хуртовина,
Що хмарами цїлий придавить небозвід;
Полумям спалахне Европи половина,
Від крови гекатомб зачервоніє світ.
І гряне грім, — звалить життя старі основи
І людськість знов піде дорогою обнови.
Брати! Чи бути нам лишень видцями драми
І винести з руїн лиш славу свіжих ран?
Дивитись байдуже, як нашими кістками
Свій тріюмфальний шлях моститиме тиран?
Нї! Переспати дїй рішуче ми не смієм!
А бити ворогів ми споконвіку вмієм...
Давно, давно прогув танець зпід стін Полтави:
Досить було часу налити чару вщерть...
Не сила вже знести катовань та неслави;
Нам нинї остає побіда або смерть!
В останнє із гробів свій зазив шлють герої;
Народе! чуєш їх? До зброї! гей! до зброї!
Царь шибениць і тюрм горить жаждою крови
І мілїони шле до наших сїл на жир.
Нам вибору нема, — лишень розбить окови
І кровю диких орд купити волю й мир!
Наспів воскресний день української чести
І дух невинних жертв жадає нинї мести!
Гогоче грізно грім! Із сірого туману
Зринає довгий ряд страшних крівавих мар.
Сe в північних ледах замучені гетьмани
Виносять нам з могил меч гнїву й лютих кар.
Берім сей меч до рук; пімстїм нїкчемні зради,
Що грянули на нас руїною заглади!
Подільський небозвід багрить ся вже луною;
Злочинець вже вступив на свій крівавий шлях.
Проч сумніви і страх! Ґранїтною стїною
Ставаймо, всї як стій під синьо-жовтий стяг!
Бо кращий біль від ран і смерть від куль на полї.
Нїж ганьба рабських пут і вічний голод волї.
Згадаймо Конотоп і славу Запорожа,
Згадаймо сотнї жертв, що на Сибірі мруть.
Нас мало? Се пусте! Нераз вже міць ворожа
Розбилась об тверду залїзну нaшy грудь.
Ставаймо, як один, а гряньмо, як лявіна,
Бо кличе нас в ряди катована Вкраїна!
Як рокіт морських хвиль, що бють в камінні гори,
Котили ся краєм сї громові слова;
Неслись з подільських піль під стїни Чорногори,
Зганяли сон з повік українського Льва.
І Лев збудив ся, встав, згадав минулу славу
І, задивившись в даль, грізну прибрав поставу...
II. Нa сумнім вигнанню.
Почалось. Знов дaвну Богданову дорогу
Залила кров луни. Як дикий ураган,
Ішла московська чернь і сїяла тривогу,
Несла Галичинї невольницький аркан.
Всї шляхи залягли хижацькії закони,
Лунали звідусіль ридання і проклони.
Проклятий будь сей день і ся гірка година,
Що вигнанчий цїпок втиснула нам до рук!
Мов кригою лягла на нас чужа чужина,
Як серед граду куль і навимовних мук
Несли ми з рідних сїл безсмертну нашу тугу,
Стрічаючи кругом лиш нужду та наругу.
Немoв від мурашок роїли ся дороги
І з гомоном людей зливав ся рев бидлят.
Усїх гонив якийсь грітий опир трівоги
Й родив жіночий плач і зойки немовлят.
Все близше проти нас знїмали ся Карпати,
За нами наздогін гудїли скрізь гармати.
Хто по чужих полях збере тi сльози люду
І в поросї дозрить сю кров розбитих нїг?
Хто почислить гроби усїх, що з горя й труду,
Як в осени трава, упали край доріг?
Не ріки — море сліз умили ми в тім роцї;
Хрестами вкрили ми свій шлях на кождім кроцї.
Мов череда ягнят, залякані, прибиті
Шукали ми даху під захистом лїсів;
А наші дїточки, лахміттями повиті,
Від студени тряслись і грілись тїлом псів.
І з кождого кутка глядїв нам в очі голод,
А в серце наше товк важкий одчай, мов молот.
Бо знали ми, що ген в покинутій країнї
Кипить завзятий бій на cмерть і на буття;
І знали ми, щo там лежить в страшній руїнї
Ввесь наш убогий плід мозольного життя.
Ми знали, що сини, спиняючи навалу,
Покосами голов цїлі поля заслали.
Туринка, Городок, Львів, Галич, Бережани
І цїлї десятки крівавих скорбних піль!
Ви нашим юнакам добули скарб пошани,
А нам ви принесли незмірне горе й біль.
Ви тисячі родин жалобою повили.
Гей, дорого ми честь і славу окупили!
Та кровні жертви нас нїколи не лякали;
Той не чужий нам бій за волю й рідний край.
А признання в чужих ми зовсїм не шукали;
Нас в боєві ряди взивав один звичай.
Нa місце тисячів, що полягли на полї,
Ми слали местників, що з власної йшли волі.
[Вістник Союза визволення України, 03.10.1915]
III. Спів відлетних журавлів.
В Карпатах став спокій. Дрімливими верхами
Ходили білі мли, голубили лїси.
Вечірний сумерк плив зарінками, лугами
І сїяв жемчуги сріблистої роси.
Ярами журкотїв веселий шум Опору.
А понад всїм неслась таємна пісня бору.
Крізь синяву небес тягнули у вирії
Осїнні втїкачі, відлетні журавлї.
Чарівна тишина родила тихі мрії
І клала їх до сну у захистнім селї,
Що на узбічу гір, закутане імлою,
Лелїяло казки про любий рай спокою.
Здавалось, Азіят злочинною стопою
Нїяк не збещестить сих гір і мирних сїл;
Здавалось, гірняки, обняті самотою,
Не збагнуть навіть в снах страшних крівавих дїл;
Здавалась, лиш галки, що вернуть з долів з жиру,
Роскажуть їм колись про пекло сього пиру.
Нараз змінилось все: завмерла дума бору,
Опір здивовано спинив свій бистрий біг
І вслухав ся у шум, що проникав простори.
Втім шлях застугонїв під сталю крепких нїг
І враз замаяли Мазепині прапори
І пісня тисячів збудила сонні гори:
"Звершилась міра, кров братів,
Нелюдські злочини катів
І зганьблена народу честь
Зродили месть, кріваву месть!
Най громи грянуть в нашу скрань,
Нехай займеть ся в грудях грань!
Настав наш час, прийшла пора:
Ура на бій! Ура! Ура!"
Як дикий гураґан, як зичний грохіт грому,
Гремів сей бодрий спів по стоках темних гір.
Проснуло ся село, відкрили ся хороми
І в мирних гірняків огнем зайняв ся зір.
Вони лишили все: рідню, овес на полю
І, станувши в ряди, пішли на бій за волю.
Ішли крізь темний вил угорського кордону.
Щоб станути кошем за стінами Карпат,
Щоб там в огнї журби скріпити міць розгону
І грянути в Москву, як дикий водопад
І відплатити всї насильства та наруги.
Над ними журавлї співали пісню туги...
[Вістник Союзу визволення України, 10.10.1915]
IV. В московськім ярмі.
Минули теплі днї; пожовклими листками
Заслали ся поля. А згодом білий снїг
Присипав стоки гip з окопами й ровами,
Запрошуючи все на зимовий нічлїг.
Та бач не довелось Карпатам спочивати,
Бо день i ніч їх сон трівожили гармати.
Бo сперлись тут полки, як дві ґpaнїтнi стїни,
I тараном товкли об себе день i ніч;
I сїяли кругом загибель та руїну,
Кістками мостячи яри гірських узбіч.
Греміли воздухи, стогнали темні бори,
Лилась невинна кров, ридало людське горе.
Де ділась лїпота дрімучого Бескиду
І хтo розрушив храм чудової краси?
Бог смерти та руїн простер над ним eґiдy
І в попелї лягли відвічнії лїси.
Лиш стовбури стремлять, немов піднявши руки;
Над ними гомонять і крячуть зично круки.
Минали місяцї; прийшли Різдвяні свята
Й нїхто їх не стрічав у галицькім cелї.
Не вдарив в цeрквi дзвін. Україна розпята
Від болю i журби приникла до землї
І ревно плакала над свіжими гробами,
Що постелились скрізь — долинами й горбами.
Тимчасом з півночи злїталось гайвороння,
Клювало opґанїзм i душу темных мас
Ta накладало всїм закони беззаконня.
У храмi Юрія огонь жepmвeнний згас,
Бо Apxunaсmup нaш карав ся на Сибірі
За тe, що не схитнувсь у прадїдівській вipi.
А разом з ним сотки чільних синів країни
З азійських пустарів на крилах жалю й тут
Злїтали день i ніч на ниви України.
А в тюрмах тисячі від голоду й недуг
Вмирали в самотї без словечка відради — '
Зате, що не пішли на шлях підлоти й зради.
І пустка засягла давнї церкви та школи.
Бо хитрії вовки закрались до заград
І кинули між люд отруту коромоли
І сколотили мир. Повстав на брата брат;
Забув свій рід, зложив до гробу тугу вoлї, —
Почала ся сумна mpaґедiя неволї.
Як той погубний гриб, ширила ся проказа
Під ляскіт нагайок по селах і містах.
Один Перемишль ще стояв, немов оаза,
I сїяв серед орд страшну пагубу й жах.
Лиш він зорів нам в сї трівожні темні ночі;
На нього, мов на храм, дивились нашi очі.
[Вістник Союза визволення України, 17.10.1915]
V. Великдень.
Великдень... Боже наш! — хто виповість сю втїху,
Що родить ся в душі, коли "Христос вoскрес"
Зпід храмових склепінь під бідну зайде стріху
І ласкою старих освячених словес
Сповє сумні серця, з чола розвіє хмари
І в душу надихне невисловлені чари!
Здаєть ся, не друзїв, а лютою катюгу
Обняла би душа у cей великий день;
І сповідала-б всїм мою солодку тугу,
Що преть ся до грудей і з гомоном пісень
Хотїла-б злинути, розплисши ся по світу,
Як любий аромат із запашного квіту.
О невимовний чар роскішної надії,
Що родить ся з пісень святого торжества!
Тебе зазнав лиш той, кому жорстокі дії
Судили проклинать важке ярмо рабства;
Хто коротає днї в оковах отупіння
І в безпросвітку жде свойого воскресїння.
Чому-ж не гомонять дївочі xopoвoди
Посеред майданів і затишних садків?
Невже полиняє квіт української вроди,
Що пишним маком цвів на радість юнаків?
Чи не забули ще дїдівського звичаю?
Чом замісць гаївок лунає спів одчаю?
Проклята будь рука, що з груди моду вкрала
Сокровище розрад невинної душі
І мілїони серць злочинно закувала
В кайдани скорбних дум, мовчання і тиші!
І радісний сей день зробила святом горя,
В якім весь край пірнув, немов в безоднях моря.
Мовчить Галичина, жалобою окута,
І горесний кубок сповняє аж до дна.
Ненаситна Москва грозою тюрм і кнута
Підняла в неї скарб душевного майна —
І пустка залила убогі наші села;
А зграя посїпак свою гульню завела.
По селах, мов вовки, попи жакують пяні,
Голосять в церкві культ крівавого царя
І замісць крашанок благословляють рани
Козачих нагайок. А біля цвинтаря
Солдати дївчину насилу положили...
Ox, очі, горе вам! до того ви дожили!
Де взялось стільки сил, щоб духом не упасти
І зберігти в душі всецїло скарб надїй?
Та не судилось нам змарнїти і пропасти:
Ми з вірою ішли на стрічу всїx подїй,
Бо знали, що іде побіда воскресїння,
Що здїйме з нас ярмо і лютий хрест терпіння.
А поки-що росла, мужнїла наша сила,
Збільшали ся ряди і жар стрілецьких чат.
Українські орли сталили юні крила,
Готовились на пир, на свій крівавий лет.
Їх дух перепаливсь огнями пересердя,
А зранені серця не знали милосердя!
[Вістник Союза визволення України, 24.10.1915]
VI. Маківка.
"Друзї! вже третїй день скажено напливають
На склони Маківки ворожії ряди.
Цїсарськії полки вже в бою умлївають
І не минути їм великої біди.
Ми мусимо зломить московську перемогу
І прорубати їм до виходу дoрогy!
"Ми вже не перший раз до вбійчого йдем бою
Та й не чужий нам град страшних московських туч.
Не днешнї ми, друзї! Ми маєм за собою
Кобилу, Синевідсько, Татарівку і Ключ.
Наспіла знов пора крівавої забави;
Вплетїмо-ж до вінка новую вітку слави!
"На нас глядять батьки і сестри-жалібницї,
Що криють по кутах поганьбленую честь.
До нас свій лютий біль шлють матери-горлицї,
Що тужать край села і ждуть на нашу месть.
В ряди! до рук кріси! А бити ся запекло!
Нехай ворожа кров саме зворушить пекло!"
Отаман не скінчив, а вже залїзом стали
Грізні ряди сотень. — "Ура! ура! ура!!"
Ударив грімко зов і диким вихром гнали
Хоробрі юнаки. Здринула ся гора,
Стрівожились лїси... І враз заклекотїло
І в сїрій масї тїл, мов море, закипіло.
І гаркнули пушки, затріскали мушкети
Та лоскіт деревищ об черепи голов.
І в тисячах грудей втопили ся баґнети.
Мов воду, цїдячи прокляту вражу кров.
Зілляло ся усе: тріск, грохіт, зойки, стони,
Хропіннє, брязкіт, виск, рев гнїву і проклони.
Як морськії вали, з стрімкого гори склону
Схвильована юрба котилась там і сям.
Вкінцї вогонь потах, зімлїла міць розгону
І зломані ряди розбились по полям.
Часом лиш заревли притомлені гармати
І тріскали в ярах шрапнелї та ґранати.
Та юна дружина, як та скала, стояла
Посеред цвинтаря на купах вражих тїл.
А хвиля царських орд безсильно відпливала
Ярами чорнил гір на низ під зaхист сїл.
Бо ворог знав горазд, що удар сього грому —
Се щойно заповідь будучого розгрому.
Замовкла гра гармат і сурми злебедїли,
Скликаючи орлів під горду хоругов.
І станули pяди, спрямились, занїміли,
Заперли в собі дух. Лиш піт і свіжа кров
Спливали їм з чола на груди і на руки.
Тиша злягла кругом, — лиш гомонїли круки.
І виступив з рядів отаман — пишна рожа
І ґенеральський став відчитувать приказ:
"Українці! Упять розбилась міць ворожа
Об вашу горду грудь. А вже не перший раз!
Одначе днешнїй день і наше славне дїло
Потомність збереже для своїх внуків сміло!
"Зрадїє хай земля, журбою приодїта,
Що вирядила вас під свій народнїй стяг.
Ви наших славних військ без сумнїву елїта.
Хай гордий буде той, хто в Сїчових рядах
Держить убійчий кріс на сїм крівавім полї
І зерно сїє нам української волї!"
[Вістник Союза визволення України, 31.10.1915]
VII. Похорон стрільця.
Три днї змагав ся бій. Стрілецькая розстрільна
Тягнулась за селом, що крило ся в садках.
Борба за те село, здавало ся, безцїльна
І млїла кождий раз в самих вже початках.
Бо ворог став у нїм залїзною стопою
І сильно відбивав усю потугу бою.
Три днї глядїв стрілець на скрайну білу хату
I серце під грудьми товклось, як в клїтцї птах.
В сїй хатї він торік лишив старого тата,
Що під вагою лїт подав ся, вянув, чах.
Момент — і батька він до серденька пригорне
І з хорої душі сцїлує горе чорне.
Останній раз "ура" розстрільній заревіло
І вихром понеслись товариші вперед.
Стрілець забув про все і гураґаном, сміло
Рвонув ся, як орел, на свій останнїй лет.
В сїй хвилї блиснув кріс і зично засвистїло —
І повалилось з ніг мертве юнацьке тїло...
Прогув грізний танець; немов на храм спішило
Цїле село витать побідну дружину.
І миттю юнаків півколом окружило,
Росказуючи їм свою біду страшну.
Останнім із села із крайної хатини
Ішов старий мужик, накинувши свитину.
Прийшов, пізнав стрільцїв. "Де-ж мій Семен? Зарічний...
Нехай би поступив до хати припочить..."
— Ой, вже ваш славний син спочинок має вічний,
Онде на сїй межі знеміг ся і мовчить..."
Немов підтятий дуб, старий мужик схилив ся.
Опер ся на цїпок, пример, слїзми залив ся.
На цвинтарі стрільцї копали свіжу яму
I сотник промовляв над тїлом юнака:
"Давно ти попрощав свою стареньку маму,
А потім полишив і батька бідака.
Лишив його в журбї, у старости й недолї,
Щоби бодай на скін почув він пісню волї.
І на чолі рядів ти рвав ся все до лету
Й останнїм все вертав на зазиви труби.
Пощербилась тобі убійча сталь баґнету,
Одначе ти зносив всї труди боротьби, —
Аж поки не знеміг тебе танець пекольний...
Спи, друже, легким сном, — твій батько буде вольний!"
Як стогони вітрів, як ревний плач трембіти,
Понїс ся зичний зойк розжалених жінок,
Що похилились в діл, немов відтяті квіти.
А батько зломаний опер ся на цїпок,
Стиснув рукою грудь, обтер полою слези
І жалко лебедїв, як тихий шум берези:
"Ох, сину, сину мій! Я змаргав свої сили,
Щоби бодай тобі зготовить кращі днї.
Та враг тебе загнав завчасно до могили,
Скосивши гордий стан, як квітку на веснї.
І горем налились мої старечі груди.
Для мене, сину мій, вже радости не буде...
"Панове, молю вас, візьміть мене з собою.
І з мене був колись не найгірший стрілець...
Не киньте тут мене зі смутком і журбою
На злиднї і біду, на горесний кінець". —
Пішли. А серед них сїріла сїрачина, —
Се батько поспішав, щоб смерть пімстити сина...
[Вістник Союза визволення України, 07.11.1915]
VIII. Весняний грім.
Весна... Квітчаєть ся земля, як пишна рожа,
Вкривається ся ковром безмежної краси, —
Скрізь виявляєть ся безсмертна велич божа.
A чудотворна міць небесної роси
Із посіву крови огненні родить маки,
Значить проклятим шлях Миколи розбишаки.
Ох, веснонько свята! До тебе ми тужили,
Як тужить немовля до матїрних грудей!
Щасливі тричі сї, що твоїх днїв дожили
І бачили ряди залїзних надлюдей,
Що гpoмом пронеслись крізь наші села й ниви,
Могучі і страшні, як староруські Диви!
Ох, веснонько свята! До тебе ми тужили,
Як тужить немовля до матїрних грудей!
Щасливі тричі сї, що твоїх днїв дожили
І бачили ряди залїзних надлюдей,
Що гpoмом пронеслись крізь наші села й ниви,
Могучі і страшні, як староруські Диви!
Прорвались береги Дунайця... Мов лявіна,
Двигнув ся великан і з жаху світ примлїв...
Від їх залїзних стіп стогнала вся країна.
З пять тисячів гармат ревів тевтонський гнїв, —
Торощив тараном важкі ведмедя ноги
І вражими кістьми мостив свої дороги.
Багрились день і ніч змутнїлі наші ріки
І оловяний гpaд без впину рив поля
І ставив монумент, — стоятиме навіки,
Як довго у світах триватиме земля.
Світ правди та добра погубну темну силу
Вязав залїзом пут і забивав в могилу.
Як гypaгaн, на схід котилась чорна хмара
І сїяла кругом трівогу, жах і страх.
Від грохоту гармат залякана отара
Тікала навмання і гинула в ярах.
Скорив ся Сян, упав Перемишль, Львів, Варшава —
І гомонїла скрізь нїмецька горда слава.
Хто радість розповість, що груди розривала
На незабутнїй вид безсмертних сих побід?
На радощах душа ридала й умлївала,
Благословляла днї усїх колишнїх бід;
Здавалось, хтось знїмав її важкі кайдани,
Здавалось, тайна міць сцїляла в неї рани.
Хто радість розповість, що груди розривала
На незабутнїй вид безсмертних сих побід?
На радощах душа ридала й умлївала,
Благословляла днї усїх колишнїх бід;
Здавалось, хтось знїмав її важкі кайдани,
Здавалось, тайна міць сцїляла в неї рани.
А грім гудїв, ревів і клекотїв, мов пекло,
Та з грохотом грози котив ся все на схід.
І пражив градом куль московську чернь запекло
І кровю заливав дріжучий небозвід.
Огненнеє перо нові писало дії...
Ох, весно! най святі будуть твої надії!
[Вістник Союза визволення України 14.11.1915]
ІХ. Орлиний лет.
Чимало бід зазнав ти, граде Ярослава,
І змеркла лїпота величнїх твоїх стїн.
Зломив ся княжий меч і горда твоя слава
Похована лежить під купою руїн.
Лиш галич, як колись, по нивах твоїх кряче
І дух умерлих лїт о руїнах тужить-плаче
І нинї по віках могильного спокою
Збудив тебе зі сну пекельний рев гармат...
І знов твої сини вхопили в руки зброю,
Злетївши, мов орли, з грізних верхів Карпат.
Мигочуть блискавки, рокочуть зично громи,
Дріжать твої старі повалені хороми.
Cтрашнїйша, нїж грізна татарська дика орда,
Нїж зрадний меч Польщі й мадярський гураґан,
Насилує тебе московська сила горда
І правнукам князїв несе рабський аркан.
І безчестить гроби Романа та Данила,
Яких найбільша міць бояла ся й цїнила.
Та заслабий Ведмідь, щоб Львa закути в пута
І кинути його рабом до своїх нїг!
Бo в нїм дpiмає жар і сила незбагнута,
Яку він наче скарб з крівавих ран зберіг
І нею від віків трівожить сни деспота,
Якому за покров служила все підлота.
Спокійний будь, наш Льве і ти престольний граде!
На берегах Днїстра стоїть, немов ґранїт,
Юнацтво, що за край життє віддати раде
І присягло сповнить Шевченків заповіт.
А разом з ним стоять германські лєґіони.
Що склали до могил не полки, — мілїони!
Вже впав московський стяг зі стїн твоїх і гордо
Пишаєть ся на них побідний твій прапор.
Зломилась вража міць; бич сорому й погорди
Розковує горді замки усїх запор
І гонить царську чернь, як ту слїпу отару,
Що гине по полях від вбійчого удару!
Цить, cepце, цить! Орли відновлюють присягу,
Що не злетять назад до рідних своїх хат,
Аж поки не пімстять всю кривду та зневагу,
Якими від віків томив нас лютий кат,
Вбиваючи в тюрмі народню творчу силу,
Складаючи живцем Україну в могилу.
І доти не спічнуть, докіль на стїнах Лаври
Прапори не заткнуть побіднї їх ряди
Й докіль не згомонять воскреснії лїтаври,
Скликаючи народ на свято свободи.
Момент — і зломить ся московська перемога
І встелить ся орлам до Київа дорога...
Австр. Альпи, вересень 1915.
[Вістник Союза визволення України, 21.11.1915]
21.11.1915