Хто були Бесси, жителї наших гір в ІІ-ім віцї по Христї?

(Исторична студія.)

 

Дивне якесь чуство огортає кождого Русина, коли прийдесь єму читати яку "исторію" рідного краю. Всюди початки тої исторії відносять ся до року 862, т. є. до часу, коли Варяги стали панувати в наших землях; давнїйшій, незмірно поучаючій період нашої минувшости — цїлі тисячолїтя перед Руриком — збувають ся загальними фразами, і то ще звичайно на одній або на двох картках паперу. Тай на тих двох картках більше говорить ся о Славянах взагалї, як о ріднім краю в подрібности.

 

Звичайно у нас кажуть: исторія народів, що в старину жили на нашій земли — исторія Скитів, Ґетів, Сарматів, Гунів і т. д. — нерозяснена ще доволї наукою, ще Нїмцї Zeuss, Müllenhoff і Roesler не сказали в тім предметї послїдного слова або заявились виразно проти славяньства наведених народів.

 

Тоту несмілість чи добродушність в справах нашої старини використовують Нїмцї знаменито. От оден такій примір. Учений Kap. Мілєнгоф в розправі "Die Geten" остро полємізує з Ґрімом зa те, що послїдній назвав Ґетів народом нїмецким; на численних примірах виказав Мілєнгоф, що Ґети мусїли бути Славянами. Але як-би настрашившись власних виводів радить вкінци Мілєнгоф, щоби Нїмцї тої справи в користь Славян дальше не розмазували. "Ґети нехай будуть собі Ґетами, і нїчим иншим, се для нас Нїмцїв найвигіднїйше" ¹⁾ і мимо так явної тенденційности нїмецких учених, ми все ще ждемо на якісь результати нїмецкої науки в відношеню до нашого краю, ждемо, як каже Шевченко, щоб Нїмець росказав нам нашу исторію...

 

Знамениті слїдителї славяньскої старини, Чех Шафарик і Великорос Погодин, инакше глядїли на историчні справи. Шафарик взиває Русинів, щоби для виясненя своєї старини самі брались за дїло; обізнані з місцевостью і своєю исторією зможуть Русини рішити спірні питаня що-до свого краю далеко лучше, як хто чужій. Мисль тоту висказує особливо при обговореню ґeoґрафії Птолемея, при вичислюваню племен, що в II-ім віцї по Хр. замешкували простори нашої землї ²⁾.

 

И Погодин в богато випадках чув ся безсильним до порішеня навіть новійших историчних питань, тому взиває "містних изслїдователей" до спільної помочи при виясненю старини ³⁾.

 

Дорога, вказана Шафариком і Погодином, єдино повести може до цїли. Щоби н. пр. виказати племенну єдність межи Ґетами а Русинами, треба не лиш зібрати самі сухі дати з ґетскої исторії, але виказати через паралєлю спільність межи Ґетами а Русинами в язицї, в митольоґії, звичаях, в характері народнім, треба знати при тім докладно топоґрафічні назви нашого краю, a передовсїм знати исторію галицкого княжества, в склад котрого війшла була давна земля Ґетів. Очевидно, що такого спеціяльного знаня жаден Нїмець, хоч-би як учений, мати не може.

 

В однім з попередних артикулів виказав я, що головний бог Ґетів Зальма знаний був нашим предкам і слїди культу того бога доховались до нинї в Галичинї і на Поділю в великоднім Зельманї. Подібних паралєль, що виказують тяглість историчну Ґетів-Русинів, наведу в дальших розправах ще богато, a се буде наглядним доказом, що лиш у Русинів найти можна достаточний матеріял доводовий для оцїненя, чи племена, що колись жили в сїй земли, були чужинцями, чи приналежали до одного з нами народу.

 

І теперішня моя розправа про Бессів (Бісів) тїсно звязана з исторією нашого краю. Нарід той в ученім світї зовсїм запізнаний, забутий, а однак займав він колись перворядне становище посеред Славян именно в I-ім і ІІ-ім віцї по Хр., коли в наддунайских сторонах відбувались борби Римлян з Славянами, а відтак Славяне переселитись мусїли на північ від Карпат.

 

Найстарша згадка про Бессів, званих також Сатрами, відносить ся до V-го віку перед Рождеством Христа. Геродот при описї війни Персів з Греками згадує о пробуваню Ксерксеса в Тракії (нинїшній Болгарії) і подає при сїй нагодї таку звістку ⁴⁾: "Трацкі племена, що жили над морем, товаришили Ксерксесови на кораблях; инші, в серединї краю — винявши Сатрів — мусїли ити за ним пішо. О скілько знаємо, Сатри тоті не були доси нїкому підвладні; аж до мого часу они, одні з посеред Траків, були завсїгди свобідні. Замешкують високі гори покриті всїляким деревєм і снїгами, в війнї зачисляють ся до найхоробрійших. В их посїданю находить ся оракул Діониса, уміщений на найвисших горах. Служителї святинї зовуть ся Бессами; оракули оголошує, рівно як в Дельфах, одна віщунка — оракули ясні, не так двозначні як дельфійскі."

 

З Геродотового представленя виходить, що назва Бессів з-разу не була народною, лише служила на означенє віщунів при святини Діониса. Аж в пізнїйших часах, коли ті віщуни часто ставали на чолї народу і прославились яко вожди-герої в численних войнах, назва Бессів витискати стала назву Сатрів і сталась опісля вже загально звістною в Европі.

 

Сатри-Бесси жили в полудневій Болгаpiї в так званих горах Родопских. Они знані були Грекам з найдавнїйших часів, про них писав ґеоґраф Гекатей з Мілєту, що жив на 500 лїт перед Христом ⁵⁾. Послїдній раз згадують ся Сатри в війску Александра Великого під именем Satriani⁶⁾.

 

В старинній исторії, особливо народів на всходї Европи, замічаємо той появ, що назви народні часто зміняють ся, або що оден нарід именує ся рівночасно двома і більше назвами. Походить се з того, що назви брані були раз після місцевости, то знов після характеристичної цїхи узброєня або убраня, a навіть після головного культу реліґійного, і Сатри-Бесси мали більше таких народних назв.

 

Тукидид, сучасник Геродота, але лїтами молодшій, написав исторію війни пельопонескої і атеньскої, в котрій згадує про жителїв Родопи. Слова єго дуже важні, бо-ж був він потомком з королевскої трацкої родини, про-те як найлучше обізнаний з тамошними відношенями. Пpo Сатрів пише він так⁷⁾: "Траки гірняки, нарід свобідний, зовуть себе Діями; они узброєні в короткі мечі і по найбільшій части замешкують гори Родопскі."

 

Так отже для одного народу маємо три назви: Сатри, Дії, Бесси. Про Діїв знає і Тацит, историк з І-го віку по Христї; він их називає сильним народом (Dii — valida natio), але додає, що за-для лихого узброєня і незгоди межи вождами не могли они устоятись супроти римского оружія ⁸⁾. Пліній, писатель також з І-го віку по Хр., говорить о численних именах Бессів (Bessorum, multa nomina), а одно их племя наводить під именем Diobessi ⁹⁾.

 

Постараюсь тоті назви вияснити.

 

Назва Сатри взята від узброєня; в альбаньскім язицї доховалось до нинї слово сатир в значеню ніж, меч ¹⁰⁾.

 

Найцїкавійшою є назва Дії. Толкують єї з латиньского язика в значеню "боги", але трудно порозуміти, длячого Тукидид, пишучи для Греків, мав би звати той нарід з-латиньска. Та й якаж мисль була би в тім, називати всїх Сатрів богами?

 

Причина назви Дії лежить в культї головного бога Бессів. Бог той звив ся Діо або Дій — очевидно той сам бог, котрого почитали ще і в пізнїйших часах поганьскі Русини. (В Откровенію св. Апостол і в Слові Христолюбца сказано о Русинах: "мняще боги многи Перуна і Хорса, Дия і Трояна" ¹¹⁾.

 

Дій язиково не може бути що иншого, як лиш грецке Ζεύς (gen. Διός), латиньске Diespiter (Юпітер); назва означала первістно самого найвисшого бога.

 

Зевс Греків мав придаткову назву Елєвтерос (свобідний), подібно як Юпітер римскій звав ся другим именем Liber. Дій, бог Бессів, мав також друге имя — Сабадій¹²⁾. І нефільольоґ відгадає легко, що те Сабадій єсть славяньске слово свобода¹³⁾; просте перетолкованє латиньского Liber-а грецкого Елєвтерос. Пісни співані в честь Сабадія були веселі, сміховинні, стояли в звязи з обходом виноградного свята; думаю, що і то не буде простий лиш припадок, що подібні веселі пісни і доси у Русинів зовуть ся сабадашками¹⁴⁾.

 

¹⁾ "Die Geten" в Allgemeine Encyklopedie Von Erech und Gruber ст. 464.

²⁾ Шафарика Славяньскі Старинности, т. І., §. 10.

³⁾ Изслїдованія о русской исторіи т. IV., ст. 303.

⁴⁾ Геродот, кн. VII., гл. 110—112.

⁵⁾ Stephanus Byzantinus, виданє Липске з р. 1825 під словом Σάτραι.

⁶⁾ Q. Curtii Rufi De rebus gestis Alexandri Magni, lib. V. c. 3.

⁷⁾ Thukydides von J. Classen, Berlin 1889, lib. II, cap. 96.

⁸⁾ Corneli Taciti Annales, lib. III., cap. 38.

⁹⁾ C. Plinii Secundi Naturalis historia, виданє Липске з року 1870 lib. IV, cap. II.

¹⁰⁾ Albanesisсhe Studien von Dr. Joh. Georg von Hahn, Jena 1854, т. I., ст. 242.

¹¹⁾ Тихонравов, Лїтопись русскої лит., т. ІІІ; Нелитературний Сборник, Львів 1886 ст. 17.

¹²⁾ Пишуть Сабазій і Сабадій. Dr. Roesler в розправі "Das vorrömische Dacien" (Sitzungsberichte der kais. Akademie der Wissenschaften in Wien, 1864 ст. 366) уважає назву Sabadius правильнїйшою.

¹³⁾ Після Міклосича "Etymologisches Wörterbuch der slavischen Sprachen" ст. 332 в слові свобода звук в є вставний, отже вже новійшої формації.

¹⁴⁾ Словар Желехівского під словом "Caбадашки".

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 29.09.1890]

 

(Дальше.)

 

До найхоробрійших племен Тракії зачисляли в старину Сатрів (Бессів) і Ґетів; перші мешкали на полудне, другі на північ від Балкану. Держава Ґетів в пізнїйших часах займала землї, що в наших лїтописях виступають під назвою Угличів а відтак війшли в склад галицкого княжества: нинїшна Волощина, Молдавія, Бессарабія, Буковина і Галичина аж по Днїстер. За-для тїсних звязей, які заходили межи Бессами і Ґетами, исторія обох тих племен не дає ся уложити віддїльно; незвичайні випадки в наддунайских сторонах, в І-ім віцї перед Хр. і в І-ім по Хр., не були би зрозумілі без попередного пізнаня исторії Ґетів.

 

Як в пізнїйших часах наші предки, так в старину Ґети та Бесси не любили в часї супокою засиджуватись безчинно, — их воїни нераз вступали, за оплатою, яко войско наємне в службу инших народів і совістно додержували умови, борючись з цїлим посвященєм на далеких боєвищах. Тукидид так оповідає про наємне войско Діїв (Бессів) в часї атеньскої войни¹⁾: "Того ж лїта (р. 413 перед Хр.) прибув до Атен віддїл 1.300 людей з тих Траків, що носять короткі мечі і належать до племени Діяків. Они мали з Демостеном відплисти на кораблях до Сицилії, але що прибули за пізно, то Атенцї ухвалили відослати их назад до Тракії, з-відки були прийшли. Держати их у себе..., здавалось Атенцям надто коштовною річею, бо кождому мечникови треба було платити денно одну драхму." Наведена исторійка відносить ся до війни, котру Атенцї вели з Сиракузами. Результат борби випав для Атен нещасливо — з цїлого войска не уратував ся нїхто, з множества кораблїв нї оден не повернув до дому.

 

Драхма срібла, котру Атенцї обовязались були платити денно кождому Діякови, виносить після нинїшної вартости срібла около 50 центів; на тогдїшні часи була то оплата величезна, котру лиш найлучшим воїнам світа можна було давати.

 

В наших стародавних піснях, особливо в колядах, згадує ся також про воєнну службу в чужих землях. Одну таку коляду, записану в селї Тейсарові коло Стрия, помістив я в "Правдї" з р. 1868; инша, подібного змісту, находить ся в старо-рускій Христоматії Якова Головацкого на сторонї 345. В обох колядах говорить ся про воєнну службу "в Царгородї" — додаток, здає ся, вже новійшій, вложений в текст давний. Записана Головацким коляда звучить так:

 

А в чистім поли близько дороги,

— Синове, гей синове мої, витязенькове славнії!²⁾

Стоять намети білі, шовкові,

А в тих наметах все громадове,

Радоньку радять, коби врадили:

Ой не справляймо на жени шуби,

На жени шуби, на дочки злото;

Але справляймо мідяні човна,

Мідяні човна, золоті весла,

Та пускаймо ся краєм Дунаєм,

Краєм Дунаєм в Чорнеє море,

В Чорнеє море під Царегород.

Чуємо-ж ми там доброго царя,

Що платить добре за заслуженьку:

Ой дає на рік по сто червоних,

По коникови, по вороному,

По жупанови, по китаєву,

По копієнцї³⁾ і по шабельцї,

По ясній стрілцї, по хорошій дївцї.

 

В IV-ім віцї перед Хр. велись за взяті бої межи Македонцями а Траками, в котрих брали живу участь Бесси і Ґети. Наведу важнїйші подїї в порядку хронольоґічнім.

 

Року 339 заняв Филип, король македоньскій, Тракію аж по гори Балканьскі і приступив до осади ґетского міста Одессос, теперішної Варни в Болгарії. Ґети не були приготовані до того нападу, предпринятого, як каже Іорданіс ⁴⁾, єдино для рабунку, для грошевої користи. Ґети, заскочені несподїваним нападом, удались о поміч до свого бога Зальми. Віщуни (жерцї) одяглись в білу одежу і серед игри на гуслях та побожних співів вийшли брамою городскою напротив Филипа, горячо молячись до богів, щоби вигнали Македонцїв з краю. Іорданіс додає таку увагу: "Македонцї остовпіли, бачучи ґетских віщунів перед собою, і сталось дивне диво: збройні перед беззбройними набрались великого страху. Без проволоки велїв Филип заперестати облоги міста, випустив всїх спійманцїв на волю і заключивши з Ґетами мир, повернув назад до дому."

 

Королем Ґетів під той час був Котеляс ⁵⁾; в запоруку тревальшої приязни віддав він доньку свою Меду за Филипа.

 

В кілька лїт пізнїйше панував над Ґетами король Атеас. Він сам, як видно з єго листів⁶⁾, любив звати себе королем Скитів; був то лиш титул в тогдїшні часи дуже почестний і не означать зовсїм якогось державного перевороту, як хотять нїмецкі учені (старанні писателї зачислювали Ґетів до одного з Скитами народу).

 

Війну Филипа з Атеасом описав подрібно Троґ Помпей, писатель з І-го віку по Хр. Само дїло Троґа не дійшло до нашого часу, лише в скороченю подав єго Юстин в своїй після Троґа зладженій истоpiї. На жаль, Юстин противоречить собі в описї воєнних чинів Филипа. Раз каже він, що Филип побідив Aтeaca і "здобув 20.000 хлопцїв і жінок" ⁷⁾, а на другім місци пише, що Скити зловили утїкаючого Филипа ⁸⁾.

 

Найстарші польскі хроніки розповідають о війнах Поляків з королями македоньскими, Филипом і Александром Великим, опираючись на догадцї, що Ґети були предками народу польского. Понятє таке очевидно хибне, бо лиш Русини можуть исторію Ґетів уважати своєю, але сам факт того помішаня двох исторій свідчить, що в XII-ім віцї була ще жива традиція о славяньскім походженю Ґетів.

 

В хроніках польских війна Филипа з Атеасом так представлена⁹⁾:

 

Коли Филип (в хроніках хибно: Александер) зажадав данини, Скити запитали послів: "Чи ви посли тілько, чи і поборцї?" На те они: "Ми і посли і поборцї". Скити тогдї: "Наперед треба честь послам приналежну заявити і велично вас приняти, дарами величними пошанувати, відтак відчислить ся вам данина." Угостили Скити послів, опісля-ж найзнаменитшим здирають з тїла шкіру, наповняють ті міхи де-що зoлoтом, де-що найгіршим гноєм і так в людску шкіру наладований метал відсилають з отсим листом: "Королеви королїв! Зле панує над другими, хто над собою запанувати не в силї. Твоїм забаганкам нема нї кінця нї міри; твоя ласість не знає границь, мов жебрак витягаєш ти руки о милостиню. Та хоч весь світ не може наситити твоєї пажерливости, ми таки бодай троха усмирили голод послів твоїх. Тілько-ж даруй, що нема у нас скриночок; нашу дрібну лепту вложили ми, як сам побачиш, в найвірнїйші твої мішочки. Скитів цїнити треба після відваги і видержалости тїла, не після маєтків — им байдуже, чим наповнити можна несите горло такого короля, а радше такого звіря, як ти. Знай, що ми богаті в скарб правдивий, а скарбом тим наші юни-молодцї, що не лиш забаганки твої, але і тебе самого знищити готові." Коли Филип вислухав змісту письма і побачив гній-данину, попав він в престрашенний гнїв і закликав: "Приведїть менї чим скорше виновників так великого злочиньства, нехай покараю их муками, які лиш зможу придумати. Треба тих Скитів до тла вигубити, а то инакше зухвальство заразить ще других." І зараз вислано численні війска до Скитії, щоби пімстили учинений королеви сором. Але дарма! в борбі одні Македонцї наложили головою, другі дістались в неволю. Живцем спіймано також одного короля.

 

Те представленє війни єсть дуже имовірне, оно характеризує скитского короля справдї таким, яким знає єго исторія.

 

Наслїдником Филипа був Александер Великій. Щоби пімстити кривди вдїяні отцеви і щоби обезпечити Македонію перед надто рухливими сусїдами, Александер р. 334 виправив ся на Бессів і Гетів. Арріян, историк з II-го віку по Христї, так описує той похід Александра ¹⁰⁾: Александер вторгнув в край Бессів, свобідних Траків, і станув 10-го дня під Гемом (Балканом). Ту, в провалах, що ведуть через гори, станули супроти него узброєні верховинцї злучившись з Бессами. Они обсадили верха гір, котрими переходити мали Македонцї, і готовились до опору. На горах уставлено вози, не лиш для власної оборони перед нападом, але ще в тій цїли, щоби в разї потреби из стромих збочей Гему здрулити вози на підходячу фалянґу македоньску. Александер думав з-разу, що обійде ті зловіщі вози і найде инші місця до переходу, але надїя завела — треба було конче йти увозом. Він дав приказ войску, як має заховати ся, щоби спадаючі вози не вчинили шкоди, а мудрими постановами доконав великого дїла: переходу через гори. Траки розбиті утїкали, куди хто міг; они стратили около 15.000 людей, — в неволю мало збройних попалось, хиба самі жінки та дїти та де-що майна. Александер добич велїв забрати до приморских міст і там розпродати.

 

В старину не бувало нетерпимости реліґійної, як буває декуди ще тепер, а навіть у нас; побідники шанували реліґію підбитого народу. Сам Александер, занявши край Бессів, вступив, по свідоцтву Светонія, до их святинї, щоб помолитись Дієви (Сабадію). Курціюс Руфус так описує тоту урочистість¹¹⁾: В Тракії, де воював Александер, є святий гай посвящений Діонизови; він з давен-давна в почитаню тамошних народів. В тім гаю Александер після варварского обряду принїс жертву богови, а коли в святини на олтар вляв вина, бухнула сильно поломінь, уносячись понад вершок святинї; здавалось, що поломінь несесь до самого неба. Всї казали, що се віщує славу Александрови, славу, що сягне аж до небес. В тім вірованю укріпились люде тим більше, що в однім трацкім містї, де родив ся Орфей, статуя того ж Орфея страшно і вже від довшого часу пріла. Чудо се пояснив оден знахар-віщун кажучи, що як Орфей тепер пріє, так небавком всї жиючі поети пріти стануть, бо не будуть в силї описати всїх будучих славних чинів великого Александра.

 

Святиню Бессів, в котрій молив ся Александер, описав де що близше Макробій в своїх Сатурналіях. Він каже¹²⁾: "В Тракії уважають Сабадія і Сонце за те саме божество. A Сабадія обходять дуже велично в честь єго збудована і посвящена святиня на горі Зільміс, видом кругла і з отвором по серединї даху. Круглість святинї наслїдує образ Сонця, отвір по середінї даху зроблений на те, щоб падало світло до середини." Будова святинї з отвором в горі поясняє нам, яким способом поломінь могла була з олтаря унестись по-над дах в часї, коли Александер приносив жертву Дієви.

 

Оріґінальною видатись мусить війна Александра з Ґетами. Коли король перейшов Балкан, войска Ґетів опустили північну Болгарію і удались на лївий берег Дунаю в теперішну Волощину. Александер не мав під рукою кораблїв, тому Ґети з насмішкою споглядали на війска македоньскі, розтаборені по другій сторонї ріки. Тимчасом Александер велїв з цїлої околицї, які лиш були човна і лодки, згромадити одної ночи в певне місце і в числї близько 20.000 воїнів переправив ся через Дунай — непостережно, захлонений перед непраятелем величезним ланом високого збіжа. Несподїване появленє Александра мало справити переполох межи Ґетами — они кинулись до недалекого міста, забрали з-відси свої жінки та дїти, і що лиш мож було взяти на конї і вози, і удались в сторони бессарабского степу. Александер не поступав дальше за Ґетами, як-би причуваючи якесь лихо, він того-ж дня переправив ся назад через Дунай.

 

Хто знає исторію Гетів, их спосіб войованя з Дарієм перским і з Лізімахом трацким, догадаєсь легко, якій плян мали они, удаючи боязнь перед Александром. Не такі Ґети були, щоби на сам вид неприятеля утїкали в поспішнім неладї. Цїлий світ старинний звав их почестним именем "невмирав", бої були найлюбійшою их розривкою і славою. Ґетам ходило о те, щоби Александра заманити в бессарабскій степ, куда колись необачний Дарій загнав ся і, по свідоцтву Страбона, з цїлим своїм войском — а було єго 700.000 людей — мало не загинув.

 

Відбивши Тракію Александер з посеред покорених народів вибрав щонайлучших воїнів і предприняв звістний свій похід до Азії. В єго войску находив ся також оден відряд Бессів.¹³⁾

 

По відходї Александра до Азії оден з вождів македоньских, Зопіріон, з войском в числї 30.000 переступив Балкан і накинув ся на Ґетів. Виправа закінчилась сумно — після Юстина¹⁴⁾ цїле войско враз з вождом Зопіріоном лягло на боєвищи.

 

Побіда Ґетів сталась окликом до загального повстаня племен, що замешкували Тракію. Рушились передовсїм Одризи і Бесси і відзискали давну самостійність.

 

По смерти Александра наслїдити мав в Тракії Лізімах, aлe єго не впущено до краю. Начались нові борби. При помочи своїх малоазійских війск здобув Лізімах велику часть Тракії і відтак вирушив супроти Ґетів, котрих уважав виновниками всего нещастя. Королем Ґетів був під ту пору Дроміхет. Але щастє завело тепер Лізімаха — єго син дістав ся в неволю, а сам батько лиш скорою утечею міг спасти себе і війско від грозячої заглади. За освободженє сина дати мусїв Лізімах доньку свою Дроміхетови за жену ¹⁵⁾.

 

Дізнана ганьба не давала спочити Лізімахови; він р. 292 перед Хр. з новим війском переступив Балкан, а не находячи опору, переправив ся через Дунай і запустив ся в середину ґетского краю. Ґети все подавались назад, манячи Лізімаха в степи Бессарабії. Небачний король пішов в заставлені сїти і з цїлим війском — 100.000 людей — дістав ся в неволю.

 

Цїкаву исторію подає при сїй нагодї Діодор¹⁶⁾. Спійманого Лізімаха приняв ласкаво Дроміхет, уцїлував єго, називаючи єго по ґетскому звичаю "батьком", і запровадив враз з дїтьми Лізімаха до міста Геліс. Війско Ґетів домагалось з всеї сили, щоб видати єму Лізімаха, але Дроміхет не хотїв смерти cвогo ворога. Він пояснив воїнам, що великодушність як раз буде тепер на місци — освободжений Лізімах почуєсь сильнїйше до вдячности і стане вірним приятелем і союзником Ґетів. Опісля принїсши жертви богам, запросив Дроміхет спійманого короля враз з єго достойниками до спільного обіду. Приладжено двоякі столи: для дружини Лізімаха розстелено дорогі килими, а для Дроміхета і Ґетів прості рогожі. Стіл Лізімаха зроблений був з срібла і на нїм розставлено що найдорожші страви; ґетскій король сидїв при деревянім столї — ярина і мясо, скромно приправлені, становили цїлий єго обід. По обідї пито чарками вино, а були чарки при Лізімаха столї золоті і срібні, при столї Дроміхета рогові і деревяні. "Такій то вже звичай у Ґетів", додає Діодор. На закінченє обіду велїв Дроміхет подати собі великій пугар роговий, наповнений вином, і спитав Лізімаха:

 

— Скажи, батьку, котрий обід більше королевскій: твій, чи наш?

 

— Наш, македоньскій, — відповів Лізімах.

 

— А чому-ж ти покинув так блискуче житє, так пишне королевство, і кинув ся на нас, варвар бідних, що жиємо в краю, де нема достатків, нема богатих плодів земних?

 

Лізімах каяв ся свого чину і обіцяв Дроміхетови, що коли одержить свободу, буде вірним приятелем і союзником Ґетів.

 

По обідї наложив Дроміхет Лізімахови королевскій вінець на голову і з почестями попрощав недобровільного свого гостя.

 

Навів я обширнїйше описану Діодором сцену, бо она живо пригадує звичаї пізнїйших Гунів і наших запороских козаків, де вождів-атаманів також звано батьками і де при обідах "по предківскому звичаю" заставлювано деревяні миски і деревяні чарки.

 

¹⁾ Кн. VII, гл. 27. Тукидид називає в сїм місци Бессів "τo Διαχον γένος".

²⁾ Той приспів повторює ся за кождим стихом.

³⁾ Вираженя, як витязь, копiє, ясна стрілка вказують на давний початок коляди, а найбільше говорить о єї старинности характеристична умова про "хорошу дївку".

⁴⁾ Jordanie de Gothorum origіnе et rebus gestis, edidit Car. Aug. Closs, 1888, cap. 10.

⁵⁾ Нaзви ґетских королїв Котис і Котеляс подибують ся і доси в Галичинї. Приходять у нас часто прозвища: Котис (є і священики того имени), Коцель (знаний також князь славяньскій того имени з часів св. Кирила і Методія), Коцко і т. д. Ту належить і назва Котиско в найстарших польских хрониках.

⁶⁾ Листи ті доховали ся в письмах Арістокріта і Плютарха (Bielowski "Wstęp krytyczny do dziejów Polski" ст. 303 і 304). В однім листї до жителїв Візантії пише Атеас: "Король Скитів до народу в Візантії. Голубчики! ви кривдите мене, не платячи данини. Покайтесь, а то напють ся конї мої з ваших кирниць."

⁷⁾ Justinus, lib. IX. сар. 4.

⁸⁾ Lib. XXXVІІ, сар. 3: "Philippum Maсedonum regem fugientem ceperant Scythae."

⁹⁾ Подаю після тексту в Більовского "Wstęp krytyсzny do dziejów Polski" стop. 299—302.

¹⁰⁾ Arriani Nicomediensis, Expeditio Alexandri, виданє липске з р. 1869 lib. I сар. 1.

¹¹⁾ Q. Curtii Rufi De rebus gestis Alexandri magni, виданє липске з р. 1882, lib. I сар. 11.

¹²⁾ Saturnaliorum lib. I cар. 18.

¹³⁾ Curtius Rufus lib. V cар. 3.

¹⁴⁾ Justinus lib. XII cар. 2.

¹⁵⁾ Dr. Roesler "Die Geten und ihre Nachbarn в "Sitzungsberichte der kais. Akademie der Wissenschaften", Відень 1863 cт., 172.

¹⁶⁾ Diodori bibliotheca historica, виданє липске з р. 1888, lib. XXI сар. 12 і 13.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 01.10.1890]

 

(Дальше.)

 

Перша борба Римлян з Бессами відбулась р. 73 перед Христом. Римляне, занявши Илірію і Македонію, були вже з-давна майже безпосередними сусїдами Бессів. Послїдні знали, яка их тепер жде доля. 3 давних Илірів деякі племена вигублені Римлянами до тла, з инших сотки тисячей уведено в неволю, а з тих, що не спаслись утечею в далекі сторони, забрано всю дозрілу молодїж в леґіони і вислано по за границї краю, щоби більше не вернули назад до дому. З страхом позирали трацкі племена, чи не стануть римскі полки і над их границями та не закличуть знаною, зловіщою фразою: "Ми пани світа — піддайтесь!" А Бесси, більше ще як Илірійцї, дорожали свободою — недаром весь світ старинний, почавши від Геродота і Тукидида, именував их заєдно "свобідними Траками". Сам головний бог Бессів, Сабадій, як вже сама назва вказує, був репрезентантом, чи радше хоронителем народної свободи.

 

За часів понтійского короля Мітрідата лучилась народам на всходї Европи добра нагода станути супроти Рамлян. Мітрідат р. 88 перед Хр. вислав послів до Траків і Скитів, завзиваючи их до борби з спільним ворогом — Римом. Відозва віднесла успіх і ми довідуємось з Аппіяна¹⁾, що р. 86 скрізь в Тракії і Скитії відбувались великі воєнні приготовленя²⁾. В рік пізнїйше беруть вже Траки і Скати, якo союзники Мітрідата, повну участь в війнї³⁾; так само в р. 73, де між союзниками Мітрідата виразно вичисляють ся Траки з Родопи, т. є. Бесси⁴⁾.

 

М. Люкуль, верховний вождь римскій в Македонії, дізнавшись, що войско Бессів враз з лучшими вождами получилось з Мiтрідатом і про-те вийшло з краю, впав ненадїйно в край Бессів і, не находячи великого опору, починив в нїм страшні опустошеня. Не маємо докладного опису війни, але достовірні свідоцтва старинних писателїв — Лівія, Амміана Марцелина, Евтропія — не лишають сумнїву, що побіда Римлян була цїлковита ⁵⁾. Небавком витано Люкуля в Римі з великими почестями, єму признано титул тріюмфатора. В лїтописях Риму рік, в котрім побіджено Бессів, містив в собі записку: triumphus de Besseis ⁶⁾.

 

___

 

Стоїмо перед цїкавим появом. Безпосередно по розгромі Бессів появляєсь в краю Ґетів, на північ від Дунаю, незнаний доси в Европі нарід під назвою Даків. Рівночасно довідуємось про появленє в краю Ґетів нових віщунів-пророків, що держать якісь реліґійні місії посеред народу, проповідують нові правди, установляють нові закони, реформують державу, віру, народні звичаї і обичаї, войскові порядки, вносять в нарід нові, культурні і моральні идеали.

 

Хто були ті Даки і з-відки прийшли они? хто були нові проповідники-місіонарі в краю Ґетів? — такі питаня завдають собі з-давна историки та не знаходять задоволяючого одвіту.

 

Отже рішучо тверджу, що нові пoceленцї в краю Ґетів прийшли з Родопских гір по розбитю держави Бессів. Вже Тукидид, писатель з V-ого віку перед Хр., називав Бессів Діями а в однім місци Діяками (τό Διακόν γένος); а що справдї лиш ті Діяки переселялись на північ до Ґетів, посвідчає историк Діо Кассій, пишучи так: "Tиx, що мешкають на північ Дунаю, ми називаємо Даками, все одно, чи они Ґети чи Траки. Ті послїдні походять від тих Даків, що колись мешкали в горах Родопских"⁷⁾. Тота замітка стоїть в найлучшій гармонії з тими историчними звіствами, які посїдаємо про Бессів; нїчого баламутного, як хотять деякі критики, в нїй не находить ся. "Родопскі Даки" — то власне Діяки (поклонники Дія).

 

Цїкава замітка находить ся також у Овида в єго елєґіях. Поет той римскій від 8-го року по Хр. проживав яко вигнанець в Томі, в наддунайскім містї (в нинїшній Добруджи). Він знав, які племена мешкали в єго сусїдстві і часто згадує про них, особливо про Ґетів. В двох місцях наводить Овид Бессів в своїм безпосереднім окруженю: — "Ох, як тяжко жити межи Бессами і Ґетами чоловікови, котрого нарід римскій все мав на устах" ⁸⁾ — "Савромати окружають мене, нарід дикій, і Бесси і Ґети. Як же тоті имена негідні мого духа!" ⁹⁾

 

Обі звістки, Діона і Овида, посвідчають ясно, що Бесси з гір Родопских виселились в сторони наддунайскі; назва Даки, котра в першій раз згадуєсь у Цезара для означеня Ґетів¹⁰⁾, єсть лише де-що в устах Римлян зіпсованою формою місто правильного Діяки¹¹⁾.

 

___

 

Першим королем дацким в краю Ґетів був Бурвиста; першим дацким віщуном-пророком був Декеней. Историк Реслєр подає таку характеристику обох тих незвичайних постатей историчних, як і характеристику часу, в котрім они жили ¹²⁾: "Зараз за першим виступом Даків в исторії стрічаємось з особою володаря, що будить в нас не аби-яке зацїкавленє. Се — Бурвиста. Перед ним перебув край період нещасливих воєн і находив ся в упадку, розпуста і неміч в нїм запанували, морально і політично находив ся нарід в станї розстрою. В таку пору явивсь Бурвиста спасителем краю. Та не лиш королевскими законами і своїм власним приміром доконав він обновленя народу, але він постарав ся і о вихованє народу, щоб тота обнова не була поверховною та позорною. Король входить в тїсну звязь з віщуном-пророком, світске рамя лучить ся з духовним, держава з святинею. Королеви сприяє доля: межи віщунами находить він Декенея — чоловіка, що мудрі заміри короля поняв і умів их перевести. От і почав ся строгій час науки серед охочого і податливого народу; оба учителї діждались найкрасших плодів своєї працї. Ненастанними вправами розбуджено трудовитість, в житю людей проявили ся мірність і тверезість, розпуста уступила місця аскетизмови. Повний пориву мусїв бути ентузіязм, і жарка ревність, з якою оба реформатори голосили свої правди і ними одушевляли других. Тираньска держава не повеличаєсь нїколи так знаменитими успіхами."

 

Жерела до исторії Бурвисти і Декенея дуже скупі, бо обмежають ся лиш на двох писателїв старини, Страбона і Іорданіса, та мимо того ті дрібні дати складають ся в так гармонійну і характеристичну цїлість, що виходить як найкрасшій образ историчний.

 

Іорданіс так пише ¹³⁾: "3а панованя Бурвисти (regnante Burvista) прийшов до краю Ґетів Декеней, в часї, коли Суля (?) панував в Римі. Того Декенея приняв Бурвиста радо і надав єму власть майже королевску. За радою Декенея опустошили Ґети краї, що належали до Ґерманів. Цезар, що майже весь світ здобув і всї королевства завоював, що данини накладав на краї, котрі передже навіть не чули про имя Римлян — той Цезар, кілько разів не намагав ся, а не міг покорити Ґетів... В тім бо Ґетів щастє і хосен, що они всї приписи свого дорадця Декенея уважали пожиточними і тому всякими способами старали ся ввести их в дїло. Коли-ж Декеней побачив, що Ґети у всїм идуть за єго радами і що они з природи дуже даровиті, став их учити майже цїлої фільософії. Учив их етики і тим способом лагодив их варварскі обичаї; викладав им фізику, як мають своє житє управильнити відповідно до природи і певних законів; учив их льоґіки і доконав того, що Ґети розсудком верх взяли над иншими народами; викладаючи практичну фільософію напоминав, щоби добрими дїлами украшати своє житє; учив, як наглядати небо, дороги дванацять знаків небесних (зодіяку) і біг планет та як читати в звіздах; викладав, з якої причини місяць росте і меншає і о скілько огнева куля сонїчна більша від землї, заразом як зовуть ся всї звізди, 346 числом, і якій их біг на небі. О, мусїла то бути радість дивити ся, як рицарі-герої, випочиваючи короткій час по трудах войни, займали ся тайнами фільософії! Мож було бачити, як оден слїдив за укладом неба, другій за властивостями зел і ростин, оден наглядав місяць, другій затьміня сонця, і всї здавали собі справу з учинених спостережень. Чи-ж дивота, що Декеней здобував усе більше і більше поважаня у людей і запанував вкінци і над народом і над королями. З народу вибрав він найчестивших і найрозумнїйших людей, учив их богословія, вказав, які божества і святі місця мають почитати і оголосив их віщунами... Коли-ж Дененей умер, Ґети рівну честь оказували Комосикови, бо і він визначав ся такою-ж мудростію. За-для великого досвіду був Комосик і королем і віщуном-пророком Ґетів; суди над народом справував він дуже справедливо. Коли і сей умер, засїв на престолї Ґетів Скорило¹⁴⁾ і панував над своїм народом в Дакії через 40 лїт."

 

З тої реляції Іорданіса виходить, що Декеней не був Ґетом, але чоловіком стороньским, що був проповідником нових законів і нової peліґії, і що в краю Ґетів від єго часу власть королевска і власть реліґійна стала бути в одних руках. Все вказує, що Даки, нові пришелцї в краю Ґетів, походили з краю Бессів, де з давен-давен був устрій теократичний і де віщуни-пророки придбали собі вже були голосне имя в цїлім світї.

 

Наведу тепер слова Страбона, одного з найсовістнїйших писателїв старини і по-части сучасника короля Бурвисти. Страбо так пише¹⁵⁾: "Помину давнїйшу исторію Ґетів, а хочу лиш найновійшу подїю навести. Коли Бурвиста, з роду Ґет, обаяв панованє в своїм краю, застав він нарід немічний, обезсилений довголїтними війнами. Вправами, призвичаюванєм до тверезости і безнастанною працею двиг він нарід так, що в кількох лїтах оснував могучу державу в більшу часть сусїдів покорив під власть Ґетів. Вже навіть став ся був він пострахом для Римлян, бо перейшов без боязни Дунай і через Тракію загнав ся в Македонію та Илірію, всюди лихо дїючи. Він опустошив край Кельтів, що змішали ся були з Траками та Илірами, а Боїв паноньских під вождом Критазиром і Таврисків знищив до тла. А що нарід радо піддав ся під єго волю, то причина в тім, що до помочи став єму оден віщун, Декевей на имя, котрий попав ся був до Єгипту¹⁶⁾ і там приучившись деяких знаків ворожбитских, завіряв, що з них пізнав волю богів. Через те мало єго Ґети не називали богом. Доказом послуху, якій єму оказував нарід, єсть те, що всї дали ся намовити, винищити які були виноградні лози в краю і жити без вина. Пізнїйше Бурвиста згинув від руки заговірних ворохобників, і то в часї, заким Римляне могли ще вислати войско супроти него."

 

Де-що дальше додає Страбо: "Даки і Ґети говорять ту саму бесїду. В часї найвисшої своєї могучости посїдали Ґети і Даки 200.000 войска; нинї не мають більше як 40.000. Недалекій, думаю, час, коли будугь мусїли узнати над собою верховну власть Римлян."

 

Року 44 перед Хр. вирушили з Риму і з західних провінцій римских 16 лєґіонів на всхід-північ в сторони Дакії. Сам Цезар ладив ся на війну з ворогом Риму, Бурвистою. Та дивна доля перепинила дїлу: в Дакії згинув Бурвиста з руки заговірників, в Римі гине Цезар під пробоями Брута і Кассія. Рішуча борба межи Римлянами а Даками відволїкла ся о цїлих 150 лїт.

 

Границї Дакії в часах Бурвисти були такі: на полудне гори Балканьскі, на північ Днїстер в Галичинї, на всхід подільска ріка Бог. Західна границя докладно не дає ся означити, на кождий випадок більша часть Угорщини належала до Даків.

 

Після Мілєнгофа епоха найвисшої слави Бурвисти припадає в роки 49—44 перед Хр. Число всїх тодїшних жвтелїв Дакії обчислив Реслєр на два міліони¹⁷⁾.

 

(Дальше буде.)

 

¹⁾ Аппіян жив в II віцї по Хр. Він написав обширну исторію Риму, а в окремій книзї исторію воєн Мітрідата з Римлянами.

²⁾ Аппіян, Митридатска війна, гл. 13.

³⁾ Аппіян гл. 41.

⁴⁾ Аппіян гл. 69.

⁵⁾ Livius, epitome 97; Amm. Marcellinus lib. XXVII cap. 4; Eutropii Breviarium historiae Romanae lib. VI cap. 10.

⁶⁾ Порівн. Dr. E. Roesler Die "Geten und ihre Nachbarn" в "Sitzungsberichte der kais. A kademie der Wissenschaften", Відень 1863, от. 182.

⁷⁾ Cassii Dionis Historiae Romanae, виданє липске з р. 1868, lib. LI, cap. 22. Dio жив ві II віцї по Хр.

⁸⁾ Р. Ovidii Nasonis Tristium lib. IV (елеґія 1).

⁹⁾ Tristium lib. III (елеґія 10).

¹⁰⁾ Caesar De bello gallico, lib. VI cap. 25.

¹¹⁾ З римских поетів, як Горац, знаємо, що в слові Daсus виговорювали Римляне довге а, очевидно лиш длятого, що то був стягнений звук.

¹²⁾ Das vorrömische Dacien, от. 316.

¹³⁾ De Getarum origine ei rebus gestis, cap 11. — Іорданіс жив в VI віцї по Хр. Він належить до слабших писателїв старинних, однак дати єго о Ґетах важні, бо опирають ся на исторії Ґетів, написаній при кінци I. віку по Хр. Діоном Хрисостомом, ретором грецким, що сам був в краю Ґетів і мав про тамошні відношеня добрі і автентичні відомости. На того Діона зсилаєсь Іорданіс в двох місцях (гл. 5 i 9).

¹⁴⁾ Іорданіс пише Corillus, в инших жерелах названий сей король Sсorylo (Roesler "Daсier und Romanen" в "Sitzungsberichte der k. k. Akademie der Wissenschaften", Відень 1866, cт. 87, уважає назву Sсorylo правильнїйшою).

¹⁵⁾ Strabonis Res geographiсae, виданє липске з р. 1874, т. II ст. 85. — Страбо пише раз Βοιρεβίστας, раз Βυρεβίστης) (грецке υ читалось за Страбона часів як наше у, a ß виражало і наше б і наше в).

¹⁶⁾ Єгипт, то клясичний край старинних писателїв; з-відтам любили Греки виводити всїляких богів, учених, ворожбитів. і нашого Зальму (Зельмана) також виводили з Єгипту.

¹⁷⁾ Das vorromisghe Dacien, cт. 377.

 

[Дѣло, 04.10.1890]

 

(Дальше.)

 

Від часів Бурвисти розрізнювати треба двояку исторію Даків: одну тих Даків, що перейшли до землї Ґетів, другу тих, що позістали до якогось ще часу в своѣм краю. Щоби оминути неладу в дальшім оповіданю, наведу наперед в хронольоґічнім порядку важнїйші дати до исторії Даків або Бессів Родопских.

 

[Рік 73 перед Христом.] М. Люкуль, римскій вожд в Македонії, віднїс, як уже поперед росказано, повний тріюмф над Бессами. Бесси в великій части виселились — их приняв до свого краю король Ґетів, Бурвиста.

 

О способі, в якій воював з Бессами Люкуль, находимо цїкаву замітку в исторії Фльора¹⁾. Люкуль спійманих Траків і Скитів — одних велїв палити на огни, других мечами убивати. Множество людей скиталось тогдї по краю з повідтинаними руками.

 

І нема зовсїм пересади в тім оповіданю Фльора, — не инакше воювали Римляне і в инших краях. От кілька примірів:

 

Аппіян оповідає²⁾, що Римляне занявши Капуу, відрубували одним людям руки, других розпинали на хрестї, инших розпродували, a найзнаменитших відослали до Риму — очевидно на те, щоби в часї игрищ кинути их межи дикі звірята на жир.

 

Після Діона ³⁾ велїв Крассус всїм спійманим Тракам повідрубувати руки.

 

Аппіян каже в однім місци ⁴⁾: "Сервілій мав у себе 10.000 спійманцїв. Одній части, числом 500, велїв він поутинати гoлови, других розпродав у неволю. Опісля піддались єму инші повстанцї; винявши головного вожда, всїм прочим казав Сервілій повідрубувати руки".

 

Добре ще, коли перед напором Римлян удалось людям утечи з краю і переселитись в инші сторони, а то і тої можности часто не було. Тогдї лишалась альтернатива: ити в неволю, або завдати собі смерть власною рукою. Були випадки, що вибирано сю послїдну евентуальність.

 

Аппіян оповідає о героічній добровольній смерти всїх жителїв одного столичного міста Илірії⁵⁾. Коли Римляне заняли одну часть міста, удались жінки і дїти до городского дому (рід ратуша), а збройні мужчини у-послїдне почали отчайдушну борбу. З войска нї оден не лишив ся живий, а з жінок, щоб не попасти в неволю, одні дїтей і себе убивали, другі з немовлятами на руках скакали в огонь і там гинули. Городскій дім стояв весь у поломінях.

 

Року 30 перед Хр. осадив Крассус твердиню, до котрої схоронив ся ґетскій король Дапик. Якійсь Грек розмовив ся з мурів міста з Крассусом і зрадив Ґетів. Римляне стали тиснути ся до міста. Щоби не дістатись в неволю, ґетскі молодцї самі собі завдавали смерть мечами. Нещасливий король пійшов за их приміром ⁶⁾.

 

Тацит згадує про подібні геройскі чини Траків⁷⁾. "Хочете забрати нас в неволю — казали Траки до Римлян — так знайте: є в нас і мечі і хоробрі юни-молодцї, а оклик наш: свобода або смерть." І они додержали слова. Оден з вождів Тарса, видячи, що годї дальше опиратись, проколов мечем власну грудь, а в слїд за ним пійшли і єго воїни. Другій вожд Турезіс з малою горсткою своїх кинув ся серед ночи на Римлян; в нерівній борбі всї найшли смерть повну слави.

 

Ті приміри поясняють наглядно поводи, для яких переселитись мусїли Бесси до краю Ґетів по розгромі своєї держави.

 

[Рік 60 (?) перед Христом — дата не дає ся докладно означити.] Бурвиста на чолї Даків і Ґетів впадає до Тракії, виганяє з-відтам Римлян, відтак пустошить римскі провінції Македонію і Илірію. То був першій, Страбоном зазначений чин Бурвисти — легко догадати ся, що єму ходило о освободженє тих Бессів, що позістали були в Родопских горах і находились під ярмом римским. Велика часть виселених Даків вернула тепер з краю Ґетів в свої гори назад.

 

[Рік 56 перед Христом.] Римляне прийшли до пересвідченя, що им годї панувати безпосередно над Бессами, тому до Траків примінили они звістну свою девизу: divide et impera. На полудне Балкану, в сусїдстві Бессів, мешкали Одризи над рікою Марацою і в околици Адріянополя. Им то віддали Римляне власть над Бессами і обіцяли ще в потребі всяку поміч, нехай тілько будуть вірними союзниками Риму. Вождом римским в Македонії був тогдї Л.Пізо — за услугу вчинену Одризам одержав він від них 300 талантів срібла (на наші гроші около 800.000 зр.). Бесси, зазнавши вже раз лихої долї, хотїли тепер помирити ся з Римлянами і вислали посольство до Пізона. "Не видавай нас нашим ворогам, казали они, — ми нарід могучій, Рим лучше вийде на нашій приязни, як з Одризами." Але Пізо не услухав посольства; маючи гроші від Одризів, він послам Бессів велїв постинати голови, допчучи в той спосіб освячене віками межинародне право, що "послів нї сїкуть нї рубають". Цiцepo в одній из своїх бесїд⁸⁾ остро ганьбить Пiзона за всї ті підлі справки, добираючи при тім на него дуже драстичних виразів.

 

Від тепер починають ся часті борби межи Одризами а Бессами. Римляне радо споглядали на ті межиусобицї, бо слушно бачили в них ослабленє сил неприятельских.

 

[Рік 43 перед Христом.] Діо Кассій пише ⁹⁾: "Брутус вирушив з Македонії проти Бессів в двоякій цїли: раз щоби их за безнастанні напади покарати, а відтак щоби собі заслужити имя і достоїньство императора. Похід удав ся, бо Пізонови в поміч прибув король Одризів."

 

[Рік 33 перед Христом.] Бесси піддають ся Августови¹⁰⁾.

 

[Рік 30 перед Христом.] Красcyc задумав тяжку месть на Траків, бо чув, що они стали укріпляти твердинї і ладити ся до війни. Одних лиш Одризів він пощадив, 6о ті вийшли єму на стрічу без оружія. Им подарував Крассус околицю, де була головна святиня Бессів¹¹⁾.

 

[Рік 16 перед Христом] Бесси вторгнули в край Одризів і прогнали их короля; сей убіг до Македонії, просячи Римлян о поміч (Діо Кассій кн. LIV гл. 20). Рівночасно — може в якій звязи з сим розрухом — явились на полудне від Дунаю Сармати. Ґаль, проконсул римскій, не пустив Сарматів за Балкан, они мусїли вернути назад на другій берег Дунаю.

 

[Рік 13—10 перед Христом.] Діо пише про нове отчайдушне повстанє Бессів так¹²⁾: "Оден Трак з народности Бессів, віщун при народній святини Дія, именем Волоґес (Вологост), одушевляючими мовами умів здобути собі приклонників і разом з ними зворохобив край. Він убив Роскупора у війнї, а войско Одризів одушевляючими промовами заманив на свою сторону, самого-ж короля Одризів, Реметаліка, змусив до утечі. В погони за Ремегальком загнав ся Вологост аж до Херсонесу (півостров Ґалліполі) і там починив великі опустошеня. Римляне покликали супроти Бессів намістника в Памфілії, Пізона. Нa вість о надходї римских войск Бесси подались в свої гори назад. В першій війнї повелось Пізонови нещасливо, войска Бессів взяли верх над Римлянами; в другій побідив Пізо і опустошив край Бессів... За те признано єму в Римі відзнаки тріюмфальні і установлено в честь єго подячні торжества."

 

[Рік 15—25 по Христї — докладна дата нам не знана.] Цїкаву відомість записав Тацит¹³⁾: Одризи по довголїтній враждї з Бессами получились тепер з ними до спільної оборони супроти Римлян. Союзні войска подїлились на дві части: одні (безперечно Одризи) осаджують в великім числї город Филипополь, другі (здаєсь Бесси) переходять гори Балканьскі і спішать в сторони Дунаю, щоби зворохобити "віддалені народи". Тацит каже, що без проливу римскої крови удалось усмирити повстанє і привести до послуху лихо узброєні товпи людей.

 

Се — послїдна в исторії відомість про Родопских Бессів. Мимохіть повстає питанє: в якій цїли товпи народу, не маючи нї доброї зброї нї добрих вождів, переходять Балкан і йдуть в сторони Дунаю, щоби лучитись з "віддаленими народами"? По моїй гадцї були то послїдні переселенцї Бессів; они спішили на північ до нової вітчини в братнім краю Ґетів.

 

___

 

Про исторію перших наддунайских Бессів, званих в исторії Даками, я говорив в попереднім числї, тепер подаю дальші дати.

 

По смерти Бурвисти замічаємо якійсь зворот в думках і чинах Ґетів. Стара партія бере верх в краю, потомки давних династів дїлять край назад на дрібні атоми. Не без того, щоби і стара віра в бога Зальму не віджила на ново, не витиснула назад культу Дія. Хоч в виду спільного ворога, Риму, не було нїколи борб межи Ґетами а Даками — все-ж замічаємо якесь окреме ґрупованє обох племен: Ґети позістають на своїх рівнинах, а Даки — одвітно до властивостей давної вітчини — занимають Семигородскі гори в своє посїданє¹⁴⁾.

 

Около року 86 по Хр. панував над Даками світової слави вожд і король Декебаль. Перед ним був Дурас¹⁵⁾, — як уже придана єму назва вказує, король дуже нездарний, дурний; він зрік ся свого престола в користь Декебаля. Важні тогдї були часи, наближалась рішуча, рокова хвиля, в котрій рішитись мало питанє, чи Римляне чи Даки запанують в Европі. До рішеня того питаня Дурас очевидно не надавав ся.

 

Року 86 по Хр. впав Декабаль¹⁶⁾ до римскої провінції Мезії (на полудне Дунаю) і розбив в пух войско Римлян, застеливши боєвище трупами неприятельского войска; в війнї згинув вожд і римскій намістник Мезії Оппій Савин.

 

Цїсар Доміціян зібрав нове войско і сам вирушив з Риму, щоби бути близько боєвища. Декебаль виправив посольство до начального вожда римского, Фуска, з таким предложенєм: "Заключу мир з вами, єсли від кождої душі в великій римскій державі платити менї будете данину, по два оболї річно". Фуск, такою зневагою до живого обурений, не дав відповіди, лиш переступив Дунай і почав війну. Але знов Римлян завело щастє: Фуск згинув на боєвищи, а при утечи Римлян их табор, хоругви і воєнні знаряди дістали ся Дакам. Цїсар з соромом вернув до Риму; дацкі войска без опору заганяли ся знов в Мезію і Тракію.

 

Верховним вождом римских войск був від-тепер Юліян. Єму з-разу щастилось у війнї з Даками, але вкінци удалось Декебалеви змусити Юліяна до відвороту. Результат виправи був такій, що римскій цїсар обіцяв ся платити Дакам річну данину і прислати им з свого краю вправних фабрикантів оружія, техніків і людей здібних у воєннім дїлї. Щоби оправдати перед сенатом так тяжкі условія мира, підробив Доміціян якесь нїби-письмо мира, підробив Доміціян якесь нїби-письмо Декебаля, в котрім король Даків так аж стелить ся у стіп Риму. В додаток велїв собі Доміціян в грудни р. 90 устроїти тріюмфальні обходи, а поетам-лизунам приказав оспівати великі свої побіди над Даками.

 

З часом виявила ся цїла та комедія. Хоч соромно було для Римлян, платити дань варварам, та не було виходу. І наслїдник Доміціяна, Нерва, не важивсь відказати Дакам данини. Те скромне відношенє тревало аж до вступленя на римскій престол цїсаря Траяна.

 

¹⁾ L. Annaei Fiori epitome rerum Romanarum, виданє липске з р. 1877, ст. 61 (кн. III, гл. 4): "Luсullus ad terminum gentium Tanain (?) pervenit. Nес aliter cruentissimi hostium domiti: in captivos igni ferroque saevitum est. Barbari... abscisis manibus relicti, vivere superstites poenae suae jubebantur." (Фльор жив в І-ім віцї по Христї.)

²⁾ Аппіян кн. VII гл. 45.

³⁾ Cassii Dionis Historiae Romanae lib. LI cap. 25.

⁴⁾ Аппіян кн. VI гл. 68.

⁵⁾ Аппіян кн. IX гл. 10-11.

⁶⁾ Casius Dio lib, LI cap. 26.

⁷⁾ Cornelii Taciti annalium lib. ІV cар. 46-51.

⁸⁾ M. Tallii Ciceronis in L. Calpunium Pisolnem oratio, cap. 34. — Послом Бессів до Пізона був після Ціцерона Raboсentus (друга часть тої назви зіпсована на римскій лад) Bessiсae gentis princeps.

⁹⁾ Historiae Romanae lib. XLVll cap. 25.

¹⁰⁾ Аппіян Римска исторія кн. IX. гл. 16

¹¹⁾ Dio Cassius lib. LI cap. 25.

¹²⁾ Cassius Dio lib. LIV cap. 34.

¹³⁾ Cornelii Taciti Annalium lib. III, cap. 38-39

¹⁴⁾ Annaeus Florus (стор. 111 в виданю липскім з р. 1877) "Daci montibus inhaerent." — Страбо кн. VII гл. 8.: "Ґети мешкають більше к морю, Даки в противній сторонї близше Ґерманії." — Dio Cassius кн. 66 гл. 6: "Зову их (жителїв Семигородских гір) Даками, як они самі себе і як их Римляне зовуть. Властиві Ґети мешкають над Дунаєм". — Після Страбона кн. VII гл. 3. степи бессарабскі звались в старину "Ґетскою пустинею''; жителї надднїстряньскі зовуть ся у Страбона і у Птолемея Тиран Ґетами, т. є. Ґетами з над ріки Тирас (Днїстер).

¹⁵⁾ Dio Cassius lib. LХVI cap. 6. пише Δοῦρας; у Іорданіса зове ся той король Dorpaneus. (гл. 13.) Приходить також форма Diurpaneus (Roesler-a Dacier und Romänen стор. 87).

¹⁶⁾ Матеріяли до исторії Декебаля зібрав дуже старанно д-р Реслєр в своїй розсправі "Das vorrömische Dacien". Тої працї придержуватись буду при описї воєн Декебаля.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 06.10.1890]

 

(Дальше.)

 

Діо Кассій¹⁾ дає таку характеристику двох під той час найбільших володарів Европи: "Найважнїйшу війну вели тогдї Римляне з Даками. Над семи послїдними панував Декебаль. Був то вожд справний у воєннім дїлї, досвідчений в веденю воєн; він знав заманити неприятеля в тисячні сїти і заставки, знав побіду добре вихіснувати а неповеденя свої направити. Не дивота, що так довгій час був небезпечним противнивом Римлян... Траян, занявши престол, забавив якійсь час в Pимі, відтак вибрав ся на Даків. А сі Даки тяжко провинились супроти Риму; они грішми, що Римляне платили им річно яко данину — ах, що за сором! — примножували свої сили воєнні і прибирали чим раз грізнїйшу, гордовитшу поставу. Та мимо те затревожив ся Декебаль немало, почувши, що наближав ся Траян до Дакії, бо-ж добре знав, з ким тепер буде дїло: Траян відзначав ся і справедливостію і хоробростію і простотою обичаїв. Правда, любив він заходити ся з хлопцями²⁾ і запиватися, але від того не вийшла шкода Римлянам: — Траян пив богато, але нїколи аж до безпамяти. Війни любив він дуже; слава побіди і погибель ворога — от, що справляло єму вдоволенє. Войско держав він в сильній долони, не знало оно, що то пиха, що розховстані обичаї. Декебаль мав слушні поводи бояти ся єго."

 

Вже від перших днїв панованя ладив ся Траян до війни з Даками; знищити той нарід або довести до цїлковитого упадку — стало ся девізою і окликом єго житя. В цїлій римскій державі почались приготовленя воєнні на великі розміри. Перше всего постарав ся Траян, щоби всї твердинї і укріплені місця, які здовж Дунаю стерегли границь римскої держави, привести до найлучшого стану. Ті твердинї получені були з собою вигідними широкими гостинцями, щоби войско вигіднїйше могло нами порушати ся. Недалеко Орсови, де Дунай задля скалистого терену творить знані пороги, велїв Траян з полудневої сторони ріки розбивати вистаючі скали і крізь недоступні місця зладити вигідну войскову дорогу. Чи сленна фльота на Дунаю мала доставляти войску жевність, а в разї потреби привозити все свіжі войска, котрих здовж ріки стояло 12 леґіонів під охороною тамошних твердинь.

 

Головний табор Траяна находив ся в передодні війни в Singedunum (теперішній Білоград сербскій). Там концентрували ся війска з різних сторін; меж иншими прибули туди 4 леґіони з над Рену, войска з горішного Дунаю і кінниця з Нумідії під проводом мавретаньского князя Люсія. Ще і між самими Даками удалось Траянови найти несподхвану поміч; одно дацке племя, Бурове, зрадило спільну народну справу, відлучилось від Декебаля і вступило під прапор Римлян.

 

Розпочалась війна.

 

Границею дацкої держави від заходу була ріка Тиса і з тої сторони мусїли Римляне розпочати свої операції воєнні. На двох мостах, утворених з кораблїв, переправились их войска на дацкій берег Дунаю; західне, головне войско стояло під командою самого Траяна і порушалось в сторону, де спливають ся ріки Темеш і Бистра; нїшну Мегадію; в горах Банату мали войска зійти ся разом. Трете войско римске, головно кінниця під начальством Мавретанця Люсія, переступило Дунай коло Відіну і посувалось в глуб Дації через нинїшну Волощину.

 

Опис війни з Даками доховав ся нам в исторії Діона Кассія³⁾. Не є то опис докладний, анї безсторонний; Діо був Римлянин тїлом і душею, симпатій для дацкого народу не мав, всюди уносить ся єдино похвалами для великого вожда Риму. Він війну так представляє:

 

"Траян наблизив ся до міста Taпe ⁴⁾, де був табор неприятеля. Єму принесли гриб великій, на котрім містила ся напись латиньскими буквами: Бурове і инші союзники радять тобі подати ся назад і не починати борби. Але Траян не зважав на осторогу. Вже перша стріча з Даками виказала, як лютою буде війна: Траян мав богато ранних, але і богато проляв крови неприятеля. Коли нестало потрібних бандажів, не ощадив Траян і власних одежей, казав их покраяти в пасемця, а поляглим своїм воїнам казав виставити олтар і що рік приносити жертви за померших.

 

"Тепер Траян пустив ся горами і серед небезпеченьства здобував одну гору за другою, аж підійшов до самої столицї Декебаля. Єму добре помагав Люсій; уда Декебаля. Єму добре помагав Люсій; ударивши з иншого боку, він богато Даків постелив трупом, a ще більше захопив в полон. Декебаль вислав посольство до Траяна.

 

"Слав він і перед тим послів, але з простих людей; теперішних вибрав з посеред найзнаменитших, з тих, що носять капелюхи. Посли кинули від себе оружжя, пали на землю і просили Траяна, щоби розмовив ся з Декебалем особисто, бо сей тепер готовий сповнити єго волю. Коли-ж не хоче особистої стрічи з королем Даків, нехай бодай вишле кого для заключеня миру. І справдї вислав Траян двох відпоручників, Суру і начальника цїсарскої ґвардії Лівіяна; але до миру не прийшло, — Декебаль не хотїв особисто з послами умовляти ся, лиш виправив до них своїх людей. Траян тимчасом заняв уфортифіковані гори і найшов в них оружія, махіни воєнні, полонників і стяги (хоругви), котрі передже Декебаль здобув на Римлянах. Тоті успіхи, як і факт, що сестра Декебаля дістала ся в неволю і одна ще твердиня піддалась, змусили Декебаля, згодити ся на условія миру — не для того, що хотїв их додержати, але щоби по дізнаних стратах прийти до нових сил. Він згодив ся на те, видати оружіє, махіни воєнні і дезертирів, обіцяв твердинї розметати, уступити з занятого краю, a приятелїв і неприятелїв Риму уважати і своїми приятелями та неприятелями. Дальше обіцяв не приймати до себе жадних дезертирів римских, анї не приймати в службу воїнів з римскої держави. Така умова була вже длятого потрібна, що Декебаль дуже богато людей і найздібнїйших умів обіцянками приманювати до себе. Опісля прибув Декебаль сам до Траяна, щоби оказати єму поважанє. Також виправив Декебаль послів до римского сенату, щоби підписали умову. Траян лишив в столици Даків оден віддїл войска, а в инших дацких місцях залоги, і повернув до Италії.

 

"Послів Декебаля заведено в сенат, де они зложили оружіє і, руки на грудях, просили о затвердженє умови. По сїм подано им оружія назад. Траян відправив тріюмф і одержав титул "Дацкій".

 

"Небавком приспіла до Риму відомість, що Декебаль не додержує условій миру, що зброїть ся до нової війни, приймає знов дезертирів, направляє розметані твердинї, кривдить тих, котрі єму передже були неприхильні (Бурове?), a Язиґам-Сарматам відорвав часть краю. Сенат з огляду на ті справки виповів нову війну, а Траян знов обняв верховне начальство над войском.

 

"Богато Даків відмовило тепер послуху Декебалеви, він мусїв знов просити о мир. Але не хотїв зложити оружія і піддати ся. Він став отверто громадити нові сили і вислав відозви до всїх сусїдних народів, щоби лучились з ним до спільної борби. Коли опустите мене, представляв він в тій відозві, то і самі попадете в лихо; лекше буде вам і безпечнїйше зо мною разом воювати в оборонї свободи, як дивитись байдужно на загибель Даків, а відтак без помочи других пійти в тяжку неволю.

 

"Сталось так, що Декебаль підступом мало житя не позбавив Траяна. Він післав в табор римскій кількох дезертирів, а що Траян був дуже приступним для людей, хотїли они дістатись до него і єго убити. Але замір розбив ся; одного з умовлених убійцїв зловлено, а сей, взятий на тортури (!), признав ся до всего.

 

"Декебаль запросив тепер Лонґіна, одного з римских вождів, що відзначував ся в борбах, до себе на розмову. Сей прибув, та собі на лихо. Декебаль публично став вивідувати ся у него про пляни Римлян, а коли Лонґін не хотїв нїчого зрадити, не пустив єго з табору, лиш мов спійманця задержав у себе. Кайдан вправдї не вкладали на Лонгіна і обходились з ним в-загалї по людски, але волї єму не було.

 

"Знов післав Декебаль послів до Траяна і зажадав, щоб Римляне уступались за Дунай та ще заплатили Дакам всї воєнні кошти, єсли хотять, щоби видано Лонгіна. Траян відповів нї сяк нї так, щоби не здавало ся, що або надто мало або надто високо цїнить Лонґіна; свого вожда не хотїв губити, а й окупу так великого платити не міг. Декебаль держав Лонґіна дальше у себе; сей роздобув отруї і ночію найшла єго неживого.

 

"Траян велїв мурувати міст на Дунаю ⁵⁾. Дїло се подиву гідне. Вправдї і инші дїла Траяна і величні та пишні, але супроти мосту все нїчим. Двацять стовпів уставлено посеред Дунаю — всї з каменя, на 100 стіп високі, на 40 широкі. Віддалені оден від другого на 170 стіп, a всї луками получені з собою. Не знаю, над чим чудуватись більше: над величезними коштами того мосту, чи над штукою будови. Стовпи зроблені серед вирів води і на глинястім ґрунтї ріки. Правда, що на міст вибрано місце, де корито ріки ще найвузше, але за те вода там глубша і дуже рвуча, що тим більше утрудняло будову. Лиш великій умисл Траяна довершити міг такого дїла... Сам міст тепер непотрібний Римлянам, з него лиш видно ще камінні стовпи, як-би для доказу, що людска штука побороти гідна всї трудности. Цїсар Адріян велїв луки мосту і верхне вязанє знести, бо бояв ся, щоби міст не послужив неприятелеви для догіднїйшого переходу на римскій бік Дунаю.

 

"По тім то мостї перепровадив Траян свої войска за Дунай. Війну ведено осторожно і з намислом, без поспіху; з трудом ишло, але вкінци поборено Даків. Декебаль завдав сам смерть собі, бо бачив, що єго столиця і цїлий край уже в руках Римлян, а єму грозить неволя. Єгo голову завезено до Риму. Від-тепер Дакія сталась римскою провінцією; єї залюднено новими осадниками. І скарби Декебаля найшли ся, хоч укриті були під коритом ріки, недалеко дацкої столицї.

 

"Исторія того скарбу така: Декебаль приказав полонникам відвести ріку в инше корито, відтак викопати яму на днї, вложити в ню своє срібло та золото і инші дорогоцїнности, присипати яму назад камінєм і землею, а вкінци спровадити ріку в давне корито назад. І в печерах гір поховав Декебаль при помочи тих полонників сукнї і инші такі річи. Полонників велїв опісля покарати смертію, щоби не зрадили місця. Але оден повірник Декебаля, Бікіліс, що знав о тім, дістав ся в неволю і виявив все.

 

"За поворотом Траяна до Риму прибули до него посольства з чужих земель, навіть з Индії. 123 днїв відбувались без перерви игрища, в часї котрих згинуло около 11.000 звірят і 10.000 людей (ґлядіяторів)."

 

Такій опись війни Траяна з Даками передав нам Діо Кассій. Нужденна та исторія переповнена самими мало значущими дрібницями і сторонничими перехвалками — зовсїм не дає образу тих, пять лїт треваючих воєн (101—106 пер. Хр.), ведених з неимовірним завзятєм зі сторони народу, що боров ся вже не о свободу свою, але о истнованє. В борбах тих брали участь і дацкі жінки. На римскій колюмнї Траяна, представляючій в образах цїлу хроніку воєн, бачимо ті жінки, люті з лиця, з зажженими смолоскипами, як спійманим Римлянам палять то голови, то рамена, придумуючи им що-найтяжші муки.

 

¹⁾ Historiae Romanae lib. LXVII cap. 6 і lib. LXVIIІ cap. 6-8.

²⁾ Того рода розпусти стались були звичаєм на дворах цїсарів римских. Dio часто згадує про той упадок публичної моральности.

³⁾ Кн. LXVIII гл. 8. 15.

⁴⁾ Місцевість Taпe не знана; назвою здаєть вказувати на теплі води, яких в тамошної околици є більше число.

⁵⁾ Міст той збудований був понизше Орсови межи нинїшним румуньским містом Турн-Северин а сербским Кладова. Будовою займав ся першій архітект тогдїшній, Аполлодор з Дамаску.

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 08.10.1890]

 

(Дальше.)

 

 

Перейшов я исторію Бессів (Діяків) в Родопских горах і Бессів (Даків) в сторонах наддунайских. Лишаєсь тепер питанє, що сталось з Бессами по розгромі дацкої держави: чи лишились під панованєм Риму, чи опустили край і переселилась на північ від Карпат?

 

До рішеня того питаня посїдаємо дуже цїнне і достовірне свідоцтво, именно Птолемея, котрий велике своє ґеоґрафічне дїло написав в 40 (а найбільше в 50) лїт по смерти Траяна, отже в пору, коли в Дакії усталились уже були нові порядки. Аж по Днїстер в Галичинї сягала власть Риму — Римляне знали докладно: хто мешкає в их безпосереднім сусїдстві і як звались різні ті племена, що поселились були в Карпатах або на північ від Днїстра.

 

Край межи Вислою а Доном зовесь у Птолемея Сарматією. На тім величезнім просторі мешкало над 50 племен, котрі по думцї тогдїшних Римлян зачислювались до чотирох головних народів. Птолемей подав назви всїх тих 50 племен, як і головних народів, а окрім того вичисляє всї важнїйші назви гір, рік і міст. В Карпатах наводить він два племена: Пієнґіти і Бесси ¹⁾.

 

Гори гуцульскі, належачі до райскої Дакії, назвою Карпат тогдї не обіймали ся; се виразно виповідає Птолемей в кількох місцях своєї ґеоґрафії. Карпати лиш припирали до Дакії ²⁾; в місци, де нинї Бойки граничать з Гуцулами (Чорний лїс), гори наші переставали звати ся Карпатами.

 

Вже Шафарик догадував ся, що назва Птолемеєвих Бессів задержалась в назві наших Бескидів, за те хибно перенїс він назву карпатских Пієнґітів аж на Полїсє, в область ріки Піни, впадаючої до Припети³⁾.

 

Польскі историки замічають слушно, що Птолемея Пієнґітів шувати треба на всхідній граници Татр, там, де находить ся нинїшні Pieniny ⁴⁾ (в повітї новотарґскім). На Бессів припадала би отже вся просторонь від Дунайця аж по Чорний лїс — є то власне просторонь, знана нашому народови під назвою Бескиди низькі і Бескиди високі. В польских Татрах і в горах гуцульских назва Бескиди народови не знана⁵⁾.

 

О.Петрушевич, як звичайно в своїх новійших працях, виводить і повстанє назв Pieniny і Бескиди при помочи етімольоґії. У него Pieniny походять від середно-латиньского pinna, а Бескиди від грецкого слова βοσχεσναι (пасти), а се є нїби доказом, "что Карпати издревле били заняти Руминами. Руминское племя назвало карпатскіе гори Бескидами т. є. пастбищами" ⁶⁾. З арґументації тої виходило би лиш се, що не Бойківскі, але Гуцульскі гори зватись повинні Бескидами (впливи Румунів, а давнїйше Римлян обмежались головно на наше Покутє). В румуньскім язицї виражаєсь понятє "паста" (weiden) славяньским словом, а не грецким, — годї зрозуміти, для-чого би Румуни називали наші гори словом, котрого самі не мають в своїм язицї?!

 

Що Бесси були в нашім краю і що их віра в Дія ширилась між нашими предками, свідчить наведена вже мною виписка з "Откровенія св. Апостола" і з "Слова Христолюбца", де сказано о Русинах: "мняше боги многи: Перуна і Хорса, Дия⁷⁾ і Трояна".

 

І придаткове имя Дія "Сабадій" мусїло бути у нас знане. Веселі співанки, як вже згадано, зовуть ся і доси у нас сабадашками, а в піснях руских гірняків згадуєсь про якусь таємничу гору Собот, безперечне місце реліґійного культу Сабадія⁸⁾. Як. Головацкій пише в своїм "Очерку старо-славянского баснословія" (ст. 16—18): "В пісни карпаторусской упоминается: Гром-Собота, гора висока или Громова Собота, слїдовательно гора Собот єсть гора Солнца. Соботка (собідка) називає ся обряд купального праздника, во время которого палять на горах костри из дерев... На нашей Руси удержалея обряд паленя огня, називаемий соботка, еще только в горах саноцкого і ясїльского округов і на противоположнім погорю Угор".

 

До важних забитків, які по Бессах лишили ся в нашім краю, зачислити треба так звані болди в земли Бойків: в Бубнищи, Розгірчи і Уричи. Богато о них вже писано⁹⁾ і толковано, і богато теорій про их початок і значенє ставлено, але результати розслїдів якось не могли вдоволити нїкого.

 

Годї на сїм місци подавати докладного опису тих болдів — знані они по більшій части, єсли не з власного нагляду і оповідань туристів, то з напечатаних праць наших і польских писателїв. Наведу лиш найважнїйші дати з опису A.Кіркора: "Болд головний в Бубнищи панує простором і висотою по-над инші скали і містить в собі найвиразнїйші докази працї і мисли чоловіка з віддалених часів. Викував він ту три комнати значних розмірів. Внутро першої комнати дуже хроповате, з очевидними знаменами грубого витїсуваня; по обох сторонах здовж комнати виковані лавки. В найдовшій части скали, в рівній лінії, виковані дві комнати; перед другою при входї находить ся викована в скалї лавка. Єсть ще в горі четверта комната, в значній части викована в скалї, з високим склепінєм. Цїкавий ту дуже чотирокутний в помостї отвір виконаний в квадрат на добрих 7 стіп (322 цтм.); похожій він на глубоку кирницю, але в значній части закиданий румом; глубокість кирницї близько 2½ сяжня (450 цтм.), хоч намулу у внутрі дуже много. Вагилевич догадує ся, але безпідставно, що сей отвір веде до підземних пивниць. Стїни отвору ковані дуже старанно і красно. На самім вершку скали, незмірно високо, находить ся четверогранне вижолобленє в скалї, великости кітла; оно, як думаю, зроблене було для осадженя якогось предмету, здаєсь болвана в видї стовпа. З сего місця представляє ся вид на крайний північний вершок болда. Вагилевич на тім вершку замічав божество в постати великаньского пса; Більовскій добачав в тій постати образ величезного людского лиця. І справдї, вершок тої скали представляє якусь потвору: можна, дивлячись з-далека, розрізнити ніс, очи, шию... Близше підійти або вилїзти на той верх щовба, нїхто не годен. На иншій скалї, притикаючій до попередної, видно на самім вершку другу постать, також великаньских розмірів; а межи обома вершками скал, на збочи каменя, замічаєсь кількаметрова постать, видом похожа на величезну ящірку... Під ґалєріями, в самій уже долинї, з північно-західної сторони, викована в скалї невелика комнатка, радше нижа. У внутрі єї, в склепіню, вирубаний невеликій четверогранний отвір, нїби комин; вижолобленя в головній стїнї переконують, що ту стояв якійсь болван з руками на-вхрест. Вагилевич думає, що в сїй комнатцї находити ся мусїв великій олтар жертовний, і подає навіть великість олтарного стола (в приписцї з р. 1861 замічає Вагилевич, що вже тогдї стола не було). Більовскій згадує о підмурованю зі споду. І я замітив слїди такого підмурованя, але з него годї вносити на олтар жертовний... В горішній ґалерії видно ще нижу, котра мабуть мала якесь важне призначенє. Слушно думав Більовскій, що там або виставлювано болванів, або віщуни з неї оголошували волю богів згромадженому на полянї народови" ¹⁰⁾.

 

Головацкій і Вагилевич кажуть, що в стрийских болдах були поганьскі святинї Keльтів — ипотеза дуже неимовірна, бо нема в исторії слїдів пробуваня в нашій земли Кельтів і не доховалась про них жадна традиція в народї. Противно, про Бісів, яко мешканцїв тих скал, є традиція і доси. Автор "Записок" подорожних, уміщених в "Слові" з року 1862, пише в артикулї "Урічскій камінь" (ч. 23) так: "Наш провідник, містцевий скотар, запитаний, чи не знає що о початку урицкого каменя, росказав нам так: Давно, дуже давно, був камінь урицкій замком, а в нїм мешкали велити нехристи. Послїдне слово вимовляв він з очевидною боязнею; а коли ми, не розуміючи значеня єго слів, випитались докладнїйше, не хотїв він назвиско біса посеред каменя вимовити і учинив то аж тодї, коли ми камінь мали вже за собою. Дальше розповідав скотар так: Тоті велити справляли раз весїлє і запросили собі музикантів здалека. Коли велити вже на-добре розгуляли ся і позапивались, підпалили музиканти бочки з порохом, котрий весь замок розсадив, а велитів за Бескид до Угорщини занїс. І від того часу вино, котре перше росло у нас, перенесло ся з велитами за Бескид."

 

Що наш нарід Бессів помішав з бісами, річ природна, але замітка, що бісів "кинуло" в Угри, доказує, що ту о людях бесїда, а не о чортах. (З исторії пізнїйших віків знаємо, що Бесси перенеслись були над Дунай і там приняли віру христіяньску). І друга замітка, про музикантів та вино; відносити ся може єдино до Бессів. Культ Дія або Зевса був заразом культом Діониса (як писала Греки), значить стояв в звязи з виноградним святом і був получений з веселими обходами.

 

Вагилевич, описуючи скалу в Бубнищи, догадував ся, що отвір в помостї комнати горішної веде до підземних пивниць. Кіркор заперечує тій догадцї, але неслушно. Всї, що звиджували скалу в Бубнищи, знають, що в одній з комнат, коли ударити о камінь, чує ся лоскіт підземний, як-би з яких пивниць. З исторії Бессів та Ґетів можна навіть доказати, що при их святинях дїйстно були такі підземні пивницї.

 

Геродот говорячи о Зальмі, бозї Ґетів, повідає¹¹⁾, що він був з-разу чоловіком і лиш учителем свого народу, а відтак казав собі збудувати мешканє під землею і там жив якійсь час. На четвертий рік він явив ся знов межи Ґетами і они увірили в него; від того часу Зальма став богом Ґетів. Страбо так пише¹²⁾: "Зальма був з-разу віщуном бога, найбільше Траками поважаного; опісля назвали і єго богом, а він вишукав собі недоступне, вид печери маюче місце, і там жив. З людьми мало сходив ся, лиш з королем і єго слугами. Король сприяв єму дуже, бо бачив, що піддані більше привязаня мають до него від часу, як прикази королевскі оповіщають ся за радою богів. Той звичай і доси треває у Ґетів."

 

В той-же спосіб виражаєсь і Макробій¹³⁾ о Діонисї в Тракії, покликуючись на Аристотеля: "В Тракії находить ся підземелє (adytum) посвящене Діонисови, з відки видають ся оракули". Трацкій Діонис то власне Дій, а знаємо вже, з якими похвалами виражав ся Геродот о оракулах Родопских Бессів.

 

Дуже цїкаве місце находить ся в Страбонї, виняте з Есхиля, а описуюче торжество Траків в честь Діониса ¹⁴⁾: "Оден держить в руках басолю і починає спів, другій гукотить мідяними цимбалами. Зівсюди несуть ся радостні клики. А тимчасом ревіт якійсь, грізний і страшний, несесь з місця укритого, а барабанів галас, як-би від підземного гримоту, несесь-лунає на пострах скрізь."

 

З наведених місць видно, що підземні печери потрібні були до різних чинностей реліґійних при святини Дія, длятого думаю, що слушність має Вагилевич, коли отвір в помостї, засипаний нинї у споду камінями і намулом, уважав входом до підземної печери. Таємниця цїлого реліґійного обряду домагалась конечно, щоби отвір ведучій до печери, був укритий перед оком людей.

 

Слушна по моїй гадцї і та догадка Вагилевича, що нижа, де находить ся отвір в стели, містила в собі олтар жертовний. Святиня Бессів в горах Родопских, де Александер Великій приносив жертву Дієви, мала отвір в даху; ним несла ся поломінь з олтаря аж до самого неба.

 

Замічена Кіркором, а викована на збочах скали постать величезної ящірки представляла може первістно образ змії. У Даків були змії предметом реліґійного культу; на колюмнї Траяна находять ся вирізьблені змії поверх дацких замків і на дацких хоругвах¹⁵⁾.

 

Вертаю до назви Бескиди, а именно поясненя другої части того слова (киди). У нас говорять також Бескиди і Бискети як то замічено і в словари Желехівского. Послїдна форма, Бискети (через т), знана була і давнїйшим Полякам. Лінде наводить в своїм словари давну польску пословицю: Bywał na Beskicie, a czwarty raz ne Krępaku zbijał (форма "na Beskicie" утворена вид 1. падежа "Beskit").

 

Звертаю увагу, що предки Галичан вид непамятних часів звались Ґетами. Над Днїстром після Страбона і Птолемея мешкали Тиранґети; в Pieninach були Пієнґіти; при Чорнім мори наводить Стефан Візантійскій Мирґетів; так отже треба би і в Карпатах, де Бесси мешкали, шукати Бесґетів. Після звістного правила драматичного о ассіміляції, звуки сґ за для лучшої вимови обмінити ся мусять на ск — замість "Бесґети" одержимо знану в народї форму "Бескети".

 

Вивід сей на око видасть ся може малої ваги, але він є одним доказом більше що назва Ґети не забулась ще цїлком у нас, що славна колись на весь світ исторія Ґетских невмирак є дїйстно і исторією нашої Галичини.

 

¹⁾ Claudii Ptolemaei geographia, виданє липске з р. 1881, lib. III cap. 5 §20: "Βίεσσοι παρά τον Καρπάτην ορος.." (Форма Βίεσσοι дуже важна для исторії руского язика, бо вказує, що ѣ в слові "Біси" вимовляли у нас в старину не як е, але як іє. Така-ж вимова ще до нинї задержала ся декуди в Сербії і Хорватії. Порівн. Gramatika Hrvotskoga jezika. Jos. Vitanoviс. U Zagrebu 1882, ст. 140.)

²⁾ Lib. III cap. 8 §1.

³⁾ Славяньскі старинности т. I, §10.

⁴⁾ Historyja Słowian przez Edwarda Bogusławskiego, Kraków 1888, t. I ст. 370. Про замок Pirmin згадує ся два рази в исторії Длугоша. В XIII віцї хоронились до того замку польскі князї в часї татарского наїзду.

⁵⁾ Dr. Is. Szaraniewicz Kritische Bliсke in die Geschichte der Karpaten-Völker ст. 84: "Oestliсh von der Lomnica, sowie im ganzen Tatragebirge giebt es keine Beskiden". Пор. також в варшавскім Słownik-у geograficzn-ім артикул "Бескиди". Сказано в нїм: "Бескиди низькі простирають ся від виломів Дунайця і Попраду аж по кирничини (żródłowiska) Сяну; Бескиди високі від жерел Днїстра аж по жерела Черемошу» (?) на граници Галичини і Буковини".

⁶⁾ Вістник Народного Дому з року 1885, стор. 228 і 235.

⁷⁾ В "Литературном Сборникі" з р. 1886 ст. 17 радить о. Петрушевич перемінити назву Дий на Див, а в Диві бачить "староперскую мизическою птицу, извістную язическим Руссам под именем Симарьгла". Знов довольний виклад, бо нїкому в світї незвістно, що означає назва Симаргл і чи є то назва правильна (в слові Христолюбця сказано: вірують в Сима і в Ерьгла").

⁸⁾ Староруска Христоматія Як. Головацкого, ст. 347. Про гору Собот співають в Русальних піснях (в понедїлок Зелений).

⁹⁾ З праць Русинів звістні менї: Ив. Вагилевича в "Часописьмі Ческого музея" з р. 1836 (о Бердах і Ущовбах в Розгірчи), Николая Устіяновича в "Сборнику Отечественнім" з р. 1854 (Скала над Бубнищами), незвістного автора Записок подорожних в "Слові" 1862 чч. 22—23 (Урічє), Як. Головацкого в "Трудах перваго археологическаго съезда" 1869 т. 1 (о скалах в Бубнищи і в Розгірчи). З праць польских писателїв піднести годить ся детайлічний опис скал Бубнища і Розгірча в виданю краківскої академії наук "Zbiór wiadomości do antropologii krajowej, 1879" стор. 46—61. Автором сеї працї є знаний польскій археольоґ А. Г. Кіркор. Він першій, хотяй лиш голословно, висказав догадку, що в наведених болдах були святинї Бессів.

¹⁰⁾ Белди в Розгірчи і Уричи мають такі-ж кованя в скалї, що і болди в Бубнищи, тому не подаю их опису.

¹¹⁾ Исторія Геродота, кн. ІV гл. 95.

¹²⁾ Страбона ґеоґрафія, кн. VII гл. 3.

¹³⁾ Aurelius Macrobius, Saturnaliorum lib. I cap. 18.

¹⁴⁾ Страбона ґеоґрафія, кн. X гл. 3. — Страбо наводить при тій нагодї "варварскі" назви деяких инструментів: набля, самбуке (самогуди?), бaрбiт (барабан?), маґадіс.

¹⁵⁾ Dr. Іs. Szaraniewicz "Kritische Blicke" стор. 130; Dr. E. Roesler "Das vorrömische Dacien" ст. 372.

 

(Конец буде).

 

[Дѣло, 10.10.1890]

 

(Конец.)

 

Що Даки виселювались з краю, щоб не попасти в руки Римлян, посвідчають по части і старинні писателї. Діо Кассій пише: Сабініян приєднав собі 12.000 Даків, що вигнані були з свого краю, а тепер готовились до війни з Римлянами; він обіцяв им визначити землю в Дакії римскій¹⁾.

 

За громадним виселенєм Даків промовляє особливо одно місце у Евтропія, де сказано, що Траян до здобутої Дакії переселив "безчисленні товпи людей з цїлого світа римского" ²⁾.

 

Звістку Евтропія потверджув і ґеоґраф Птолемей, наводячи в римскій Дакії народи, котрі перед тим мешкали в зовсїм инших краях. От их имена³⁾:

 

Альбоки (Alboc-ensioi)

Анарти

Бієфи

Бурове (Buri-dai-ensioi)

Кавки (Cauco-ensioi)

Кеяґейси

Kіcтобоки

Коти (Cot-ensioi)

Пієфіґи

Потуляти (Potulat-ensioi)

Прендави (Prendav-ensioi)

Ратаки (Ratac- ensioi)

Сальди (Sald-ensioi)

Сенси

Тевриски.

 

Справдї — збиранина з цїлого світа.

 

Народи: Бієфи, Кеяґейси, Пієфіґи, Сенси нїколи, нї перед тим нї пізнїйше, не були в Европі знані; их, здає ся, спровадив Траян з Азії або з Африки.

 

Кавки пригадують азійских Кавконів⁴⁾, Кавків в Гібернії⁵⁾, Кавків в Ґерманії⁶⁾.

 

Альбоки пригадують кельтицке племя Альбіків або Альбіойків⁷⁾.

 

Коти пригадують Коттів в Альпах⁸⁾.

 

Потуляти пригадують Петулянтів, котрих Марцелин вичисляє побіч Кельтів⁹⁾.

 

Про Анартів згадує Цезар; Шафарик зачисляє их також до Кельтів¹⁰⁾.

 

Межи жителями римскої Дакії подибуємо два племена, що з-давна були завзятими ворогами Бессів: Тавриски (Птолемей пише Тевриски¹¹⁾) і Бурове. Их нароком спровадив Траян сюди, щоби в разї потреби мати в них добру спору супроти вигнаних Даків.

 

З позісталих племен лиш Прендави і Ратаки здають ся належати до властивих Даків.

 

____

 

Щоби виказати, якої народности були Даки за часів Бурвисти і Декебаля, куди они потім переселили ся, в якім племени славяньскім маємо их шукати — треба доказ вести зовсїм иншими дорогами, нїж як то доси чинено историками.

 

Вже Геродот повідає о Траках, що они мали різні племенні назви одвітно до околиць, де мешкали¹²⁾. Той звичай, як знаємо з Нестора, був властивий особливо Славянам. Наш лїтописець, описуючи прадавні жилища Славян над Дунаєм і як их з-відтам виперли Римляне, так каже¹³⁾: "И от тїх Словін разидоша ся по земли, і прозваша ся имени своїми, кде сїдши на которім містї"...

 

У Ґетів і Даків було також богато назв племінних. У Страбона згадують ся τά Γετών εῦνη, в инших старинних жерелах τά Δαχών εῦνη¹⁴⁾. В ґеоґрафії Птолемея і на старинній мапі римскій, знаній нам під именем таблицї Певтінґерскої, доховались нам старинні назви колишних Даків, і то в досить спорім числї.

 

Знаємо в Нестора, що давні Славяне любили назви народні виражати збірними именами за помочію наростка ва: Морава (нарід), Литва (нарід), Мордва, Норва і т. д. Такій звичай задержав ся ще доси у Русинів: Литва = Литовцї, Татарва = Татаре, Москва = Москалї, Ляхва = Ляхи.

 

Після одвічного звичаю, якій вже Геродот замітив у Скитів, і якій передав нам Нестор о давних Славянах, означувались одною назвою і нарід і край, а часто ще і ріка і головне місто. В руских лїтописях назвою Морава означені край, нарід і ріка; назвою Галич край, нарід і місто; назвою Литва край і нарід. І сей звичай доховав ся у нас; одною назвою, н. пр. Москва, ми виражаємо і ріку, і місто, і край, і навіть нарід ("зїхала ся Москва"). Тим лиш способом виясняє ся, длячого у Славян, а особливо на Руси, так богато рік з наростком на ва: Чернава, Русава, Унава, Морава, Орава, Полтва¹⁵⁾, Гучва і т. д. Язиково взявши були то первістно збірні назви племен, що мешкали при тих ріках; з часом, як то звичайно дїєсь, племенні назви змінювались під впливом историчних подїй, а назви рік додержались і доси.

 

В назвах ґетских та дацких місцевостей подибуєсь також дуже часто згаданий збірний наросток ва, лиш в повнїйшій формі дава. Наводжу ті місцевости в порядку, як их подає Реслєр¹⁶⁾:

 

Akidava — (Pelendova)

Arkidava (або Argidava) — Piroboridava

Buridava — Ramidava

Kapidava? Kalidava? — Rusidava

Karsidava — Sagadava

Klepidava (Klipidawa) — Sandava

Komidava — Singidawa

Dokidava? Dokirava? — Sukidava

Markodava — Tamasidava

Netindava (Nentidava) — Zargidava

Patridava — Ziridava

Petrodava — Zusidava

 

Більша часть тих назв повторює ся дїйстно в исторії пізнїйших Славян; деякі загинули через те, що племена вливались нераз в одну цїлість під впливом політичних обставин; a знов є деякі назви, що вже вияснити не дають ся, бо не знана нам исторія всїх дрібних племен славяньских, і то ще в так віддалених часах.

 

При поясненях, які подаю понизше, держу ся тої засади, що наросток дава маючій значінє збірного понятя (= рід, племя), віддїляю від властивої назви народу. Результат виходить такій:

 

1) Акі-дава, після нашої вимови коротше: Акі-ва. Птолемей наводить в Сарматії, по серединї межи Вислою а Доном, отже в околици Днїпра, племя Акіни¹⁷⁾. Шафарик догадує ся, що по них лишилась старо-руска назва "Оковскiй лїс", місцевість, з котрої випливає Днїпер¹⁸⁾. Але Шафарик забуває, що після Сарматії Птолемея вже у жерел Дону починалась земля Грекам "незнаєма" (άγνοστος γη), — відки-ж би Греки могли мати відомість про так далеко на півночи положений лїс?¹⁹⁾. Єсли маємо Аківів шукати на Руси, то лиш в околици Kiєва, т. є. в північній части Геродотової Скитії. Всякі переселеня наддунайских Славян, о скілько дотикають нашої землї, мусїли відбуватись після якогось пляну, систематично — они починатись мусїли від північних границь Скитії і лиш постепенно могли обіймати і дальші північні краї. Дрібне племя Аківів, утїкаючи перед Римлянами, не мало на стілько сили, щоби видавати війну північним Чудам (Фінам) і перебивати ся крізь их край аж до Оковского (Волконьского) лїса.

 

2) Arki-dava. Слово те беру в звязи в виразом Аркинія, старинною назвою для наших Карпат. Страбо (кн. VII. гл. 3) пишучи о придунайских Ґетах, повідає, що они в півночи замешкують часть Еркиньского лїса, значить: всхідні Карпати.

 

В старину писали різно: Аркинія, Opкинія, Еркинія, в пізнїйших часах також Геркинія²⁰⁾. Різниця вимови пійшла з того, що в тім слові була самогласна р, котра в устах Славянина, як до околицї, вимовлялась неоднаково. Славяньскі і неславяньскі историки виводять назву Еркинія з кельтицкого erchyniad (вивисшенє); по моїй думцї бойківска і гуцульска Еркинія не може бута нїщо инше, як нинїшне наше Верховина (верхинія), — тим більше, що Греки в чужих словах часто мішали звуви х і к.

 

Назва Arki-dava, або коротше Arkiva, означувала, здає ся, жителїв верхів верховинцїв.

 

3) Buri-dava, племя Бурів. Двояких Бурів розрізнювати треба: одних, що держали з Римлянами і відтак осїли, як вже поперед виказано, в римскій Дакії; других, що виселились були з Дакії, a пізнїйше часто ще воювали з Римлянами (Діо Кассій кн. LXXII, гл. 3). До сих то послїдних відношу Птолемеєву назву Buridava.

 

4) Karsi-dava, племя Карсів. З лїтописи знане нам племя Корс, котре вичисляєсь Нестором побіч племен литовских: Литва, Зимігола, Корс, Лїтьгола ²¹⁾.

 

5) Marko-dava, племя Марків. Відвітно до исторії язика мусїла би тота назва у пізнїйших Славян звучати Морги або Морчане²²⁾, і дїйстно знане нам славяньске племя того имени. Шафарик (Старинности, т, II. § 44.) наводить межи полабскими, нинї онїмечченими Славянами племя Морчан, знане ще навіть в віцї ХІІ-ім. Баварскій ґеоґраф з IX-ого віку зове єго Моричани, в грамотах цїсаря Оттона I. згадують ся Морчани, Морачани, Моричани.

 

6) Pelen-dava. Уживана за впливом Греків назва Пелеґони (також Пеляґони) єсть о стілько важною, що друга часть "ґони" являєсь дословним толкованєм праславяньского виразу "дава" (рід, потомство, племя). Після Шафарика (Старинности §.30.) область Пелеґонія знана нам з грамот сербских князїв; як давнїйше, так і тепер заселена она Славянами. Нинї зачисляєсь до земель болгарских.

 

7) Pirobor-dava племя Пироборів. Слово зложене, означає одну галузь Борів або Боран. З пізнїйшої исторії знані нам Боране, незвичайно войовничій нарід, завзяті вороги Римлян. Витиснені Траяном з Дакії, они осїли в нашій Галичинї і з-відси разом з Карпами, також дуже завзятим народом, безпокоїли часто Римлян. Около р. 260 по Хр., де панованє Римлян в Дакії хилилось уже в цїлковитому упадкови, Буране з Карпами переходили собі свобідно через римску Дакію, лучились над Дунаєм з Ґотами, а відтак пустошили римску Тракію, заганяючись аж до Малої Азії. (В 10 лїт пізнїйше Римляне з соромом винестись мусїли з Дакії, забравши з собою послїдних недобитків своїх; з народів, котрі они в Дакію були спровадили, мало хто в краю лишив ся. По свідоцтву Діона Кассія, сусїдні народи заєдно непокоїли Римлян і нераз 10—15 тисячей людей забирали з собою в неволю; у Сарматів угорских найшло ся раз навіть 100.000 римских невільників²³⁾.

 

8) Rami-dava, племя Рамів. Славяне того имени згадують ся в пізнїйших часах в Сербії. Угорскі королї титулувались часто королями "Рами" (так називано полудневу часть сербскої Босни).

 

9) Rusi-davа, племя Русів. В славяньских землях єсть кілька рік тої назви, навіть з наростком ва, з чого треба вносити, що то була первістно назва народу: Русава притока Днїстра, Русава притока Роси, Русава в Чехах і т. д.

 

10) Saga-dаvа. Назва пригадує славяньских Саґудатів, котрі в VІІ-ім віцї по Хр. жили в Македонії і богато лиха чинили сусїдам²⁴⁾. Назва народу Caґи повторює ся в топоґрафічних назвах славяньских; до неї віднести мусимо і назву ріки Сож, притоки Днїпра.

 

11) San-dava, племя Санів. Назва пригадує деякі ріки славяньскі: Сян в Галичинї, Сан в Стирії і Країнї, Сана в Боснії. Миклосич в своїм етімольоґічнім словари толкує "сан" через "змій". Може так треба толкувати і назву дацких Санів, бо змії дїйстно були у Даків предметом реліґійного культу.

 

12) Suki-dava, племя Суків. З давної назви через відкиненє букви д повстало Sukiawa = Сучава (ріка і місто). В Галичинї коло Болехова є ріка Сукель. Назва народу пійшла, здаєсь, від характеристичного убраня єго або від якогось промислового занятя (сукати, сукно, сукмана).

 

13) Ziri-dava, по нашому коротше Ziri-va. Баварскій ґеоґраф з ІХ-го віку наводить на всхід Висли славяньске племя "Zerivani", кажучи о нїм, що земешкує край дуже великій²⁵⁾. Я вже в "Галичанинї" з р. 1864 в статьї "Русь Червона в часах предисторичних" старав ся був виказати, що Zerivani баварского ґеоґрафа, то наші галицкі Черване, від котрих пійшли назви: Червеньскі городи, Червеньска (Червона) Русь. Записана Птолемеєм племенна назва Ziridava = Ziriva утверджує мене в пересвідченю, що подана в "Галичанинї" арґументація, мимо деяких похибок, таки в цїлости була доброю.

 

14) Zusi-dаvа, племя Зусів (Сусів). В середних віках було кілька славяньских племен, що звались Сусами, Суслами, Сусольцями. Над Мульдою, в нинїшній Нїмеччинї, згадують ся в ІХ-ім віцї попри Сорбів (в Саксонії) також славяньскі Сусли: "Sclavi, qui vocantur Siusli — Solabi et Siusli". Гельмольд пише правильно Susi. В грамотах цїсарів Оттонів: Susili, terга sclavinica Siuseli²⁶⁾.

 

В нинїшнім Ольстинї (Holstein) була, після Гельмольда, область звана Susle; вигубленю Славян заселено єї Фризами року 1139²⁷⁾.

 

В руских лїтописях згадуєсь нарід Сусола, в сусїдстві Литви, покорений року 1059 князем Изяславом.

 

15) Dokidava, племя Доків. Якась галузь того племени осїла в нашім краю; в Сарматії наводить Птолемей у жерел подільского Богу нарід Амадови і город Амадока; верхівя тамошні, одвітно до славяньского звичаю, також звались тим именем²⁸⁾.

 

(З позісталих назв три: Klipidava, Patridava і Petrodava уважаю зіпсованими на грецкій лад; догадки що до их значіня не довели-б до жадної цїли. Пpo Klipidav-y натворено богато недорічних комбінацій, опираючись на догадцї, що Птолемей хотїв тим словом виразити якесь "злодїйске" місто, бо κλέπτης означає в грецкім язицї "злодїй". Вже навіть і найдено таке місто — подільскій Каменець! Тимчасом Птолемей пише Κληπίδαυα через η котре в славяньскім треба читати як и. Місцевість Klipidava находилась в Сарматії, недалеко дацкої границї. Єсли к є лиш непотрібним додатком на початку слова, тогдї назва озвачала би жителїв з над ріки Липи в Галичинї.)

 

____

 

Назви на дава, як пересвідчуємось з римскої мапи (таблиця Певтінґерска) придавані були Римлянами майже виключно лиш войсковим стаціям, місцям, де стояли римскі залоги. Стації ті нароком названо по имени дацких племен, щоби в Римі, де мапи могла публичність оглядати, думано, що нїби на правду такі а такі племена дістались під власть Римлян. Було то просте тілько мантярство, але з него вийшла користь для науки, бо можемо Даків, той так загадочний в исторії нарід, пізнати близше з тих назв.

 

Вигнані з Дакії племена подибують ся, як виказала розправа, під своїм давним именем: на Руси, в Сербії і в полабских сторонах. Коли-ж зважимо, що Серби задунайскі до VІІ-го віку по Хр. також мешкала в полабских сторонах і на граници Баварії, прийдемо до заключеня, що головна сила Даків перенеслась, по розгромі своєї держави, в сторони Чех і ріки Лаби. Там і справдї згадуєсь в пізнїйшій исторії край під назвою "Мала Дакія", згадуєсь і людність під назвою Дачане²⁹⁾.

 

Виходить зі всего, що старинні Даки і Бесси були предками нинїшних Сербів а се потверджуєсь по части і традиціями, які жили в Сербії ще в XIII віцї. В сербскім Параліпоменї Зонари, писанім р. 1208, сказано: "Транян воїнствова на Даки, сиріч на Срьбле, і побіди Среблї³⁰⁾.

 

Племена, котрі по упадку Дакії переселювались в наші землї: Акиви, Доки, Черване були безперечно не Даками, але Гетами. Подана Нестором леґенда, що Кій, заложитель Кієва, жив якійсь час над Дунаєм, але з-відтам за-для злих сусїд мусїв уступити ся, єсть тілько неясним відгомоном про давні жилища Акивів в наддунайских сторонах, в тій відвічній земли Ґетів.

 

Навіть Бесси в горах наших не мусїли буги властивими Даками, як уже видно з дохованої назви Бес-Ґіти (Бескиди). Даки за часів Бурнисти апостолували в земли Ґетів, заводили культ свого Дія, — конечно якась часть Ґетів перенялась була засадами нової реліґії, сталась в очах народу і сама Боссами.

 

Польскій историк Більовскій в своїй розправі Wstęp krytyczny do dziejów Polski пpизнав славяньску народність Ґетам і Дакам a навіть з давної Дакії хотїв вивести початки польского народу. Після него, Поляки по упадку дацкої держави виселились в сторони Висли і вже там стало осїли. Думаю, що теперішня моя розправа виказала безпідставність такої думки — нема і одної дати в исторії Ґетів і Даків, котра би дала ся відвести до Поляків.

 

Переселеня до наших земель були дуже незначні. Ґети утратили де-що землї за часів Траяна, але все таки Бесарабія і Поділє майже в цїлости належали до них. Покутє і Молдавія також лиш дуже короткій час були при Римлянах. — Ґети були незрівнані в бою на рівнинах, з их кінницею римска не могла рівняти ся. Одну лиш провінцію Ґетів, теперішну Волощину над Дунаєм, обороняли Римляне з всею силою, щоби обезпечити свої полудневі посїлости від нападу.

 

Єсли переселеня Славян за часів Траяна лиш мало відносились до нашого краю, то ми все ще стоїмо перед великою загадкою историчною: в котрім часї поселились Білоруси — те колись так численне і могуче племя — а в котрім поселились Москалї на границях нашого краю? Постараюсь і на сі питаня колись відповісти.

 

¹⁾ Historiae Romanae, lib. LXXII cap. 3.

²⁾ Eutropii Breviarium historiae Romanae, виданє липске з р. 1879 (lib. VIII cap. 6): "Traianus, victa Dacia, ex toto orbe Romano infinitas eo copias hominum transtulerat, ad agros et urbes colendas."

³⁾ Claudii Ptolemaei geographia, lib. III cap. 8 § 5.

⁴⁾ Страбона ґеоґрафія, кн. XII гл. 3.

⁵⁾ Ptolemaeus, lib. II cap. 2.

⁶⁾ Племя те ґерманьске пишуть різно: Кавки у Страбона, Кавхи у Діона, Хавки у Тацита. Гл. Kaspar Zeuss "Die Deutschen und die Nachbarstämme" ст. 138—141).

⁷⁾ Kaspar Zeuss, ст. 208.

⁸⁾ Dr. E. Roesler "Dacier und Romänen, ст. 33.

⁹⁾ Амміяна Марцелина Исторія римска, кн. XX гл. 4 і кн. XXII гл. 12.

¹⁰⁾ Славяньскі старинности, т. I §17.

¹¹⁾ Шафарик "Славяньскі старинности" (т. I §. 17) уважає назви Теврисків і Таврисків идентичними.

¹²⁾ Исторія Геродота, кн. V гл. 3.

¹³⁾ Миклосича Chronica Nestoris, гл. 3.

¹⁴⁾ Пор. Edward Bogusławski "Historyja Słowian" ст. 202, 380, 383.

¹⁵⁾ Першій про Полтву згадує Аполлодор, як довідуємось про се з старинного ґеоґрафічного словаря Стефана Византійского (виданє липске з р. 1825, ст. 83). І Страбо знає Полтву — не ріку, а город, далеко на полудне Тракії коло Боспору. Він той город зове Полтво-брія і каже (кн. VІІ гл. 6), що додаток брія у Траків значить "город". За Аполлодора і Страбона часів на місци тої Полтви стояло грецке місто Айнос (оно знане вже Геродотови); з того вносити можна, що Полти — жителї тамошні — вже в глубокій старинї перенесли ся кудись инде.

Греки виводили назву Полтви від трацкого короля Полтиса. Він жити мав на 12 столїть перед Христом, в часї Трояньскої війни. Плютарх каже, що до того Полтиса прийшло було посольство, і то рівночасно від Троянцїв і від Греків, а він, для полагодженя справи, мав видати такій суд: Паріс нехай віддасть Грекам Гелєну, а я дам єму за те дві красні жінки. (Гл. Stephanus Byzantinus, vol. III, Berkelii adnotationes, ст. 138.) Дуже можлива річ, що 37 переселенями трацких Бессів стоїть в звязи і назва нашої Полтви.

¹⁶⁾ Dacier und Romänen, ст. 89-90.

¹⁷⁾ Lib. III cap. 5 § 23.

¹⁸⁾ Славяньскі старинности т. I § 10.

¹⁹⁾ Птолемей знав про Бористен і єго жерела, але у него Бористеном є подільска ріка Бог, для того і кладе він при устю Бористена знану нам з исторії Кольонію грецких купцїв — Ольбію.

²⁰⁾ Kaspar Zeuss "Die Deutschen" ст. 2—4.

²¹⁾ Chronica Nestoris, cap. 1. Також і cap. 7; "Литва, Зимігола, Корсь, Норва".

²²⁾ В старину обі форми були в уживаню, подібно як Бори і Боране (ще в лїтописях находимо: Древи і Древляне, Поля і Поляне, Сївер і Сїверяне).

²³⁾ Dio Cassius, lib. LXXI cap. 16 і lib. LXXII сap. 3.

²⁴⁾ Шафарик "Старинности" §38; Zeuss "Die Deutschen" ст. 630.

²⁵⁾ "Zerivani, quod tantumest regnum, ut ex eo cunctae gentes Slavorum exortae sint et originem, sicut affirmant, ducant."

²⁶⁾ Шафарика Славяньскі старинности, т. ІІ §.44.

²⁷⁾ Шафарик, там-же.

²⁸⁾ Ptolemaei geographia, lib. III cap. 5 §15, 25, 28.

²⁹⁾ Гл. Aug. Bielowski "Wstęp krytyczny do dziejów Polski" ст. 463; Шафарика Старинности §40 ("Daсiane", "provincia decinensis" над Лабою).

³⁰⁾ Ж. С. Дринов "Заселеніе Балканскаго полуострова Славянами", Москва 1873, стор. 36.

 

[Дѣло, 13.10.1890]

 

 

13.10.1890