У минуле

Забудьте, який тепер маємо рік, який місяць, а навіть, який день у тижні. Зберіться і ходіть зі мною. Помандруймо в країну, де люди з роду не бачили залізниці, лиш їздили деліжансами й балаґулами, — ясна річ, коли хтось не міг вийти на ґанок і гукнути так, щоб на друге село було чути: "Федьку! запрягай коні!" Але з ґанку не сходив так довго, поки не вчув, що Федько дійсно викочує з возівні візок на дручках, з розколеним лівим крилом і з розбитою правою ліхтарнею. Що лиш тоді вертався у хату й наглив, щоб скоро робили каву, бо йому спішно в дорогу. Кава стигла, а він бігав з покою до покою, шукаючи, то комнірця, то "шліпси",¹⁾ то ключика від кишеневого годинника, що все десь губився. Вечоріло, як бричка виїздила з брами. Але не вже ж не все одно коли вона виїде? Якщо їхалося до сусіди, то не далеко, як до декана, то дві годині їзди, а як вибиралося в дальшу дорогу, то також не великий клопіт. На ніч не ставалося в готелі, ані в заїзній коршмі на роздоріжжі, бо воно й коштовне і не все безпечно, поступалося на приходство, або до знайомого вчителя до школи, або до двора, до власника невеличкого фільварку, що не забув ще рідної мови і ж відрікся віри своїх батьків. Скрізь були гостеві раді. Ще він і не роздягнувся, як вже просили до стола, бо: "Де ж то, така далека дорога! Цілих пять миль!" Подумати тільки: три села треба переїхати і дві греблі, і кілька діравих мостів! Легко сказати, а візок навіть на ресорах, а не то на дрючках, таки добре вителепає чоловіка, бо це не цісарська,²⁾ лиш польська дорога. Гість слухав і йому здавалося, що він дійсно відбув дуже далеку дорогу і що його від отсього телепання аж під грудьми спирає. Чи хотів, чи ні, мусів їсти, щоб не обидити господині, що, мовляв, не вміла смачної страви зварити. А на столі деревляна тарілка на хліб пишалася вирізьбленим написом на крисах: "Гість в дім, Бог в дім", хоч гість і без отсього напису відчував, що воно так є. Літом, коли сонце пізно виходить, господар питався: "Чи не піти б нам трохи в поле? Воно недалеко, зараз за садом". Хотів похвалитися своїми жнивами. І було чим. Урожайний чорнозем наїжився такою густою стернею, як щітка, полукіпки торчали густо, гycто, а між ними пахла вже свіжо підкинена рілля. Морґ давав небагато, лиш 15 кіп пшениці, в копа кірцювала з причинком. Вже молотили на спробу. З поля верталися з робітниками та з господарями, власниками сусідних нив. Балакали про ціни на збіжжя і на худобу, про пошесть на дітей, бо овочі зародили сильно і про недалечке село, де вже другий раз цього літа горіло. Нарікали, що дооколичні дідичі кликали людей за дванадцятий сніп жати. "Як би ви свого посла вибрали, то може би того не було" — казав гість. "І не тільки того, — зідхали люди, — "чи одно не є так, як повинно бути". А в хаті на господаря і на гостя чекали вже з вечерою. Як не було посту, то подавали щось із дробу, а як піст, то ліниві пироги, налисники, тощо. Боже Ти мій! Не вже ж і без мяса не можна поживити грішного тіла? Попивали угорським вином, бо Угри недалеко. Курили папіроски, кручені з тютюну, по 83 ґрейцарі велика пачка. Тютюн був жовтий, як віск, довго краяний, пахучий. За вечерою і при чаю балакали, не як за напасть, а живо й цікаво, бо ніде ніколи не було так, щоб добрі люди не могли собі побалакати цікаво. Згадували молоді літа і шкільні часи. Особливо ґімназійні. Таке не забуваться ніколи. Розмову переплітали виїмками з німецьких поетів, найбільше Шіллєра, яким захоплювалися. Часом і в хмари залітали — фільозофували. Геґель, Геґель і ще раз Геґель! Ним цікавилися найбільше. Тоді й без суперечки не обійшлося. Але перечилися спокійно, в "межах чемної подоби", як бувало казав Омелян Огоновський. Омелян і його брати, Олександер і Петро, — "От таких би нам як найбільше, а то..." і сумно похитували головами. "Прийде заплакана осінь, настануть вечорі довгі, як байків світ, і нема що в руки взяти, нема книжок. Поезії Шевченка, що їx видав у Львові Сушкевич, дай йому Боже за те доброго здоровля, вже такі вичитані, як молитовник, "Мета", "Зоря", "Русалка", "Вечерниці" також попрочитувані по декілька разів, чудові Федьковичеві вірші знає чоловік на память і що дальше?" "Буй Тур Всеволод" — пригадує гість. Господар усміхається. "Не гадайте, що я легковажу Дідицького. Ніколи в світі! Але його поема така якась далека для мене, така чужа і зимна. А до того мова. Самі знаєте, якою мовою вона написана. Хотілося б чогось свіжого, нового, свого, бо чуже, будь воно і найкраще та наймудріше в світі, а все таки чуже". Гість критикує. Обом нараз приходять на гадку Шевченкові слова "І чужому научайтесь, свого не цурайтесь", оба кажуть, що поти писатимуть до знайомих у столиці, поки там не стануть друкувати більше книжок, та не пічнуть видавати хоч три рази в тиждень свій часопис. "Чужими руками тільки жар добре загрібати", каже гість, а господар скрикує нараз: "Але ж бо ми забалакалися, пане добродію! Та це вже незабаром північ!" Бере свічку й провадить гостя до великого покою. Там на нього чекає вже свіжа, чиста постіль. Подушки, як гори. Ковдра сичить і шелестить, як лиш доторкнутися до неї, бо вона крита густим, грубим шовком із бабусиної сукні, з такої сукні, що, бувало, як її поставлять (на жарт), то вона стоїть, мов жива. Добре спиться на таких подушках і під такого сукнею!

 

А на рано: "Спасибі вам за хліб, зa сіль, та за сердечну гостину. Не погорджуйте нашими низькими порогами, як будете їхати через наше село. Дуже прошу... Федьку, запрягай коні!"

 

¹⁾ шліпса — краватка.

²⁾ цісарська — мурована, польська — звичайна дорога.

 

[Краківські вісті, 02.10.1940]

 

Деліжанси.

 

Забудьте, який тепер маємо рік, який місяць, навіть який день у тижні, збірайтеся, поїдемо деліжансом. Куди?... Далеко, у минуле... У такі сторони, де люди залізниці не бачили на очі, ходили в чоботах без обцасів, лиш на підковах, що їx коваль кував, а жінки носили димки, вибивані на полотні, власного виробу і власних конопель. У неділі й свята вбірали льняні сорочки, так дрібосенько вишивані, що хрестиків і не доглянеш. Голову накривали чіпцем і рантухом. Рантух кругом голови і попід бороду рантух. Зпід нього сильніше виблискували очі і румянці палили гарячіше. Жінка йшла, мов колишня наша княгиня, казав би ти — старий портрет ожив. Це в неділю, а в будний день працювали чорно, щоб виховати дітей та лишити їм незапущену хату й незанедбане господарство. Дістали його від своїх дідів і хотіли передати внукам... Такі були.

 

Та ще побачимо там деревляні церковці між липами старезними, часто-густо похилені, з перекривленими хрестами, але зате в неділі і свята розмолені і розспівані, мов живі.

 

Сідайте! Поїдемо!

 

Що? Не хочете? Кажете, що нема вам коли? Я так собі і думав. Молодих до життя тягне, але старші може дадуть намовитися — дуже прошу!

 

Ото ж і деліжанс. Стоїть перед почтою, такий великий, як мала хата. Чорножовтий, свіжо мальований, аж за очі бере. Три коні при нім, здоровенні, кожний іншої масти, але кости на жаднім не дощупаєшся. Овес їдять. І не запрацьовуються, бо хоч віз великий, так сила в них ще більша. На козлі, високо, мов на вижці, візник. Плащ на нім зі жовтими ґузиками, капелюх, як у жандара, лиш без пер, через плече трубка. Невелика, закручена, блискуча.

 

До воза підлазять жиденята. Візник батогом погрожує: "Ти чого! Ще котре кінь вкусить, або копне і тоді відповідай. А підеш ти!"

 

Жиденята розбігаються, як наполохані воробці, але за хвилину знову їх повно. Дратують почтиліона, бо він дуже "важний".

 

З почти виносять скіряні торби з листами. "Прошу сідати" — каже старший листонош і дивиться на годинник, великий і пукастий, як цибуля. "За пять хвилин відїзд".

 

Сідає нас якраз четверо. Я останній, бо наймолодший: ученик пятої кляси ґімназійної. Свідоцтво з четвертої маю в кишені. Гарне. Їду до дядька на вакації, бо дуже просив, щоби приїхати. Але деліжанс не завезе мене на місце. Ще майже дві милі прийметься їхати дядьковими кіньми. На ті дві милі тішуся більше, ніж на пять, чи навіть на шість, деліжансом. Дядько тримає дуже гарні коні, сяду собі біля візника і буду поганяти. Там я сам собі пан. А в деліжансі сиджу, мов під мітлою миш. Паня і двох панів, що всіли передімною, познайомилися й подали собі руки, я тільки зняв капелюх і шурнув по студентськи ногами. Або я знаю, чи так треба було робити? Ще ніколи деліжансом не їхав, як мені знати? І з руками не відомо, що робити. Ни можна їх всунути в кишені, чи най собі на колінах лежать. Бог святий знає. Наш катехит не одної "життєвої практики" учив нас, але про їзду деліжансом ще не балакав. А жаль дуже, бо ніхто так світа й життя не знає, як він... Віз не торохтить, лиш гуде глухо, басом. Коні біжать рівним трухцем. Дванацять копит вдаряє в суху муровану дорогу, аж луск іде. Втікають телєґрафічні стовпи, а кільометрові камяні стовпики зі смутком дивляться за нами. Побігли би також, але вкопані глибоко, мусять на місці торчати.

 

Числив я їх, аж лік забув і перестав числити... Не можу їхати назадгузь. Така їзда йде мені на нерви. Та нема ради. Треба привикати. От один із цих двох панів, старший вже чоловік, також плечами до коней сидить. Сидить коло мене, а що товстий собі нівроку, так і припер мене до стінки, що ледве дишу. Не скажу ж йому, щоби відсунувся, бо я так само заплатив, як і він... Дивлюся у. вікно. Літне погідне, тепле підвечіря. По полях люди і худоба. Над ровом пастушки розпалили ватру. Дим, як синява хоруговка має, огонь, як червона стрічка почеплена на ній, — гарно так! Хотілося б вискочити з воза, підійти до пастушків, посміятися і поскакати з ними... Також думки! Та ж я по вакаціях до вищої ґімназії іду. А там: Гомер, "Марія" Мальчевського, "Герман та Доротея" і наше... або я знаю, яке буде це наше? Може Квітчина "Маруся", а може повісти Миколи Устіяновича. Та що не будо б, на цілу клясу матимем одну, або дві книжки, бо більше в цілому місті не добудеш. Шкільних видань наших письменників нема. Здебільшого обходимося при тім, що є в підручнику, а там мало що є. Я вже куди більше знаю, бо з батьком нераз про наших письменників і про їх твори балакаю. Миколу Устіяновича батько знав, як у горах, у Ялинковатім, адміністратором був. Колись-ту балакав батько зі мною про "Страсний Четвер" і тепер я в цім оповіданню не одно таке бачу, чого перше не помічав. Від нікого я так багато не навчуся, як від батька. І, як дивно! Він усі предмети знає, і греку і латину і математику, а про літературу то вже нема що й казати. Чи їx так добре вчили, чи вони вчилися так добре? Не можу того зрозуміти...

 

Почтарська трубка перериває мої думки. "Тра-та-та! Та-ра!"... Хтось не хотів вступитися з дороги. Якийсь панський повіз. Селянські вози втікають перед деліжансом, як перед яструбом кури, бо це "цісарський віз", а панські не спішаться. А як і поступиться який, то так буцім велику ласку робить, тільки трохи візьме на бік, мало колесом об колесо не зачіпить... Переїхав... Я нову вертаюсь до своїх думок. "Марія" Мальчевського, — яка сумна, хоч і гарна поема. Україною пахне, степом і степовою поезією. Якось недавно дідо розказував про безталанну Ґертруду Коморовську — про "Марію". Від очевидця знав, як її до ставу і топити везли і по дорозі подушками задусили. Показував шматочок термолами¹⁾ з її сукні... Таке то бувало, коли великопанський син зі шляхтянкою женився... По Мальчевськім Байрон на гадку прийшов. Яка буйна уява і яка дивна людина цей великий поет... Думаю, а в деліжансі сутеніє. Ніби хтось голубою занавіскою вікно заслонив, ніби ніч свою долоню нa шибку поклала. Нічого не бачу, лиш стовпи біжать і придорожні дерева втікають. Моторошно стає. Пригадуються оповідання про розбійників, що на подорожних нападають. Але потішаюся гадкою, що на "цісарський віз" вони не нападуть. Про таке щось я ще не чував. Нараз віз підскочив як несамовитий і перехилився на бік. "Єзус Марія!" — скрикнула пані й хотіла вискакувати. Але панове не пустили. "А що там?" — гукнув один із них, відхиляючи двері.

 

"Нічого", відповів почтиліон. "Хлопчиська камінь підкотили, бодай би їх!"

 

"А колесо ціле?"

 

"Зараз побачу. Та мабуть, що ціле, бо сам пан майор²⁾ оглядають вози і обстукують колеса: слабого в дорогу не пустять. Від коли їзджу, ще мені жадне на дорозі не сіло".

 

Висунув камінь зпід колеса і віз вирівнався. А тоді відчіпив ліхтарку й дивився, чи нема якої шкоди.

 

"Все в порядку", — рішив і видрапався на своє сідало.

 

"Прошу примкнути двері, їдемо!"

 

За той час місяць викотився на небо. Господи! Яка краса! Дивишся й надивитися не можеш і хочби тебе не знати як сон морив, не вснеш. Куди там! Якими срібними хвилями мерехтить став у долині, які сліпучо білі пні беріз, як михтять вікна в сільських хатах, а дах на церковній бані, не дах, а величезний, лискучий панцир. І тихо так, немовби всі турботи, і вся біда на світі зачарована красою вснула. Тільки гурт сільських парубків на дорозі стоїть і співає. Але не так гарно, як дівчата. Куди-куди! Вигукують, бо вони парубки! Почтарська трубка перебиває їx суботнішний концерт. Розскочилися на два боки, кричать щось за нами, але почтиліон трубить і ми не чуємо що.

 

"Мені вже недалеко їхати", каже пані. "За лісом село мого брата".

 

"А пані не бояться ліса?" питається мій сусід. Він уже виспався й відсунувся від мене.

 

"Чи я боюся? Чого?"

 

"А, бо в лісі всяко буває, — є там і вовки і недобрі люди".

 

"А від чого ж трьох мужчин коло мене?"

 

"Чотирьох" — поправляє мій сусід, натякаючи на мене.

 

Ніяковію.

 

Вїзджаємо в ліс. Темно стає. Ліс шумить, а в тім шумі буцім якісь голоси чути, буцім хтось кричить: "рятуйте!" Віз голосніше торохтить, луск копит помітно кріпшає. Тут уже тобі не моторошно, а страшно стає. Приходить на гадку "Ерлькеніґ" Ґетого та ще у Федьковичовім перекладі: "Мина гори, мина бори, мина чорний ліс, батько сина неживого до дому привіз".

 

Краще б я не вмів того вірша на память... А коли ж бо він такий гарний. Один із найкращих, які знаю.

 

"Пр-р-у!" — і наш віз знову зупинився. Почтиліон зачіпив віжки за гальму й зіскочив на землю.

 

"А що там?"

 

"Щось таки з тим колесом погано, зараз побачу що". Довго не відзивається. Стукає бичевном по шприхах.

 

"Но і як там?" — питають його оба панове.

 

"Погано! Мутра злетіла. Треба шукати".

 

"А довго це шукання потриває?" — цікавиться пані.

 

"Або я знаю, де вона злетіла"?

 

"То знаєте що? Ми собі підемо трохи наперед, а ви нас доженете".

 

"Та йдіть. Або я вам бороню?"

 

Вилазять з воза. Я не знаю, що мені робити. Але пані каже, щоби з ними йти, бо буде відрадніше. І я йду. Тa ще ми може й сто кроків не зробили, як нараз: "Стій! Руки вгору!"

 

"Єзус Марія!" скрикнула пані й повалилася на мого сусіда. Мене, якби хто до землі прикував. Утікати не можу, не землю кластися не хочу. (Та же я по вакаціях до вищої ґімназії іду). Аж нараз чую сміх: "Ха-ха-ха! ха, ха, ха! Ото раз відважна! Та це ми, Франьо і Юзьо, вийшли тобі назустріч. Не гнівайтеся, панове, що перестрашили вас".

 

"Ви? Нас? Перестрашити? Що ви собі гадаєте, що ми хто? Студенти?..."

 

А Франьо і Юзьо це якраз студенти львівського університету, що приїхали до брата на вакації і зробили таку милу несподіванку своїй сестричці. Положення вийшло не лиш прикре, але й грізне, бо молоді панове мусять боронити своєї студентської чести... Мусять!

 

Але від чого ж хитрощі жіночі. Наша товаришка подорожі розсміялася таким гар. ним, щирим і безжурним сміхом, що ним в одну мить обезоружила і братів своїх і двох чужих панів. Решту зробили її щебетливі слова. Стало на тім, що всі пятеро поступили до двора на вечеру, а я сам один поїхав деліжансом дальше.

 

_____

 

Як я приїхав до міста, де на мене чекали дядькові коні, як я повозив ними і як бравурно заїхав перед ґанок під тінистою старезною липою, як мені назустріч вибігли всі пси з подвіря й скакали аж до лиця, щоб привітатися зі мною, того вже й розказувати не стану, бо хто з вас, пані й панове, не переживав у своїх молодих літах таких веселих приїздів до рідної, або якоїсь близької серцю хати!

 

¹⁾ золотом перетикана матерія.

²⁾ емеритований майор В. арендував у нашім місті почту.

 

[Краківські вісті, 04.10.1940]

 

Балаґулою.

 

Забудьте який тепер рік, який місяць і який день у тижні, сідайте зі мною, поїдемо!

 

"Куди?"

 

"У минуле."

 

"Чим?"

 

"Балаґулою."

 

Погадаєте собі: "Здурів чоловік. Тепер люди літаками понад хмари буяють, а йому якогось балаґули захотілося". Тепер. Я знаю, як є тепер, але пригадаймо собі, як було колись. Їдьмо!

 

___

 

Мале подільське містечко, кілька тисяч мешканців. По середині ринок, без ратуша. Три-чотири камяниці в стилю віденського ренесансу, а краще сказати, без стилю і багато, багато домів та дімків, заїздів і склепів з балькончиками на деревляних і камяних стовпах, з віконницями й без них. Всі вони пооббивані вітром та пообштуркувані людьми підчас ярмарків і худобою, що ранком переходить туди на пашу а ввечір вертаеться назад. У вікнах висять клітки з пташками, що сумно співають і стоять глечики з цвітами, що цвитуть, мов за напасть. Та ще ви побачите у цих вікнах жіночі голови, що цілими годинами торчать і дивляться на ринок. Що вони там цікавого добачать — не знаю. Раз у рік линвоскок по линві туди й назад перебіжить, а поза тим ті сами крами й крамики, той самий рейвах, шум і крик. Одні продають, другі зневажають себе. Понад дахи заглядає на ринок церковна баня з блискучим хрестом і гостро затесана вежа костела.

 

Я також розглядаюся кругом за дядьковими кіньми, — нема. Питаюся у заїзді, де вони звичайно стають — ще не було. Може спізнилися, приїдуть. Що лиш полудне, ще час. Тепер і так сонце дуже палить. Захвалюють який то нині добрий обід, їду і їм.

 

А по обіді донька хазяйки подає мені чорну каву і старий часопис. Бавить мене розмовою про останні події у місті. Вдаю, що вони мене цікавлять. Так минає година, дві і три. А коней як не було так і нема. Мабуть щось непередбаченого зайшло і не приїдуть, бо колиб мали приїхати, то вже булиб. Дядько добре знає, в котрій годині приходить поїзд.

 

Треба йти й шукати якого факра. Не довго й шукав, бо зараз таки на скруті побачив я розтарахканий довіз і пару коней з вишморганими боками та кулявими ногами. На козлі дрімав жид.

 

"Поїдемо?"

 

"Чомуби ні? А куди?"

 

Я сказав куди і спитався, скільки він візьме з мене.

 

"Сім ринських."

 

"Багато."

 

"Для кого багато, а для кого мало. Ви знаєте по чому тепер овес? Чоловік, чи зїсть, чи ні, а худобини кривдити не можна, бо — гріх."

 

Казав це, буцім не бачив, що тая кривда коням боком лізе, — сама скіра й кости.

 

Сім ринських — це великі гроші, погадав я собі. Вершлєр, або Бучка черевики з гамбурської скіри, а за пять ринських і десять ґрейцарів дістали ви у Кафки у Львові правдивого Габіґа; такий "банячок", що можна було й кілька літ носити, чудесний капелюх найновішого віденського фасону. Я був студентом фільозофії, а для таких панів, як відомо, сім ринських, це капітал. То ж обертаюся і йду назад у ринок. Допчу хідник, з двох боків старий, деревляний а з двох новий із теребовельських плит. Ходжу й думаю, що мені тепер робити. Аж чую, торохтить якийсь віз. Таку куряву збиває, що нічого не видно. Приїхав: "пр-р-р!" і стає на ринку. "Авсштайґен!" Вилітайте сірі птахи на базар до паю!" — кричить захриплий, хиркавий голос. Балаґула! Правдивий, старий балаґула з часів Антона Шашкевича. Руде волосся, вус по козацьки в долину, бороди нема. Сорочка на нім із застіжкою а шаравари, широкі, як козацька матня, тільки не червоні, лиш якоїсь космополітичної краски, мазюкою, баґою та товщами густо понакраплювані. Жид, чи не жид? Ніяк не вгадаю. Віз, а краще сказати великий візок з полотняною будою, напущеною дехтем, чи якоюсь бідою, полотно з двох боків скручене й піднесене вгору як куртина в театрі, бо гаряче. На зазив візника стали викараскуватися з воза жиди, жидівки, жиденята і оден христіянин, не по селянськи вдягнений а з панська, по шляхоцьки. Візник стояв, числив своїх гостей, полускував батогом і сміявся.

 

"А не згубилося там котре?" — приговорював. "Ну, славити Бога ні. Семеро набрав, семеро й привіз, усьо в порядку. Не таких то я колись панів возив", — звернувся чомусь то до мене. "Хочете, то я і з вами поїду."

 

"Добре. Їдьмо!"

 

"А куди?"

 

Я сказав і спитався, що він з мене заправить.

 

"Як сами, то дасте пять срібла, а як з другими, то три, або й два, залежить від того, скільки їх наберу."

 

"Добре. Але я хочу їхати коло вас."

 

"Такий пан і коло мене, на козлі, з ногами на штельвазі?"

 

"Хай буде й на штельвазі, бо я люблю на коні дивитися."

 

"Що ви кажете! То видно, що ви господарський син, попович а може і з фільварка."

 

"Щось таке", — відповів я коротко. — "Так тоді поїдемо?"

 

"Добре. Лиш коні накормлю і напою, а за той час може і які пасажири зголосяться."

 

Зголосилося троє, я був четвертий, а наш візник пятий. Їдемо.

 

Зараз за містом він скрутив на полеву дорогу, бо казав, що на цісарській такі копоти, що дихати годі.

 

"А не зблудите?"

 

"Я, і зблудити?. Хочете до Бердичева вас завезу, навіть по пяному."

 

"А не вже ж ви пєте?"

 

"Щоби впиватися, то ні. Але й за обшивку не виллю. Чоловік не свиня, більш ведра не випє."

 

І усміхнувся, усмішкою добродушною, та безжурною.

 

"Знаєте, — говорив, — бувало, як їздили ми з покійним паном Шашкевичем..."

 

"З Антоном?"

 

"Так, з ним і з його паничами, то нераз..." — і махнув рукою. "Що казати, ріжно бувало!" Зітхнув. Коні форкали, віз не торохтів, бо дорога була мягка. Обабіч поля й поля. На одних копи стоять, на інших повиростали стирти, довгі й високі. Деякі ниви вже й підкинені, пахне свіжо зорана земля, але не весняними, лиш осінними, вялими пахощами. Нивам кінця не видно, зливаються з небом на виднокрузі, а небо краски морської води в погоду. Ні одної хмаринки. Думки, як птахи буяють по ньому, без упину, без стриму. Не знаю, чи де думається так гарно, як на Поділлі, на возі, в літне підвечіря. Просто летиш на тих думках, як на крилах у якісь інші, кращі світи.

 

Знати, що й мого балаґулу розібрали думки, розніжнили, розкрохмалили. Він затягнув пісню, довгу, довгу, як та полева доріжка, що бігла перед нами, мрійливу, як вечір, сумну, як спогад про молоді літа.

 

Я мовчки слухав. Яка дивна пісня! Ніяк мельодії схопити не можу. Така ніжна, як те павутиння, що над стернею літає. До наших пісень неподібна. Знати, не з нашого краю вона родом. Десь здалеку, зі сходу прилетіла. Слів також не розберу. Для мене самі звуки. Але видно, що ці слова є, що вони щось розказують, щось передають, бо співак переймається ними, то притишує голос, то підносить його високо.

 

"Чи це жидівська пісня?" — питаюся, як він на хвилину замовк.

 

"Ні."

 

"А якаж?"

 

"Хазарська."

 

"Що ви кажете?"

 

"Те, що чуєте, бо я не з цих чорних жидів, що то через Польщу з Еспанії прийшли, я з хазар. Тамті купці, у них Богом гріш, а ми любимо коні, природу, дорогу. Тамті чорні, а ми руді."

 

"Хто вам таке казав?"

 

"Кров мені це говорить. А казав мені знайомий рабін. Він з книжок не вилазить, учений. Три роки до одної кляси ходив" — додав і всміхнувся. "Всьо викував на бляшку."

 

"А там — показав нараз батогом на ліво — там у долинці, над ставком, між лісами, Крегилець."

 

"Знаю. Там був парохом мій дід."

 

"Що ви кажете? Це був ваш дід? Дивіться, дивіть! Славні коні плекав. Та я нераз з покійним паном Шашкевичем їздив до нього. Не одну ніч на возі, на подвірі переспав, а пани бавилися в покоях до рана. Співали українських пісень, танцювали козака, ходили в чемерках. Гарні пани! Шашкевичі по повстанню до нас прийшли, мали фільварок, там, знаєте, як Нижбірок, Хоростків, Хлопівка, не знаю, чи власний, чи найняли, а оден із молодих Шашкевичів хотів женитися з Касунею С. — знаєте її?" Я притакнув і дивувався, що мій хазарин знав усіх моїх свояків та знайомих по імені і знав їх ще з тих часів, як мене на світі не було.

 

Дивна зустріч — сказав я до себе й потонув у думках. Коні бігли, дорога втікала перед нами, буцім перестрашилася чогось, у ярі високий хрест простягав на схід і захід свої довгі руки. На хресті хитався сухий вінок з полевого квіття.

 

Мої думки перебили нараз слова: "Багатим та скупим вливали розтоплене срібло у роти, а брехунів там заставляли лизати гарячих сковород; які ж із роду, не женились, та по чужих кутах живились, такі повішені на крюк, зачеплені за грішне тіло, на світі, що грішити сміло, і не боялося і мук."

 

"Цеж Енеїда!"скрикнув я, наче з просоння.

 

"Ну так Котляревського Енеїда" — притакнув візник. "Длячого ви кричете?"

 

"Де ви її дістали?"

 

"Колись у Балті на ярмарку купив. Там був такий жидок, що книжки по заїздах розносив і пани купували. Я собі "Енеїду" купив. То така, знаєте, сміховита книжка, що відірватися від неї не можна. Я вже її на память умію.''

 

"Гарно. А не вже ж ви знаєте, хто були ці Зевеси і Юнони, ці Турни і Дідони, га?"

 

"Трохи знаю, бо й сам колись до школи ходив, але більше поза школу, ніж до неї і вигнали. А дещо мій знайомий рабін мені сказав."

 

"Той, що три роки до одної кляси ходив?"

 

"Той самий."

 

Мені встидно було признатися, що я "Енеїди" не мав, бо не міг її купити, і що лиш 1898 року купив я собі цю книжку, — яку Наполеон, утікаючи з Москви, привіз у своїй валізі і з якої виїмки проказували Котляревському козаки наддунайські.

 

___

 

Була ніч, як ми приїхали на місце. Дядько ще не спав. Ходив по городці й відмовляв молитву.

 

"Бійся Боґа, ти балаґулою приїхав! Чому не написав, щоби я вислав коні."

 

"Я писав, дядьку, таки мабуть не дістали мого листа."

 

"Ні, не дістав. Поштар вчера не ходив на пошту."

 

"Нічого. Не жалую, бо мені їхалося гарно." І я розказав дядькові про мого візника і про Енеїду.

 

Довго ми не могли заснути і довго я завидував балаґулі його "Енеїди".

 

[Краківські вісті, 09.10.1940]

 

Бережани.

 

Бережани, місто моїх дитячим і хлопячих літ, найкраще для мене місто в світі.

 

Тут я ходив три роки до народньої школи і вісім літ до ґімназії, тут до вищої ґімназії ходив мій батько, тут мій дідо, мамин батько, Михайло Глібовицький, учився і здав натуру. У старих, ампірових домиках, з ґаночками на білих стовпах, тесаних з піскового каменя, дрімало чимало споминів про батька й діда, про дядьків Розлуцьких і Навроцьких, про відомих наших учених, Огоновських, про Ізидора Шараневича, та про багатьох других свояків, aбo добрих знайомих, як вони ще молодими були та до шкіл в Бережанах ходили.

 

А над старою ґімназією в ринку і над куди старшою церквою, над Руриськами, Раєм, Сторожиськами й Звіринцем вітав дух Маркіяна Шашкевича, автора "Веснівки", "Бандуриста" й "Русланових псальмів". Нераз, бувало, блукаючи по дубових лісах бережанських, завдавав я собі питання, чи не ходив туди колись Маркіян Шашкевич, а сідаючи на шкільну лавку, покраяну й покарбовану немилосерно, питався я самого себе, чи на тій лавці не сидів шістьдесять літ тому Він, Маркіян? І чомусь то все і здавалося, що його славна "Русалка" виринула не з Дністра, лиш із Золотої Липи. Бережани, місто моїх літ молодечих, найкраще для мене місто у світі!

 

Чи ви й для других такі гарні — не знаю. Знаю тільки, що хто декілька літ прожив у ваших мурах, не забуває вас ніколи і в думках відвідує вас так радо, як радо нині відвідати вас хочу.

 

___

 

Саме місто в долині, над Золотою Липою.

 

Чому вона Золотою зветься — не вгадаю.

 

Золота ані в ній, ні на її берегах я не бачив, хіба в багатих бережанців, тай то не нашої віри.

 

Посередині міста майдан, ринком званий, а посередині ринку ратуш, — великий чотирокутник з вежою, щось буцім королівський замок у Варшаві. В ратуші, на долині безліч крамниць, а на поверсі ґімназія. На вежі годинник, а на самім верху трираменний хрест, з долішним до половини відрубаним раменем, герб графів Потоцьких, власників ратуша, млина, Раю й величезних маєтків кругом Бережан. Самих лісів у тих маєтках кількадесять тисяч морґів, переважно дубини. Та ще якої! Таких старезних і величезних дубів я ніде більше не бачив. А звірини скільки там водилося усякої, того й не треба казати. Дики цілими стадами, по сорок штук ходили, серни, як блискавки між деревиною михтіти, а заяці зимою до самих хат підбігали. Бувало, як приїде ґраф, як заграють мисливські роги в лісах, то наполохана звірина по гостинцях втікає, аж їхати страшно. Хвостаті лиси на купинах гралися, часом якийсь вовк заблукався, тільки медведів люди вже давно не бачили, хіба, що циган якогось на ланцу припровадив і казав йому показувати, як стара баба танцює. "Танц, Маріна, танц!"

 

Ринок чотирокутний, не малий і не дуже то великий, спадистий. Горішня частина, від ратуша до церкви, брукована, чистіша, долішня, більше занедбана й брудновата. У горішній, посередині, криниця з камяним басоном, до якого пливе вода, допроваджена деревляними рурами з недалеких Руриськ, від чого мабуть цей гарний лісок на горі, за цвинтарем, найближче місце проходів бережанців, Руриськами зветься. У горішній частині ринку коло церкви цукорня старого німця Єґра і крамниця француза Герве і готель Мерль та ще другий готель Сімона. В готелі Мерля є також склеп з кімнатою до снідань і касино з одинокою салею в Бережанах, у якій відбуваються балі й концерти. Герве має також сніданковий покій. Це буцім бережанський Ґавелка.

 

Так то у горішній частині ринку скупчувалося життя бережанської інтеліґенції, а в долішній цілими днями стояли селянські вози і хоч "гарештанти" робили тут деколи "порядки" під доглядом Штайдена, або Шайдека, старих поліціянтів, тo все таки чути там було амоняк і перейти сухою ногою було не легко.

 

___

 

В Бережанах, у самім місті, були три храми Божі. Наша церква, при ринку, коло неї, трохи вище, невеличкий вірменський костел, а ще вище, при дорозі до Раю, латинська фара, не так величава зверху, як дуже гарна внутрі. Крім того, над ставом високо на горі, манастир і костел Бернадинів, на замку прегарна з тесаного каменя каплиця, з дорогоцінними памятниками й саркофагами Сінявських, а на Адамівськім передмісті старосвітська друга наша церква. Як бувало в неділю заграють дзвони на всіх дзвіницях, то здавалося, що невеличке місто, як у морі в їх звуках тоне.

 

На великі двірські й урядові свята маяли з ратушової вежі прапори: чорно-жовті, біло-червоні та жовто-блакитні. Тішилися ми, що й про нас, українців, не забувають, бо мало хто знав, що синьо-жовті краски, це барва роду Потоцьких... Одно з тих непорозумінь, які навіть у Бережанах бували. Кажу "навіть", бо тоді, як я там до шкіл ходив, сильніших національних спорів та змагань не було. У глибині ріжно бувало, але життєве плесо було тихе й спокійне, як плесо бережанського ставу.

 

Цей став, це були гордощі не лиш Бережан, але й цілого повіту. Мабуть найбільший у краю і чистий, як величезне зеркало. Славився тим, що місто лежало куди нище від нього. Коли б йому прийшла була охота прорвати дебелу греблю, то з міста хіба лахи понад водою торчалиб. Воно раз так і стялось. Але це було колись дуже, дуже давно, ніхто навіть про щось таке не думав, бо пощо? Став такий гарний, літом має велику пливальню, а зимою ховзанку.

 

Так гарно відбиваються у ньому Сторожиська, Сільце, Лапшин і Гиновичі, а в далині майоріє Жуків і старинне Біще. При кінці ставу шуварі, троща, латаття й верболіз. Там тобі чайок, качок, лисок, гупалів та всякої водної птиці тьма-тьменна. Най лиш хто стрілить, то такий крик знімуть, що хоч вуха затулюй і тікай.

 

Між греблею а Замостовим фільварком — Глинка, з крутіжем, що називався Вирок. Там купалися "студенти". Вирок іноді проковтував якогось із них, смільчака, що не вмів ще добре пливати а пускався на глибоку воду. (Так звичайно у житті буває). Деякий час згадували про нього й були осторожніші, але згодом забували й кидалися стрім голов у воду. Така вже людська вдача). Та ще славилися Бережани своїми проходами до Руриськ, до Звіринця, до Лісник і на Сторожиська. Скрізь було гарно і годі сказати, що краще. Скрізь росли гриби, ягоди й горіхи, скрізь цвіли фіялки й конвалії. Ученики приносили з цих прогульок пахучі китиці знайомим панночкам і — професорам, одним і другим, щоб здобути їх ласку. Тільки професорові від природи ні, бо боялися його, а чому про це колись іншим разом.

 

Може не менше ніж ставом величалися Бережани свою ґімназією, одною із найстарших в краю. Вийшли з неї тисячі священиків, професорів, лікарів та урядовців, між ними чимало таких, що заняли визначні становища й записалися трівкими буквами в історії свого краю і народу. В тій ґімназії була своя окрема атмосфера, інша ніж в інших ґімназіях і все мені чомусь то здається, що куди краща, бо надихана красою краєвиду і споминами з давних, "кращих" часів.

 

До неї ходив я також літ вісім.

 

Бережани, місто моїх молодих літ, найкраще місто в світі!

 

[Краківські вісті, 10.11.1940]

 

Золота Вигода.

 

В діда Михайла була пара коней, візок, старий і досить розтарахканий і візник Федь, що приїхав з ним ще з Поділля, із Крегульця. Коні були не нинішні, але добрі, а фірман, Федь, мав усі прикмети не попівського фірмана, а панського станґрета. Хоча мало коли був тверезий, але "не вивалив" ніколи й нікого. Чи це була його заслуга, чи коней, не знаю. Носив ліберію і шапку в цераті. Ліберія мала всі ґузики, а шапка все виглядала, як нова. Ніколи, не питаний, не відзивався, а запитаний давав відповіді короткі, звязкі і дуже чемні. Мрією єго був повіз, але тая мрія не здійснювалася, бо часи були важкі і видатків багато, а й так мало куди їздив, хіба, як декан, на обїзд деканату. Але що в деканаті мав декількох парохів старих і поважних, а навіть своїх товаришів з теольоґії, що їх ніяково було візитувати, то й тих поїздок не було багато.

 

Зате тітки й дядько їздили часто до свояків; в Шибалині до Білинських, у Кальнім до Гордієвських, в Козовій до Свистунів і у Вигоді до тети Ґені й до дядька Гавриїла.

 

Мене скрізь брали зі собою, бо боялися залишити на стару кухарку й на молоду покоївку.

 

Зокрема я радо їхав до Вигоди. Сама Золота Вигода, хоч і називається Золотою, не могла мені подобатися. Велике подільське село, без ліса, без ставу й річки з окопами й валами, замісць плотів і парканів, з деревиною, старенькою церковцею і з панським двором, серед величезного анґлійського парку навівало скуку на серце хлопця, що привик до прегарних бережанських краєвидів. Над Вигодою літом курява і пилюга, зимою сніговія, а в осені дощі і плюта, що світа божого не видно. Але за те там збіжа та збіжа, зокрема пшениці золотої, (від того може вона й золотою зветься), і приходство там таке якесь інше від інших.

 

Стояло воно при головнім шляху, біля церкви. Від вулиці ріс невеликий вишневий садок, головна а то й одинока прикраса цілого приходства. Саме ж приходство не виявляло собою нічого надзвичайного. Мало два входи, один від садку, крізь ошклений ґанок, а другий від подвіря. Як було йти крізь ґанок, то входилося до невеличкої кімнати з канапкою, столиком і двома фотелями. Над канапою два краєвиди, німецькі старі, солідні олієдруки. На ліво двері до "сальону", на право до їдальні. "Сальон" був досить великий, поперечний, мав чотири вікна в двох коротших стінах. Червоний плюшевий гарнітур, два зеркала, два-три столики і кілька глечиків з великолистими цвітами. — От і все. Тa ще два олійні, ориґінальні образи.

 

Їдальня була цілком старосвітська. Так і чулося, що тут ніхто не дбав про якісь естетичні вражіння, лише про те, щоб їжа й напитки були добрі. Господарів стати було на найдорожчі меблі від Радецького в Бережанах, але їм навіть на гадку не приходило усувати старий креденс із часів Наполєона, ані ампірових крісел, ані канапи, в історії мистецтва невідомого стилю. Пощо?

 

В їдальні було аж четверо дверий: одні, що ми ними перед хвилиною увійшли, другі на коридор звідки йшлося до кухні, до кімнатки т. зв. "пані", до спіжарні, тощо, треті до дальших покоїв а четверті до міленької кімнатки одинокої донечки господарів, Торці. Четвертими дверми йшлося до спальні господарів, а з неї до канцелярії, що була також гостинним покоєм. З канцелярії до спальні тітки й лялька були чомусь то два східці, з одного боку невигідні, бо легко можна було на них впасти, а з другого цікаві, а навіть дещо фантастичні, а фантазії у Вигоді було загалом не багато. Навпаки життя там ішло, як швейцарський годинник. Коло девятої години всі збіралися в їдальні на снідання: на каву, чай, смаженицю, словом — на що хто хотів.

 

Що масла, меду, конфітур і свіжої бабки ніколи не бракувало, про це й казати нема що. Чаю пили багато, бо недаром кипів та сердився вeликий тульський самовар. Один із доказів деякого тяготіння на схід. Годинник тикав, літом бреніли мухи, а зимою тріскали дрова в печах, розмова крутилася коло подвіря та коло села. Подвіря було велике, на нім чимало стіжків, стирт, худоби й челяді, але його гамір, крики, а навіть гострі, а то й кріваві сутички парубків до "покоїв" не доходили, село ж за тими своїми окопами також було буцім десь дуже й дуже то далеко.

 

І в селі й на подвірї через ніч могло статися неодно нове й цікаве... Розказували...

 

Під кінець снідання дрібним, несмілим кроком виходила з коридора "пані". Так називала тета свою ключницю, чи помічницю, чи господиню, сам не знаю, як краще було би назвати тую "особу", привезену з міста, що перша в хаті вставала, а остання клалася спати, що буцім то нічого не робила, а прецінь без неї ніщо не було зроблене, що її буцім ніхто не помічав, а вона мусіла пильно вважати, щоби комусь чогось не бракувало.

 

"Пані" ставала біля креденсу й питалася, що буде нині на обід?

 

Справді, що буде нині на обід? — отсе питання ставало руба в кімнаті. Кожний, крім дядька Гавриїла та бабці Ґлікерії, чогось іншого забагав, зокрема, як що він приїхав зі Львова, де не дуже то богато можна було забагати. Виявлялося, що не тільки, що голова то розум, але й що язик то смак — розмова про обід трівала доволі довго, а в висліді наварювали стільки страв, що й половини не зїлося, а решту відкладали на вечерю.

 

Для мене важна була яринова зупа й струдель з яблоками, а там — хай собі варять, що хочуть!

 

По обіді, не знати коли й куди, всі розходилися трохи передріматися, бо були чомусь то перетомлені й сонні, але на вчасну каву знову зявлялися в їдальні. По каві одні сідали до карт, а другі їхали на Мошорівку, або до Вівся, бо більше нікуди було й їхати.

 

Літом їхалося, як по перині, бо порох був такий, що віддих у грудях спирало. А як приїхалося, то перше треба було митися в кухні, а що лиш тоді йти до кімнат.

 

У сусідів не сиділося довго, бо в Мошорівці, приміром, вже в годині девятій господарі сильно зачинали позіхати. Майно було велике, тому то власники вставали до роботи на досвітках, але й спати лягали разом із курми. Це треба було розуміти. А в тім i сидіти не було чого, бо там ані в карти не грали, ані не танцювали, ані навіть випити не вміли. "Не знати, пощо вони жили на світі" — посміхалися люди. Але за те Мошорівка росла. Мала двір під бляхою, з засувами в дверях, впущеними в стіну, мала свої власні дороги й містки на фільварок i мала все то більше морґів.

 

Я любив їхати до Вигоди. Ніде мені не було так добре спати, як там, під ковдрою, критою шовковою матерією із криноліни прабабки, ніде яринова зупа i струдель з яблоками не смакували так гарно i ніде я не почував себе таким спокійним i безжурним, як під оком тети Евгенії. Літом зривав доспілі вишні для Торці, а як падав дощ, то брали ми "Ниву" й листували її. Я вже вмів читати й розумів дещо по російськи, а "Торця була ще дитина". Я їй пояснював картинки i дуже був гордий з того, тільки одно мені не давало спокою — велика голова. "Чи не має він там води, Домцуню?" — пригадувалися слова тітки Йоасі з Коцюбинець.

 

Я довбав в усі зубочисткою, а ранком з острахом дивився на подушку, чи нема на ній води...

 

Не було ані краплинки...

 

[Краківські вісті, 17.11.1940]

 

Бережани II.

 

Коли я, шестилітним хлопцем приїхав до Бережан, то старостою був там Мавтнер, бурмистром емеритований майор Ґертлєр, а прізвища начальника суду не тямлю. Згодом був ним Гільбріхт. Високий, худощавий, з рудими бокобородами і з моноклем. Як ще додати шкільного інспектора Біссінґера, то вийдуть самі німецькі прізвища на чолових станових у Бережанах. Латинським парохом був Островскі, хмуроокий аристократ, вірменським Ісакович, пізніший львівський архиєпископ, і греко-католицьким мій дідо, Михайло Глібовицький. Директор народньої гколи називався Казєнко, а ґімназії Матеуш Куровскі, ідеальний педаґоґ, якого всі ми, його учні, не дивлячись на національні різниці, згадуємо з найвищою пошаною.

 

У Бережанах стояв 55 полк піхоти, ескадрона 7 полку уланів та одна ескадрона драгонів, але команданти їх, як це звичайно водиться у війську, часто змінялися і тому імен їx не тямлю. Та ще було там кілька гаpмат. Але їx бачилося тільки вряди годи, коли їx викочувано з депо, щоби прочистити. Тоді збігалася на площі перед ремізою ціла товпа цікавих, молодих бережанців. Каноніри гукали на них: "Йдіть геть, бо будемо стріляти!" І товпа з криком розбігалася, щоб за хвилину знову хмарою підсунутися аж під самі канони. Якийсь час була там також військова орхестра під проводом молодого капельника Бахо, автора деяких гарних творів на фортепян і на орхестру. Виступав він тільки на концертах, бо в маршах провадив орхестру якийсь грубий, вусатий підстаршина.

 

Зате самого Бахо радо вітали в домах бережанської "сметанки", бо він концертово грав на фортепяні і прегарно танцював. Бував також на прийомах у мого діда й я, малий хлопець, захоплювався його грою, виглядом і "товариськими формами".

 

Зате народньою школою, що до неї ходив я три роки, ні раз захопитися не міг. Містилася в однім будинку з вязницею. Вязниця на долині, а школа над нею. Вікна зі шкільних саль виходили на безіменну вуличку, найстрахітнішу, яку я колинебудь бачив. Бігла вона стрімголов від вулиці Райської на містечко. Не вулиця, а якийсь вовчий яр, без хідника й без лямп. Не брукована й не шутрована споконвіку, навіть не прочищувана й не замітана ніколи, повна була зрадливих ям та засідок усяких. На тую вулицю виходили також закратовані вікна бережанської вязниці. А попід вікна ж туди й назад, туди й назад, ходив по скрипливих дошках вояк з блискучим баґнетом та додавав ще більшої грози і вязниці і цілій тій несамовитій закутині.

 

Вікон у школі на павзах не вільно було відчиняти, але кажи ти це хлопчиськам! Вони хотіли чути, як там на долині, в камерах, сварилися, лаялися та зневажалися безталанні "викидки суспільности" і — відчинили. Та не тільки на павзах, але й підчас науки продиралися іноді крізь вікна такі верески й крики, що хоч тікай з кляси. Мені спокою не давала думка, що там такого діється у долині? В моїй уяві малювалися самі чорні й страхітні картини й тих кілька годин, що їx треба було що днини пересиджувати в школі, були мукою для мене. Я дивувався, що мої товариші, особливож хлопці з бідніших родин, бавилися, билися, пустували, немов би там, на долині, було не пекло, а нормальне життя. Школа називалася чомусь то "нормальною", а як могла виглядати "анормальна" — не знаю.

 

З учителів я затямив тільки двох: директора Казенку й учителя Костецкого, що мав гарну жінку, яку в місті називали "кіцькою".

 

Директор провадив свою школу при помочі тростини, штовханців, товчення головами учнів об стіну і тим подібних педаґоґічних середників. Костецький обмежувався до биття тростиною по долоні, що називалося "пацами". Хлопці за кожним ударом підскакували й сичали та скрикували з болю. Казали, що це не болить, a буцім розжареною шиною пече. Паци бралося лиш на ліву руку, бо правою треба було писати, а по пацах долоня напухала "як пампух".

 

Бували іноді й гостріші виміри кар. Виновника волікли в лавки до "градусу", один із старших хлопців притримував його за ноги, другий за голову, а пан директор цвяхав тростиною, аж піт йому з лисини капав. Безталанна жертва верещала нелюдськими голосами, зa що діставала ще два "бізуни" додатково. Я затикав уха, замикав очі і прилипав до лавки. Страшно й соромно ставало і прикро, хоч я добре знав, що мене така кара не може стрінути, раз тому, бо нема защо, а два, бо мій дідо є деканом, радником і "взагалі" одним із достойників у місті. Було нас таких певних себе не багато. У першу чергу Мілько Герве і Місько Пюрко. Герве, син власника кольоніяльного склепy й сніданкової кімнати, куди забігав пан директор на перекуску серед важкої педаґоґічної праці, а Місько Пюрко, син в. ректора духовної семинарії у Відні, якого батько аж із Відня прислав до Бережан, щоби набрався народнього духа.

 

Мій батько і батько Пюрка, отець Богдан, автор "Етики", були колись шкільними товаришами. Ми це знали й були з того горді. Тямлю, як раз на павзі Місько за печею в клясі, прочитав мені вірш свого батька в "Тернополі". Я вислухав, похвалив, що гарний і додав, що мій батько також пише вірші і що друкує їх у німецьких ілюстрованих часописах, які передплачує. Міськові це дуже "заімпонувало". "По німецьки пише твій тато! — казав. — Но, но!" З Гервем оба ми жили дуже щиро. "Ер гат ґуте Кіндерштубе" — казав про нього Місько, з міною бувалого в широкім світі чоловіка.

 

Оце була наша недоторкальна трійця, що на неї інші хлопці гляділи заздрим оком. Їх бють, а нас ніхто й пальцем не торкне, навіть за ухо не пoтягне. Невже ж це справедливо? Правду сказати, то я також гадав собі, що тут з так званою справедливістю щось не зівсім в порядку, бо й нас деколи ловили на неввазі й ми деколи забували якусь книжку в хаті, або губили зшиток по дорозі, а всеж таки ніхто нас за це не карав так, як інших хлопців. І в діточій душі будилися перші незясовані протести проти суспільної кривди, проти поділу кляси на нас, протеґованих, і на "інших".

 

З тих "інших" затямив я собі тільки одного, бо він забирав мої "другі сніданки", що їx мені тітка давала до моєї шкільної торби, щоби я, борони Боже, не зголоднів. Та ще страшив мене, щоби я нікому про те навіть не згадував, бо він піде до моєї тітки і скаже, що я нині лєкції не вмів і в клясі був нечемний.

 

І хоч я все відповідав добре і в клясі поводився чемно, то таки боявся, щоби він дійсно не побіг на мене "з язиком" і тому мовчав, а коли тітка питалася, як мені смакувало снідання, то я хвалив, що було дуже добре.

 

Так тоді вже малим хлопцем зyстpінyвся я з шантажом і пізнав першого шантажиста, свого, буцім то, товариша. Моє чуттєве відношення до вчителів було теж неясне. Мені казали, що вчителів слід любити, а я собі думав, як їx любити, коли вони так бють? Вправді не мене, а тих інших, але їх так само болить, як мене боліло б. На жаль, на виправдання тієї педаґоґічної суворости і я нaвіть того не вмів собі сказати, що нині кажу. Незавидна доля була тодішніх народніх учителів. Діставали вони таку нікчемну платню, що з нею ні жити, ні вмірати. Мусіли тримати учнів на станції, бігати по лєкціях і промишляти різними способами, щоби перепхати якось свою біду від одного першого до другого.

 

А до того, кожної хвилини міг до кляси ввійти грізний інспектор Біссінґер і — будь тут добрий!

 

Що в такій атмосфері годі було думати про незвичайні висліди моєї науки, це ясне. І коли б до мене не приходив був кожного дня, крім середи, неділі й свята, ученик 5. чи 6 ґімназійної кляси, Дмитро Бахталовський, та не вчив мене того, чого не навчила школа, то не знаю, з чим я прийшов би був до ґімназії.

 

Під кінець року добрійшали наші учителі-мучителі. Менче били, а більше вчили. Підготовлювали нас до кінцевого попису, який називався "еґзаміном". Ролі були заздалегідь розділені, хто читає, хто деклямує, хто переказує зміст прочитаного "уступу", хто переводить на таблиці на память вивчені "питання метематичні". Іспит йшов блискучо й достойники, духовні й світські, запрошені на це щорічне свято, відходили вдоволені, а "відзначаючі" учні діставали в нагороду гарно оправлені книжки з образками.

 

Моя перша нагорода це була "Заворожена королівна" ("Сьпйонца крулєвна"). Довго я носився з нею та зберігав її, немов якусь святош, і довго світ уявлявся мені, не як дійсність, лиш немов заворожена зява.

 

[Краківські вісті, 24.11.1940]

 

Бережани-Ґімназія

 

Одного погідного пополудня, року Божого 1805, по Спасі, перед бережанський ратуш заїхало декілька возів та одна велика жидівська брика зі скіряною будою. По втомлених конях та по запорошених людях знати було, що приїхали здалека.

 

З брики, зпід буди, виліз один мужчина в духовнім і чотирьох у світськім одягу. Духовний мав на собі довгу рясу, яку звали реверендою і чорний капелюх з великими крисами; очі за окулярами. Зі світських один був підстаркуватий, огрядний, якому візник мусів помогти зіскочити з брики, три інші були молодші й жвавіші.

 

За брикою торохтіли вози. З них вискакували молоді хлопці, літ 10 до 18, одягнені всіляко, бідніше і достатніше, як котрого батьки могли вирядити в дорогу.

 

За тими возами, дорогою від замку до ринку надтягали драбинясті підводи, навантажені столами, лавками, скринями, шафами й клунками всіляких розмірів і різної форми.

 

За ними й поруч них бігла товпа цікавих бережанців. Часи були тривожні, воєнні, Наполєон не давав Европі спокою, його імя залітало навіть у найглухіші кутки.

 

Вечоріло, як бережанський ринок, від ратуша до церкви й до гирла Адамівки, заповнився возами й людьми. Не бракувало й бургомистра, радних города Бережан і видніших достойників міста.

 

Вітали вони приїзжих гостей та складали їм свої побажання. Гомоніла німецька мова, перемішувана деякими латинськими мовами й зворотами. Пo короткому привітанні бургомистер казав відчинити головну ратушеву браму і впровадив гостей у сіни. Тут віддав найстаршому приїзшому добродієві ключі від дверей, що вели з сіней на поверх і всі подалися туди по деревляних, скрипливих сходах.

 

Незабаром стали за ними виносити на гору привезений вантаж, покарбовані студентськими ножиками лавки та поляпані чорнилом столи й шафи. Виносила їx приїздна молодь, перекидаючись жартами й школярськими дотепами.

 

Скінчили, й собі полупотіли по сходах нагору, а порожні вози покотилися на підсіння двох заїздних домів.

 

Цікаві бережанці постояли ще трохи перед засміченим соломою та паперами вїздом до ратуша і розійшлись по своїх мешканнях вдоволені з пережитих вражінь.

 

Тільки вода на могутніх бережанських лотоках шуміла, а на недалеких полях підьпелітькали перепелиці.

 

Так перенеслася достопамятного 1805 року року битви під Австерліцом і Шенбрунського мира, caesareoregia gynma-зія зі Збаража до Бережан і розтаборилася в бережанському ратуші, де граф Потоцький відступив для неї даром цілий перший поверх разом з безплатним топливом для кільканадцятьох саль. Там вона й перетрівала поверх сто літ на славу й чималу користь не лиш Бережанщини, але й цілого краю.

 

***

 

Кажуть, що кожний початок важкий. І початки бережанської ґімназії не були легкі. Відбігала вона дуже далеко від того типу середньої школи, до якого ми привикли.

 

Мала тільки шість кляс, бо сема й восьма кляси називалися фільософією й абсольвенти ґімназії в Бережанах мусіли йти на фільософію до Львова. За те пятаки й шестаки тішилися куди більшою повагою, ніж за наших часів. Шестакові професори здебільша казали dominus, (по німецьки "Sie"), а як хотіли його покарати, то не робили того прилюдно, в клясі, лиш кликали до ґабінету, "на чорну каву", від якої чорно ставало в очах. Розсерджений професор не грозив шестакові "шевцем" і не називав його "свинопасом", лише казав: "Ich werde Sie in die Kamaschen stehen lassen", себто: "віддам вас до війська", що було не будь якою погрозою, хоча би тому, що у війську тоді служилося літ двайцять.

 

Ґімназія стояла під проводом "префекта", директором був місцевий староста, його заступником латинський парох, а на візітацію приїздив зі Львова один із латинських канонікiв, що був одиноким інспектором усіх шкіл в краю. Наукова програма не була надто велика: вчили мови — латинської, грецької, німецької й дещо польської, історії, ґеоґрафії та математики. Найбільше вимагали латини й німецького. Рідною мовою у школі не вільно було говорити. Хто забувся і промовив слово діставав на шию "signum", або "Sprachzeichen", себто книжечку, оправлену в дощечки, яку вписувано імя, прізвище й характер винуватця. Мусів він ходити з тою відзнакою так довго, поки не приловив котрогось зі своїх товаришів на тому ж гріху. Тоді перекидав "signum", зі своєї шиї на його. В суботу господар кляси переглядав "сіґнум" і карав усіх, що були там вписані, а останнього найбільше. Не був це якийсь окремий бережаньський винахід, такого жорстокого способу, науки латинської мови вживали також у Західній Европі. Але за те по латинськи балакали бережанські ученики краще, ніж рідною мовою.

 

Української мови ані греко-католицької реліґії довгі часи не вчили. Наші предки ходили на науку латинської реліґії. Навіть свят наших не святкували. Що лиш 1827 р. вийшов декрет з цісарської канцелярії, щоби у школах, де є четвертина учеників греко-католиків десять днів святочних греко-католицьких було вільних від науки.

 

За те латинські свята, особливож "Боже Тіло" обходили дуже величаво.

 

Та найсвяточніше відбувався кінець шкільного року. Тоді великою занавісою закривали іконостас у церкві*), а на місце тетраподу ставили довгий стіл, прикритий зеленим сукном. За тим столом сідав на першому місці староста, як директор ґімназії, а коло нього праворуч і ліворуч інші достойники. Префект давав рукою знак і з хорів греміла могуча "інтрада", грана військовими сурмачами. По інтраді "ретор", себто один із учнів шостої кляси, виголошував панетричну промову і старенький префект відчитував прізвища найкращих учнів кожної кляси. "Praemidonus sunt"... імярек, на хорах "туш", знову прізвище премієнта і туш, і так аж не пролунали прізвища всіх найкращих учнів ґімназії.

 

Довго ціле місто дивилося на них, як на героїв дня, а деякі із них, як ось приміром пізніший наш митрополит Литвинович, що все був першим у клясі, перейшли історії.

 

За моїх і за мого батька часів не було вже тих дивних звичаїв. Розказував про них мій дідо, Михайло Глібовицький, коли я йшов здавати вступний іспит до ґімназії. Слухалося цих оповідань, як якоїсь лєґенди із прадавнини, коли ще не було ні залізниць, ні телєґрафів, коли люди замість на годинник дивилися на сонце на небі, коли ученик першої кляси перед пятаком знімав з голови шапку і... коли батькові не тикалося, лиш казалося "ви".

 

І не одно, що колись було й минуло в Бережанах, мерехтить нині в нашій памяті як семибарвна веселка, як незабутня лєґенда, і неодин із нас питається зітхаючи, "як там тепер?"

 

*) Тому відбувалося це в церкві, бо вона була напроти ґімназії, кільканадцять кроків від неї, двері в двері. У церкві також дзвонять три чверті на восьму, щоби хлопці йшли на науку до ґімназії.

 

[Краківські вісті, 01.12.1940]

 

Бережани

 

Ґімназія у вісімдесятих роках минулого століття.

 

Бережанський ратуш доволі великий, одноповерховий прямокутник. На долині найвсілякіші крамниці, а на поверсі ґімназія.

 

Та ще має ратуш вежу, на яких три поверхи високу, з годинником, що досить точно видзвонює години і з хоруговкою на шоломі. Вежа струнка й непогана собою, тільки виростає вона прямо з бляшаного даху без окремої підстави, і тому немило вражає око, що привикло до деякої льоґіки в архітектурі.

 

У середині ратуша подвіря. Невелике, але за те брудне. Ах, що там за бруд, того й описати годі!

 

А все ж таки і в тім подвірі крамниці та крамнички. Купці, не нашої віри, меткі, проворні, крикливі. Як якого селянина дістануть у свої руки, то будь він сам начальник громади із Шибалина, або Лапшина, а не вийде на світ Божий, не добивши торгу.

 

Нераз там такий рейвах счинився, такий луск та ляск долина, що гадав би ти побилися й порізалися люди, а між тим це тільки Мошко "спустив шустку", а Гринько Коваль "докинув пятнацять нових" і — погодилися. Гринько обтирав піт і ховав товар до кобелі, а Мошко перечислював грошi, і приглядався, чи нема фальшивих.

 

Перелистовував я раз німецьку книжку на тему купецької психольоґії. Дуже цікава була книжка, але гадаю, що куди цікавішу можна би написати про психольоґію купців із бережанського ратушевого подвіря. А матеріялу не бракло б, бo тих крамниць у чотирьох боках ратуша та в подвірі було, може пів сотки, разом зі знаменитою, але то дійсно знаменитою мясарнсю Москви. Пан Москва, заживний громадянин города Бережан, міг ставати до конкурсу в Празі, Відні і де захочете, а скрізь його вироби дістали б перворядну нагороду. Обємистий, румяний, все всміхнений, у крамниці в білім фартуху, на місті в соліднім, короткім анґлєзі, належав до тих бережанців, без яких здавалося б Бережани не були б Бережанами. І ми, бережанські ґімназисти, вісімдесятих років були тієї самої гадки, бо скільки то добрих булочок, зі шинкою від Москви, зїлося на великій павзі, зокрема по першім. А за те, як болючо відчувалося ароматичний подих, що залітав крізь відчинене вікно з його крамниці до кляси тоді, як у кишені не було "ані ґрейцера".

 

Два довші боки бережанського ратушу мали по одинацять вікон, а два коротші по сім, разом, коли не милюся, бо з мене марний математик, разом 36. Досить тоді світла вливалося в нашу ґімназію, але й досить треба було свічок, якщо випало якесь незвичайне "парадне свято" і прийшлося "робити ілюмінацію". Кожна кляса освічувала свої вікна й ніодна не хотіла бути гіршою від других.

 

Але в самій ґімназії ніякого освітлення не було, бо Бережани не мали ще тоді ні ґазу, ні елєктрики. Світилося декілька нафтових лямп на деревляних, кривобедрих стовпах в ринку та по кращих вулицях, але й вони часто-густо гасли, бо вітер їх здував. Та це нікого не дивувало й не сердило. Справжній бережанець знав кожний камінь і кожну яму на вулиці і кожну баюру, а чужинці в Бережанах по ночах не волочилися. Самі ж Бережани найкраще виглядають при місячному світлі. Мені донині чомусьто здається, що місяць ніде так не світить, як у Бережанах і що ніодин водопад так не шумить, як могутня каскада води на бережанських лотоках і що ніде так фіялки не пахнуть і соловеї так не співають, як...

 

Е-ет!... Лишім це, ходім до ґімназії, бо спізнимося, а до ґімназії, відома річ, спізнятись не вільно.

 

Ґімназія, як я до неї прийшов і перед та по мені, мали салі не по нинішним приписам шкільної гіґієни, а от так собі, щоби вмістилося сорок, або й пятьдесять хлопців. Тільки одна була більша. Нам тоді здавалося, що дуже велика, тільки трохи занизька. Там відбувалися щонеділі свята, та перед Великоднем екзорти. Поверх двісті хлопців слухало їх і в силі ставало так душно, що наймолодші не витримували й деякі мліли.

 

У тій салі влаштовано також концерти, та про них згодом, як прийде на них черга.

 

У салях було так, як звичайно по школах. Покраяні ножиками лавки, катедри, одна-дві шафи й вішала на плащі. По стінах ґеоґрафічні карти й образи. Бідно, але чисто. Знати було дбайливе око доброго господаря її, директора. Здовж саль коридор, з вікнами на отсе пахуче подвіря. Їx мабуть ніколи не відчиняли.

 

Коридор був не вузький і не широкий, такий, що чотирьох людей могло поруч себе пройти вигідно.

 

За часів Маркіяна Шашкевича були вони вимощені цеглами, як по монастирях буває, пізніше вставлено дошки, мабуть дубові.

 

Ґімнастичної салі, ґімназія не мала і вправи відбувалися вечорами, (ґімнастика була предметом надобовязковим), по отсих коридорах. На кожнім закруті коптіла нафтова "кухонна лямпа", щоб знати було, куди повертатися та, щоби собі хто голову не розбив. Можна собі уявити, який луск по цілім ринку лунав, коли сорок хлопців, або більше машерувало по цім коридорі вмисне вибиваючи такт чобітьми, або черевиками зі здоровенними золями. А копоти такі знімалися, як літом на гостинці.

 

Ґімнастики вчив ґерманіст Васильковський. Але він приходив звичайно тільки на початок лєкції, вправи провадили його асистенти, шестаки, хлопці старші, сильні в руках і ногах, а менше в головах. Але слухалося їx, як і самого професора, не тому, що вони могли "поскаржити" професорові, але більше тому, що в ґімназії була традиційна пошана й послух для старших.

 

Як скрізь, так і в нас, терціяна вважали дуже важною особою і тому хай мені буде вільно дещо більше про нього сказати. Називався він Дам, а його жінку жартівливо називали учні — Дамою.

 

Чи Дан був німець, чи мадяр — годі було збагнути, та мабуть, що мадяр, бо більшість іменників були в нього роду жіночого. По польськи, ані по українськи ніколи добре балакати не навчився. Може тому й балакав з нами дуже мало, більше "на мiґи", ніж словами. Старий, сивий, старанно виголений чоловічок. Мав, може ж менше старий гохдинник, що його дістав був ще колись, як СЛУЖИВ у війську, й узяв першу нагороду за цільне стріляння.

 

Пять хвилин перед кінцем години стояв Дам при дзвінку. В одній руці годинник, в другій ключик від шафки, що в ній скривався шнурок від дзвінка. Уасом годинник на вежі ще не вибив години, а Дам уже дзвонить, часом вибив, а Дам ще чекає, бо він ніякому годинникові не вірив, тільки свому.

 

Дам крім Дами мав ще дві Дамівні, гарненькі доні. Чемні, але горді. Хоч у ґімназії тоді попадалися учні не першої молодости, нераз мужчини, що вже й у війську вислужили й з неодної печі хліб їли, то навіть їм до Дамівних ближче підійти не вдавалося.

 

Як прийшло літо, то Дама пекла пляцки зі сливками і Дамівні продавали їx на павзах. Це була мабуть одинока нагода для старших учнів перекинутися з ними декількома словами. Молодші вдоволилися самими пляцками. Не знаю, чи це льокальний, бережанський патріотизм говорить з мене, чи Дама мала якісь свої куховарські тайни, досить, що таких добрих пляцків я вже ніколи не їв.

 

Може воно й смішно згадувати про такі дрібниці та ще в таких великих часах, як теперішні. Але спомини з ґімназійних часів мають у нашій памяті своє окреме місце і свою власну міру. Неодну, куди важнішу подію, з пізніших часів, забуваємо, а нераз дрібонький спомин із хлопячих літ вирине з моря минулого і стане такий ясний і свіжий перед нашими очима, немовби це вчора було. О, так ті спомини з бережанських ґімназійних часів із вісімдесятих років минулого століття виринають тепер передімною. І як же їx багато! Професори, товариші, знайомі (а в такім малім місті, як Бережани, знаються малощо не всі мешканці), наукові предмети, тисячі годин, пережитих у ґімназії від першої до восьмої кляси, оповідання про те, що тут діялося колись, перед нами все воно гуде в голові, як бджоли в пасіці і проситься під перо.

 

[Краківські вісті, 08.12.1940]

 

Бережанська ґімназія. — Директор.

 

О годині семій рано правив наш катехит Михайло Соневицький (пізніший папський шамбелян) Службу Божу.

 

Бувало в зимі, коли свіжий сніг грубою верствою прикриє ринок, він робить перші сліди зі свого мешкання до церкви у ринку.

 

Правив при бічнім правім пристолі. До Служби Божої служило йому двох четвертаків, по черзі. Черги не вільно було псувати, хіба, що хтось занедужав. Отець Соневицький дуже дбав про те, щоби ми пізнали й полюбили свій обряд. Не мав ані гарного голосу, ані доброго слуху, та по кожній екзорті залишався з нами на годину в клясі й учив нас тропарів-кондаків, воскресного канону й усього, що співається у церкві. Навіть коляд, хоч хто їх не вмів?

 

Бережанська стара церква була невеличка, з грубезними стінами й вузькими, довгими вікнами в залізних рамах, з шибками в олуво оправленими. Дебелі контрфорси, мов у фортеці, підпирали її стіни. В церкві були прегарні барокові престоли й погана поліхромія. Але на вчесній, тихій Службі Божій, горіли тільки декілька свічок і в тім пораннім сумерку затрачувалися її недостачі, а лишався святочний, молитовний настрій.

 

До церкви йшли поважні, старші ученики й бігли з усіх сторін з Олімпу, з Місточка, з Сівка, з Хаток та з Адамівки молодші хлопці з книжками і зшитками, бо торби в ґімназії не належали до "доброго тону", — це було добре для "штубаків" з народньої школи.

 

Деякі вислухували цілої Богослужби, ті сідали звичайно в лавках, інші лише біля дверей відмовляли  молитву за батьків та за добрі осяги у школі, щоб не дістали "двійки", чи там "двої", як казалося тодішнім ґімназійним діялєктом.

 

Перед три чверти на восьму кінчилася Служба Божа й учні гуртувалися під ґімназійною брамою, чекаючи, поки Дам не відчинить дверей. Тоді по сходах лупотіла юрба молоді, різно вдягненої, бо мундурків ще не було й різно відкормленої, бо попадалися й дуже бідні між ними.

 

Дам ставав на горі під дзвінком і вітав чемно директора й професорів, що надходили на першу годину.

 

Перейшли, — директор до канцелярії, професори до конференційної салі, двох оставало "на стійці".

 

В годині восьмій Дам дзвонив. Але як! Глухий мусів би почути. Хто був на коридорі, втікав миттю до кляси, або затикав уха, щоб не оглухнути. Ціле місто знало, що вибила восьма. Ще якийсь "нахціґлєр" надбіг задиханий, часом бувало й котрийсь із професорів спізнився, але за хвилину ставало на цілім поверсі тихо. Тільки чути було, як у клясах відмовляли коротку молитву.

 

"Сідати!" — лунав приказ професорів, — заскрипіли лавки, зашурали чоботи й починалася щоденна робота.

 

***

 

Директором був Матеуш Куровський, математик. Середнього росту, кріпкої будови тіла, все старанно виголений, тільки невеликі вуса залишав. Ходив у чорному анґлезі, носив чорну аксамітну камізельку і золотий цвікер на шовковому шнурку. Літом на ньому накидка краски "драп" з шовковою підшивкою, а зимою дороге боброве футро. На голові Габіґ, іноді лискучий циліндер. Ані високого ковнірця "фатермердера", ані крикливої "шліпси" ніколи не вбірав.

 

Ходив, не поспішаючись, голови не задирав угору, але й не хилив її вдолину, здалеку знати було, що це серіозна людина на поважнім і певнім становищі.

 

Директором став у молодому віці, коли я до ґімназії прийшов, міг мати літ понад пядесять. Належав до тих, що як доживуть до якогось року, то вже й стоять на ньому й казав би ти — не старіються. Все зрівноважений, спокійний і поважний. Я ніколи не чув, щоби він сердився і кричав на кого. Але за те кожне його слово догани набірало тимбільшої ваги. Тому, що він не сердився, то всі боялись, щоб його не розсердити, а щоби він міг якесь погане слово сказати, це нікому навіть на гадку не прийшло, хоч таких слів по Бережанах ходило малощо менче, ніж по Шекспірових драмах.

 

На своїх учнів дивився, як на синів, може тому, що своїх синів не мав, лиш одну доньку, яка віддалася за проф. Мицішевського.

 

Зокрема цікавився тими, що виявляли хист до мистецтва, або до якогось одного предмету, як ось до математики. На його гадку ті, що всі предмети рівно добре знали й кожну лєкцію витвережували "на блятку", це "ковалі" (по бережанськи куйони), що можуть стати дуже чесними громадянами,  але середньої міри, а йому, як директорові, хотілося, щоб з Бережан виходили люди знатні й імениті.

 

Тому то й стягалися до бережанської ґімназії всілякі співаки, музики й малярі, які деінде не могли собі дати ради, а в Бережанах все таки здали матуру і часто-густо не завели сподівань директора Куровського. Тут за моїх часів кінчив ґімназію наш відомий композитор Січинський і талановитий маляр Юліян Панькевич. Тут Орловський написав на похорон свого товариша похоронний марш "Co святими", що як чорний серпанок жалю, відірваний вітром від бережанської ґімназії, полетів далеко-далеко ген аж крізь океан. Тут, цей самий Орловський, що носив цвікер і грав у ґімназійній орхестрі на контрабасі, написав, як учень VII кляcи, композицію до першого кримського сонету Міцкевича, що довгі літа втримувалася у польських концертових репертуарах.

 

У ґімназії були два хори: український і польський.

 

Український співав у церкві а польський в костелі. Хори були мужеські й мішані.

 

У нижчій ґімназії поки не прийшла "мутація", співав я разом зі своїми товаришами, Яричевським та Ярославом Гургулою в сопранах. Яричевський і Гургула вже хлопцем читали ноти, як книжку, вміли й повести хор, а Яричевський навіть пробував компонувати, я, хоч учився грати на фортепяні, такої штуки не втяв.

 

З діріґентів нашого хору зокрема вбився мені у память Луць Курманович. Прийшов до Бережан уже дещо старшим. Гарний собою, чемний, з "добрими товариськими формами" став скоро любимцем і бажаним гостем у кращих бережанських домах. Просили його, щоби співав. Сідав до фортепяну й акомпаніював собі. Голос мав того типу, що Мишуга, незвичайно мягкий і милий з якоюсь свобідною краскою. Здавалося чомусь то, що другого такого голосу в цілім світі нема. Може й не було б, але діріґентура й спів на похоронах, на перегони з вітром, а часом і на перекір морозам, а вкінці служба нашій Мельпомені не дали якслід розвинутися цьому співакові з Божої ласки.

 

З голосів до нині причувається мені Фицак. Його прозвали ґімназія Дон Фіцакко. Високий, чорний, довгошиїй, як заспіває бувало басове сольо "іспол небо, небо і земля", то свічки в найближчім павуці гасли, а шибки у вікнах дріжали, дзеленькотіли. Був це мало сказати незвичайний, а якийсь несамовитий голос. Який жаль, що помер передчасно! Зачадів...

 

Знайшли його ранком неживого при самих дверях. Доволікся до них із ліжка, але відчинити не вмів... Кажуть, що директор Куровський, як його повідомили про такий траґічний кінець Фицака, відвернувся і став пильно хустиною протирати цвікер і очі... Плакав...

 

А наш хор у церкві довго не користувався тими піснями, що в них соля співав Фицак.

 

(Д. б.)

 

[Краківські вісті, 15.12.1940]

 

Зa директора Куровського зимою, в четверги, о годині пятій відбувалися в ґімназії музично-деклямаційні пописи, що нагадували кошні студентські концерти в єзуїтських колєґіях і в нашій Києвській Академії.

 

З канцелярії директора приносив Дам зі своїм помічником декілька старих, скірою критих фотелів й з конференційної салі кільканадцять крісел. На них, у першім і в другім ряді, сідали запрошені гості з міста та ґімназійні професори. Старші ученики сідали в лавках, молодші ставали, де лиш могли. Програма була мішана: чергувалися українські й польські твори, оба хори виконували їх, як могли найкраще. В оркестрі грали поляки й українці. Із солістів визначувалися флєтист Гільбріхт і скрипак Ґотліб. Оба непересічні типи. Ґотліб, старший від Гільбріхта, дуже нервовий, але опанований, скупчений у собі, з тонким лицем вітхненого мистця. Гільбріхт нерівний, розсіяний, передчасно влюблений в старшу від себе панночку і — в фотоґрафічний апарат. Все його можна було бачити, або з флєтом, або з фотоґрафічним апаратом, найчастіше недалеко камяниці, де мешкала його улюблена панночка. Раз прийшов до мене, приніс її фотоґрафію і просив, щоби я зробив йому з тої фотоґрафії портрет і то олійними красками, не інакше. Довго я випрошувався, казав, що таке завдання не по моїм силам, але врешті — зробив. Гільбріхт був захоплений і коли я на однім із пописів деклямував Федьковича "Сонні Мири", він, на другім кінці салі, схований за шафу, вдавав флєтом фльоару. Гостям дуже подобалася ця точка. Професори ходили на наші концерти, але нарікали на них; казали, що директор з ґімназії робить якусь буцім то консерваторію і що учні, замість учитися шкільних предметів, грають та виспівують цілими днями, що аж вуха пухнуть. Директор може й чув ці нарікання, але не зважав на них, бо дуже любив спів і музику. Сам гарно грав на фортепяні і особливо любив грати на фісгармонії. Ходив на проби хору й орхестри, слухав, часом похвалив, але своїх вказівок не давав. Казав, що найцінніше те, до чого хлопці самі дійдуть а не те, що їм накинеться згори.

 

І хлопці дійсно самі доходили, дякуючи таким провідникам. як Січинський, Денис, Луць Курманович, або Орловський.

 

Іноді хор був дійсно знаменитий. Не забуду яке могутнє вражіння викликав він, коли я перший раз почув Ніжанковського "Гуляли" і "З окрушків". Провадив тоді цей хор мабуть Кирилович, що пізніше був катехитом у Коломиї.

 

Офіційним учителем співу в ґімназії був Бурґерт, мабуть чех, що, хоч довгі літа мешкав у Бережанах, ні нашої, ні польської мови не навчився. Це й було одною із причин, чому між молодшими учнями не мав тієї поваги, без якої учитель не може добре вчити. Спів був предметом надобовязковим, але всі знали, що директор любить співаків і тому всякий записувався на цей предмет, о скільки не був стопроцентовою "рибою" (фішом). Бурґерт зі скрипкою в руці, обтирав хустиночкою спочене чоло, вибивав такт ногою, то співав, то кричав, але з його інтервалів, пасажів та з сольфеджій все одно нічого не виходило. Користали тільки деякі, що мали окремий хист до співу, інші як нічого не вміли, так і не навчилися нічого.

 

Сам Бурґерт грав на трубці, хоча знав майже всі інструменти. Він настроював також фортепяни і провадив оркестру бережанської пожежної сторожі, що грала прямо жахливо. На тую тему мій дядько Льонгін Глібовицький, добрий знайомий Корнила Устіяновича і співробітник його "Зеркала", написав дотепну гумореску. В Бережанах — писав — бояться холєри. Як прийшла вістка, що вона надходить до Золочева, вийшла на рогачку міська делєґація під проводом краснорічивого бургомистра. Цей виголосив благальну промову, але як нараз заграла "пожежна банда", холєра дала ногам знати і — втікла! Гумореску видрукувала бережанська одноднівка і бережанці мали довгий час предмет для дотепів на отсю тему.

 

За те добре, навіть дуже добре вражіння залишив по собі селянський хор із Денисова під проводом свого пароха отця Вітошинського. Улаштував він концерт у бережанськім військовім касині. Співаки були всі в своїх денисівських одягах, в куртинах бронзової краски, багато нашиваних червоною та жовтою волічкою і в гарно вишиваних сорочках. Тільки отець Вітошинський, високий, статний, огрядний, 50-літний мужчина, виступив у так званій "папістиці", себто в довгому сурдуті так, як тоді наші священики вдягалися. Співали Денисівці пісні Воробкевича, але співали їх так по мистецьки, з таким відчуттям музичного змісту, з так знаменито вистудійованою динамікою, так були зіспівані, що хор їх звучав, як якийсь зачарований інструмент. Та ще співали вони без нот і на естраду виходили гарно й виразно.  Не було зайвих павз, ні нудного роздавання голосів. Один помах руки провідника і неслася пісня несилувана, природа.

 

"Не хочеться вірити — казали поляки — щоби це "хлопи" співали. Дивіться, до чого спосібний цей нарід!"

 

Був це перший такий високо мистецький селянський хор і тому прошу моїх читачів вибачити, що я трохи довше затримався на згадці про нього й дещо відбіг від теми.

 

Директор Куровський був захоплений Денисівцями. Казав, що й наші ґімназійцні хори моглиби дечого від них навчитися, а в першу чергу жертва поодиноких співаків у користь цілости хору, бо в ґімназійних хорах, що там казати, поодинокі співаки любили пописуватися або своїми дуже високими, або дуже низькими тонами.

 

Вертаючись до директора Куровського хочу підчеркнути одну риску його характеру, а саме його однакове відношення до всіх учеників без огляду на віру, національність і на клясову приналежність. Ґімназія була з польською мовою навчання, українська називалася "умовно обовязковою", себто хто записався  на неї, мусів ходити на години й учитися, але, як дістав кінцеву лиху ноту, то не повторював кляси, не "репетував". Ходили всі "греко-католики", не дивячись на партійні ріжниці, а з поляків лиш дехто. Директор Куровський заохочував їх, казав, що слід знати обі краєві мови, — приходив на години, й ніхто не міг йому закинути, що він цей предмет трактує як менче вартний. Так само приходив і то доволі часто, на недільні Служби Божі до церкви і бував на наших екзортах. Урядова мова в дирекції була польська, але як директор Куровський побачив, що якийсь батько-селянин не добре орудує нею, то балакав з ним по українськи. Бідний а спосібний ученик, українець так само, як і поляк діставав лєкцію, а в крайній біді добрий директор рятував неодного своїми власними грішми, але руками катехита, або господаря кляси. Не любив грати ролі добродія. В ґімназії поважний і тактовний, поза її мурами товариський і дотепний. Кажуть, що нераз любив геть поза північ посидіти в касині, або на якійсь забаві, але на другий день все таки перший прийшов до ґімназії і останній вийшов із неї. Словом була це людина виїмково добра і директор виїмково спосібний, справжній педаґоґ.

 

Дуже любив добрі дотепи і неодин його дотеп ходив по Бережанах.

 

Раз, пригадую собі, був з катехитом Соневицьким у його діда на вісті. Як відходили, послугач, що не давно став на службу, помагав гостям одягатися. Директор за послугу всунув йому в руку декілька "дрібних", хлопчисько не втерпів і став їx числити.

 

"А що? Є всі?" — спитав, підсміхаючися директор.

 

Це: "а що? Є всі" нераз пригадували собі бережанці. Куровський любив, щоби з його дотепів сміялися. Ми це знали, як звичайно ученики знають всі слабощі своїх учителів. І тому бувало, коли він учив математики в пятій класі, і говорив дотепи, то кляса не сміялася, а прямо реготала. Мистцем у сміху в тій класі був один старший учень, що вже перебув мутацію і співав грімким басом. Раз каже він до свого сусіда, а було це по третій годині зполудня перед Різдвом, "я трохи передрімаю ся, а як директор "пустить віца", то ти мене штуркни." При таблиці був якраз якийсь марний математик, що ніяк не міг дати собі раду з дробами. "Як же ти до пятої кляси дійшов і ненавчився дробів!" — скрикнув буцім перестрашений директор. І в цей мент злобний сусід штурхнув нашого баса і він заревів: "гу-гу-гу!"

 

Кляса задеревіла. Це було для неї таке несподіване, прикре, страшне, що всі дух у грудях заперли. Хвилина тишини, а тоді голос директора: "Тому, там, у передостанній лавці, щось мабуть страшного, або дуже дурного приснилося. Най вийде і най йому терціян дасть зимної води напитися!"

 

На тім і скінчилося. Ані кляса, ані ті, два автори невдатного жарту не потерпіли, тільки товариші довго не могли їм простити, що зробили таку прикрість нашому, всіми так дуже шановному директорові. Та ця пригода довго залишилась у памяті бережанських учнів у різних варіянтах.

 

(Д. б.)

 

[Краківські вісті, 22.12.1940]

 

Вісімдесяті роки в бережанській ґімназії.

 

"Зимовий ранок на селі", — це була тема, що її завдав нам у четвертій клясі, зимою, професор польської мови Альойзий Штайнер. Мені вона дуже подобалася, бо я любив село в кожній порі року, а зимою зокрема. Рішився я опрацювати цю тему віршем, і то в трьох сонетах.

 

Чому саме в такій саме формі? — спитаєте. А тому, що Міцкевичеві "Кримські сонети" вмів я на память і сонети вважав верхом поетичної форми. Це одно, а друге, — хлопці в четвертій ґімназійній класі люблять пориватися з мотикою на сонце: це, звичайно, час найменшої самокритики. Польської мови вчили нас добре, я володів нею знаменито, чому ж тоді не спробувати сонетів?

 

По довгих зусиллях два з них були готові. Але до третього вплів я соціяльний мотив про хлопську біду зимою, про голод і студінь і цього третього сонета ніяк не міг звязати з двома попередніми. Він був інший і куди гірший від тамтих. Завтра мали ми віддати зшитки, а нині пішов я до Яричевського. Він прочитав мені свою працю, переписану каліґрафічним письмом начисто кільканацять чотирострічкових строф, гладких, легких, дзвінких, — кілька зимових образків, кілька влучних порівнань і при іменниках самі влучно підібрані прикметники. У цих віршах розказував Яричевський, як то село будиться зі сну серед снігів і мряки, як позіхає димами зі стріх і коминів, як зиркає огнями, що розпалюють господині, щоб варити обід, як худоба ревом дає про себе знати і як з воріт виїзджають сані по дрова до лісу, або до міста на торг. Нараз "тра-а-ах!", лунає стріл, — знак, що в графських лісах починаються лови.

 

Я уважно прочитав цей вірш і похвалив за нього автора, хоч не любив, коли мене хвалили і не вмів хвалити інших, бо хто я такий, щоб мав право когось хвалити? Але своїх сонетів уже не скінчив, тільки завдання написав прозою.

 

Минуло яких десять днів, професор Штайнер приносить справлені зошити й каже:

 

— З тої пори, як мені в Дрогобичі польські завдання писав Іван Франко, я такої гарної праці, як оця, ще не мав.*)

 

Кляса зацікавилася, бо професор Штайнер не любив нікого хвалити, він дуже гостро оцінював домашні праці своїх учнів і загалом вдоволити цього гіркого і недовірчивого чоловіка було нелегко.

 

Хто ж це так догодив йому, що він його хвалить, і то так дуже? Над клясою повис великий знак питання.

 

— Найкраще завдання написав Яричевський, — заспокоїв нашу цікавість професор. — І написав його віршами, — говорив далі, — і такими гарними віршами, що я їх вам відчитаю.

 

Клясу напав наглий кашель, такий прикметний для вияву скритого глуму й критичної іронії, бо в клясі було декілька товаришів, що недолюблювали Яричевського.

 

Професор Штайнер знав дуже добре польську граматику та історію літератури з біоґрафіями письменників і змістами їхніх творів. Знав, де, коли й що про них понаписувати, він брався навіть докінчувати недописану драму Словацького, але не мав дару слова й читав так якось дивно, що ввесь приваб читаного твору під тиском його вимови кудись дівався. А все ж таки вже по першій строфі вірша Яричевського кашель у клясі ущух, бо навіть найбільші вороги Яричевського мусіли признати, що вірш був гарний і написаний бездоганно.

 

З тої пори Яричевський став відомий не тільки в ґімназії, але і в цілім місті, як признаний поет. Він іще вище носив голову і ще тяжче ходив, буцім йому нелегко було носити в голові таку безліч ямбів і трохеїв.

 

— Ось воно як! — казав до мене. — Хай знають, як мені легко було б стати їхнім поетом, але я всетаки писатиму для своїх і по свойому.

 

Слова дотримав і тільки раз спроневірився рідній літературі. Тоді, як був на студіях у Відні і тяжко борикався з бідою, написав по польськи сензаційну повість "Дзіка Ружичка". Друкував її у Відні місячними зшитками і з гонорарів за ті вшитки він деякий час жив, хоч ці гонорари були непристойно низькі.**).

 

Тоді, як Яричевський був відомим поетом у цілих Бере Жанах, від Посухови до Лісник і від Хаток до Сівка, на мене дивилися, як на "многонадійного маляра" в майбутності. Але вірші я також писав, тільки не в окремім альбомі, лиш на марґінесах книжок і зошитів, де вони й пропадали так само скоро й непомітно, як скоро й непомітно являлися зпід мого пера.

 

А все ж Таки мене куди більше манило до себе малярство. Гарна лінія профілю людської голови, граціозний рух кота, молодий жеребець у бігу захоплювали мене. Шовковий шум трави, розгойдані вітром білі берези, розігріті пні ялиць і гаряче літнє полудне — жили й розмовляли зі мною своєю таємною мовою. На краєвид міг я години дивитися, забуваючи про всіх і вся, хоч у цьому краєвиді нічого незвичайного й не було б, ні гip, ні водопадів, ні руїн старосвітських замків. Вузенькі смуги селянських нив, перекроєні полевою доріжкою, місток над річкою, що ледви слезить, самотній корчик, що ним вітер хитає, а там далеко десь темний вал Хмар, за Які котилося сонце, — такий собі звичайний, незамітний краєвид був нераз предметом Моєї малярської насолоди. Краски приваблювали мене не тільки в своїх гармонійних зіставленнях, у численних відтінях і переливах, але й кожна зокрема, сама-собою. Фіолєтова викликувала усмішку на вустах, зелена втишала нерви, синя — настроювала до мрій.

 

*) Pаз проф. Штайнер закликав мене до свого мешкання і показав мені два зшитки в бронзових окладинках; були це завдання, які йому писав своїм характеристичним письмом наш великий письменник. Жаль, що ніхто з нашого громадянства не добув їх тоді і не зберіг.

**) Це він сам мені розказував і навіть показував один зшиток тієї "Дзікої Ружички".

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 03.01.1941]

 

Краснопуща.

 

Від малої дитини мaв я нагоду дивитися на деякі гарні образи. По подільських дворах і приходствах ходив нiмецький маляр Швуґер, малюючи портрети, краєвиди й копії святих образів. Малював він також у мого діда в Крегульці, а коли дідо перенісся до Бережан, а пархію в Крегульці дістав мій батько, то Швуґep зимою заходив до нас і також малював, а я годинами цілими сидів при нім, затаївши дух, і дивився. Деякі образи Швуґера особливо з його молодих літ, були справді гарні.

 

У сусіда виховувався Юрко Райзнер. Співа у церковнім хорі і підготовлявся на сільського вчителя, бо дідо був тоді інспектором шкільним і не одного вчителя виховав та примістив у школі. Але цей Юрко виявляв такий малярський хист, що спів покинув і на вчителя не вчився, тільки, дякуючи Швуґерові, став малярем. По нім лишилося було в нашій родині декілька його справді дуже гарних праць. Але Юрко залюбився, оженився, прийшли діти, треба було заробляти, а що найпевніші заробітки знаходили тодішні наші малярі в церквах, то став він церковним малярем і на ширшу воду не виплив.

 

Учнем нашої ґімназії бачив я нераз у палатці ґрафа Потоцького в Раю нутра костелів і палат Ґриґлевського, "Віта Ствоша" (Файт Штосса), Матейка, родинні портрети Потоцьких та декілька цінних творів флямандських малярів.

 

Але найбільше тягнув мене до себе величавий іконостас у василіянськім манастирі в Краснопущі. Був це наш найближчий манастир і до нього ми, ученики нижчої ґімназії в Бережанах, ходили на святого Івана на відпуст.

 

З Бережан до Краснопущі було малощо не три милі, майже так само, як і з Поручина. Їхалося гостинцем у напрямі Золочева, попри Жуків, Урмань, Розгидів, до Пліхова, там переїздилося греблю і дряхлий місток, а тоді селом і вузенькою доріжкою доїздилося до манастиря. Хто їхав туди, на нудний краєвид нарікати не міг. Куди там! Це один із кращих шматків нашої батьківщини. Високі горби, глибокі яри, густі, дубові ліси, стави, як озера, села на пригірках зі старосвітськими церквами і з огрядними селянськими загородами, — чого ще більше прихожий, чи переїзжий від краєвиду забагати може! І біда не кидалася тут у вічі. Жито, пшениця, картопля, кукурудза, а до того гриби та ягоди в лісі, риба в ставах і ріках, а часом і пакосний дик, застуканий у шкоді, — якось люди жили і за Божою допомогою давали собі раду. У лахмітті мало кого бачилося, курман, куртина, зимою кожух, літом чисто випрана білизна, — усякий хотів по людськи виглядати.

 

Я дуже любив цю дорогу і, як тільки мав нагоду, радо їхав до Краснопущі.

 

Але з Поручина пішки було туди багато ближче. Щоб тільки дібратися до ліса, а тоді вже лісом, лісом ішлося так довго, поки нараз перед тобою не відкрилося широка, спадиста долина, з трьох боків окружена лісистими горбами. З середини тієї просторої долини підіймалася вгору величава трьохбанна деревляна церква, а за нею мурований, одноповерховий василіянський манастир.

 

Око, що довгий час не бачило нічого, крім густих пнів та зеленого мережива листя, нараз здивовано гляділо на чудовий краєвид і на єдину в нас таку величаву будівлю, як, краснопущецька церква з половини XVII. століття. Не знаю її вимірів, та думаю, що всі інші деревляні церкви, що їх я бачив, були куди менші й багато нижчі до того часу, поки її ґонтою критих бань не побив бережанський бляхар Померанц блискучою бляхою. Побиваючи, попсував шляхотну форму бань, а бляха, як матеріял, не заступила гідно колишньої сірої ґонти. Церква складалася тепер неначе з двох, незгармонізованих зі собою частин: з долішної, темносірої, деревляної і з горішньої, ясноблискучої, бляшаної. І ліхтарні під хрестами не були вже такі гарні, як колись: вони неначе змаліли й посліпли, а хрести на них трималися так якось непевно, що, казав би ти, ось-ось їх вітер поскидає вдолину.

 

Камяний манастир за церквою не звязувався з нею, але й не псував того могутнього вражіння, яке вона викликувала в душі захопленого глядача. Подобала на велитня, що майже триста літ перестояв на відшибі політичних і культурних рухів, як один із посередників між небом та землею. Приймав молитви цілої низки поколінь та в тихі, самотні ночі передавав їх до Бога.

 

Хто перший раз переступив поріг краснопущецької церкви, ставав здивований, а з грудей його добувався оклик захоплення: "ах!" Перед ним здіймалася велитенська, густо різьблена й суто-золочена стіна з численими високомистецькими образами — її славний іконостас. Бачив я їх чимало, між ними богородчанський, рогатинський і дрогобицький, але ні один із ним, як синтеза архітектури, різьби та малярства, не вражав мене так сильно й не залишив по собі такого відгуку, як краснопущецький.

 

Ажурові стовпи, густа плетінка виноградних віток, листків і китиць, а до того так люблені в нас соняшники, творили вибагливе тло й таку багату оправу для численних, високомистецьких образів, що кращої навіть уявити собі не було можна. З Божої ласки мистець проєктував цей архитвір і не будь-які різьбарі та малярі переводили його задум у діло.

 

Кажуть, що василіянська традиція зберегла була имена двох із них, але тільки імена і тільки двох, а працювати їх мусіло багато більше, бо це був твір великих розмірів і немалої праці. Та ще казали мені, що ці два були ченці, що молилися і працювали, а Бог помагав їм у їхній побожній роботі.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 10.02.1941]

 

Різьба краснопущенського іконостасу була суцільна, наш український барок, а в малюнках знати було два напрями, один, що навязував до минулого, а другий, що шукав звязків з "грядучим". Перший, назвім його консервативним, скривався у глибоко викроєних рамах, другий, так сказати б модерний, був на образах. Ці два напрямки не сварилися зі собою, а вдумчивий глядач признавав, що так воно й повиннo бути, бо що не творив би чоловік, творить він із двох понук, зі споминів про те, що було і з туги до чогось нового й невідомого. Те нове в краснопущанськім іконостасі найбільше кидалося в очі в його долішній частині, в намісних образах і в діяконських воротах. Намісні образи, Ісус Христос і Матір Божа були більш природної величини; мальовані широким пензлем, сильною і вправною рукою. Рисунoк бездоганний, слідне стремління до реального вітворення виідеалізованих постатей. Краски живі, ясні й чисті. Казав би хтось, що ті образи малював маляр не під нашим, часто-густо імлистим небом, лише під гарячим сонцем Італії. Але ж бо обличчя Матір-Божої так дуже нагадувало якусь нашу, ідеально гарну жінку, що мимохіть відкидалося таку гадку. "Ні, ні!" — казалося, — "це твір якогось таки нашого великого, лише передчасно забутого мистця". Так само гарні були два янголи на діяконських воротах. Направо білявий, а наліво чорнявий. Білявий синьоокий, кучерявий, з добрячою усмішкою на малинових устах, був наче втіленням найвищої, земської краси, чорнявий, вдумчивий і сумовитий натякав на якусь іншу, невідому нам красу, надземну. Царські ворота хотілося назвати не царськими, а прямо райськими, так гарні були вони й величаві. Величаві були Пантократор, Апостоли й Пророки, тільки празнички висіли зависоко, щоби можна їх було гідно оцінити.

 

 

В церкві нічого більше замітного не було, хоч би ще великі дереворити по стінах і олійні портрети Собіського, його жінки Марії та їхніх синів, що висіли на поручнях хорів. За те в захристії в шафах та скринях зберігалися дорогоцінні фелони й інші церковні ризи, ткані, вишивані й гаптовані руками двірських панночок. Манастир і церкву основував Іван Собіський, що по мамі був посвоячений з українським родом Даниловичів.

 

Не знаю, чи є де такий замок, старий панський двір, або манастир, щоб не мав своїх переказів та лєґенд. Бог знає звідки вони беруться. Одні, як зелений мох виростають на сірих дахах, інші, як корчики лози, або берези прозябають із скалубин мурів, ще інші семибарвною веселкою мерехтять над банями церков.

 

І краснопущенський манастир мав свої лєґенди про свої заснування.

 

Першим ігуменом манастиря був Ґедеон Буйницький.

 

Він то мабуть спровадив зі Львова малярів, підшукав різьбарів та позолотників і протягом десяти літ зготовлено славний краснопущецький іконостас. В манастирі зібрано також чимало книг та рукописів. Деякий час відбувалися тут і теольоґічні виклади, а у великий піст приїздив митрополит на так звані "реколєкції", бо мало де можна було так всеціло забути про суєту мірську й про злобу дня, як у Kpaснопущі. Був це якийсь свій, окремий світ, дуже далекий від широкого грішного світа, але це замкнутий у зимних мурах, де душа леденіє, а тісно звязаний з природою, — первісною, багатою, гарною. Душа в ній купалася, неначе в купелі цілющій, обновлювалася, кріпшала.

 

Коли я був учнем бережанської ґімназії, колишня слава Краснопущі помітно меркла й марніла. Поломані плоти й паркани, побиті шиби в вікнах, позривані ґонти з дахів.

 

Двох-трьох зреформованих Василіян мовчки снувалося по широких просторах манастирської оселі, церкву після Служби Божої зачинювано, до манастирської брами годі було достукатися.

 

Тільки на святого Івана Краснопуща оживала. Широка долина роїлася від возів, людей і коней, будки й буди, повні всякого краму, мов гриби виростали з землі через ніч, крик, шум, гамір, наче повінь весною. Куртини й курмани, димки й вибиванки, шалінові хустки, вивязані як турбани турецькі, а поміж ними ґранатові жупани й свити, підперезані бучацькими поясами, високі, сиві, баранкові шапки "на завісах", чоботи з підківками — це поморянські міщани добули зі скринь старосвітську ношу своїх предків. Їх жінки поприходили також у немодних темносиніх капотах з великими ковнірами, а на шиї понавішували рясні шнурки коралів з дукачами. Як побачили ви таку пару, його з кривою палицею, завішеною на лівій руці, і з табакеркою в правиці, а її з хустинкою і молитовником, то здавалося вам, що минувшина пригадує теперішності своє колишнє багацтво і красу.

 

Мене й тут тягнуло до буди з образами.

 

Показалися ще старі, кольоровані дереворити й літоґрафії, часом навіть заблукався якийсь образ, але більшість це були нецікаві заграничні т. зв. олійні друки.

 

Крім селян і міщан приїздили й приходили на відпуст до Краснопущі також і священичі та учительські родини. "Їмості" з Жукова, Поручина, Урманя, Бишок, Конюх, Розгадoвa, Потутор, Поморян та інших сіл і містечок привозили собою варене й печене, бо в манастирі тільки їх чоловіки діставали обід, і то не дуже розкішний. Жінки розтаборювалися в якійсь кімнатці при дверях до манастиря і там по Богослужбі кріпилися та відпочивали, розмовляючи живо й весело. Після вечірні роз'їздилися. Скрипіли візки на ресорах, калатали вози, торохтів урманський повіз, виїжджаючи на гостинець. Краснопуща зі своїми пустими келіями і чудовим, мов золота зява, іконостасом, проживши один гамірливий день, окутувалися темнозеленою мантією дерев. Зітхала до зоряного неба й засипляла.

 

Тямлю останнього краснопущенського переформованого ігумена. Називався Федоренчук.

 

Невеличкого росту, сухорлявий, у чорній рясі, на якій можна було доглянути всілякі краски, лиш чорної найменше. Гостинним і розмовним годі було його назвати. Ніяк було договоритися, щоб гостеві казав дати квасного молока й шматок хліба. Треба було мати перекуску зі собою, бо ігумен нарікав на недорід паші, на лиху челядь, на погані часи. Нарікав також на "дятлів", що довбуть ґонти і то ген високо на банях церкви, куди важко дістатися, щоб поправити дах.

 

Люди вважали його диваком, відлюдком і скупарем, а він тимчасом гріш до гроша складав, щоб побити бляхою церкву і замість деревляних підвалин, покласти мурований фундамент.

 

Аж і сповнилася його мрія. Церква вилискувала бляхою до сонця і твердо стояла на камянім підмурівку.

 

Аж одної днини, паламар не погасив якслід свічок по Службі Божій і церква разом із іконостасом спалахнула і згоріла до тла, як жертвенна ватра.

 

Так пропав один із цінних, невіджалуваних памятників нашого мистецтва.

 

Це вже була не лєґенда, а сумна правда.

 

Бідний Федоренчук!

 

[Краківські вісті, 16.02.1941]

 

Наш катехит.

 

Заступником директора Куровського був наш катехит, отець Михайло Соневицький, широко й далеко відомий педаґоґ та опікун молоді. Високий, огрядний, повновидий, все гладко виголений і гарно та чисто одягнений, належав до тих нечисленних людей, що без них, здавалося, не лише Бережани, але й цілий світ не міг би істнувати. Такої гадки були по крайній мірі ми, його учні. Без нього сумно було б і в ґімназії, й у місті, без нього всі ми почувалися б сиротами, бо не було б до кого звернутися за допомогою і порадою. Часто-густо навіть звертатися не треба було, бо отець совітник, Бог знає звідки, знав про кожний прикрий випадок, про кожну халепу, в яку попав його ученик, і рятував його, не чекаючи, аж він прийде й попросить. А як прийшов, то отець совітник зустрічав його словами: "Знаю, знаю, не потребуєш мені казати, брате". І, якщо петент із власної вини попав у біду, то починалася коротка, але дуже переконлива наука, а якщо провина була не малої міри, то наука переходила в догану, висловлену голосом грізним і сердитим, — таким, що "душа виновникові в пяти втікала".

 

Але нераз голос цей змінявся, з грізного, ставав лагідним і спочутливим.

 

"Уважай же, щоб мені того більше не було, моцюмпане".

 

Це "моцюмпане" попадалося рідко, але все-ж таки попадалося, як залишок з якихось то давніх, дуже давніх часів.

 

Кільки літ мав отець Соневицький, того ніхто з нас не змів би сказати й про те мабуть ніхто й не думав. Як сокира відскакує від твердого дуба, так, здавалося, час відскакував від нього. Літа не імалися його. Лице гладке, очі ясні, хід жвавий, рухи живі, невже-ж так виглядає старий чоловік? А все ж таки отець Соневицький був катехитом мого батька — молодим, значиться, за моїх часів не міг бути. Але старостю своєю не хвалився, і я не пригадую собі, щоб він коли покликувався на неї. Навпаки, здавалося, що він хоче бути і є вічно молодим і що саме тому молодь розуміє його, а він її. Бувало, як розсердиться у клясі, як крикне, стукне ногою і кулаком вдарить об катедру, то кляса завмирала й деревіла. Так ми собі уявляли розсердженого Зевеса.

 

Але сердитість тая ніколи не тривала довго. Хвилина — і кров відпливала з його обличчя, очі лагідніли, на вустах являлася добряча, вибачлива усмішка. Ще трохи — й отець совітник розказував щось із своєї багатої життєвої "практики", часто-густо так дотепно, що кляса сміялася сердечно, забуваючи про ту тривогу, що її перед хвилиною переживала.

 

Отець катехит мав звичайно останні дві годині. Коли ж він в годині восьмій ішов з церкви не на снідання до хати, а до ґімназії, то це був знак, що директор виїхав кудись, або занедужав і він буде його заступати. Пословиця: "як кота нема, то миші гуляють" не мала тоді ніякого приміщення. Життя в ґімназії йшло, як швайцарський, точний годинник; заступника слухали таксамо, як і самого директора, хоч і вчителі й ученики добре знали, що він, хоч би навіть хтось провинився, директорові того не скаже. Катехит Соневицький по своїй природі був не прокуратор, лиш оборонець. Не тільки він і директор, але й їхні родини жили з собою у щирій приязні. З деякими професорами наш катехит дружив, з іншими жив у добрій злагоді. Не пригадую собі, щоб з ким ворогував. Тому-то, як просив за котрогось із своїх учеників, то мало хто йому відмовляв.

 

[Краківські вісті, 24.02.1941]

 

Був тільки один, а саме проф. Шпіцер, котрого навіть Соневицький мабуть ніколи не просив, а директор також ні. Знали, що він того не любить і що ніяка просьба не поможе, лиш скорше зашкодить. Був це "камянний професор". Учив знаменито, вимагав багато, не всміхнувся ніколи, хіба іронічно, жартів не знав.

 

Тяжко було знайти так неподібних до себе людей, і з вигляду, і з вдачі, як він і Соневицький. Два овіти, дві інші породи. Шпіцер, як той кіт, ходив одинцем, Соневицького всі бачили в товаристві, — як не старших, то учеників. Нераз кілька провадило його. Розмовляв з ними свобідно, жартував і, жартуючи, вчив, — вчив найвищої науки, науки життя. Не було в тій науці ані якоісь окремої системи, ні проґрами, не було охоти виховувати ідеалістів, ані позитивістів. Виховник хотів бачити тільки здорове морально й фізично покоління, яке вміло б собі в світі дати раду в тих, як звичайно кажеться, тяжких часах.

 

Великою нашою хибою вважав він брак товариської оглади і недостачу так званих форм. Це, на його гадку, відбирало нашому молодому чоловікові певність себе і, в порівнанні з сусідською молоддю, провадило до небажаного й шкідливого почуття меншевартости. Від цього почуття до національної байдужности, або й до апостазії, було вже недалеко. Тому-то при кождій нагоді звертав він увагу на товариські форми.

 

Пригадую собі, якось одного разу розказував нам, як-то він одного молодого чоловіка возив свататись. Панночка була гарна, добра, освічена і з доброго роду. То що ж! Попросили до обіду, а кандидат на мужа як став сьорбати борщ, їcти ножем рибу та ніж до вуст пхати, то нічого з того сватання не вийшло.

 

"Мною аж підкидало на кріслі", — скінчив отець совітник. — "Печеніг і — годі! Коли б я знав, що він такий, був би з ним не їхав. Шукай собі такого свата, як ти сам. Пощо мені сорому набиратися".

 

Оповідання було живе, як новеля, ілюстроване рухами й показом, як то жених не вмів собі дати ради з волоським макароном, як дув на чорну каву й скільки хліба накришив при своїх тарелях. Ми слухали й сміялися сердечно. І мабуть ніодин із нас тих гріхів, що герой оповідання, не поповнив уже в своїм житті.

 

Наш катехит був великим ворогом нікотини. Тютюн уважав за один із найбільших гріхів молоді й причиною нeодного лиха. Знав, що курити вчаться звичайно молоді хлопці, часто-густо вже навіть у першій ґімназійній клясі. Тому-то й розказував нам, як то такий молодий курець з папіроскою в руці заснув. Папіроска висунулася на постіль, постіль затлілася, а що в тім віці хлопці мають звичайно твердий сон, так і наш безталанник збудився лише тоді, як усе ліжко стояло в огні. Якось цю пожежу вгасили, але передчасний курець мусів кинути школу й їхати додому, бо батьки його були бідні й не могли йому купити ні нового вбрання, ні книжок, а вчителі також не дуже то добрим оком дивилися на нього.

 

І це оповідання було настільки живе й плястичне, що неодного відстрашило від курення.

 

Перед їздою на великодні свята роказував нам отець Соневицький, як то раз їхали "такі, вважаєш, шкубенти" на возі й позакурювали собі "дзиґара", буцім якісь пани. Котрийсь кинув "з вервою" недокурок, але попав не поза драбину, а на віз. Запалилася солома, а що в полі не було чим огня гасити, то віз згорів, мов ватра. Добре, що коні повипрягали.

 

"Можна собі подумати, як тих хлопців батько й мати вітали. Я в їх шкурі не хотів би бути. І всім того також не бажаю".

 

(Д. б.).

 

[Краківські вісті, 02.03.1941]

 

Був де предмет услівно обовязковий, себто, хто записався на нього, повинен був пильно на години ходити й учити, бо як ні, то міг дістати гіршу ноту з пильности.

 

 

Записувалися греко-католики, з поляків зголошувався іноді якийсь, один або двох, а з жидів не пригадую собі ніодного.

 

На науку призначували останню годину, рано, або пополудні, тоді, як учні були вже перетомлені наукою. Поляки і жиди йшли на обід, а ми ще мусіли одну годину сидіти в клячі. Вони нам "моркву стругали", ось мовляв, ми вже собі йдемо, а ви ще мусите годину сидіти, за кару, що ви "русини". Тодішні підручники до науки рідної мови були не найкращі. Усякі "уступи" з історії, природи, описи чужих країв та виїмки з творів рідної літератури віршем і прозою. Читали ми їх, дещо пояснював нам учитель, а кращі поезії виучували на память і деклямували.

 

Катехит о. Соневицький україністом не був, учив по власній уподобі, але мав такі твори, що ними щиро переймався, як Шашкевича "Цвітка дрібная", "Бандурист", "Псальми Русланові", або Шевченкові "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!" Умів їх на память і силкувався деклямувати з чуттям та експресією, що йому не все вдавалося, бо легко попадав у тон воскресного канону, або страстних екзорт.

 

Зате знав він особисто деяких письменників, як ось Миколу Устіяновича, Антона Могильницького, Дениса знад Серету та розказував нам деякі події з їхнього життя, що нас немало цікавило й заохочувало до уваги й науки, тим більше, що наш катехит і тут умів блиснути своїм дотепом і гумором. Таким чином помагав нам перенестися в часи Маркіяна Шашкевича і в події сорок восьмого року. Від нього чули ми про перемиського крилошанина Івана Могильницького і про тамошнього владику Івана Снігурського, про Йосифа Левицького, котрого "Дзвін" у Шклі робився, про Йосифа Лозинського, що 1846 p. видав "Граматику руської мови", і про голову Руської Ради, Григорія Яхимовича. Від отця Соневицького довідалися ми про зїзд руських учених 1848 р., про батальйон "Руських Стрільців", про бомбардування Львова і про полк наших добровольців 1849 р.

 

Увесь цей історичний матеріял подавав нам катехін не у формі викладів, а принагідно, як спомини із давніх часів. Деякі з тих споминів, як прим. про бомбардування Львова залишилися мені в памяті до нині, тим більше, що моя бабуня розказувала дуже живо про цю саму подію. Вона приїхала до Львова й примірювала сукню у кравця, як нараз луснув стріл і куля попала в бочку з водою, що стояла в сінях. Так само донині памятаю оповідання о. Соневицького, як то пізніший крилошанин і парох Липиці, а тодішній молодий ученик ґімназії, о. Макогонський, стояв на варті на розі бережанського ратуша зі здоровезною палюгою замість кріса.

 

Завдяки таким картинкам, що їх отець катехит вмів живо малювати, години нашої мови минали нам нераз навіть скоренько й ми не жаліли, що разом із товаришами поляками й жидами не пішли на обід, тільки залишились у клясі ще на одну годину „"а кару, що родилися русинами".

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 23.03.1941]

 

Поганіше було з граматикою, хоч підручник д-ра Михайла Осадци (з 1876 р.) у перерібці О. Лепкого та Й. Онишкевича був куди кращий від усіх т. зв. виписів. Але при науці граматики не було нагоди до споминів та оповідань о. катехита, треба було правил мови вивчитися на память і на тому край. Не легко приходилося нам засвоювати собі правила етимольоґічного правопису, де писати "йор", "йори", "ять", де "і" з коромеслом, а де "о" під дашком, "щоб не затекло". Але що правила ті були добре оформлені, то вже у третій клясі писали ми доволі правильно, а деякі з нас майже без похибок. Найважніше — зналося як треба було писати.

 

А все ж таки фонетику вважали ми своїм і то більше поступовим правописом і радо читали "Правду" й ті нечисленні тоді книжки, що були друковані фонетично. І ось у четвертій клясі каже раз до мене Яричевський: "Пощо нам тих "йорів" та "ятів", напишім завдання фонетикою. І ми написали.

 

Минуло яких два тижні, приносить отець катехит справлені сшитки до кляси й каже: "Такі добрі ученики, все мають з руської мови відзначаючу ноту і ось їм до голови стрілила фонетика".

 

Ми себто я і Яричевський схилили голови як мога низько, бо боялися, що отець катехит стане гніватися на нас. Проте він говорив дальше спокійно:

 

"Усі культурні народи, німці, французи й анґлійці, пишуть етимольоґічно і навіть їм на гадку не прийде фонетизувати свій правопис, тільки лінивий русин не хоче вивчитися тих декілька знаків, без яких ніяк не можна граматично писати...

 

Візьміть же, — звернувся до нас — і перепишіть свої завдання так, як Бог приказав і на другий раз не робіть мені таких дурниць".

 

Ясно, що ми не противились, бо й не думали починати боротьбу за фонетику, тільки з хлопячої цікавости затіяли таку штуку. Кажуть, що в декілька літ пізніше, коли запровадили в школах фонетичний правопис, то двох "твердих" написали завдання етимольоґією. Отець катехит викричався на них, бо казав, що то не такі дурні, як вони, лише мудрі люди у Львові та Відні зреформували правопис і тим новим, фонетичним правописом, а не перестарілою етимольоґією слід писати...

 

Наш катехит був лєґалістом.

 

Від нашого катехита, пізнішого шамбеляна, довідалися ми, яку то долю й недолю переходила наука нашої мови в середніх школах у Галичині. Він розказав нам, як наші предки в петиції з 19. IV. 1848 р. до цісаря Фердинанда просили, щоб у вищих (середніх) школах нашій мові "призволено таке розширення, яке єсть одвічним рускій людности".

 

У відповіді на це прохання було сказано, що наша мова в свому теперішньому розвою ще не годиться до викладів і тому спершу мусить бути креована катедра при університеті, щоб молодь могла навчитися своєї мови.

 

А покищо міністерство просвіти у вересні того самого року (1848) завело мову польську в усіх ґімназіях Галичини й у львівській академії. А найдивніше, що сталося це на внесок намісника Вацлава Залєського (Вацлава з Олеська), того самого, що так пильно збірав наші етноґрафічні матеріяли та який на привітальне слово нашого посла Івана Жуківського відповів, що він родився на цій землі, що ця мова була першою, якою він у дитинстві довший час балакав та що він "русинам не дасть зробити кривди".

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 30.03.1941]

 

"Pycини", зневірені до намісника, вислали депутацію до цісаря до Ольміну, яка домагалася поділу Галичини на "руську" й польську і заведення "руської" мови в усіх школах "руської" частини краю.

 

На це прохання прийшов дозвіл учити тією мовою лише peліґії, а всі інші предмети німецькою мовою. Відтак запроваджено "руську" мову як обовязковий предмет навчання для всіх учнів "русинів" і поляків Східньої Галичини. Тривало це до 1857 р. Тоді то з обовязкової стала наша мова "взглядно обовязковою", себто кожний ученик міг вибрати собі мову, якої хоче вчитися: "руську" або польську. Десять літ пізніше (1868) всі мусіли вчитися польської мови, а "руської" тільки той, хто хотів.

 

І з обрядом нашим у ґімназіях східньої частини краю також різно бувало. Якийсь час учні греко-католики мусіли перше вислухати відправи в костелі, а щолиш тоді могли йти на Службу Божу в церкві.

 

Для нас були це події давно минулих днів, а для шамбеляна в отсих подіях скривалися спомини свіжі й болючі, мов незагоєні рани. Він не роздряпував їх, говорив стримано й якомога спокійно, буцім воно так і мало бути, але ми чули, як під тим спокійним плесом хвилювало й бурлило почуття кривди й облуди. А відчували ми це тим живiше, що шамбелян, про що вже була згадка, мав незвичайно бистру память, він ніколи не помилився, ані в датах, ані в прізвищах, чи іменах дієвих осіб. Після конференції він без нотеса кожному свому учневі міг сказати, з якого предмету він "виказаний" і з якого йому грозить зла нота.

 

Коли ж дехто з моїх товаришів нарікав, що не має памяти, то шамбелян сердився: "Не маєш, бо не хочеш мати. Память треба вправляти, як вправляєшся у грі на скрипці, або на фортепяні. А може ти дитиною пив алькоголь, або курив папіроски? Стрібуй, давай псюкові горівку, a побачиш, який з нього виросте песячий ідіот! Навіть не признавайся, небоже, що ти безпамятний, бо це нам, як народові, не приносить чести. Та воно бачите так: щоби щось тямити, треба в першу чергу хотіти затямити, коли ж ти дивишся у книжку, або на професора, як він викладає, а думками лихий зна куди блукаєш, то певно, що ані з книжки, ані з викладу не скористаєш. А потім виправдуєш себе, що ти памяти не маєш. От воно як, моцюм панє!"

 

"Попові дзвонять, попадю з села гонять". — Ці слова, як не мож краще, очеркували безталанну долю вдів і сиріт по наших священиках.

 

Доволі рідко складалося так, що вдовиця мала трохи, призбираного гроша, попродала зайвий живий та мертвий інвентар, купила собі таки в тім самім селі, де був парохом її муж, кілька морґів поля, побудувалася й жила там аж до смерти. Поле давало хліб, корови молоко, пасіка мід, город ярину, сад овочі — біди й недостатку не знала. У неділі й свята ходила до церкви, два-три рази врік влаштовувала поминки по покійнім, нарід поважав її й називав "старою їмостею", щоб відрізнити від нової, "молодої".

 

Але, як кажу, бувало це мало коли — виїмково; звичайно вдовиця, якщо мала вже діти на своїх становищах, то їхала до котрогось сина, або до доньки, а як залишилася з дрібними сиротами, то треба було розпрощатися з селом і перенестися до найближчого міста, де була ґімназія, щоби цей дріб виховати й вивести в люди. Продавалося тоді бричку й залубні наслідникові, а вози, плуги й борони, як не йому, то селянам, випродувалося худобу й коні і з одною коровою та якою там свинкою переїздилося до міста на новосілля. Добре, якщо можна було купити на передмісті яку дряхлу хатину з ошкленим ґаночком і з кількома деревцями коло плота, се таки зналося, що є свій власний дах над головою, а як ні, то наймалося що найдешевше мешкання десь на відшибі від міського гамору й руху та починалося новий стан життя.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 06.04.1941]

 

(О. шамбелян)

 

Вдові по священику, коли приходилось покидати село та йти до міста, не було так легко. На селі було все своє, а в місті не лише на харчі витрачувалося багацько, але й на одяги. На селі, при хаті, можна було будь що накинути на себе, а в місті, все таки треба було якось вдягнутись, щоби люди на язики не брали. Місто селові не рівня! То тільки так здалеку здається, що в місті краще жити.

 

І їмость навіть не счулася, коли кінчилася та невеличка готівка, яку вона привезла із собою по ліквідації свойого сільського господарства. Жий з чого хочеш! Вдовина платня була смішно, а, краще сказати, сумно мала. От на дрібні видатки та й тільки! А тут жий та ще й діти посилай до школи. І книжку купи і зшиток і чобіт підзолюй, чи мало ще чого треба тим дітиськам? А вони навіть не питаються, звідки мама гроші на них бере. Літом по горах спинаються, зимою по леду совгаються, вони ж на те й діти.

 

І зажурена їмость кивалася як верба над потоком. Що там ще можна було із золота продати, продавала, але й того не на довго ставало, залишався останній рятунок — ґімназистів на станцію брати. Жили з того другі, проживе й вона. З олівцем у руці можна якось на своє вийти. Щоб тільки добрих хлопців дістати, не дуже бідних і не дуже збиточних, та ще таких, щоб вчилися не найгірше, бо як їм будуть двійки грозити, то батьки на інші станції перенесуть.

 

І тут-тo вже ціла надія на отця шамбеляна. Ніхто так не знав вдовиної біди і ніхто так не вмів порятувати вдовицю в її горю, як він. І учеників добрих післав і на конференціях обстоював за ними і самої станції перед господарями кляс боронив, словом бідній удові не дав кривди зробити. "Це моя своячка, вважаєте" — казав, якщо інших арґументів було замало.

 

І не тільки те. Як сирота дівчина підросла, шамбелян часто-густо висватав її за питомця, або за якогось іншого молодого надійного чоловіка. А робив це так, що ніхто й не догадався, аж його задум здійснився. "Бо то, вважаєш, тільки сир відкладений добрий. Маєш женитися, то женися мені зараз, не чекай аж люди розібють, бо вони на те такі ласі, як каня на дощ. А якщо тобі важко розпрощатися з кавалєрським станом, то йди, небоже, в штовбур, як салата в жидівськім городі. Терціюм нон датур, моцюмпанє!

 

Скільки доброго шамбелян нашим вдовам і сиротам зробив, того мабуть і на воловій шкурі не списав би, але, щоби він кому пошкодив, такого ніхто з нас не чував. Ніколи!

 

Зокрема піклувався о. шамбелян бережанською бурсою. Вона завдячувала свій початок одному з тамошніх ґімназійних учителів, Іванові Волчукові.

 

Був це шкільний товариш мого батька. Селянський, чи дяківський син, скінчив ґімназію в Бережанах, а потім фільософію у Львові й дістав суплєнтуру там, де сам до ґімназії ходив. Пригадав собі, як то він тут колись бідував і щоби його учні такої біди не терпіли, хотів зібрати гроші й побудувати для них бурсу, хоч не таку велику й пишну, як мали поляки (бурса ім. Якубовського), а все ж таки свій власний кут, до якого могли би ховатися перед крайньою бідою.

 

(Д. б.)

 

[Краківські вісті, 13.04.1941]

13.04.1941