Колись я відкрию таку винарню з надією на платоспроможність адептів центральноєвропейської утопії і за сумісництвом винолюбів. Карта вин там буде співпадати з мапою Центральної Європи. Туди можна буде зайти ще перед полуднем на келишок прохолодної фетяски, а вдруге завітати розказати чи послухати історії після п’ятої зі склянкою франковки і стати останнім того дня клієнтом. В обідню пору там подаватимуть мандрики, плечинти, баніци і буреки з «вином дня», а музичним тлом слугуватиме розмаїтий етноджаз походженням з різних країв від Поділля до Балкан. Біля входу стоятиме велетенська скляна клепсидра з корками замість піску, яких у ній щодня буде ставати все більше і більше, аж поки цей перформенс зупинки часу вином не доведеться припинити.
Ми підсвідомо сумуємо за цією рікою, яка до України допливає «накоротко» при одному березі вже перед тим, як стати морем, але розлого і повно присутня в наших піснях. Аби зараз вийти на її берег, не перетинаючи кордонів, нам потрібно довго рухатись на південь і прийти фактично до дельти. Вона надто символічна, міфологізована і пан’європейська, щоб не хотіти бодай раз у житті побачити її «прекрасну блакить». Хоч у віршах, але над нею літають ангели, а на її берегах дозріває найкращий виноград. Дуже віддавна. Дунай – це та артерія, якою до Центральної Європи колись прийшло вино і розлилось потім Паннонією, Трансильванією і Моравією аж до Шварцвальду і Карпат.
Вибираючи назву для майбутнього купажу з білих центральноєвропейських сортів, які невдовзі дозріватимуть в наших галицьких широтах, я б зупинився на «Спомині про Дунай». У ньому мали б бути обидва Рислінги, Королівська Фетяска і Харшлевелю, увесь виноград обов’язково пізнього збору. Його букет відкривався би ароматами щойно розламаного абрикоса, заводив би у ще запечатані воском стільники з липовим медом і закінчувався довгою ледь терпкою нотою дикої грушки, яка інколи буде відчуватись як стигла айва.
Але поки що таке вино існує лише в моїй уяві. У нашій винній ринковій реальності зараз можна віднайти в рази витонченіші і складніші, як кажуть продавці вина, «позиції». Дунайських чи, ширше, центральноєвропейських там не так вже й багато. Щоправда, вітчизняні червоні вина з Пониззя Дунаю зараз є одними з кращих своїх, а білі з Закарпаття відновлюють свою давню славу. Серед імпортованих сьогодні перед ведуть іспанці, італійці, аргентинці і чилійці, ба навіть португальці вдало працюють ліктями і переконують, що «не порто єдиним». Болгарські, румунські, угорські (за винятком токайських) ніби загубились у дорозі з дев’яностих у двотисячні, а македонські, хорватські, чорногорські і герцеговинські так по-справжньому в нас і не з’явились. Осібно реновується виноробство Молдови, але те, що можемо знайти в нас, – не завжди найкращі приклади їхнього нового вина. Австрійське вино з усіх дунайських присутнє ґрунтовно і системно у різних сегментах.
Дослідження вподобань питущих українців, проведене місяць тому Соціологічною групою «Рейтинг», показало, що всупереч вкоріненим стереотипам, 36% з категорії «тих, що вживають» преферують вино, натомість горілка поступається і вину, і пиву, й отримує «лише» 20%. Очевидно, що різним є і розподіл результатів за реґіонами, віковою і статевою ознаками – вино переважає на Заході та в Центрі серед молоді і жінок. Скоріш за все, українці вибирають вино не через традицію або, vice versa, створюють цю традицію, резонуючи зі світовими трендами. Цікаво було б ще довідатись, яким вином наповнюється, наприклад, річний келих нашого(ї) винолюба (любки)? Скільки там свого, а скільки привезеного – і з яких країв? За яких обставин споживається? Якого більше – білого чи червоного?
Центральна Європа – це передусім біле вино, і тут воно вдається особливо легким і дружнім. Надто ж добре це виходить у поєднанні кількох сортів – що вже століттями демонструють, наприклад, вина з Токаю чи Котнар. Австрійські, словацькі і моравські купажі з Рислінгу, Мюллер Тюргау, Зелених Велтелінів чудово доповнюють і продовжують товариську бесіду, а якщо в них присутні трохи Мускату чи Трамінеру, то ваша розмова при вині стає одночасно і сеансом аромотерапії. Якихось п’ятнадцять років тому у Львові можна було знайти простий, але не простацький, і дуже запашний купаж зі скромною назвою Столове біле, зроблений у знаменитому Середньому. Коли я в Ужгороді купував скриньку цього вина і хотів довідатись у продавчині, чи є в ньому Трамінер, то отримав приблизно таку відповідь: «Я не скажу про сорти, але знаю, що в тім вині є увесь наш білий виноград, який Бог дав минулого року зібрати». Просто про просте вино, але з глибшим сенсом, ніж у сотнях професійних маркетингових меседжів.
Біле вино з придунайських країв асоціюється мені теж з молодістю і Кундериною нестерпною легкістю буття. Попри всі спрощення цього порівняння і спокуси побавитись в заміну літер у останньому слові. Біле вино, зрештою, як і червоне, ні з Австрії, ані з Угорщини не врятує світ і не сповільнить плин часу, але періодичне віднайдення в ньому тієї леткої легкості вартує пошуку.
У колись відомому румунському Мурфатларі вигадали трохи кітчеву, але претензійно поетичну назву для одного зі своїх вин – Lacrima lui Ovidiu (Cльоза Овідія). Але хто зна, може, прославлений вигнанець, кружляючи місцеве вино з ґетами і даками десь поміж дельтами Дністра і Дунаю, і пустив цю сльозу в момент відкриття? І не факт, що то була істина.
08.06.2021