Вже рік минув, коли з громами слави
прийшли ми в край, одірваний віл нас,
що довго ніс ярмо, важке й криваве
в голодній тьмі наруги і образ.
Ти тільки снив про сонце золотеє,
о краю мій, ти знав лиш рабства гать.
Орел терзав тебе, як Прометея.
та вже йому нікого не терзать.
У грізнім гулі кроків і металу
замовк орла над краєм братнім крик, —
йому ми крила білі поламали
і обрубали голову навік.
Умерла ніч, розтанула зимова,
І сонце правди глянуло з Кремля,
в його промінні сяють вежі Львова,
і розцвітає змучена земля.
Малюють в небі соколи залізні
ім'я вождя. Ще більше стало нас.
І йде Франко по звільненій вітчизні,
а з ним разом Федькович і Тарас.
[Вільна Україна]
17.09.1940