Ідентичність «пасажир»

​

Завіконні краєвиди

В часи, коли чергова криза ідентичности давить на тебе. Коли не хочеться кидатися в екстремуми вслід за всіма довкола. Коли зберігати середину немає сенсу, бо й так тієї серединности надмір у тобі самому. Тоді вишуковуєш в собі причетности до того, до чого б ніколи не звернувся за інших обставин.

Звісно, все це попахує якимись шарлатанськими техніками, спробою чергової втечі від реальности чи може якраз навпаки – вибіганню назустріч реальности, котра багатотонним котком готова задавити тебе у своїх специфічних обіймах, а проте варто таки ризикнути, аби глянути на себе під іншим кутом чи то вже у іншому вимірі, якщо мова зайшла про коток.

Щоб трохи розповісти про себе люди зазвичай перераховують сухі факти із власної біографії, згадують якісь досягнення чи те, що ними вважають (особливо в різних резюме та заявках на конкурси), пригадують щось важливе з життя, якісь уривки та одкровення, незрозумілі нікому, крім них самих, а часом – і незрозумілі їм самим, тому, власне, й розповідають постійно усім, хто трапляється, аби помогли розібратися. Але забувають розповісти, як вони формувалися, з чого постали їх погляди і на що вони власне в той час поглядали. Як виглядав світ за їхнім вікном протягом тих днів, коли ставали собою. Звідки, власне, виникав той протяг і куди він тягнув?

Так-так, ви – це те, що у вас за вікном. Висота, простір, котрий здатне вловити око (кругозір), чи щось заважає при тім охопленні, ландшафт, котрий відкривається й простирається, люди: маленькі чи великі в тім просторі, інтенсивність їх руху, знайомі-чужі – все це впливає на формування світогляду та погляду на світ.

Коли бачу у когось фото виду з вікна, то одразу приглядаюсь до тієї знимки уважніше, бо те завіконня може сказати мені про людину куди більше, ніж вираз її обличчя, жести, постава чи що інше, застигле на тім відбитку.

Коли там, позаду, вигляд із багатоповерхівки на місто, що ховається за туманом, на величезні простори, що відкриваються перед очима – одразу розумію, що се людина широких поглядів, її зацікавлення сягають ген за обрій, і маю певність, що з нею можна говорити про щось високе та далеке. Про широке й обширне. Сі люди мусять дивитися на всі проблеми із висоти, з далекої відстані, тому часто не помічають того, що перед самим їхнім носом.

Коли на чиїмсь фото спостерігаю за вікном одні й ті ж дерева й краєвиди, то відаю, що знайду з цим персонажем точки дотику на темі постійності та повторюваності. Особливо в питаннях, як би се дивно не звучало, змін.

Ті ж, кому випало щоденно спостерігати за світом внутрішнього дворика, часто дуже спрямовані всередину себе, від чого стають людьми-драмами, котрим постійно бракує простору. Часом вони хворіють ментальною короткозорістю, зате вкрай швидко вирішують проблеми, в яких йдеться про щось близьке. Іноді ж навпаки – се вкрай відкриті люди, котрим часто не завадило би трохи закритости.

Узагалі, можна запровадити для політиків та усіх людей на відповідальних посадах тест на завіконні краєвиди, аби спеціальна комісія досліджувала вид, котрий відкривається з їхніх будинків і квартир. Що можна звідти уздріти і як він мінявся з часом?

Не менш важливим було би питання, хто і як має добирати людей до сієї комісії? Хто перевірятиме їхню компетентність та завіконні пейзажі? І чи не варто тоді й для створення такої комісії створити спеціальну комісію, котра підбиратиме людей для комісії і т.д.? Тому з її запровадженням не слід поспішати, тим паче, що в нашім випадку така служба неодмінно перетвориться на якусь каральну організацію чи корупційну секту, де завіконні ландшафти насправді не відіграватимуть ніякої важливої ролі.

Інша справа – це люди мандрів. З їхніми краєвидами все просто і все складно. Вони змінні, мінливі, проте постійні у цьому. Власне, і краєвиди, і люди. З ними усе зрозуміло, важливо лиш розвідати, як вони до цього докотилися, яким ромським табором їх прибило сюди до вас? З яким мандрівним цирком покидатимуть місто? Які горизонти притягують найсильніше і куди тягнуть по тому? І паротягом якої фірми все це здійснюється?

Можливо, мені це цікаво тому, що у власній біографії міг би сміливо, без долі сумніву, записати, що вже років 11 майже щотижня тим і займаюся, що змінюю краєвиди за вікном.

Іноді думаю, що в моїм паспорті, у графі «реєстрація» мав би стояти штамп Укрзалізниці. Раніше ніяких проблем із назвою потяга, за яким можна було закріпити мене та мої краєвиди не виникало проблем – се «Буковина», що єднала Київ та Чернівці з поміччю Теребовлі. Тепер ж і «Буковина» не водиться у наших широтах, і я уже не прямую постійно в напрямку столиці.

Зараз потяги різні, як і краєвиди за їх вікнами. Тому адреса буде проста «Укрзалізниця, шостий вагон з хвоста».

Добра частина мого свідомого життя минула в цих потягах. Мій вид із вікна – це постійна зміна декорацій. Це постійна непостійність. Все вкрай залежить від часу, котрий проводиш в потязі. Раніше – годин 8, всі поверталися з вихідних і 80% розмов точилися довкола одного й того ж: хтось переповідав іншим, як напився і як боліла зранку голова, як сушило та нудило і як не годен було нічого по тім пригадати. Далі слово брав хтось наступний і розповідав те саме. Герої постійно змінювали імена, часом мінялися декорації, локації та дрібні подробиці, але сценарій розповідей був настільки одноманітним, що на будь-якім місці оповідача можна було обірвати й продовжити історію за нього.

Завше подивовувало, з яким захватом оповідалися сі історії, наче справді містили у собі щось нове та захоплююче. Проте дуже відчувалося, що цей момент їзди в потязі й акт розповідання по колу одних й тих ж сюжетів є для сих людей чимсь вкрай важливим. Майже сакральним ритуалом. З обов’язковими перекурами в тамбурі та масними анекдотами, вибіганнями на заспаних станціях та очікуваннями під туалетом, з потраплянням в чужі вагони й засинанням на чужих полицях, а потім поверненням і черговим переказуванням тих самих історій. Так вони визначали своїх. Так вони відчували співпричетність.

Іноді ж видавалося, що сі люди страждають від амнезії, або що се якась таємна секта, котрій колись якийсь деміург-самоучка, їхній гуру, написав один текст, котрий їм щоразу доводиться переповідати в потягах, завчивши напам’ять. Аж до того, поки не повірять, що все це і направду відбувалося із ними всіма. Або поки не переконають у цьому всіх інших, не навернуть до своєї віри хоч когось, аби піднятися по ієрархії й передати ношу проповідництва бахусівської сили новонаверненим чи новоприбулим. Часом навіть доводилося уздрівати ці їхні причастя, в котрі тебе завше намагались втягнути.

Можливо, причина сього ритуалу крилася в тім, що їхали ми завше вночі та брудні розводи на вікнах і проблиски інтимности, спонсоровані поганим освітленням Укрзалізниці, сприяли до цих темних сповідей. Їм бракувало світла, яскравих ландшафтів, аби прояснилося в голові та пригадалися інші сюжети. Аби навернули на якісь інші розповіді та виникли нові мотиви.

І наскільки ж іншими були сюжети уже після зміни свого руху, умовного центру притягання з Києва на Львів. Тоді поїздки завше відбувалися зранку, люди – заспані й неговіркі, а відстань закоротка, аби стати своїм в штахету, щоб відкритися комусь, зізнатися в тім, що теж належиш до сієї секти й так само мусиш переповідати ті ж історії.

Життя як відмінені потяги

Взагалі Укрзалізниця – це одна з найбільш міфотворчих структур в цій країні. Про пригоди на борту її потягів написано стільки вигаданих і невигаданих історій, відбулося стільки важливих для життя подій: чудових й жахливих, й весь цей сервіс, котрий радше є міфом про сервіс, якимось віддаленим світлом зорі Сервісу, котре доходить до нас занадто пізно або й взагалі не доходить, що з усім цим вона не нагадує щось реальне, а радше сама скидається на байку.

Але їй того замало, вона постійно підтримує цю свою міфічність, змінюючи маршрути, відміняючи потяги, креслячи розклад, додаючи потяги влітку та на свята, хоча, здається, для неї нічого святого не існує.

Через усю цю міфічність Укрзалізниці абсолютно спокійно можу розповідати історію свого життя як історію долання відстані між пунктами А, Б, В, Г, Ґ та ін., як постійне повернення, як рух в потягах, котрі рано чи пізно перестають їздити через Теребовлю, або й взагалі їздити. Як реквієм за все новими втраченими потягами, як колекцію оповідей з неіснуючих поїздів. З усіма тими Москва-Івано-Франківськ, щось там-Запоріжжя, Москва-Софія, Одеса-Чернівці, Шепетівка-Івано-Франківськ і врешті Київ-Чернівці. Про їхні відміни та зміни маршрутів. Їхню несподівану тимчасову появу, виринання нізвідки цих потягів привидів, котрі то є в розкладі, то є на маршруті, то не мають у місті зупинки. Тепер відміняють навіть дизелі, але це вже зовсім інша історія.

Цими відмінами Укрзалізниця постійно змушує шукати інші шляхи, нові маршрути, забрідати на такі станції, котрих ще ніколи не було в твоїй книзі мандрів, як і в місці для реєстрації в паспорті, аби з’єднати ближні міста, що вже говорити про віддалені. Вона постійно ускладнює ці пошуки. Часом заграється в тій міфологізації вже так, що залишає по собі самі лиш вокзали або уривки колії, колії-привиди типу Бучач-Чортків. Змушує тим всім щоразу щось про себе писати, аби щось творилося довкола цього всього.

Тому зовсім не дивно, що сама Укрзалізниця досі не взялася зібрати усі ці тексти-оповіді про себе кількох десятків, якщо не тисяч авторів із ідентичністю «пасажир», і не видала збіркою, котру цілком успішно продавали би в цих самих потягах люди, що ходять від вагону до вагону із дивними сувенірами, вульгарними анекдотами та застільними смс-кросвордами про фен-шуй. Чи може таки взялася і видала? Видала за чергову збірку тостів-привітань, зміфологізувала, завуалювала до невпізнаваности, розібрала на цитати і видала, і тепер се черговий справжній бестселер, про котрий самі автори ні сном, ні духом? Врешті-решт, ні сном, ні духом – непогане гасло для цієї самої залізниці.