Безпрограмовість "народовців" і йіх будучність.

І.

 

Теоретичні основи для новоі радікальноі партіі, які в наших очах доспівають поміж молодіжю, іменно єі енергічнійшою та живійшою частиною, не виходили зразу зовсім поза рамки так названоі "народовскоі" чи там "украінофільскоі" партіі. Правда, що прінціпи тоті здобували собі молоді люде західно-европейскою наукою та чужим, найпаче російским письменством, то значить, обрадувалися далеко не на думках галицких народовців, та все ж таки належали вони до народовскоі партіі, до неі причіплялися і для неі працювали.

 

Така злука радікалів з другими не то менче поступовими, але й просто ретроградними людьми, яких ми бачимо між народовцями, не може не застановити кождого, хто хоч троха критично дивиться на нашу інтелігенцію і єі роботу. Бож і справді поспитаймо, яка може бути прінціпіяльна звязь приміром між соціялістом а аристократично-демократичним попом, між раціоналістом, а правовірним католиком? А всеж таки ми бачимо, що і тоті контрасти мали і мають поміщенє в одній і тій самій партіі народовців! Коли так, то значить партія народовців є такою партією, котра може в собі помістити найріжнороднійші культурні і суспільні, громадскі думки, або інакше, що вона ставить йіх, не яко основу своєі партіі, але яко річ другорядноі ваги. Натомісць мусить бути щось іншого тим, що є прінціпом "народовців" — йіх теоретичною основою. А коли нагадаємо собі, що в тім мусить лежати також і спільна черга "радикалів" і "народовців", бож інакше не булиби становили одноі партіі — то відгадати теоретичну основу "народовців" буде зовсім не тяжко. Спільною чертою одних і других є вживанє руско-украінскоі мови, є однакова думка національна. Виходить отже, що народовці думку національну ставлять на першім місці в своій програмі, а поза тим нехтують культурні і суспільні погляди, чи там ставлять йіх поза основою своєі партіі.

 

І дійсно доволі тут буде нагадати собі, як ставилися народовці до поступовоі молоділа в 1876-7 р. То були часи, коли молодіж "Академического Кружка", що скуплювалась коло "Друга", покинула "язычіе" і стала писати руско-украінскою мовою прихильні до народа статі. Народовці дякували. Йім здалося, що від москальофілів відпадає уся молодіж і відпадає іменно тому, що признала слушність "народовцям" що до самостійності національноі руско-украінского народа. А між тим вони не помічали, що народний язик, якого вживали молоді люде у своіх писаних, був лиш формальною консеквенцією йіх демократичних переконань, йіх культурних і суспільних поглядів. Вони не бачили, що вся суть того перевороту, який відбувся поміж москальофільскою молодіжю, лежала в бажаню змінити теперішні порядки так, щоби мужицтву було красше жити щоби єго ніхто не визискував ні морально ні матеріяльно: — що вони відвернулися від сухого язичія не тому, що признавали самостійність малоруского народа, але тому, щоби сему народови без огляду на єго національне становиско подати найвисші здобутки науки і піддати єму нові громадскі ідеали. Значить в йіх уживаню народноі мови лежала передовсім думка щирого демократизму та глибокого почутя громадскоі праці. З народовцями річ мала ся зовсім інакше. Вони писали своєю мовою лиш задля націоналізму, задля признаня самостійности руско-украінскоі мови. Що отже там було лиш средством — то тут є цілею; що у радікалів було тілько формальним, зверхним услівєм праці, то було у народовців самим змістом, самою основою йіх партіі.

 

Розуміється, що радікали також признавали самостійність руско-украінского народа, але cей погляд ні трошечки не змінив йіх праці ні то з ідейного ні з формального боку. Одно тільки, що зміцнив йіх звязь з Украйіною, в чім знову зійшлися радікали з народовцями. Понеже отже радікали признавали за слушний погляд на самостійність руско-украінского народа спільно з народовцями, понеже погляд сей, чи тота вузко-національна думка була основою тодішних народовців, проти котроі виступали москальофіли — тому й ясна річ, що радікалів уважано за одно з другими галицкими народовцями, хоч по культурним і громадским думкам вони майже так само йшли проти народовскоі як і москальофільскоі партіі.

 

Що однак характерно, то се, що народовці не вважали на тоту відмінність переконань. Йім вистачало, що молодіж має однакову з ними національну думку, щоби признати єі своєю чи там причислити до свого табору.

 

По усему видко, що народовці яко партія стоять головно на вузко-національній думці, а поза тим не мають одноцільних культурних і громадских думок. Правда, суть і у них загальні зариси демократизму, але демократизм йіх такий не ясний, такий непевний, що обіймати може усю галицку інтелігенцію, котра поки-що для соціяльного нашого положеня мусить бути по найбільше демократичною. Але звісно демократизм демократизмови нерівний — і кожда партія, коли вона має бути теж суспільною партією, мусить свій демократизм ясно зазначити і показати єго напрям, отже поставити своі суспільні ідеали. Як бачимо, думка національна і то тісно-національна була в партіі народовскій тою загальною формою, у котрій помістилися найріжнороднійші елєменти. Чи се однак було добре й користне для народноі роботи, се друге питанє і то питанє перворядноі ваги. На се питанє ми й постараємося відповісти.

 

В чім лежала думка національна народовців? В признаню самостійности руско-украінского народа. Які були конечні консеквенціі найблизші сеі думки? — Розвивати свій язик, свою мову, підносити свій нарід чи інакше розвивати тоті прикмети народного організму, котрі відріжняють єго від других народів. Поки однак ставиться одинокою цілею сам націоналізм чистий — т. є. як довго кажеться, що треба піднести нарід, усю націю, але не каже ся як єго піднести, так довго плавати можна по верха, давати перше місце в програмі вузкому націоналізмови, а нехтувати одноцільність культурноі і суспільноі думки. Коли однак сходиться до самоі сути народного житя, коли вийдеся від форми націоналізму до єго змісту, тоді мусить ся поставити на перше місце погляди культурні і суспільні, погляди ясні, отверті і визначні.

 

Бо нарід розвиваєся збільшенєм своіх засобів моральних і матеріяльних, піднєсенєм і розвитком культурним і суспільним. І тому коли зійдеться від формального націоналізму в глубину народного житя, коли від зазначеня чисто зверхного орігінальних форм свого люду прийдеться обернутись до него самого і практично робити над ним, словом коли тото в розвою партіі конечне "як стане перед нами, тоді мусимо висказати докладно своі не національні, але суспільні і культурні погляди.

 

Народовці вийшли від формального націоналізму і ним доси держаться. Длячого так склалося, про се скажемо другим разом, тут же зазначимо, що як довго ходило о самі далекі і маловажні питаня язикові і правописні, так довго зовсім природним способом напливали до народовців люде найріжнороднійших переконань — і, розумієся, без шкоди для самоі партіі.

 

Інакше однак сталося, коли прийшлося від язика і правописи перенестися на поле серйозноі практичноі роботи над народом. Ріжні переконаня, які репрентовали члени народовскоі партіі, стали великою перепоною до поставленя ясноі ціли. Тоті виданя "Просвіти" такі помішані та несистематичні, тота млявість усіх видавництв народовців, тота йіх на послідок неспосібність на всіх майже точках народноі роботи, тісно звязана з проблєматичностю програми: отсе й конечний наслідок того виключного ставленя вузко-національноі думки, в котроі рамках поміститися могли найріжнороднійші люде.

 

Ясно буде, що чим глубше йдеся до практики, до самоі основи народного житя, тим більше зазначується сей контраст, тим більше виступає на верха потреба ясноі культурно-суспільноі програми. А що в лоні народноі партіі суть люде відмінних переконань, отже о одній програмі й думати не можна. Противно повстати мусить більше програм, витворити ся кілька партій. Се конечний наслідок розвою народовців, конечний, поперемінний... Коли придивляємося цілому тому процесови, нам так і здається, немов се дві сили борються з собою: центротяжна і центробіжна. Зразу центротяжна переважає, але опісля poля перемінюється і центробіжна набирає такоі переваги, що мусить спровадити катастрофу — розбитє цілого організму на організми поодинокі та самостійні.

 

Борба тих двох сил предсталялася доси головно в одній формі. Понеже радикалам ходило о програму і головно о програму, понеже вона далаб йім самостійне партійне житє — отже закидали народовцям, що в них нема ясноі програми. Алеж з другого боку народовці бачили, що зазначенє певних сталих культурно-суспільних ідеалів рівнадоб ся йіх смерти яко одноцільноі партіі, тому заставлялися фразами, неясними і нещирими. Слушно бачили народовці в тій неясности свій одинокий ратунок і все лиш виразно зазначували тісно-національну думку, в котрій усіх задержати було можна. Чи се однак і тепер удасться?!

 

Думаємо, що нічим так на разі не прислужимося породинам новоі партіі, як показом безпрограмовости народовців. Щоби однак не сказано міні, так як і тим, що передомною робили сей самий закид, що говоренє про "безпрограмовість" є лиш пустою фразою, то я постараюся показати на фактах, що се не фрази, а дійсність. А покажу се в другій статі.

 

¹) Редакція "Народа" взялася виробити нові основи для нашого партійного житя, на підставі котрих, із чесних та щирих людей всіх партійних відтінків, могла би повстати нова руска партія, суспільна, що обіймалаби ввесь наш робітний люд і всіх єго прихильників з інтелігенціі. Само собою розумієся, що ті нові основи мусять бути всесвітні, культурні і щиро поступові чи радикальні — до них повинні йти веі чесні та щирі Русини всяких теперішних партій, що бажають добра народови. Але-ж кому-небудь треба до решти ясно та рішучо встановити основи такоі новоі партіі, зорганізуватися після них, поставити програму і своєю практичною роботою показати примір другим. До сего власне йде ще молодше від нас поколінє, і ми в єго заходах не бачимо нічого суперечного с тім, що ми почали. Коли ся нова радикальна партія зуміє, як слід, поставити найвідповіднійшу для поступу нашого народу програму, то напевне стане тим завязком, навколо котрого скупить ся помалу вся галицка поступова Русь. Та, перше нім оголосимо програму новоі партіі, мусимо, як слід, скритикувати теперішний стан наших партій — москальофільскоі й народовскоі — показати йіх безпрограмовість чи невідповідність йіх програм. Зачинаємо від народовців, бо вони нам найблизші і найбільше нас обходять. Від себе скажемо дещо після статей д. Е. Левіцкого, тепер-же завважаємо хиба тілько, що до новоі радикальноі партіі прийде певне так, що й народовска і москальофільска партія росколються на по дві партіі — консервативну і радикальну, і обі радикальні партіі з обох боків зійдуться з собою, а консервативні з собою і з Рутенцями та католиками. Особливо важна би була радикальна партія серед москальофілів, котра нехай би вживала для москальофільскоі інтелігенціі російскоі мови. Спонукати до такоі партіі серед наших москальофілів могли би найкрасше російскі соціялісти.

Редакція.

 

[Народ, 01.08.1890]

 

ІІ.

 

Вже в попередній статі зазначили ми, яке є відношенє між "народовцями" яко партією і тими людьми, що мають з поміж них статися в будучноети основою нових партій. Іменно-ж ми показали, — розумієся поки-що лише в загальних нарисах, — що народовці не суть партією суспільною, а вузко національною, що партія така в практиці стає ся невідповідною, бо не має стало означених способів, стало поставлених теоретичних основ для громадскоі праці та в тій формі, в якій вона тепер є, мати йіх не може. Через те власне само з себе починаєся поміж народовцями гуртованє однакових людей в осібні купи і з тою хвилею, з котрою купи тоті поставлять своі окремі програми, "партія народовска" (в давній формі) перестане істнувати, вона мусить розбитися на кілька партій, відповідно до тих гуртів, які поміж нею витворилися.

 

Хвиля тота — хвиля породня нових, відмінних по суспільним провідним думкам партій — здаєся від нас вже недалеко. Вона приготовлена цілою історією народовців, цілим йіх розвоєм; єі наближуванє проявлялося трохи не з кождим кроком наперед в роботі народовскоі партіі — ми сказалиби навіть: воно було конечне при тій формі, в якій згуртовалися народовці в одну партію єще в самих 60-тих роках. Та тут здаєся не від річи буде, добавити хоч пару слів поясненя до того, що ми що йно сказали. Постараємо ся, — хоч при тім конечно не будемо запускалися в дрібниці, — розкрити той грунт, на котрім виросла і розвивалася народовска партія, чи інакше постараємося розказати коротенько єі історію.

 

Щоби не зайти задалеко, обернемося безпосередно до 60-тих рр. Часи тоті були дуже великоі ваги для галицко-рускоі інтелігенціі, бо були хвилею єі ширшого відродженя. Надіі на обнову конституціі та самостійне, автономічне житє, відживляючий вплив Украйіни з єі прихильним до мужицтва письменством, що в Шевченкови переживало сам верх своєі творчоі сили, напослідок поява Федковича, що став немов посередником між Украйіною і Галичиною, бо в писанях своіх на своім грунті показав те, що було основою украйінскоі літератури і, не без слушности сказати можна, украйінского руху в загалі — всі тоті факти пролились новим світом поміж галицку інтелігентну громаду, розбудили в ній національне чувство, зародили змаганє до красшоі будучности. Праці Бодянского і Максимовича вже перед тим були звісні в Галичині, Основяненка ще в 50-тих рр. читали мабуть на провінціі (Див. повість "Отець Игнатій" в "Зорі галицкій" 1852), теперки переходить до Галичини "Основа", писаня Марка Вовчка, Куліша і Шевченка. Іменно-ж вірші великого украйінского мужика-поета переписують ся молодіжю дуже пильно і переходять з рук до рук. Всі тоті факти у купі конечно мусіли мати вплив дуже великий. Хто читав виданя того часу, "Мету", "Ниву", а найпаче "Вечерниці", хто нагадає собі, кілько то листів привітних повитало появу cиx видавництв, іменнож листів писаних головно молодіжю хто, кажу, нагадає собі той ентузіязм і горяче заінтересованє — появи такі незвичайні у нас. "Рутенців" той порозуміє, що се був час найживійше бючого житя поміж нашою інтелігенцією, та що іменно в 60-тих рр. шукати треба сил, котрі вплинули на витворенє галицко-руских партій — тих сил, що в таку хвилю загального руху мусіли виявитися сильнійше ніж перед тим.

 

І дійсно, що передовсім дасть ся добачити в тім руху, то єгo прінціпіяльна ріжниця від руху украйінского, хоч на тім посліднім він головно і виховався. Коли в тодішній украйінскій літературі сказатиб засадничим тоном є демократизм, щира прихильність до люду, що правда подекуди й закрашена національним романтизмом, то в галицкім письменстві того часу переважає націоналізм і з ним тісно звязані питаня формальні. Характерно, що коли на Украйіні Основяненко (а за ним і другі) брався писати своі оповіданя, не рішаючи питаня самостійности національноі Малорусів,1) то у нас в скорі зачинаєся писанє про самостійність "руского" народа, єго національні права, про язик, правопись і т. д. i т. д. О скілько нам звісно, то і саме питанє національне на Украйіні поставлено в перве в острійшій формі доперва в 60-ті роки, іменнож підчас і після повстаня польского 1863 р., коли Малорусь може перший раз в XIX. ст. показала польским і руским національним централістам, що вона ні Польща ні Москва і визвала через те лайку і одних і других на тему "малоруского сепаратизму".

 

І зновуж легко буде впізнати, чому рух украйінский вийшов так відмінний від народного руху в Галичині. На Украйіні визвали конечність писати на своій мові потреби реальні, любов до мужицтва чи там прихильність до інтересів тоі верстви, що становить саму основу народного житя. То був націоналізм не вузкий, а зведений від разу на широкі соціальні і просвітні змаганя. Не буду тут нагадував, що Основяненко говорив про народну освіту, ба не то говорив, а й сам дав почин простонародному просвітному письменству на Украйіні, що Марко Вовчок писав про мужиків — і то без ріжниці про малоруских і великоруских — єдино задля йіх тяжкого положеня; про які небудь національні взгляди не знайдете у него ніже одного слова. З того й бачимо, що в основі рух украйінский був визваний демократичними поглядами та тому й видав гарне мужицке письменство, що своєю появою випередило й Авербахів і Тургеневих і з кождим поколінєм письменским іде глибше в суть народного житя. У нас однак пішло цілком на оборот. Прояви демократизму, зразу доволі різкі, слабнуть поволи і обмежують ся на пляточні фрази на тему "любови до простого люду" — за теж думка національна переважає всі інші думки і на верха стоіть націоналізм вузкий і формальний. Такий фальшивий оборот річи видав для нас дуже злі наслідки. Мужицкого письменства ми досі так як не видавництв, іменнож листів писаних головно молодіжю хто, кажу, нагадає собі той ентузіязм і горяче заінтересованє — появи такі незвичайні у нас. "Рутенців" той порозуміє, що се був час найживійше бючого житя поміж нашою інтелігенцією, та що іменно в 60-тих рр. шукати треба сил, котрі вплинули на витворенє галицко-руских партій — тих сил, що в таку хвилю загального руху мусіли виявитися сильнійше ніж перед тим.

 

І дійсно, що передовсім дасть ся добачити в тім руху, то єгo прінціпіяльна ріжниця від руху украйінского, хоч на тім посліднім він головно і виховався. Коли в тодішній украйінскій літературі сказатиб засадничим тоном є демократизм, щира прихильність до люду, що правда подекуди й закрашена національним романтизмом, то в галицкім письменстві того часу переважає націоналізм і з ним тісно звязані питаня формальні. Характерно, що коли на Украйіні Основяненко (а за ним і другі) брався писати своі оповіданя, не рішаючи питаня самостійности національноі Малорусів,¹) то у нас в скорі зачинаєся писанє про самостійність "руского" народа, єго національні права, про язик, правопись і т. д. i т. д. О скілько нам звісно, то і саме питанє національне на Украйіні поставлено в перве в острійшій формі доперва в 60-ті роки, іменнож підчас і після повстаня польского 1863 р., коли Малорусь може перший раз в XIX. ст. показала польским і руским національним централістам, що вона ні Польща ні Москва і визвала через те лайку і одних і других на тему "малоруского сепаратизму".

 

І зновуж легко буде впізнати, чому рух украйінский вийшов так відмінний від народного руху в Галичині. На Украйіні визвали конечність писати на своій мові потреби реальні, любов до мужицтва чи там прихильність до інтересів тоі верстви, що становить саму основу народного житя. То був націоналізм не вузкий, а зведений від разу на широкі соціальні і просвітні змаганя. Не буду тут нагадував, що Основяненко говорив про народну освіту, ба не то говорив, а й сам дав почин простонародному просвітному письменству на Украйіні, що Марко Вовчок писав про мужиків — і то без ріжниці про малоруских і великоруских — єдино задля йіх тяжкого положеня; про які небудь національні взгляди не знайдете у него ніже одного слова. З того й бачимо, що в основі рух украйінский був визваний демократичними поглядами та тому й видав гарне мужицке письменство, що своєю появою випередило й Авербахів і Тургеневих і з кождим поколінєм письменским іде глибше в суть народного житя. У нас однак пішло цілком на оборот. Прояви демократизму, зразу доволі різкі, слабнуть поволи і обмежують ся на пляточні фрази на тему "любови до простого люду" — за теж думка національна переважає всі інші думки і на верха стоіть націоналізм вузкий і формальний. Такий фальшивий оборот річи видав для нас дуже злі наслідки. Мужицкого письменства ми досі так як не маємо, хоч у нас в Галичині сходини інтелігенціі з народом доволі лехкі, а бодай лекші ніж на Украйіні; відповідно до того йде і напрям у громадскім вихованю інтелігенціі — коротко сказати: увесь рух у Галичині пішов так якось понад реальний грунт, так відбився від самоі сути народного житя, що єго треба доперва спровадити на тривкі основи розумнійшими і реальнійшими думками.

 

Безперечно, були своі окремі причини, чому галицка інтелігенція з цілого украйінского руху так мало скористала, чому вона запримітила лиш єго зверхну форму національну, а не дійшла до єго змісту, до єго провідних думок, котрі в практиці булиб конче повели до розумноі праці задля добра люду, задля єго морального і матеріяльного розвою. Подавати тоті причини, котрі, скажемо мимохідь, зводять ся на цілу сістему громадского образованя галицкоі інтелігенціі і сягають через те глибоко в відносини культурні і суспільні нашого народа — не входить в обсяг сеі статі. Ми тому й обмежуємося на саму характеристику, на саме зазначене того грунту, на котрім витворилися і зросли рускі партіі в Галичині, а грунт сей, як ми запримітили, то перевага вузкого, формального націоналізму над культурно-суспільними поглядами.

 

Як з тим вяжеся витворенє обох партій, украйіно-фільскоі і москальофільскоі, лехко догадатися. Всі майже мотиви, що розбудили поміж галицкою інтелігенцією такі гарні надіі, такі широкі забаги независимого народного житя, завели. В соймі галицкім взяли верх Поляки, держава нічого не могла дати Русинам тай звіснож нічого йій було слухати нечисленних попів, розбитих по селах та ще до того льояльних і зовсім беспечних. Нарід "інтелігенціі" не розумів і стояв від неі далеко, може однаково йій неприхильний як і панам польским. Інтелігенція польска, переважаюча і числом і помічю ряду нечисленну руску інтелігентну громаду, взяла усе в своі руки. До того-ж в 1863 р. в порве появила ся заборона украйінскоі літератури, а "Основа" вже й перед тим перестала виходити. Украйінский рух видимо падає, а з тим лише слабий відгомон народного житя долітає до Галичини, а далі й зовсім тихне... З другогож боку Австрія по битві під Садовою, втратила кредит до решти в очах руских "політиків", а значить з тим і йіх широкі надіі на оборону австрійским рядом національних прав Русинів перед Поляками зниділи, повяли... Якийже-ж був можливий вихід з такого невідрадного стану? Вихід був двоякий: або взятися до повільноі організаціі своіх народних сил або обернути ся там, де національні мріі вже осуществилися. Відповідно до сего і повстали дві партіі. До першоі, "народовскоі", пристали більше демократичні люде; до другоі москальофільскоі переважно аристократи-політикани, попи. Ріжниці в поглядах язикових, що вже зазначились зараз після 1848 року, набрали тепер єще політичного значіня — ну і партіі готові!

 

Як бачимо, в складинах руских партій в Галичині лежать дві побіч себе йдучі появи, зрештою тісно звязані з собою: вузкий націоналізм і недостача культурних і суспільних думок.²) Не треба й казати, що який був грунт, такі були і єго плоди. І дійсно в дальшім розвою партій ми бачимо самі суперечки по формальним питаням язиковим і правописним. Суперечки тоті й досі не втихли, інтелігенція раз-у раз сварилася та в сих тісних спорах так і до нині зосталась... Порівень із тим ішов дуже малий наклад праці для заспокоєня реальних потреб люду. Недостача трівкоі і глибокоі громадскоі (соціяльноі) думки помагала єще головачам-проводирям плавати по верха і бавитися своіми пустими формальностями.

 

Конечність реальноі праці вийшла сама з себе. Нарід сам допоминався заснованя читалень, безсильність політична нагадувала, що є маси люду, котрі розбуджені і просвічені подалиб помічну руку, певну і могучу та здобулиб те, чого не могли здобути нечисленні проводирі народні. Тілько-ж реальна праця вимагала ясних думок провідних, між тим, коли партіі вже витворилися на основі чисто формальній, і програми поставити не могли, такоі програми, яку конче мати треба там, де хоче ся двигати і виховувати маси народні, де хочеся йім здобути моральне і матеріяльне добро.

 

Сказано, житє всюди показує помилки невідповідних теорій. Тота історична правда показалася і тут. Партія ціла, заснована на вузкій теоріі, не могла приноровитися до житя. Повільно розпочалася критика інтелігенціі і єі роботи. Дальше йдучі одиниці з провідними суспільними думками домагаються програми, хочуть бачити і ціль і средства народноі роботи. Але-ж се для народовскоі партіі було за пізно і, як побачимо, вже в 1875 вона на прямий закид безпрограмовости відповіла безпрограмовостію!

 

Тілько-ж росклад в нутри іде що раз далі. Думки ріжні стираються з собою, зріжницьовуються і рівнобіжно з тим процесом виявляють що раз дужше свою окремішність. Се сила центробіжна нашого порівнаня в першій статі.

 

З другого-ж боку народовска партія силою інерціі хоче задержатися, на давнім становиску і раз-у-раз підносить те, що єі членів лучило колись в одну партію. Вона зазначує свій націоналізм, підносить в гору думку вузко-національну (сила центротяжна), вона може й чує потребу ширшоі програми, але форма і вміст сеі партіі такі, що йіх одиноким плодом поза думкою національною лиш безпрограмовість і безпрограмовість. Ось і ми знов опинилися на тім самім, що й в першій нашій статі. Ріжниця лиш тота, що там вийшли ми від одного дрібного факту, сконстатованого в остатних часах нашого партійного житя, від дивноі і неприродноі злуки радікалів з людьми ретроградними; тут-же ми подали огляд історичний і огляд сей дав той самий результат. Тому ми й приступаємо вже прямо до самого матеріялу, подані-ж у двох перших статях теоретичні думки поможуть читачеви розібрати єго і як слід порозуміти.

 

ІІІ.

 

Перші початки руху 60-тих рр. були далекі від здеклярованоі політичноі програми. Противно, тота частина інтелігенціі, що поклала основну підвалину для пізнійших політичних партій, розпочала свою працю на полі чисто літературнім і коли вже говорити про ширші програми, то для москальофілів початок єі покласти можна на рік 1866, а іменно на той час, коли "Слово" вперве висказало своє "Вірую", а для народовців на рік 1872 т. є. на рік, у котрім орган галнцких украйінофілів "Правда" став після півторарічноі перерви виходити яко письмо літературно-політичне. Розумієся, коли ми говоримо "програма" народовців або москальофілів, то тілько в певнім означенім змислі, бо ж в дійсности ми побачимо — на сей раз лиш у народовців, бо про них пишемо, — тілько обірвані чи там неповні програми, а інколи самі лиш фрази та легкі натяки.

 

Обертаючися до Правди з 1872 р. ми зараз із самого початку зустрічаємося з "Переднім словом". Сеж "Передне слово" таке цікаве і таке характеристичне, що ми не можемо на стілько прогрішитися (а бувби се справді великий гріх!) перед єго авторами, щоб у нім що-небудь "важнійшого" поминути і тому подаємо єго майже в повній основі. "На сім місци — каже "Правда" — инші часописі подають звичайно програму, якоі редакція придержуватися гадає. Воно й конечне у сих, що або своі політичні погляди переміняють або знаміряють витичити своій політиці яку-то нову дорогу — утворити новий політичний табор — або словами гадають закрити справдешню гадку. Ми не хочемо ні одного, ні другого, ні третого (Богу дякувати!) — а позаяк щоденний досвід учить, що чим яснійше, чим точнійше яка часопись виповість свою програму, тим певнійше в практичнім переведеню iй спроневіриться, — так ми, щоб не черпати води решетом, заявляєм загально но для нашоі публіки зовсім зрозуміло, що нашою програмою єсть програма народноі Руси "в своій хаті своя правда и сила и воля". В чиіх грудах отся наша клича озоветься братнім відгомоном, сего й запрошуєм до спільноі праці словом і ділом... Все звідкіляб воно не походило, як тілько причиняється до народного розвитку нашоі ідеі... єсть для нас пожадане; на відворот усе, як гарно не називалобся воно, як тілько вяже нам руки і спиняє нашу діяльність... киньмо геть від себе, щоб не заважило коли то на нашій совісти! Порукою доброго вспіху нашоі часописі буде независимість нашого органу і одномисльність, з якою майже всі лучші сили... узнали потребу видаваня нашоі часописи".

 

Отсе й є "Передне слово" до органу народовців в цілій єго основі. Найперш характерно, що в тій "програмі" згадуєся тілько про "політичні погляди", "політичний табор" "нову дорогу в політиці". Після того й бачимо, що в тих нечисленних словах, котрі ніби то мають становити провідну ідею часописі — не кажемо програму, бо єі сама редакція вважає лиш за "черпанє води решетом", — звернена увага тілько на національно-політичний бік народного житя, коли вже надати який змисл таким неозначеним ніщо не кажучим словам як "в своій хаті своя правда і сила і воля". Що ж тикає ся програми, то конечне є ставити єі тілько у тих часописів, що "переміняють політичні погляди або знаміряють витичити своій політиці яку-то нову дорогу — утворити новий політичний табор — або словами бажають закрити справдешню гадку". Поминаючи те, що перша половина висказує, помимо трох фраз, одну лиш думку, бо "витичити нову дорогу політиці" і "утворити політичний табор" значить "перемінити політичні погляди" і на оборот — усякий цікавий знати, чому редакція "Правди" не хоче "ні одного, ні другого, ні третого?" На те питянє трояка, а властиво двояка відповідь можлива: 1) що редакція "Правди" не хоче перемінювати своіх політичних поглядів (витичити нову дорогу політиці etc. etc.), 2) що не хоче закривати словами справдешню гадку. На першу відповідь ми скажемо, що йій передовсім недостає — льогіки. Саме вираженє: "перемінити" політичні погляди значить, що перед зміненою програмою мусіла бути вже готова інша відмінна програма. Єсли отже, по думці "Правди" конечностію при переміні політичних поглядів подавати програму, то тако-ж конечностію є виписати програму тоді, коли якась часопись в-перве виступає яко орган партіі з певними означеними політичними думками. Одно з другим так тісно звязане, одно без другого так немислиме, як приміром зміна тону не мислима там, де нема що-найменче двох тонів, тону випереджаючого зміну і тону зміненого. Без першого зміна просто не можлива!

 

А хіба-ж редакція "Правди" висказала вже коли перед тим свою програму? — Не висказала і не могла висказати, бо в 1872 в-перве появилася яко орган політичний і значить тоді доперва перший раз мала можність висказати своі програмові думки. І чому-ж сего незробила, коли се було після єі власних слів конечностію?... А може бути, що редакція "Правди" вже й тоті думки, котрі перед тим ширила, вважала і на тепер в повні вистачаючими і тому нічого більше не мала до них добавити? Питанє таке, хоч як дивне і здавалобся безосновне, є однак можливе та, хто знає, може й найблизше до правди. Тілько-ж колиб так справді було, то малибисьмо єще оден доказ на безпрограмовість "Правди". Бож факт єсть, що "Правда" ніколи перед тим не поставила ясноі та повноі програми — чи інакше була (окрім програми формально-національноі і чисто літературноі попередгих річників) безпрограмовою. Не зміняючи в 1872 сего стану, хоч додамо, се було єі конечним обовязком, вона тілько доказала єще ліпше та виразнійше свою безпрограмовість, доказала, що в неі поза вузко національною думкою нема других ясних основних думок.

 

Оте критика першоі відповіди на наше питанє. Що до другоі, то ми єі лишаємо зовсім без критики в тім переконаню, що ніхто не мав би на стілько цівільноі відваги (страх перед осмішенєм ся має великий вплив на поступки людскі!) боронити єі публично. Але редакція "Правди" подала й другі мотиви своєі безпрограмовости; вона-ж бояла ся спроневірити своім прінціпам, з чого робить таке внесенє, що зазначувати йіх не повинна, бо через те "черпалаб воду решетом", то знов каже, що єі неясна думка добре зрозуміла публиці — висказ, котрий або є пустим викрутом або припускає всевидючість читачів "Правди" 1872 року! Побіч того редакція "Правди" заявляє "загально", що вона "все видкине" що "спиняє нашу діяльність" а що все є для неі "пожадане, як тілько причиняє ся до народного розвитку нашоі ідеі" — а по при те не каже, що може спинити єі діяльність, а що ні та яка се тота "наша" ідея, о котру йій ходить... "Ex нерозумний — сказалиб нам автори "Переднього слова" — незнати, нащо потрібні такі поясненя, коли вже "наша публика" се добре розуміє, що ми сказати хочемо!..." Та, жарт на бік, "програма" органу народовців як на перший раз прибрала ся в усі тоті достоінства, котрими визначають ся усі йіх пізнійші "програми". Іменнож такі фрази загальні і неясні, крутарство, нехтованє думок культурних та громадских, заслонюванє ся афоризмами, зазначуванє єдино національних тенденцій — се появи, з котрими зустрінемося єще раз в нашім огляді "народовскоі безпрограмовости". А поза тими "прикметами" криє ся свого рода "програмофобія", якийсь страх перед докладним означінєм, якою іменно дорогою, якими средствами йдеть ся до зреалізованя сеі загальноі, вузко-національноі думки або, як тут, зазиченого від Шевченка, ще й може недорічного афоризму!

 

Вичитавши програму "Правди", ви зовсім не будете дивувати ся тим поглядам, які вона висказує приміром в статі: "Руско-польскі взаємини в Галичині". Там можемо між іншими таке вичитати: "Dziennik polski знає, що Русини в інтересі власнім (!), інтересі, щоб народний вопрос, який вони поставили незредуковано на соціяльні змаганя і мріі — старались самі відносини хлопа до пана і жида лагодити... Вони робили те в глубокім переконаню, що скорше чи пізнійше на подставі нероздільности (!!) інтересів хлопа і пана згода (!) стане; а Сапіги и Потоцкі и пр. поведуть нарід туда, куда він сам того хоче. — Були вправді викроченя протів тоі засади (!) Русинів; однак се не можна карбовати на Русинів, бо се тілько поодинокі одчайдушні (!!) загорільці чинили, а Поляки самі знають, як небезпечно священникови з чим небудь беззаконним ³) навіть посеред любячоі єго громади виразитися" (ст. 190.1) "Виперти Русинів галицких з ix чисто народного становища (слухайте!) и вигнати ix на темний (!) шлях социяльних змагань, є нерозумно. Той шлях Русини уже верстали нераз; — кінця єго не доглянете оком. Русини відвернулись від него і прямують мирною дорогою просвіти до свободи. По щож ix з власною кривдою назад (?!) завертати? ⁴) (Правда 1872 ст. 193-4.)

 

Я не буду подавав пояснень до сеі виписки, бо-ж вона надто вже ясна та сама за себе говорить. В ній не то що поминено бік соціяльний народного житя, але й просто признано за шкідливий в народній роботі — за теж свободу розуміє ся тілько в рамках національно-політичних ("чисто народне становище"), до котроі має повести нарід просвіта!

 

Не від річи здає ся буде тут при спосібности нагадати, що великорус Чернішевский ще в 1861 р. в "Современникъ" з далекоі далечі писав Галичинам : "Требаб уважнійше подумати "Слову" також над тим, чи розумно вважати за борбу національну той спір, (з Поляками), в котрий воно з такою горячкою кидає ся і котрий понимає лиш яко спір національностей. Дуже можливо, що при докладнійшім огляді живих відносин, львівске "Слово" побачилоб в основах річи питанє зівсім чуже питаню расовому, — питанє соціяльне".

 

Так писав поступовий великорус Галичанам, котрі хоч і бажали "своєі волі" та незнали, яка повинна бути тота воля і як іти до неі — бо... бо не хотіли "черпати води решетом"!!

 

¹) О тім можна пересвідчитися з листів Основяненка до Плетньова, зібраних в "Украинской Старинѣ" Данилевского.

²) При спосібности замітимо, що тілько в той спосіб можемо порозуміти галицке москальофільство, так відмінне від москальофільства других Славян, а заразом так характерне для наших народних відносин. Найперше з нашого огляду виходить, що москальофільство галицке не має своєі причини в якихось сімпатіях до народу велико-руского або до літератури та науки, противно, нахил до Москви вийшов тільки від того, що галицкі москальофіли побачили національну перевагу Поляків, нехтованє своіх прав національних, а рівночасно — не бувши демократами — не розуміли і невідчували обовязку робити над реальними потребами галицкого люду і роботу таку поставити на першім місці в своій програмі. Бачимо отже, що саме первісне москальофільство є напрямом, котрий з правдивим москальофільством нічого не має спільного. Теорія про "один народ", слабке (на жаль!) заінтересованє російскою літературою суть так сказатиб другорядною формацією в витворюванюся партіі галицко-москальофільскоі. Тим можна пояснити і комічний язик наших "москальофілів" і йіх "знанє" Росіі у більшости таке скупе, що нераз інтелігентному чоловікови, хоч і не Москальофілови, смішно стає за таких "русскихъ" — розумієся ні крихти не "русскіх". Далі з генези наших партій, яку ми подали, виходить, що до москальофілів з горячих націоналів-політіканів пристали самі найгорячійші, а з тим і слабші демократи. Перестарілі думки, передпотопні, з якими подибатися можна в нашій москальофільскій литературі, суть найліпшим доказом, що й сей погляд правдивий.

³) значить думка, що інтерес пана і хлопа відмінний, є беззаконна!!... Е. Л.

⁴) З обох статей виходить, що "Поляки" не то не знають нічого про Народ, а й прогнали єго редакцію з вінком. Якже-ж погодити з сим те, що ще недавно "Ч. Русь" і "Дѣло" доносили, буцім то Поляки підпирають Народ? Виходить, що на бріхні мимохіть сам ізловишся. Ми, розумієся, за поступок гр. Водзіцкого зовсім не думаємо винувати Поляків загалом.

 

[Народ, 15.08.1890]

 

ІV.

 

Від тоі славноі хвилі, як редакція "Правди" написала про "черпанє води решетом" у своім "Переднім Слові", не обвивалася вона вже через довший час по поводу "програми". Замісць того вона заміщувала в своій часописі найріжнороднійші, часто й прямо противні собі по провідним думкам статі, котрі держалися купи хіба лиш на підставі афоризму "в своій хаті своя правда і сила і воля". Аж коли Украйінці прислали в редакцію "Отвертий лист", а Драгоманов у "Спт. Вѣдомостяхъ" і "Кіевскомъ Телеграфѣ" острійше ніж з-разу став критикувати неясність "Правди", мусіла вона зазначити, яких держиться думок сама і галицкі украінофіли в загалі.

 

"Отвертий лист", про котрий ми що йно зганули, заміщений у "Правді" з 1873 р. (660-664), був написаний по поводу брошури Н. Загірного (Ст. Качали) п. з. "Политика Русинівъ", в котрій автор хоч представляв свою партію консервативною та клерикальною (єсли не ультрамонтанскою), та всеж таки прозвав єі украйінскою і через те зайшов поза границі "богом-спасаємоі" Галичини, і зачіпив і Украйіну.

 

Се спонукало деяких інтелігентних Украйінців заявити свій протест і се вчинили вони "Отвертим листом", в котрім виразно сказано, що вони не можуть "згодитися з програмою партиі галицких федералістів" (украінофілів), та що "хто не держиться... основ свободи і народоправства, а у питанях культурних — свободи розуму, той хай непокликується на народ і народовців на Украйіні". До сего листу вважала редакція "Правди" відповідним додати свою примітку, у котрій сконстатувавши, мабуть на підставі приповідки: "плюнь єму в очі, а він каже що дощ паде", що "симпатиі Украйіни і поступовоі Россиі суть по стороні галицких Русинів-народовців", подає основнійше точки своєі програми. "Головною цілею Русинів-народовців — пише вона — єсть хороненє своєі національности і розвій свого народа, окремішнего як від польского так і від великоруского... Всякий, хто визнає однакі з нами засади що до нашоі народности належить до нас, без взгляду на те, яких політичних, соціяльних або релігійних принципів держиться". Здавалобся після такоі заяви кождому чоловікови, що вміє льогічно мислити, що коли до народовців може належати "всякий без огляду на єго переконаня, то значить "партія народовска" не має сталих одностайних поглядів на справи "суспільні, культурні і релігійні", або інакше, що вона єсть партією чисто національною, що єдино національна думка єсть єі основою, всякі-ж громадскі та культурні думки стоять поза партією, поза єі програмою. Тільки-ж помилишся, чоловіче божий, єсли будеш прикладати до авторів "Переднього Слова" мірку льогічного мисленя. Бо по йіх думці, помимо того, що всякому вільно належати до партіі народноі "такі (суспільні, культурні і т. д.) засади суть, тільки що вони не ставляються так остро (!), щоби поодиноких людей з іншими засадами аж виключали", і вважайтеж, хоч людей з іншими засадами не виключають, то всеж таки "ми і поступовці, ліберали, демократи, не менше як наші брати закордонські!" "Що до брошури "Политика Русинів" — каже дальше "Правда". — то... може автор єі де в чім и ріжниться в своіх гадках од гадок нами повисше висказаних: значною однак ся ріжниця навірно не єсть" ну і "він враз єсть і чоловіком нашоі партиі¹⁾". Тут вже устає всяка критика. Коли ви всіх приймаєте у свою партію без огляду на йіх переконаня, то якжеж ви яко партія можете бути лібералами, демократами, поступовцями ітд. ітд.? А коли ви ліберали і демократи, то якимже чином Качала член вашоі партіі, коли він стоіть за конкордатом, конфесійними школами (против котрих нанавіть тамтогорічне "Дѣло" виступало), проти цівільного шлюбу ітд. ітд. Значить, ви яко партія ні ліберали ні демократи. Так щож ви?...

 

Ми... ми партія галицких народовців, котра не хоче черпати води решетом і до котроі кождий може належати, чи ультрамонтанин, чи атеіст, хоч ми ліберали і демократи!...

 

Отсе дефініція галицких народовців! В примітці "Правди" до "Отвертого листу" маємо ясний доказ на те, як вузко-національний погляд перешкоджає витвореню розумноі суспільноі партіі. У ній ми маємо теж наглядний примір, як проводирі народовців боючися, щоби задля відмінности поглядів йіх партія не розпалася, стараються придержати при собі в "і всіх і вся" хоч се, розумієся, може удатися тілько неясностю, або крутарством, або на послідок нісенітницями та суперечностями.

 

Драгоманов, котрий — як се видно з єго "Споминів" (ІІІ-ІV ст. 226) — головну в висилці "Отвертого листу" відіграв ролю, не міг вдоволитися "поясненями" "Правди" і зачіпив єі в друге в "Спт. Вѣдомостяхъ" і "Кіевск. Телегр.", іменно ж в статі "Галиція отношенія кіевскаго отдѣла слав. благотворительнаго комитета". Тількиж сим разом він одержав вже щирійшу та розумнійшу відповідь. "Руска (украінска) партія в Галичині каже "Правда" — не є властиво партією політичною ані соціяльною ані навіть літературною ані якою небудь другою (!!) — ій анальогію годі знайти між партіями якого небудь іншого народа в світі (ну, се правда); вона є національною, складає ся з всіх тих особистостей, котрі, вважаючи малоруский нарід і язик самостійними і окремішними і від польского і від великоруского, хотять плекати і розвивати ту національну індивідуальність" (Правда 1875 ст. 577-579).

 

Ми не можемо запускатися в критику усіх тих виписків, котрі подаємо в наших статях. Така робота завелаб нас далеко від нашоі теми тай, що найважнійше, збільшилаб значно обєм сеі праці, котра на нашу думку вже й тим сповнилаб своє завдане, колиб мала в собі сам сухий матеріял. Тому ми й обмежимося подекуди на самі виписки, а з другого боку будемо вистерігатися надто спеціяльних дрібниць. Ми вже й так боімося, що навкучили ш. читачам "Народа" і єсли на що покладаємо надію, то хіба лиш на гумористичність самого матеріялу....

 

З "Правдою" 1877 р. входимо в часи діктатури Вол. Барвінского. Нім прийдемо до розбору єго програмових думок, вважаємо потрібним замітити, що він, тобто В. Барвінский, належав до того рода людей, котрі не вміють як слід перевести консеквентно своєі думки і через те попадають в неясність, путанину, або таки й прямо в противорічність. Хоч чоловік безпечно більше образований, ніж пересічний галицкий народовець, В. Барвінский немав тоі остроти розуму, тоі сміливости і ясності думки, того тонкого розуміня і відчуваня потреби міцних теоретичних основ в роботі народній, словом немав тих спосібностей, котрі суть потрібні для всякого публіціста. А у Барвінского були переконаня, котрі з часом поруч із розвоєм і народовців і стану суспільного набиратимуть що раз більшого значеня. Се демократизм з легким відтінком лібералізму, чи інакше змаганя до витвореня при помочі промислу і торговлі богатших кляс суспільних між Русинами. Ясна річ, що напрям cей може бути при теперішних обставинах тілько демократичний, але вже сама ціль обмежувати буде сей демократизм на плятонічні фрази, що раз більше погодить єго в істнуючим ладом "гармонійного й природного розвою" — погодить і з клерикалізмом, бо звісно, без него світ перевернувбися до гори ногами.

 

Як побачимо, Барвінский мав того рода інспіраціі, тількиж був він занадто вузкий націонал, був надто чоловіком партіі, і то "партіі без суспільних, культурних і релігійних думок" (по фатальній класифікаціі "Правди"), щоби міг ясно й отверто висказати своі прінціпи та на йіх основі зреформувати партію народовців. Будемо мали спосібність показати, що Барвінский сам боявся гуртованя інтелігентних Русинів відповідно до йіх поглядів на справи суспільні і культурні, бо в них він бачив — і то зовсім слушно — новий, зовсім відмінний поділ партійний. А до такоі реорганізаціі, як кажу, Барвінский був неспосібний задля своєі природи, а може єще більше задля того громадского вихованя, тих партійних відносин, словом тоі школи пересадного а тісного націоналізму 70-их рр., з якоі вийшов.

 

Після того поясненя, котре ми вважали потрібним тут примістити перед самим розбором програмових думок Барвінского, приступаємо до дальшого показу безпрограмовости "народовців".

 

Перша програма, котру Барвінский висказав в імени народовців і на котру, замітимо, опісля покликувався, — була написана по поводу полеміки з Драгомановим, а іменнож по поводу єго Отвертого листу п. з. "Опізнаймося", заміщеного у "Друзі". (Нр. 1-2 з 1877 р), органі рускоі радікальноі молодежи. Не можемо вдаватися в критику обємистоі "відповіди" Барвінского²⁾ і тому приступаємо безпосередно до єго програми, котру за для єі несістематичного укладу позволимо собі поділити на дві головні части і підряднійші точки.

 

І. частина: Узнаємо демократичний стрій суспільности яко найвідповіднійший для розвою нашоі народности, домагаємося рівноправности для кождоі єдиниці, обезпеченя єі проти визискуваня і покривдженя, получшаня долі нашого народу і піднесеня єго добробиту запобігаючи твореню пролетаріяту, — домагаємося усуненя нужди і всіх обставин, с котрих вона витворюється;

 

ІІ. частина: Єдину можливість усущеня тих наших замірів добачаємо в просвіті народу веденій в духу поступовості витиченоі позитивною наукою (в справах культурних); в економічнім помноженю доходових жерел материяльного биту народного (розвій ремесла, промислу, торговлі ітд.) в піднесеню кредиту і власноі помочі економічноі маси народу (в справах економічних); узнаємо наш народ яко органічну цілість, котра повинна розвиватись у всіх своіх складових частих гармонійно і спільно і не узнаємо ніякоі виключноі супремаціі якоі небудь кляси чи касти в народнім заступництві (в справі вах суспільно-політичних): на першім же міісци стоіть: узнаємо самостійність нашого руского народа, визнаємо єго право до самостійного житя ітд. (в справах національних) (Див. Правда 1877 ст. 165-166).

 

На перший погляд здавалобся, що тота програма єсть на скрізь ясною і розумною. Інакше однак представиться нам, коли приглянемося йій близше. Зачнімо від першоі частини. Висказує вона бажаня найпоступовнійшого і найгуманнійшого чоловіка. "Ми хочемо усуненя пролєтаріяту", "усуненя нужди" і всіх єі причин ("обставин, с котрих вона витворюється"), хочемо демократичного строю суспільности, значить без усяких визискувачів і пявок народних ітд. ітд. Ну, і конечно подумає собі не оден: сей Барвінский, а властиво тоті народовці то поступові люде, опозіціоністи та революціонери. Вониж бо хочуть усуненя причин і то усіх причин нужди. А нужда від того, що не всі однаково стоять, бож звісно нужда не у всіх, а тілько в одній, "найнизшій" части суспільности. А власне тота часть суспільности найбільше робить-працює, між тим коли всякі лихвярі нічого або дуже мало роблять. Ну, а лихвярі, звіснож не йідять землі та не убираються в машини, тілько живуть тим, що на них зробиться. А що роблять на них бідні, то значить вони живуть з роботи бідних або інакше бідні не дістають усього, що зроблять, бо якби діставали усе, тоб нічого не лишали лихвярям, отже лихвярі не малиб з чого жити. Виходить, що лихвярі визискують працю бідних. А визискують тому, що в них є спосіб, средства продукціі, є капітал, а у бідних йіх нема. Якби кождий бідний мав землю і робив те, що робить на чужім грунті ітд., тоби небув бідний, тоби не було пролєтаріяту, тоби був демократичний стрій суспільности, тоби не було причин нужди... Отже, подумаєте собі, Барвінский і народовці — соціялісти: вони хочуть, щоби всі средства продукціі перейшли на власність суспільности, робучого люду... Чи не так?...

 

Ні — чуємо голос Барвінского — се неправда, брехня підла, інсінуація — ми того не хочемо, бо се булаб нівеляція комунізму (Правда 1877 ст. 165) "або інакше: тогді булиб всі рівні, не булоб "лихвярів", ну і... пролєтаріяту. Ми того не хочемо! Нехай будуть кляси (читаємо в другій частині єго програми), нехай нарід "розвиваєся у всіх частях спільно і гармонійно", нехай будуть і касти, ми тілько "не признаємо ніякоі виключноі супремаціі якоі небудь кляси чи касти в народнім заступництві", ми хочемо "належитого заступництва тих інтересів нашого народа"... Ба, алеж вже сам теперішний стан означає, що не всі інтереси, т. є. не інтереси цілого народа суть "належито" заступлені, а лиш певних верстов. Бо істнованє кляс значить, що в суспільности певній панує ріжнородність, а навіть противність інтересів. Єсли отже звісні кляси в якійсь суспільности істнують, то значить, що йіх інтереси суть ліпше репрезентовані, ніж інтереси інших...

 

Ну і коли ви стоіте за капіталістичнім ладом суспільним, так деж тут — питаємо вас — може бути мова о "демократичнім строю", о "усуненю нужди", о зменшеню, ба й усуненю пролєтаріяту? Се-ж як paз на оборот означає збільшуванє нужди, прибільшуванє пролєтаріяту. Не буде пpибiльшуваня пролєтаріату — відповідять нам — бо на те буде розвій промислу і торговлі. Відповідь така для обізнаного з ходом теперішного розвою, з історією капіталізму і впливом єго на внутрішний розклад самоі суспільности, просто смішна. Бо і до чогож веде розвій промислу? Чи не до витвореня ще більших мас пролєтаріяту? Се знати повинен кождий економіст, ба, зле кажу, кождий чоловік що має очі. Таж досить глянути на захід Европи! Там розвитий промисл до таких розмірів, що для людей в роді Барвінского мігби бути ідеалом, осущенєм найсмілійших надій. І чиж там нема пролетаріяту? Власне, чим більше розвиваєся капіталізм, тим більше ширшають і густіють ряди пролєтаріів. І Барвінский хоче при своіх проєктах і поглядах зменшеня пролєтаріяту! Правда, ми признаємо, що при розвою торговлі і промислу добробит збільшиться, що дехто розбогатіє, але розбогатіє той, що вже щось має, а не той, що має нічого...

 

З усього видко, що програма Барвінского заключає в собі разячі противорічности. Ціла перша частина стоіть в діяметральній противности до другоі частини. Перша хоче строю демократичного, друга капіталістичного; перша хоче усуненя нужди, зменшеня числа пролєтаріів, друга хоче ще більшоі нужди, хоче дальшого ходу експропріаціі...

 

Що тоту противорічність відчував сам Барвінский, се виходить з єго відповіди Драгоманову в "Правді" з 1879 р. Коли Драгоманов відповідно до другоі частини програми зробив закиди Б-ому, представитель галицких народовців в оборону навів першу єі частину переповнену крайне гуманітарними фразами а з другоі навів лиш дві стрічки! (Правда 1879 ст. 378).

 

Як бачимо, Барвінский зновуж хотів заспокоіти і всіх і вся, і для одних обставав за рівноправностю, усуненєм нужди, позітівною наукою, а для других навіть за кастовостію! Ровумієся, що коли говорив про касту, то мав на думці попів, а на скілько наука і моралізаторство попів, яко стану, сходяться з "духом позітівноі науки" се вже лишаю до осуду читачам "Народа", як також духовим потомкам Барвінского, котрі так само як він на оба боки молотять.

 

Ось ми навели програму Барвінского і розібрали єі по єі частинам. Помилявбися однак той, хто думавби, що і тоту програму, хоч як вихідну для представителя народовців, Барвінский на довго задержав. Єще в тім самім річнику "Правди" а навіть в тій самій статі Барвінский заявив, що за рускість подарує і позітівну науку, а через два місяці задля льояльности показав, що єму байдуже і про справи суспільні, про добробит народа, за котрим так дуже побивався у своій "відповіди" Драгоманову. Коли ми сказали, що Барвінский за рускість подарував і позітівну науку, усякі прогресівні змаганя в загалі, то маємо на думці не тілько єго погляди на вплив попівства в роботі народній³⁾ але й сей уступ єго "відповіди", у котрім він заявляє, що для розвою національного Русинів не треба "прогресівноі програми", а вистачать такі клясичні твори як "Настася", "Наталя", "Вітка бозу", бо і ними здіймуться Русини "до дійсноі, що раз виднійшоі самостійності народного житя" (Пр. 1877 ст. 141). Єще тіснійшим (єсли се тілько можливе) націоналом показуєся Барвінский в отсих словах висказаних в тій самій статі: "Щоби здвигнути маси нашого народу... — потребуємо розвивати властивості нашоі рускоі народности уявлені в йійі історичнім житю, в йійі характері, в нашій народній словесності неписаній доктриною, в нашім світогляді народнім". (тамже ст. 165). Легко добачити, що в тім реченю висказаний найтіснійший, найвузкогляднійший націоналізм, а єще лекше зміркувати, що тота заява Бар-ого стоіть зновуж в суперечности з єго програмою, хоч, додамо, вона подана зараз таки на тій самій картці (на другім боці.) Бож там було сказано, що "єдину можливість осущеня наших замірів бачимо в просвіті народа, веденій в духу поступовості витиченоі позітівною наукою ітд. ітд". І якжеж, поспитаємо, походити одно з другим? Хіба, що у Барвінского світогляд народний одно з поступовостію науки? А може бути, що Б-ий має на думці соціяльні погляди народа, єго демократизм, в загалі єго громадскі думки? Єслиб так справді було, то не трудно буде замітити, що громадскі думки нашого народа зовсім не годяться на істнованє дечого, на "спільний і гармонійний" розвій суспільности в "усіх йійі частях". Ми не маємо збірників пісень під рукою, щоби навести докази з світогляду народного чи народноі словесності "неписаноі доктриною" — та всеж таки ми добре тямим тоті пісні, у котрих висказується бажанє, щоби "лихвярі" "на дорозі каміньчики били" та "кайдани носили". Ми й сами на власні вуха чули пісні, в котрих наймит нарікає та заявляє свою ненависть до "дуків-лихвярів", — пісні наших безземельних пролєтаріів. Ми радо хочемо признати, що пісні тоті можуть бути продуктом особистих відносин, випливом певних спеціяльних фактів, словом мати у своій генезі чисто місцевий характер; але вже те саме, що йіх богато і не в однім а в кількох, ба й кільканацяти селах одна пісня співається, єсть доказом, що ненависть до всіх лихвярів єсть загальною, отже єсть основним поглядом "в нашім світогляді народнім" і "в нашій народній словесності, пописаній доктриною". І хочби то були думки спеціяльно привязані до певних осіб і спеціяльних фактів, то й тоді, колибвам прийшлося йіх розвивати, отже, конечно узагальнювати йім відповідну ціль в народній роботі, в розвою народа, то й тоді, кажу, ваша робота зовсім не зійдеся зі "спільним розвоєм суспільности у всіх частях складових", з існованєм каст і кляс, хочби й "без супремаціі (хоч тоє, як ми показали, при такім стані не можливе) в народнім заступництві".

 

Ми замітили також, що Барвінский задля льояльности у новій програмі поминув зовсім бік соціяльний в народній роботі. Іменнож, коли в 1877 розпочалися процеси по поводу соціялізму, крик про комунізм, нігілізм ітд. був на порядку дневнім. В виду того Барвінский заявив, що "народна чи тоб. украінофільська партія поставила своєю цілею працю... для просвіти народу і для розвою словесності — одже для добра свого народу а тим самим і для добра держави австрійскоі... Народня партія зорганізувалась в товаристві "Просвіта" і в "Товаристві імени Шевченка" відповідно до своєі цілі, просвіта народу і розвій словесности". (тамже 517). Про соціяльний бік народного житя нема й слова, хоч се було доперва чотири-нять місяців від написаня першоі програми (лютий липень!) Притихли деклямаціі про "усуненє нужди", "добробит" і спиненє розвою пролєтаріяту!

 

Кінчаючи нашу річ про програму народовців з 1877 року, мусимо єще одно сказати по єі поводу. Іменнож мусимо зазначити, що програма тота при своіх противорічностях а єще більше при своім мотивованю неяснім і не всюда льогічнім, не схарактеризувала нам, чим суть властиво народовці. Ми ледви чи й помилилибся, колиб сказали, що Барвінский склав свою програму більше з конечности сказати щось про суспільно-політічні і культурні прінціпи своєі партіі, хоч, звісно й тут не держався одноі точки вихідноі і коли подав загальні і остаточні змаганя народовців національні і політичні, то культурні погляди окрив зовсім перед публикою і замісць них зазначив тілько спосіб просвітноі роботи між народом, що не становить єще те саме, що культурні погляди партіі. Яко культурні прінціпи можнаб подати чи раціоналізм, чи що там, а не спосіб при вихованьо-просвічуваню мас народних. Одно що іншого, а друге що іншого.

 

Але поминім се. Важнійшою, як кажу, ціхою єсть неясність, поза котрою окриваються самі найосновнійші признаки народовців. Ми тому перейдемо тепер до тих слів Барвінского, в котрих він яснійше висказуєся про свою партію. Ми переходимо до єго другоі "відповіди М. Др-у", заміщеноі в "Правді" з 1879 (ст. 370-390). Відповідь тота дуже важна для характеристики "безпрограмовости" народовців і то тим важнійша, що вийшла від єі головного провідника-діктатора, чоловіка як на галицкого народовця доволі образованого, котрий значить певне бувби поставив ясну програму, колиб се було можна, бо, розумієся, ліпше понимав відносини партійні і значінє народовців, ніж хто небудь інший з головного народовского штабу. З другогож боку сам Барвінский каже в своій "відповіди", що береться розяснити "ріжниці в поглядах п. М. Д-ва а народовців" (ст. 377) і через те єго статя набирає лиш тим більшоі рішучости й ваги.

 

Щоби не тратити богато місця, наводимо самі наійважнійші замітки. "П. Д-ов. суть слова Барвінского — каже надіятися Украйінцям на прогрес і тілько на прогрес,— а народовці хочуть передовсім оживити руський народ яко национальну цілість, відзискати єму належну самостійність і самоуправу і дати єму змогу яко самостійній національности йти дорогою поступу. Словом у п. Д-ва на пертім місци прогрес і тілько прогрес, хоч доволі неозначений (?) а у народовців, на першім плані народовість" бо ми "не віримо, щоби оден прогрес без попередного здобутя національноі самостійности⁴⁾ міг привернути наш народ до житя" (384-385) "Нам здається, що перш усего праця всіх щирих людей наших повинна звертатися до того, щоб наш народ міг жити як народ, щоб його сини не відчужувались вір його". (386) А тепер найважнійше: "Отся ріжниця обох питань (націоналізму і прогресу) має вагу також в приєднуваню прихильників для одноі а другоі справи. Около національного питаня можуть і повинні громадитись всі сини народу — всі Русини — хочби йіх погляди суспільні, економічні, релігійні ітд. зовсім (навіть!) ріжнились"... "Словом національне — а суспільно-економічне питанє веде до відмінного, а зовсім не до однакового групованя людей навіть тогож самого народу" (Правда 1879 ст. 338)... "Ось чому ми не думаємо — читаємо дальше — щоб було в тім що небудь поганого, або як каже Дрв. "нечесного", що за "Правдою" в національнім питаню стають навіть "Сіоністи" (святоюрці-Римляне) і що через "Правду" виробилось "вже й між попівством богато народовців" (ст. 389) Ось вам важнійші виписки з "відповіди" Барвінского. Вони кажуть, тілько іншими словами, те саме, що і "Правда" з 1875 року, іменнож, що до народовців може належати кождий, хочби єго погляди суспільні, культурні ітд. були зовсім відмінні, або інакше, що партія народовців немає програми суспільно-культурноі а лиш програму вузко-національну. Єсть то що йно висказана, і то рішучо висказана заява Барвінского, котра так і силоміць вкладає нам в уста питанє: на що Барвінский укладав свою першу програму з 1877 року? — На що удавав, що єго партія має своі прінціпи, коли знав, що так не єсть; що як раз народовці суть партією чисто національною без суцільних прінціпів? Таке поступованє у Барвінского тим смішнійше, що він сам відчуває, кілько шкоди мігби принести ясною програмою своій партіі, вже тим самим, що суспільні погляди вимагалиб "відмінного, а зовсім не однакового групованя людей навіть тогож самого народу". І він же значить сам знав, що програма при даних услівях не можлива, а помимо того ставив програми в імени народовців...

 

По при тоту замітку, яку ми зробили до слів Б-ого, ми властиво для нашоі теми не маємо нічого більше добавити. Та всеж таки ми не можемо поминути сеі нагоди, щоби хоч кількома словами не схарактеризувати того способу думаня, який зустрічаємо у Барвінского, а властиво у всіх наших тісних націоналів в загалі. Головна річ — то йіх погляд на розвій народу й усеі людскости. От хочби й тут у Барвінского: яке смішне відріжнюванє прогресу від націоналізму! Так начеб одно і друге то якісь річи, котрі з собою нічого не мають спільного, Ормузд і Аріман, або що. А між тим йіх відношенє ясне як сонце! Бо вжеж, коли я, говорячи словам Бар-ского, переношу "прогрес" на свій грунт, т. є. єсли я те, до чого дійшли найпередовійші народи Европи, ширю між своім народом і через те підношу єго морально до самих вершків людскоі думки, до самого "святая святыхъ" людского чутя, людских змагань і ідеалів то чиж я тим самим нерозвиваю своєі націі, чиж не убираю сей прогрес в характеристичні черти націоналізму? Чи не розвиваю через те і язика і народних звичаів і обичаів ітд. ітд., усего того, що єсть альфою і омегою в поглядах тісного націонала? Ба і чиж можна в інший спосіб піднести тоті признаки націоналізму, як не прогресом, як не тим, що єсть кровію у вселюдскім організмі, що єсть, так сказати, єго мозком, самою основою єго духового житя? Ми навіть просто не розуміємо, як можна приміром розвивати язик не розвиваючи понять; або розвивати звичаі та обичаі народу не підносячи уровеня єго моральних потреб, єго громадских і товариских поглядів. По нашому, власне той прогрес, тоті космополітичні ідеі і змаганя се й є зміст в розвою кождого народу, а націоналізм єсть лиш єго формою⁵⁾, сказатиби, внішними ознаками єго пристосованя-приноровленя до грунту, до індівідуальних прикмет даного народу.

 

А вони, тоті тісні націонали, хочуть розвою форми без розвою змісту!

 

Ось як приміром філософує Барвінский. "Ми не віримо — каже він — щоби оден прогрес без попередного здобутя національноі самостійности міг привертати наш народ до житя". Так значить поки що плюньмо на всякий прогрес а здобуваймо найперш національну самостійність! Дурниця, єсли наш нарід буде темний і не буде мав що йісти, коби лиш Русь була. А Русь тоту то вже хіба св. Николай принесе з неба, бо звіснож не здобудуть єі темні та голі...

 

Але Барвінский доказує слушність своєі думки та думки галицких націоналів не аби-як! Ось послухайте? "Можна бути — каже він — найпоступовійшим раціоналістом ітд. а найменче щирим Украінцем" Річ сама в собі правдива, не правдива однак, єсли має бути доказом, що для нас пусті всякі раціоналізми ітд., бо для нас важне лиш те, щоби кожний був щирим Руси ном, а чи буде він раціоналіст чи ні, або, іншими словами чи буде розумний чи темний як глупа ніч — то то вже байка⁶⁾. Тепер доперва порозумієте, чому той самий Б-ий волить такі клясичні твори як "Настася", "Наталя", "Вітка бозу" ніж увесь европейский прогрес і через те з гідним подиву геройством показує, що виспіє висказаний прінціп вже сповнився в практиці на нім і на вихвалюваній галицкій литературі з єі "Наталями" "Вітками бозу" і з іншого того рода дрянею. Порозумієте дальше, чому Б-ий так радо відкликується до історичних прав, світогляду народнього, "неписаного доктриною" ітд. ітд. Порозумієте на послідок, чому на ст. 268 ним редагованоі "Правди", з 1879 р. написано, що все чужо стороннє єсть противонародне.

 

Всі наші вузкі націонали справді так немов заприсяглися не виглянути поза тісні рямки світогляду народного, поза невеличкий горизонт "своєі премудрости". Боючися втратити хотьби частиночку зі своіх "святощів народних" і премудрости батьків "неписаноі доктриною", вони трепечуть перед могучою хвилею загально людских змагань, думок і ідеалів. Все поклали вони в жертву формальному націоналізмови, свому богови на земли. Не знаючи, що народна маса двигаєся силою загально-людскоі науки і загально-людского поступу, вони взяли на увагу сам так сказатиб видимий знак народного житя, єго зверхні обяви і йім неслушно приписали тоті сили, тоті прикмети, котрих вони справді не мають. Є се свого рода фетішізм, привязаний до форми національноі, фетішізм, котрий не позваляє порозуміти людям хочби й доброі волі і найліпших замірів, що під мозайкою індівідуально-національних прикмет бє одно спільне жерело, криєся одна спільна двигаюча сила житя!

 

¹⁾ Ми не втягаємо в наш розбір згаданоі брошюри Ст. Качали тілько тому, що і "Правда" і "Дѣло" в сегорічній "відповіди М. Др-ву" виперлися єі. Через те ми хочемо дати доказ нашоі обєктивности і може безосновноі шкрупулятности, а безосповноі тому, що й сама "Правда" як бачимо — признає Качалу помимо єго брошури і "незначних ріжниць" в поглядах членом своєі партіі.

²⁾ Про В. Барвінского і єго погляди напишемо в осібній, спеціяльній статі. Е. Л.

³⁾ Що до попівства, то Барвінский представляв собі єго в якихось ідеальних красках первісних проповідників демократичноі віри Христовоі, вважав єго скорим до поступу научного і до чоловіколюбноі роботи в користь "страждаючоі" людскости. Тоту свою ляменнівщину висказав Б. у "Сонних марах". (Пор. теж критику на Обачного "Соціялісти між семінаристами" в "Правді" або "Замах на християньство", "Наші хиби" ідт.) Не потрібуємо додавати, що все те сонні мари тих котрі не знають, то з розвоєм "гармоійним" збільшaються і нетерпимість і клясовий егоізм і тим затрачуються чувства альтруістичні, слабне розумінє потреб загалу і зриваються нитки спільности з народом. Єсть то натуральний процес історичний, а бажанє перемінити єго осталося на всегда лиш "сонними марами" фантастів...

⁴⁾ Курзив Б-ого.

⁵⁾ Те саме сказали ми на комерсі по вечерку Шевченка і замітимо, — хоч се тут властиво не належить, — що за те щось три рази нападала на нас редакція "Дѣла" з смішним дон-кішотским завзятєм. Та от щось в 1½ місяця написав і д. Др-ов в "Споминах", що "націоналізм може бути лиш формою" (Сп. ІІІ-ІV ст). проти чого ред. "Дѣла" в своій відповіди несказала вже ні слова. Найкумеднійшеж те, що "Зоря", видавана "тов. ім. Шевченка" отже остаюча під зарядом трохи не усьоі народовскоі олігархіі, написала в 8-ім нрі, майже рівно в місяць після моєі промови отсі слова: "Націоналізм — то вічна форма, в котрій буде з'являтись і рости людске житя на землі; це грядка, де сходять і ростуть самі високі, космополитічні ідеі" (Зоря 1890 з 15 цвітня, ст. 117). І щож буде з єреміндою "Дѣла" і трагікомедією, яку деякі старші народовці відоградн на комерсі?

⁶⁾ Тим здаєся заімпонував Б-ий свому біографови, котрий пише, що він, тобто Б-ий, мав "велике знанє", "широкий погляд на світ", "на руску справу" ітд. ітд. ("Споминка про житє и діяльність В. Б-ого Львів 1884 ст. 42 і 66). Ми в чім іншім признаємо заслуги і вартість Б-ого, але не признаємо за ним ні великих, незвичайних якостей ні "широких поглядів".

 

[Народ, 01.10.1890]

 

V.

 

Володимир Барвінский був такимже самим націоналом. Вихований в розгарі партійноі полеміки, захоплений могучою струєю націоналістичного ентузіязму з цілою єгo фактичною пустотою та неясностію понять тодішноі інтелігенціі, — покійний Володимир переняв на себе тоті хиби, яко член партіі, відданий йій з душею і тілом, з одушевленєм і горячковостію прозеліта. Палкий і скорий до діла, чоловік енергіі та ініціятиви, Барвінский став дуже скоро, хоть і не без завзятоі боротьби з виднійшими народовцями, моральним, а далі й дійсним провідником партіі. Тількиж уся біда була в тім, що Барвінскому прийшлося власне тоді стати в головах партіі, коли вона в перве наблизилася до дійсного житя, до практичноі роботи, отже в такий час, коли неясність програми мусіла вийти ще дужше на верх, ніж передтим. І дійсно, ми вже бачили, з якою програмою виступив Барвінский в "Правді" в 1877; ми бачили й те, як той самий Барвінский в два роки опісля (1879) і ще й в тій самій, ним редагованій "Правді" скасував і те, що передтим сказав по поводу програми. Для повноти нам приходиться розглянутись у тих програмових думках, які Б-ий висказав в "Дѣлѣ".

 

"Дѣло" єсть першим виразнійшим обявом звороту народовців до практичноі роботи, змаганєм партіі до зреалізованя своіх провідних думок. Нині, після десятилітноі майже практики бачимо, що не все так склалося як ждалося, що з тими думками, на яких стоіть народовска партія, годі діждатися очивидних позитивних результатів, але Барвінский сего непредвиджував і, конечно, такий, яким він був, предвидіти не міг, та приступав до праці з гарними надіями, з властивим собі молодечим жаром. Певна річ, що не все, що сказав в "Дѣлѣ" Барвінский, треба брати за маніфестацію цілоі партіі: таке поступованє булоб на скрізь фальшиве, — але всеж таки основні думки, котрими Барвінский старався погодити партію народовску з дійсними потребами народу і через те надати йій більше реальний напрям, суть на стілько характерні для усеі партіі і так тісно звязані з єі станом, з єі внутрішніми відносинами та прінціяльними основами, що входять через те саме в обсяг нашоі теми і ми йіх, значить, поминути не можемо.

 

Головним завданєм, яке собі поклав В. Барвінский основуючи нову політичну часопись, було з'єдиненє як найбільшого числа інтелігенціі під оден прапор: праці для національного розвою самостійного руско-украйінского народа. З'єдиненє таке немогло наступити на полі чисто теоретичнім, а властиво не могло так довго наступити, як довго стояла давна сварка ізза далеких формальних питань язикових і правописних. Натомість більше правдоподібного була злука на полі практичноі роботи головно тому, що пусті діссонанси і непорозуміня між "мяхкими" і "твердими" не мали тут при практичній роботі найменшого значеня. В тім власне лежить причина двох дуже цікавих фактів: 1) що "Дѣло" відкидає видимий знак своєі партіі: фонетику, а принимає етимольогію, 2) що в новім органі народовців говориться вже про пустоту спорів язикових, а завзиваєся усіх до згоди і спільного труду задля національного розвою галицких Русинів. "Доси — каже В. Б-ий в одній із своіх програмових статей — було у нас аж надто богато галасу о партіях, Русинів, о йіх завзятій, смертоносній борбі і очевидно о великій шкоді, яка з того для всіх Русинів виходить. Ми визнаємо отверто, що не бачимо ніякоі реальноі підстави для партійности Русинів і що протоє не признаємо на політично-народнім поли ніяких партій межи Русинами, бо не бачимо серед Русинів супротивности політично народних і економічних інтересів руского народа... В своій масі австрійскі Русини остаються народом селянским, маломіщанским і ремісничим, в коло котрого громадиться невеличке число інтелігенціі, матеріяльно і морально з масою народа тісно звязаноі. В тій спільности господарских інтересів нашого народа лежить жерело нашоі сили народноі і головна основа нашоі політичноі програми народноі"... ("Теперѣшна пора а Русини". Дѣло 1880 ч. 7.)

 

Слова, котрі ми тут навели, можна без найменшого сумніву вважати квінтесенцією поглядів, висказаних Барвінским в "Дѣлѣ". Mи тому приглянемося йім близше і вкажемо йіх головні думки і йіх конечні консеквенціі.

 

Перше, що найбільше разить очі, се відкидуванє дотеперішних партій. Автор виразно зазначує, що не признає жадних партій між Русинами, що дотеперішні спори вважає просто шкідливими для розвою Русинів. Єслиж зважимо, що спори і поділ на партіі вийшли з причин чисто національних, то дуже цікаво представиться нам дальше мотивованє Барвінского. Іменнож, по єгo думці, для наших партій тому нема реальних підстав, бо, як каже, не бачить серед Русинів ніякоі супротивности політично-народних і економічних інтересів руского народа" — противно, він бачить йіх спільність, а в тій спільности "господарских інтересів... жерело нашоі програми народноі". Виходить отже, що Барвінский критикує обі партіі, москальофільску і украйінофільску, зі становиска політично-соціяльного ("господарскі інтереси"), зі становиска реальних потреб люду і виходячи з тоі точки погляду вважає основи обох сторонництв наших нестійними, бож розуміється, пустими суть тоті партіі, що не відповідають реальним потребам, як се слушно замічає сам Барвінский. Варто також добавити, що до сего радікального осуду приходить він як-раз через те, що в критиці станув на реальний грунт, на суспільні відносини нашого народу. Легко добачити, що іменно тут лежить той фатальний контраст між вузкою основою народовскоі партіі, а самим житєм з єго дійсними, пекучими потребами, з єго ширшими й живими інтересами, далекими від тісно-націоналістичних думок і забагів. Томуж то і характерно, хоч попри те зовсім природно, що представитель народовців як раз тоді, коли хотів наблизитися до реальних потреб люду, мусів сказати, що основа єго партіі пуста, непотрібна.

 

В домаганюся Барвінского з'єдинити усіх Русинів до спільноі праці на підставі спільности інтересів пробиваєся також думка оперти наші партійні відносини не на національних, а на соціяльних відносинах нашого народу. Думку тоту, конечно, висказав Барвінский мимохіть, не знаючи, що в ній криєся тота сила, котра в будучности станеся тим мотором, що зведе Русинів в зовсім нові і консеквентнійші, бо суспільно-культурні партіі. Але він сам не розумів своіх слів, не бачив дійсноі вартости свого поміченя. Попиханий ходом розвою нашоі народовскоі партіі, він станув нараз на трівкий грунт і побачив тоту прогалину, що стояла між "ділом" а "словом", між тим, що є змістом народного розвою а тим, що було основою галицкого украйінофільства. І він сконстатував тоту ріжницю, але був надто неконсенквентний завдяки своім поглядам, щоби єі як треба використати. Він надто бажав звести усіх під свій "народовский" дах, щоби домагатися перестрою партійного і замість того побачив, — хотячи знова прикрити усіх і вся, по старому народовскому звичаю — спільність інтересів попа і хлопа, спільність інтересів цілого народу. Він не хотів порозуміти, що в тій, з малих і середних властителів тай безземельних пролетаріів, зложеній суспільности, суть теж певні соціяльні антагонізми, він не завважав далі, що поза масою народною стоіть єще інтелігенція з своіми поглядами культурними і соціяльними на будучність народу, поглядами, котрі, хочби й при спільности інтересів можуть і суть de facto відмінні. Та ще чуднішійше, що тойже В. Барвінский (як і ніхто з народовців) незавважав, що вже саме відкликуванєся до економічних інтересів народу єсть новою точкою вихідною, що сфера соціяльного житя становить зовсім окрему критерію, під котру не підпадає вузко-націоналістичний поділ партійний. Навиклі до неясности і крутарства, до мішанини ріжних думок, галицкі народовці ні трохи неспротивились словам Барвінского, але навіть признали єго своім діктатором помимо того, що він, хоч не свідомо, видав засуд смерти на усю народну партію, таку, якою вона єсть, в єі теперішній формі.

 

А при тім зауважмо, якже се поучаюче, що на першім кроці до ширшоі позитивноі програми народовска партія розпочала критикою своєі власноі безосновности! Якже се поучаюче, що вона виреклася фонетики. І чи, питаємо ми — не характерно, єсли при змаганю до реальноі праці якась партія відкидає те, що власне було єі знаменєм, те, що було так тісно звязане з єі партійними прінціпами?...

 

Разом з реальним напрямом в "Дѣлѣ" починає ся також — як се зрештою цілком натуральне — реакція проти високоі політики (Див. стат. "Праця на внѣ" 1880 ч. 99) і змаганє до згоди з москальофілами. Але вже й в тім самім річнику були й такі статі, що знова тягли до політиканства ("Гадки Подолянина"... ч. 22-16, "Правно-політичне становиско Русинів", "Австрія, Нѣмеччина й Росія" і богато інших статей і дописів). Так само завели також надіі на згоду з партією москальофільскою¹⁾. Та для читачів наших попередних статей буде цілком попятним, що й увесь реальний напрям не міг довести до того, чого може бажали єгo ініціятори. Неясність програми стоіть як і давнішнє на порядку дневнім. Прінціп органічного труду, пропагований Барвінским, вертає єще периодично в "Дѣлѣ" аж до нинішного дня, але вже лиш в формі пустоі деклямаціі і патріотичних зазивів до "патріотів-земляків". Головною перепоною до осущеня безперечно щирих замірів з боку проводирів народовців стоіть все єще давна безпрограмовість...

 

До неі ми знова повертаємо. По смерти Вол. Барвінского вважали народовці потрібним зібрати в одно єго програмові думки і поставити йіх як одну одноцільну програму, котроі будуть держатися. Програма така була тим більше потрібною (єсли не конечною), що Барвінского прозвали вони головою своєі партіі, єі дійсним проводиром, отже через те поклали на себе моральний обовязок, іти тою дорогою, котру він показав у "Правді", а найпаче в "Дѣлѣ". Треба було тому ясно висказати, чого бажав покійник, яких він держався прінціпів і тактики в народній роботі. Се ж зроблено в "Дѣлѣ" з 8 лютого 1883 р. "Барвінский — сказано там — лишив нам в спадщині програму, котроі ми повинні держатись, єі плекати і розвивати. Основа тоі програми дасться висказати в слідуючих точках. Опісля йде 6 точок cеi програми: І) звісні змаганя до автономіі і федераціі славян — і головне: самостійність руско-украйінского народа і єго права на питоме житє (програма національно-політична). ІІ) "Руководячися тою засадою, ми бажаємо також в житю суспільнім і політичнім, переведеня рівноправности народів і усуненя майоризаціі. Тому то ми стоімо за федеральну програму, котру виписало на своім знамени теперішне правительство гр. Таффе. III) Руководячись тою засадою пок. редактор "Дѣла" виступав відпорно супротів польских загорільців". IV) "В нашій домашній політиці заняв пок. В. Б-ий від разу ясне і справедливе становище: покинути всі формальні спори а замісць того взяти ся до поважноі і витревалоі праці" V) "пок. В. Барв-ий поруч з пок. В. Навроцким звертав як найпильнійшу увагу на економічне подвигненє нашого підупавшого селянства. VI) Виходячи з того пересвідченя, що наше духовенство положило в минувшости великі заслуги около піддержаня нашоі народности, що спільно з народом перенесло гоненя, що не тілько не стратило в тих тяжких хвилях почутя єдности з народом, але при першій користнійшій для нас констеляціі політичній, взяло в своі руки провідництво і ініціятиву до духового і політичного розбудженя нашого народу, що і тепер єще воно представляє осередок нашоі інтелігенціі, що протів него головно звертаються і тепер єще численні удари наших противників і що затим піднесенє і поліпшенє долі нашого нашого духовенства може бути порукою успішного розвою наших народних сил — пок. Б. Б-ий забирав все і всюди голос, де ішло о поліпшенє єго матеріяльного биту".

 

Що до першоі точки тоі програми національно-політичноі, то вона безперечно зовсім ясна і докладна. Та на лихо інакше має ся річ з програмовими думками що до соціяльного і культурного розвою нашого народа. Послухаймо, що сказано по сему поводу в ІІ-ій і V-ій точці програми Барвінского. В ІІ-ій точці стоіть написано, що "ми бажаємо також в житю суспільнім і політичнім переведеня рівноправности і усуненя всякоі майоризаціі, і зараз там безпосередно по тій заяві добавлено поясненє, що стоімо за федеральну і автономічну програму гр. Таффе. Ну, ми дуже добре понимаємо, на скілько поясняє програма гр. Таффого політичні змаганя народовців до автономіі і федераціі, але як розуміти рівноправність нa полі суспільнім, або усуненє майоризаціі на полі соціяльних відносин, ceгo ми таки помимо добавки на тему федералізму гр. Таффого — поняти не можемо. Якось ні раз нам не ясно в голові, що се має означати тота рівноправність в соціяльних відносинах. Чи має то може означати, що ми не хочемо, щоби наш нарід був визискуваний (економічно) Поляками і Жидами? А коли так, то який же cей визиск? Як єго усунути? Ну, а далі, приступім, що прийшлоб вже до того, що наш нарід не бувби визискуваний матеріяльно ні Поляками, ні жидами, ні в загалі чужинцями, то чи се вже єсть ідеалом народовців, єсли буде визискував свій свого? Отже чи тут ходить о чистий націоналізм визискувачів чи дійсно о уладженє якихось ліпших, здоровійших відносин суспільних? Ба, ми моглиб таких питань начислити єще дуже богато, питань, котрі нам читаючим неясну фразу народовскоі програми мимохіть товплять ся одно за одним в нашій голові. А між тими питанями все ще стоіть одно найважнійше, а іменно: що розуміти під усуненєм майоризаціі і переведеня рівноправности на полі соціяльнім? Бож, що сего не поясняє відкликуванє ся до програми гр. Таффого, се ясне, як сонце. Вонаж чисто політична і в питаню соціяльнім не має жадного значіня. Длячого отже — питаємо ми на послідок — народовці лишили тоту точку своєі програми неясною, помимо того, що йім видалася дорога, котру визначив Барвінский, так ясною і певною?.. А може — скажете ви — на темні слова ІІ точки дасть вдоволяючу відповідь V точка програми, котра також відноситься до справ суспільно-економічних? Зараз побачимо, що ні! Там сказано — і то вже не в формі програми, а некрольогу — що Барвінский занимався економічним піддвигненєм народу, забирав голос в справах податків, такси війсковоі і т. і. Чи се також програма? Чи може в обниженю такси війсковоі лежить усуненє майоризаціі на полі суспільнім? А може в унормованю податку чиншового треба догадуватися переведеня рівноправности на полі суспільних відносин?!

 

І з II-оі і з V-oi точки видко, що отця для народовців так ясна програма в справах суспільно-економічних єсть клясичним образцем неясности. Ми моглиб навіть в точці V-ій сеi програми доглянути певного крутарства. Бо чомуж, єсли се програма, не сказано "ми хочемо того і того", хочемо робити так і так, бажаємо такого, а не іншого стану суспільного, але підноситься в формі посмертноі згадки поодинокі виступи Барвінского в справі податку чиншового, такси війсковоі, або щось в тім роді? Чи маємо думати, що й програма народовців обмежується на виступи що до змін такси війсковоі, регуляціі рік і т. д. і чи — додаймо — виступи тоті мають бути альфою і омегою йіх соціяльно-економічних змагань?

 

Перейдем напослідок до поглядів культурних. Помимо реклями, яку подало "Дѣло" на тему докладности дороги, визначеноі Барвінским, не находимо в "єго" програмі ні одного прямого поясненя, кромі фатально мотивованого в єі VI-ій точці клєрікалізму. Ми умисне замістили тоту частину з усіма єі мотивами, і просимо ш. читачів єще раз йім докладно приглянутися. А після такого глибшого застановленя лехко буде зміркувати, що всі вони, тобто мотиви зазначують значінє духовенства в тісно національнім розвою: воно, сказано там, видержало гоненія, а осталося доси в єдности, конечно національній, з народом: воно відограло ролю в нашім національнім відродженю, на него падуть і тепер громи з боку противників рускости і т. і. За теж нема там ні одного мотиву, що відносивбися до соціяльного положеня духовенства в відношеню до маси народноі, нема ні одного словечка про єгo культурний вплив на розвій народу.

 

Одинокий, на перший погляд культурний, мотив єсть сей, в котрім каже ся, що духовенство становить єще тепер головну часть нашоі інтелігенціі. Але і тут річ має ся зовсім інакше. Бо єслиб дійсно ходило о просвітний вплив інтелігенціі на розвій народа, тоби ходило о єі "якість", значить: чи інтелігенція тота справді ширить просвіту, чи вона спосібна зробити селянина раціоналістом чи може загорілим католиком, в загалі тим, що вважаєся за суть цівілізаційного поступу. А єслиб ходило о "якість", то конечно стілізація згаданого мотиву булаб така: "Стоімо за духовенством, бо воно скріпить в своій більшости таку інтелігенцію, котра буде ширити такі й такі думки, туди й туди поведе нарід на дорозі єго цівілізаційного розвою". Тількиж в тій стилізаціі, як вона подана в програмі народовців, очивидно ходить лиш о скількість інтелігенціі рускоі, отже рефлєктує ся лиш на єі рускість, або інакше, виходиться з вузко-національного становиска.

 

Та не запускаючи ся зрештою в отсі стилістичні тонкости, бачимо як на долони, що народовці стоять за духовенством з причин вузко-націоналістичних, а нехтують згляди суспільні та культурні — проява, котру ми вже з самого початку замітили в основах народовскоі партіі.

 

Зібравши все сказане, видимо, що "ясна" програма народовців з 1883 р. має в собі програмові думки лиш в справах національно-політичних, з рештоюж єсть або образцем крутарства і лехковаженя справ суспільних і просвітних, або образцем неясности, котра періодично з'являєся в усіх народовских програмах, хочби й як захвалюваних що до "докладности" дороги, котру вони буцім то вказують народній роботі.

 

¹⁾ Цікавоб було й тут близше розглянути причини, чому згода досі не наступила, помимо численних заходів з обох боків. На се не можемо дати тут докладноі відповіди, однак зазначимо, що і тут причиною були формально-національні погляди і неясність громадскоі думки у нашоі інтелігенціі. Зрештою відсилаємо читача до самого матеріялу ("Правда" з 1872 ст. 249, "Пр. 1873 ст. 38-43, "Русская Рада" з 1874 ч. 21 ітд. ітд. а особливо просимо звернути увагу на "Дѣло" з 1881 ч. 96 і "Слово" з тогож року ч. 137. Для показу щирости в заходах Барвінского коло помиреня партій можна нагадати, що тойже сам Б-ий, що так промовляв в "Дѣлѣ" за угодою, писав рівночасно в "Правді" 1880 р. що, між негацією "Слова" а якою небудь рускою програмою нема і не може бути ніякоі згоди (ст. 73). Як бачимо, за позитивним чоловіком "Дѣла" стоіть єще редактор "Правди" з своім вузким націоналізмом.

 

[Народ, 15.10.1890]

 

(Конець.)

 

Від 1883 року, т. є. від часу написаня "Програми Барвінского", котра по думці народовців "вказує дуже ясну дорогу" для народноі роботи, "Дѣло" переходило найріжнороднійші "відтінки", навіть і клерикальні поклони станіславівскому епископови. Можна сказати, що воно тепер не подає від себе нових думок; одиноким своім завданєм вважає боронити того, що робить народовска партія, з ініціятивою однак — а вже про програму й говорити нічого — воно не виступає ніколи, хіба скриваючися за "письма з провінціі". Через те "Дѣло" робить вражінє страшенного нездецидованя, безжизнености і млявости. Cе безперечно плоди первородного галицко-руского гріха — безпрограмовости. Піддаючися під вплив загалу, "Дѣло" не може йти консеквентно вперед та де далі затрачує й тоті реальні елєменти, які мало колись за світлих (в порівнаню до тепер) часів Барвінского. Єго роля зводиться поволи на прикриванє та бороненє кождого явного руху в своій партіі без огляду на єго напрям, так, що "Дѣлу" приходиться нераз противорічити собі самому та боронити того, що вважало перед хвилею злим і некористним для народноі справи.

 

Три головні навороти склалися з народовцями поза "Дѣлом" від року 1883. Перший, се епоха "Пелешівщини", гучна, з широким значінєм і впливом на загал; другий, се Програма "Народноі Ради", що перейшла майже незамітно; третий, се виступ Романчука і Товаришів у соймі.

 

Зачнемо від "нашого владики", епископа Станіславівского, о. Пелеша. Свою політичну карєру розпочав він промовою соймовою з дня 4-ого січня 1886 р. Висказавши нетолєранцію, якоі придержуєся "на полі релігійнім а особливо догматичнім" (!), о. Пелеш переходить до історичного значіня уніі церковноі в розвою малоруского народа. "І отсе щаслива думка уніі — казав він — не вийшла від польского правительства, ні від Риму, ні від інших законів (!), тілько викликала єі внутрішна потреба в серці кождого добромислячого Русина. Було се найліпше щастє для рускоі церкви, що при склоні XVI ст. унію не заключено, а обновлено". Значиться, унія була і є жизненною потребою руского народа і тому народовский владика переконаний, що "народовці певно будуть працювати на основах церкви, малорускоі літератури і Австріі¹⁾.

 

Промова о. Пелеша дуже а дуже вподобалася народовцям. Вони підняли оклик радости і тріюмфу²⁾. Виглядало так, начеб вони вперве довідались, що вони таке є. "Ось диви, мовляв, що є народовці, чия правда, чия кривда і чиі ми діти". О. Пелеш — пише "Дѣло" подавши резюме "річи нашого Владики" — положив конець штучно витвореній путаниці понять о рускім народі в Галичині так що до стремлень єго соціяльних, як релігійних і національних", та подав програму, "дорогу кождому серцю рускому". Заслуга о. Пелеша тим більша, що дехто хотів ввести народовців "в підозрінє у тих верстов, що мали рішати о судьбі народу руского в Галичині". Але на щастє, народовці і нарід руский зглядом тих верстов, що "мають рішати о єго судьбі" точнісінько такі льояльні, як і отець Пелеш. Тому то "очистити загал руекого народу від сего неоправданого підозріня, а заразом представити в вірнім світлі єго затемнену програму взяв собі за задачу Преосв. Еп. Юліян і довершив єі в цілости в повнім значіню сего слова" ("Дѣло" 1886, ч. 142). Як бачимо, о. Пелеш відіграв тоту саму ролю, що й Барвінский. Барвінский поставив в 1883 р. "ясну програму", опісля вона затемнилася, але о. Пелеш знов єі роз'яснив "так, що до стремлень соціяльних, як релігійних і національних".

 

Тимчасом в дуже короткім часі тота програма знов затемнилася. Коли іменно о. Пелеш надто вже став хилитися в той бік, в котрий єго вели думки висказані в соймі, "Дѣло" зміркувало, що ліпше заявитися за безпрограмовостію. Вже в 72 ч. "Дѣла" з 1886 р. каже орган народовців в статі п. з. "Рішуче слово" (навіть!), що у нас партій (отже і програм) нема, а є лиш партія руска і неруска. "Чи суть у нас партіі, питаєся цікаво "Дѣло" — і зараз же таки резолютно відповідає, що нібито "борба" партійна єсть; партій-же у Русинів не то Галицких, але і всіх, які лиш суть нема". (Чи бувбись читателю впав коли на таку геніяльну думку?!) Бо під партіями треба розуміти партію пр. консервативну, клерікальну ітд. — народовці-ж собі націонали і більш нічого. Тота відповідь "Дѣла" нагадує відповідь "Правди" з 1875 р.

 

За кілька місяців "Дѣло" заспівало знов іншоі, а причину подав дописуватель варшавскоі "Prawdy" і член редакціі "Kurjera lwowsk-oгo", закинувши "Дѣлу" неясність програми. Нема й сумніву, що закид такий мусів обурити до живого тих, котрі вже тілько разів вказували свою "ясну дорогу". "Ні з відси ні звідти — пише "Дѣло" чепився "Kurjer lwowski", щоби народовці в "Дѣлі" оголосили свою програму політичну і робить йім закид, що партія "Пролома" єсть щирійшою, бо не тайіться з свою гравітацією до Росіі". Але того рода критика народовців є неоправдана і "Дѣло" раз на все відповідає словами "Gazety Naddniestrzanskiej", що "Русини народовці держаться тих ідеалів, які висказав у своіх поемах Тарас Шевченко". Розумієся, се-ж уже прецінь сказав також еп. Пелеш!...

 

VI.

 

Безперечно найпоступовійшою на перший погляд програмою з усіх, які коли небудь виголосили народовці, є програма "Народноі Ради" з р. 1888, написана процесором львівского університету, дром Олександром Огоновским, а відчитана і одноголосно принята на загальних вборах сего товариства. Подаємо головні єі точки:

 

На першім місці стоіть самостійність малоруского народу.

 

"Свідомі своєі індівідуальности народноі, стоімо надовсе за охороною і розвоєм нашоі народности, — ми поступовці і ліберали.

 

"Правдивим лібералізмом уважаємо лиш такий, котрий і противникови дає повну свободу — противні ми отже всякому визискуванні свобід на користь поодиноких лиш кляс, партій або народів; исторія указує нам надто люд, яко підставу нашого народного биту і сили: ми хочемо оттак добитися правди для того люду, — ми демократи.

 

"А наше місце в громаді народів славянских — кажуть нам шукати ідеалу житя правно-політичного в федералізмі, — ми федералісти.

 

"Хотячи свобідно розвиватись під покровом Австріі стоімо вірно при престолі Габсбургів — але єсьмо притивниками централістичноі вірноконстітуційности. Що до справ економічних то "ставимо обовязком нашим оборону селянства і маломіщанства".

 

"В теоретичних питанях культурних лишаємо кождому повну свободу пересвідченя, — але віра і нарід, обряд і народність звязані у нас так тісно з собою, що тих святощей легковажити не сміємо". ("Дѣло" з р. 1888, ч. 20).

 

Отсими словами, котрі ми що йно навели, висказані провідні думки програми "Народноі Ради". Не знаю вже чому, але в суперечці зо світским народовцем вам не раз на закид консерватизму назовуть програму дра Огоновского, яко найліпший, неоспоримий доказ, що народовці не відкидають европейских ідей, противно, є прогресівні і демократичні. Кажу виразно, що не знаю чому, бо на ділі з програми з 1888 року годі вичитати на певно, чи вона поступова чи ретроградна. То купа блискучих фраз, за котрими нема відповідних конкретних понять, нема того, в чимби ви могли числитися як з певними позітівними даними.

 

Не буду здіймати річ про питанє вузконаціональне. Воно поставлене, як зрештою ві всіх програмах народовців, без двозначности та без викрутів. Для нас важнійша програма по питаням політичним, в широкім значіню того слова, економічним та культурним і туди ми звернемо наші замітки критичні. В справах політично-економічних народовці в програмі "Народноі Ради" вважають себе лібералами і демократами. "Ми — сказано там — противні всякому визискуваню свобід на користь поодиноких лиш кляс, партій або народів — хочемо будучности нашоі шукати в розвою згіднім з духом часу, а що історія "вказує нам люд яко підставу народного биту" отже ми хочемо отак (як?) добитись правди для того люду" — ми поступовці, ліберали і демократи. Кождий зі мною згодиться, що заява, в той спосіб написана, виглядає дуже гуманно. Я навіть сумніваюся, чи знайшовбися хоч оден Русин, котрий би сказав, що на неі не подписуєся. Бо й хто-ж не хоче "правди" для люду, або не бажає усуненя визиску прав політичних в користь одноі кляси, одноі партіі, одного народу?... Але нам якось не хочеся вірити тим блискучим, хоч як чоловіколюбним фразам, може тому, що знаємо йіх жерело, йіх історію і йіх фактичну стійність.

 

Поперед усего лібералізм, як кожда ідея, є продуктом історичним і яко такий не є чимось вічним і сталим. Тісно звязаний з розвитком третого стану, так названоі середноі, буржуазійноі кляси західно-европейских суспільностей, він змінювався так, як змінювалося значінє і історична роля буржуазіі, і тоді коли вона мусіла боротися з ладом феодальним, та стояла в опозиціі до істнуючого стану суспільного, лібералізм був ідеєю на скрізь поступовою та революційною. Головно покликав буржуазію до боротьби в суспільностію новий спосіб витворюваня. Зародки великоі сучасноі продукціі, названоі Марксом капіталістичною, не могли поміститися в тісних рамках порядків цехових та кріпацких. Йім треба було більшоі волі, независимости витворюваня, численнійших мас пролєтаріяту, знесеня всяких привілейів і пут капіталу. Що в тих змаганях стояли на перепоні всі умови тодішного політичного і суспільного, а навіть духового житя — про се й згадувати нічого. Феодалізм прикував люд робучий до землі, держава стояла при кермі зносин торговельних, а незвичайно сцентралізована в XVII і XVIII ст. вміла захопити усе в своі міцні руки так, що здавалося, що тодішних порядків не здоліє зломити ніяка сила в світі. До тогож з морального боку клерикалізм був знаменитим речником істнуючого тоді з божоі ласки порядку. Католіцізм можна вважати безпечно копією середновічного ладу, а єго гієрархію образом феодальноі зависимости. Як кажу, стан третий мусів побороти і державу і змонополізований промисл і середновічні погляди. Вже в боротьбах релігійних новійших віків він заявив свій перший протест, революцією францускою сповнив тоту ролю в поступі людскости, яку єму назначила історія. Свобода політична, независимість одиниці від держави в справах економічних — ось тоті ідеали, за котрі буржуазія кров проливала, житє жертвувала на барикадах парижских.

 

Але часи змінилися. Остатний акт революційного лібералізму крив в собі початки реакціі, приніс нову фазу єго розвою. Безповоротно пролинули "die schönen Tage von Aranjuez" і на чудово-гарних образах, які малювала в боротьбі о добро людскости буржуазія, виступили чорні пятна, незагоєні рани недолі та невдоволеня. Показалося, що лібералізм, о скілько виходить поза границі інтересів богацтва, є утопією, та не може вдоволити усіх бажань суспільностей ХІХ-oгo столітя. Він виписав на своім стягу независимість одиниці — XIX ст. є віком найгіршого визиску, наймицтва великих мас пролєтаріяту. Він хотів свободи політичноі — нині люд робучий остаєся без голосу, без належного єму впливу на хід політичного житя; він бажав просвіти для загалу — нині вона є привілеєм богатирів, бо бідним і борониться з усіх боків, і обрізуєся просвіту, і вони не мають як добиратися до неі!...

 

Причина тих хиб лібералізму лежить глибоко в розвою капіталістичноі продукціі. Теперішна господарка суспільна уладжена на основі власности індівідуальноі і витворюваня для суспільности при помочі безземельних наймитів, пролєтаріяту. Значиться, при сучасних порядках струменти праці, земля і фабрики є в руках богатих одиниць, панів-капіталістів. Числом вони раз-враз меншають. Розпоряджаючи цілим масами людей, вони можуть при помочі все поступаючих вперед здобутків технічних подати своі продукти дешевше та через те убивають таких, у котрих нема стільки средств продукційних, дрібних ремісників-промисловців і посередно дрібних властників землі, селян. Тим способом капіталізм переводить в наймитів що раз більші маси котрі не маючи нічого більш кромі рук, мусять на ринку спродавати свою силу та за ввесь день тяжкоі праці заробляти на нужденне жите. Яка-ж тут свобода одиниці, де тут повна воля, коли вона рівнається голодній смерти? коли більшість мусить працювати, де лиш може, і за те, що йій дадуть?! Чимже тут тоті ліберальні фрази про просвіту для загалу, коли більшости нема коли та за що вчитися, коли механічна праця міліонів убиває і тоті спосібности і тоті думки, які в них є?

 

Лібералізм вийшов від волі загальноі, але дав єі тільки богатшим клясам суспільности, дав єі тим, котрі мають відповідні средства матеріяльні. Судьба лібералізму поучає нас найліпше, що понятє свободи людскоі і всіх тих ідеалів, котрі вона собою обіймає, тісно звязані з матеріяльними, на скрізь обєктивними умовами житя, що найкрасші бажаня сповняються лиш для тоі кляси, котра виборе собі ролю керманича і властителя дібр суспільних.

 

До захопленя в своі руки струментів і землі та присвоєня собі поки-що змонополізованих здобутків людскоі праці фізичноі та духовоі, йде власне пролетаріят. Він хоче здобути собі вплив на житє суспільне і політичне, він хоче мати в своіх руках при помочи безпосередного, тайного і загального голосованя, власть політичну, щоби єі вжити до переведеня тих реформ, які лежать в інтересі робітноі кляси в теперішній суспільности. Але длятого, що пролетаріят є четвертою, остатною клясою, длятого, що заведе колективну власність средств продукційних і спільну працю, — він здобуде добро загалу, він знесе і визискуванє "свобід констітуційних в користь одноі лиш кляси, партіі або народу", бо знесе і антагонізм сучасних клясових інтересів. Се, як бачимо, є ідея четвертого стану не третого, ідея соціялістична, а не ліберальна.

 

Лібералізм як раз стоіть на перепоні до єі осущеня. Він хоче задержати теперішний лад і чим дужше розвиваєся пролєтаріят і кріпшають єго ідеали, тим більше стає лібералізм реакційним і неконсеквентним. Єго розвій веде до єго власноі негаціі: воля, котру колись проповідував для загалу, стаєся монополем що раз меншоі купки вибраних людей, що ні раз не хочуть сповнити своіх, колись так шумно голошених прінціпів, бо в них, в йіх осущеню, вони слушно бачать власний упадок.

 

Як в справах політичних, так і економічних лібералізм є охороною інтересів щасливоі меншости, а в справах культурних хоч і признає для себе вільнодумність, свободу совісти і такі інші раціоналістичні прінціпи, то помимо того, нарід хотівби на віки вічні удержати під кнутом середневічноі церковщини та строгоі моралі. Вій проповідує те, проти чого сам виступав і виступає, він противорічить собі, він двоіться сам у собі. В тім вгляді єго можна порівнати з капіталізмом, котрого зрештою є лиш теоретичним відбитком. І капіталізм, поступаючи вперед, виховує розвиває свою власну негацію. Оснований на індівідуальній власности, він сцентралізовує єі, отже, зміцняє індівідуалізм в посіданю. Але власне через те спосіб продукціі стаєся що раз більше суспільним, або інакше стаєся численнійшою кляса, котроі ідеалом є завести як раз колєктівізм, чи інакше спільність власности і праці.

 

Збираючи до купи сказане про лібералізм, ми бачимо в єго розвою дві фази, прогресу і реакціі. Але тут і там, в першій і другій фазі, все навертаєся нам на очі єго матеріяльна основа — буржуазія. В XVI, XVII, XVIII і початку XIX ст. вона боролась о панованє в суспільности, тепер вона боресь о те, щоби на тім становиску як найдовше удержатися. Значить, все боролась вона не о загальне, а о своє клясове добро, о інтереси великих промисловців, панів-капіталістів.

 

Обертаємося тепер назад до програми дра Ол. Огоновского, а іменно до єго заяви, що народовці є поступовцями, лібералами і демократами. Після сказаного про те, що є лібералізм та ліберальні переконаня, нам не трудно буде зміркувати не тільки хибність, але і неконсеквентність програми "Народноі Ради". Беремо за слово дра Огоновского і питаємося єго, як розумів він свій висказ: "Ми поступовці і лібералали"? Передовсім ліберали?

 

Отже міг розуміти трояко: або на полі економічнім, або політичнім, або культурнім. Зараз побачимо, що на всі три можливі поясненя є в самій програмі категоричне запереченє.

 

Припустім, що др. Огоновский мав на думці лібералізм з боку економічного. Коли так, то др. Огоновский хоче розвою капіталу, продукціі фабричноі та великоі господарки рільноі. Іншими словами, др. Огоновский хоче, щоби упав дрібний промисл, щоби дрібні ремісники та властителі дрібноі посілости перейшли в наймитів, в пролєтаріат, без котрого неможливий при теперішнім ладі суспільнім розвій капіталізму. Однак др. Огоновский заперечує рішучо того рода припущенє. "На першім місці — читаємо в програмі — ставимо обовязком нашим оборону економічних інтересів нашого селянства і маломіщанства". Значить, др. Огоновскій не розумів тут лібералізму під зглядом економічним. Ідім далі. Може політичним? "Правдивим лібералізмом уважаємо лиш такий, котрий і противникови дає повну свободу — противні ми отже всякому визискуваню свобід на користь поодиноких лиш кляс, партій або народів". Реченє се є противорічне само в собі. Ми, здаєся, сказали досить, щоби показати, що сучасний лібералізм іде до того, щоби визискувати свободи політичні лиш на користь третого стану. Знести всяке визискуванє се ідея соціалістична і так понятий лібералізм перестає бути лібералізмом. До того, замітимо, ціле реченє дуже ненаучне. Коли єго розібрати логічно, то виходить так, що по думці дра Огоновского всі кляси, партіі і народи можуть визискувати свободи політичні. Лишаємо на боці вираженє: "партіі і народи" задля неясности тих понять, а возьмемо на увагу кляси суспільні. Не вже-ж думає др. Огоновский, що дві кляси можуть рівночасно визискувати свободи політичні на свою користь? Але-ж між ними панує антагонізм інтересів, значить, що є визискане приміром для капіталістів, те є втрачене для пролетаріяту і на відворот.

 

Думку, що усуненє визискуваня свобід можливе помимо істнованя кляс, мусить відкинути кожний, хто признає, що людскість не стояла на однім місці а розвивалася. Рівне визискуванє свобід моглоби бути лиш тоді, коли би інтереси всіх кляс були собі рівні, або одинаково все заспокоєні. Нa перший случай не булоби кляс, бо вони стоять розвоєм антагонізму інтересів, а так само і в другім случаю, бо він принимає йіх ідентичність, йіх спільність для всіх. Коли-ж би припустити, що антонізм є сталий, т. з. що сила буржуазіі, в загалі всіх станів незміняєся, то требаби припустити, що вже Адам був капіталістом а Ева наймитом, або — як хочете — що між малпами антропоморфічними панують точнісінько такі самі антагонізми суспільно-клясові, як приміром в сучасній Англіі.

 

Не менше не дасться приложити лібералізм дра Огоновского до поглядів культурних. Є ж виразно сказано в програмі: "В теоретичних питанях культурних лишаємо кождому повну свободу пересвідченя, — але віра і нарід, обряд і народність звязані у нас так тісно з собою, що тих святощей легковажити не сміємо". Іншими словами, др. Огоновский признаєся до клєрікалізму, а се вже таки ніяк не дасться погодити з ліберальними переконанями. Смішно також, що др. Огоновский бачить "дух часу і ідеі віку" не то в вірі а навіть в обряді, в уніяцтві. Через те, нам здається, шановний професор до чиста здескрідетував блискучу фразу, в котрій хвалиться, що "ми — поступовці".

 

В розборі нашім звернули ми доси увагу на разячі противорічности між поодинокими частинами програми "Народноі Ради". Нам остаєся ще застановитися над тими єі місцями, в котрих виступає на верх народовска безпрограмовість і тісно з нею звязаний вузкий націоналізм. Особливо-ж просимо ш. читателів застановитися над тілько разів вже цітованою точкою програми по питаням культурним. Що значить "лишаємо свободу переконань" а рівночасно єсьмо клєрікалами, не легковажимо таких святощей, як віра і обряд? Чи не значить се, що до нас вільно належати і безвірним і правовірним, атеістам і найвузкогляднішним католикам? Чи не значить се безпрограмовість по питаням культурним?

 

Мимохіть ми мусимо поспитатися також, на що було так рішучо ставити другі точки програмові в справах економічних та політичних? Не вже-ж культура не обіймає всіх боків народного житя — отже політичних і суспільних? А коли так, то якже погодити безпрограмовість одного з програмовостію другого? Але може бути, нам скажуть, що питаня культурні вже тим самим, що йіх ставиться окремо, не треба мішати з іншими боками народного житя. В такім случаю, т. є. коли культуру будемо понимати в найтіснійшім єі значіню, ми попросимо дра Огоновского вказати нам хочби одно питанє культури, котреб не мало значіня суспільно-політичного та економічного, і на відворот? Значить, якже вийти з того лябірінту противорічностей? Як погодити "лишаємо повну свободу переконань" з рештою програми? І коли партія якась лишає свободу певних переконань, то значить, що вона з того боку не є партією, а в такім случаю єі програма в тих справах непотрібна. Отже непотрібна була й програма дра Огоновского, а він єі таки ставить. Від чогож такі неконсеквенціі? І на се маємо відповідь у дра Огоновского: від тісного націоналізму. "Віра і нарід — сказано до слова в програмі — обряд і народність звязані у нас так тісно з собою, що тих святощей лехковажити не сміємо," або інакше: ми жертвуємо "ідеі віку і дух часу" націоналізмови, бо єго знаменєм характерним є віра і обряд, значить те, що стоіть проти ідей і духа та змагань XIX ст.

 

Після програми "Народноі Ради" ми моглиби прямо перейти до промов Романчука і товаришів, бо через увесь той час народовці не висказувались так рішучо з своіми провідними думками. Щоби однак дати, о скілько можна, повний образ, не пропускаючи ні одноі важнійшоі подіі, ми нагадаємо ще дві промови на вечерках в честь Шевченка, п. Цеглинского в р. 1887 і п. Вахнянина в р. 1890. В першій представив автор "Аргонавтів" себе й народовців клєрікалами (коли не ультрамонтами), в другій д. Вахнянин заявився проти всякого поступу та европейских думок в користь фальшиво понятого націоналізму. В остатній справі забирало голос також "Дѣло" і в обороні народовского представителя, яким був д. Вахнянин на вечерку Шевченка зазначило, що остатною метою народовців є удержати почутє національне, а все інше, питанє суспільне, економічне, розвій думки й здоровоі науки, треба відложити на пізнійше. Колись, як зросте між загалом, в народі почутє рускости, то вже "ми впорядкуємось" тоді так, як того вимагає вдача нашоі націі". ("Дѣло" 1890 ч 72). Варто запримітити, що програма дра Огоновского відділює собою обі крайне ретроградні промови вечеркові, так, що в хронологічнім порядку вони ось як наступають по собі: 1887 — промова д. Цеглинского; 1888 — програма "Народноі Ради", 1890 — промова д. Вахнянина.

 

З отсим ми наближилися вже до найновійших подій дня, подій, що довершилися на наших очах і мають в розвою галицко-руских партій перворядне, прінціпіяльне значінє. Говорю про виступ д. Романчука та єго Товаришів в соймі. Тепер, коли я пишу мою статю, читачі "Народа" та широка руска громада вже певно довідалися докладно про зміст промов послів-народовців з ріжних руских і польских часописей. Я скажу тому зовсім не богато по йіх поводу, менше принаймій, ніж вони заслугують. Мині здаєся, що кождий, хочби й як некритичний чоловік, сам зможе зміркувати тенденцію та основні думки найновійшоі народовскоі програми і як слід оцінити вагу та стійність сего, по моєму, епохального поступку. І коли я беруся писати про него, то вкажу лиш на те, що мене тут в моій статі інтересує. Я вкажу, конечно, генезу сих подій, йіх причини та консеквенціі, розкрию той грунт, на котрому вони виросли і мусіли довести до того, до чого й справді довели. Що-ж тикаєся змісту промов, то я наведу місця самі, на мій погляд, найхарактерніші, при чім промови послів Романчука та Січинского буду вважати за одну, бо вони себе взаімно поясняють і доповняють, а в нічім собі не противорічать.

 

Основою новоі, а ліпше сказати остатноі програми народовскоі є — ідея австрійска. Тою ідеєю перенятий ввесь нарід руский в Галичині і для неі він "спосібний до жертв далеко ідучих, дуже великих", бо Австріі "він завсігди останеся вірним". Яке б собі було правительство "чи консервативне, чи ліберальне, чи централістичне", він все був "на скрізь льоальним" і длятого "кожде австрійске правительство повинно супротив так на скрізь льояльного і своіми найжизненнійшими інтересами з австрійскою державою звязаного народу, оказувати повну зичливість".

 

Причини тоі безмежноі вірности та любови до Австріі лежать в відносинах національних Русинів. Австрія — се одиноке наше національне прибіжище і "ми мусимо конче під загрозою уступленя з боєвища національного, під загрозою погибели, мусимо той закуток Руси, де одинока можливість на дорозі легальній розвиватися, де одинока можність добиватися тих прав національних, уважати той закуток яко серце своєі вітчини, і мусимо державу тую, котра дає нам можність розвою, уважати яко другу свою вітчину". Хоч Русини і доси "вірно стояли" при Австріі і нічого не вистояли", то однак вони і тепер стають перед нею в піддані союзники, бо йіх інтерес звязаний з єі інтересами в борбі з варварским Всходом. "Чим більшу силу ми тут в Австріі собі виробимо, тим і більше і глубшє пятно тота сила наша надасть силі наших братів за кордоном, а тим і певнійша побіда Заходу над Всходом. Тут не тілько інтерес Малоі Руси, тут не тілько інтерес Австріі, яко держави, але тут інтерес світовоі ваги". Длятого всі, хто дорожить цівілізацією, повинні скріпити малорускість в Галичині з єі цівілізаційними прикметами, а тоді вже тая сила уділиться з пятном цівілізаціі европейскоі і братам нашим, тій другій частині народа малоруского, живучого за Збручем". Вони, очевидно, ні тоі сили не мають, ні тих прикмет цівілізаційних, бо не живуть в льояльности для репрезентантки Заходу, Австріі і в католіцизмі. "Віра католицка вяже галицких Русинів "зі світом цівілізованим Заходу і відділяє йіх також під зглядом релігійним від народу россійского" (Романчук³⁾). "Віра католицка дає також оден момент більше до відрізненя національности руского народу від россійского. В серци кождого патріота малоруского є ідеал малоруский. Русин мусить бути з конечности добрим католиком, а щирість до католицизму мусить бути у народу малоруского тим більша, що нарід малоруский, а особливо єго провідники (о. Січинский, Романчук і т. і.) знають, мусять знати, де і чого ідуть і приспособитися у всі оружія, щоби розіграти борбу межи Заходом і Всходом". Католіцизм отже і цівілізацію, понятя з рештою ідентичні, понесуть народовці на Украйіну, де вже тепер штундою проявляєся бунт "генія малоруского народу проти царославія" (в користь католицизму?)

 

Так отже Австрія і Галицка Русь повинні бачити в собі союзників проти нецівілівованого Всходу. Коли Австрія боіться доси опозиціі у народовців, то помиляєся дуже. Йіх опозиція не може ніколи бути небезпечною, є навіть безосновною, бо вони "по при світскій інтелігенціі опираються всеж таки головно на духовенстві і селянстві, а то преціж елєменти зовсім консервативні" ("Дѣло" чч. 258-259).

 

Ось вам зміст обох промов, сама суть найновійшоі програми народовців, висказаноі послами Романчуком та Січинским4). Єі стійність покажеся нам ще ліпше, наколи возьмемо на увагу і тоті концесіі, які за те обіцяло зробити правительство Русинам яко Русинам, як також тоті услівя, котрі воно поклало народовцям, услівя крайноі льояльности та сервілізму. Народовці згодилися на них, і за ціну малозначних, національних уступок жертвували інтереси мужиків, спільність з усім, що становить чинники поступу, суть нинішноі цівілізаціі, ідеали віку, словом з усім, що поступове, гуманне і незалежне. Бо що-ж значить іти за правительством проти опозиціі? Чи не значить се боронити в цілій Австріі інтересів панів, шляхти, капіталістів проти мужицтва і пролетаріяту? Що значить згожуватись на затаюванє "дразливих справ", як не зрікатися права голосу, замикати собі уста і уста своім виборцям, отже одурювати йіх і топтати свободи конституційні, котрі йім признано основними законами держави і за котрі колись кров свою пролили тисячі, міліони? Що вивчить пропагувати католіцізм і сервілізм серед цілого малоруського народа, як не плювати на єгo будучність, єгo людскі права, єго поступ, єгo освіту?!...

 

Справді, дорого окуплено скриньки почтові, за велику ціну інтересів економічних, політичних та культурних здобуто деякі уступки для рускости, для язика, для тих боків народноі жизні, від котрих не двигаєся маса, не зискує ні хліба ні освіти... Теперішні часи дуже нагадують нам роки 40-кові і 60-ті. Перед наші очи виступають численні рускі посли, рожеві надіі на будучність Руси, маніфести і сервілістичні заяви. Але як омана вони зникають нараз і остаєся політична скостенілість, реакція, і народ, як був, темний та голий... Рутенством зачалося наше політичне житє, в опозицію розвинулося в 80-тих роках, рутенством і скінчилося. Перший акт повернув з нова. Від чого зачали, на тім і скінчили. Такий то сумний, болючий фінал галицкоі безпрограмовости!...

 

А все-ж таки не зовсім тим скінчили, чим зачали. Ниніший поступок народовців має в собі богато де чого відмінного та характерного. На нім можна запримітити вплив змінених обставин і людей, вплив історіі, котра ніколи не повертає з тим, що дісталося в єі нутро, що належить вже до минувшини. Новим є сильнійше зазначений кастовий елємент попівский і тоті чинники, котрі з народовців зроблять — зрештою не з усіх а з одноі, переважноі частини — партію консервативно-клєрикальну. Ще в свойій першій статі про "безпрограмовість народовців і йіх будучність" предсказав я перелом в народовскій партіі, котра, як я се показав, розпадеся на нові суспільно-культурні сторонництва. Сторонництва тоті будуть розвиватися рівномірно з тим, як буде поступати на перед зріжницьованє-діференціяція поглядів, а передовсім інтересів в нашій суспільности. Мушу сконстатувати, що процес сей, котрий остаточно предвидіти було не трудно, уже сповнився і сповнився скорше, ніж я сподівався. Зворот в політиці народовців, безоглядно висказаний сервілізм замість попередноі опозиціі, се власне прояв діференціяціі поглядів, перший почин нового гуртованя партійного між Русинами.

 

Для показу, що погляд мій є слушний і правдивий, я позволю собі ще раз глибше застановитися над народовцями і нашою інтелігенцією в загалі. Народовці складалися і складаються доси в переважній части з священства. Світска інтелігенція, і тепер дуже нечисленна, обмежалася зразу на десятки, коли не на одиниці, свідомі народного житя, коли тимчасом усвідомлених попів було богато-богато більше. Були однак причини, котрі не позваляли рускому духовенству зорганізуватися в партію клєрикальну. До того було ще за мало розуміня своіх кастових інтересів, а за богато почутя спільности з народом, до котрого хилилося попівство більше або менше давлене тими самими, що й він, пануючими, а чужими по національному походженю, елєментами. З другого боку однак священство не могло зрозуміти інтересів мужицтва, не могло стати речником єго дійсних потреб. Стояли тут на перепоні тілько вихованє, а ще більше те становиско, яке духовенство занимає в організмі суспільнім. В той спосіб зі самого початку не було у інтелігенціі галицкоі свідомости інтересів якоі небудь верстви суспільноі, ні мужицтва ні священства, хоч власне через те відчувалася спільність з усею масою народною. Що спільність тота при недостачі суспільних і культурних мотивів мусіла обмежатися на самі річи формальні — cегo не треба пояснювати, бo се є конечним, се розуміє ся само собою. Значиться "інтелігенція" наша звернула увагу на язик, правопись, обряд яко ціxу національну ітд. — словом розвинула понятя і програму вузкого націоналізму, але помогла поставити ясноі і консеквентноі програми по питаням економічним, суспільно-політичним та культурним. В тім отже, т. є. в малім зріжницьованю інтересів, лежить причина галицкоі безпрограмовости.

 

Несвідомість суспільна, чи ліпше сказати незнанє, на якій опертися верстві, вияснюють нам також і те становиско, яке занимали галицко-рускі партіі зглядом правительства. Річ ясна, що консеквентно опозіційним може бути лиш елємент придавлений, отже в теперішній суспільности мужицтво і в загалі низші верстви, маси робучого люду. Йіх інтереси вічно незаспокоєні, йіх потреби чим раз численнійші, розростаючіся рівномірно зі степенем йіх визискуваня і нужди, з поступом часу, з кождото хвилиною. Тут опозиція не може перейти в сервілізм, коли хоче тих інтересів боронити, коли хоче добра мужицтва. Інакше з попівством, котре по найбільше є консервативне та льояльне, не придатне до опозиціі, хиба лиш в інтересах своєі касти, і то в случаях незвичайних, виняткових. Чимже-ж відповідно до того могла бути галицка інтелігенція, а народовці спеціяльно, хитаючіся між інтересами мужицтва і попів? Могли бути лиш елєментом несталим, раз поступовим, другий раз реакційним, раз стояти в опозиціі, другий раз заявляти своє рутенство і сервілізм. І так було дійсно. Мов маятник вихилювалися вони то в сей то в той бік, мов приплив і відплив моря то підносилися то опадали, все змінчиві, все неконсеквентні. Йіх програми то вірний образ сего руху від одноі верстви до другоі. Но однім боці стоять програми Барвінского і дра Огоновского та деякі заяви "Правди", по другім рутенщина, програма Пелеша, промови Цеглинского, Вахнянина і Романчука-Січинского. Хвилі крізісу, сказавбим хвилі, в котрих впливи одного і другого рівноважились в перехідній точці зоровій, відбилися в заявах безпрограмовости в р. 1873 і 1875 в "Правді" та 1860 в "Дѣлі" ("Рішуче слово"). А понад усім стоіть спільне огниво обох верстов суспільних, попівства та мужицтва, вузкий, формальний націоналізм.

 

Але часи змінилися. Зріжницьованє інтересів поступало що раз дальше, аж поки не привело до виразного роздору. Нині він у нас стає з кождим днем більше свідомий своєі кастовости і зриває нитки сімпатіі та звязку з народом. Чимчикевичі, тоті хоч не теоретично виховані, але житєм виплекані демократи, спочивають в гробі, а на йіх місце стають Джулинскі, Бобровичі і інші. Так само і давний демократизм набирає нових сил, здобуває собі більше тривкий грунт, визволюючися з філянтропійности патріяхально-християнскоі любови, а стаючися теорією реальних інтересів, відбитком клясових потреб. Словом, в давного хаосу понять витворюються поволи окремі від себе групи, а з тил і нові групи партійні. З народовців виділюєся виразний елємент опозиційний в формі партіі радикальноі, що виразно стає на грунті мужицких інтересів; а в кілька місяців опісля виходить друга програма, виділюєся елємент консервативний, сервілістичиий та клєрикальний в формі угодовщини Романчука-Січинского і Товаришів. Йім скорше чи пізнійше не оставалось нічого іншого робити, як те, що зробили. Вони ніколи не стояли на грунті інтересів мужицких⁵⁾, не мали за собою мас, йіх опозиція мусіла бути слаба і хімерна. А елемент кастово-попівский кріпшав і в той спосіб сервілізм, наворот на бік реакціі, клєрикалізму і лояльности, був лиш питанєм часу, скажемо конечностію. Напослідок хвиля тота наступила, а зневіра в народ і опозицію, що віє із за кождоі майже стрічки народовских промов сеймових, скінчилася угодою з правительством. Така єі генеза і єі значінє в розвою наших партій і нашоі інтелігенціі.

 

Інтереси правительства якось дивним дивом зійшлися з тою переміною, що доконувалася в партіі народовскій. З одного боку, далеко йдучі аспіраціі Поляків, що так недвозначно вийшли на верх при обході в честь Міцкевича (іменно підчас перенесеня єгo тлінних останків до Кракова), з другого боку, москальофільство і процес Книша, змусили уряд австрійский, оглянутися за новими союзниками в Галичині. В своіх промовах Романчук, Січинский, а навіть сам намісник ясно висказали, що розходиться йім о борбу зі Всходом, о поборюванє тих елєментів, котрі змагають до єдинства з російскою державою. Що тут ходило також о Поляків, се здаєся дуже правдоподібне. "Бо тепер з правительством австрійским стоіть так як колиб чоловік, маючий дні ноги і дві сильні підстави для них, стояв тілько на одній нозі і опирався на одній підставі" (Слова Романчука). А маючи дві підстави під собою, воно матиме на чім опсртись, наколиб одна з них захиталася. Нова партія правительственна руска буде тому знаменитим ланцюхом, кулею при нозі Поляків, котрих буде держати при престолі Габсбургів.

 

Не знаю, о скілько тоті причини, котрі ми навели, дійствували на компроміс народовців з урядом. Може бути навіть, що Австрія мала в тім своі дальше йдучі пляни, а широкі комбінаціІ політичні, котрих розбирати і відгадувати не беремось. Все-ж таки не можемо, кінчаючи свою статю, не сказати кількох слів про галицке москальофільство і єго відношенє до держави австрійскоі, тим більше, що з тим вяжеся судьба і будучність певних прямовань нашоі суспільности.

 

Теперішний стан Австріі представляє собою боротьбу двох цілком відмінних сил, — централізаціі і децентралізаціі. Капіталізм австрійский, що розвиваєся що раз дужше в центрі промислового житя, у Відні та околиці, убиває рух продукціний по провінціях, стягаючи в один осередок усі йіх сили промислові. Але й те, що є, єму не вистає. Він веде з конечности до безнастанного збільшеня числа продуктів, а тим самим шукає для себе нових ринків, і розумієся не на Заході, де зустрівся б з сильною конкуренцією, а на Всході.

 

Рівночасно проявляєся інший рух по провінціях. Змагаючи до незалежности промислу місцевого від центрального капіталізму, вони хочуть автономіі економічноі, або змагають до Росіі, котра не зможе визискувати йіх сил продукційних, бо не має так широко розвитих порядків капіталістичних. Закраска москальофільства є тому у всіх партій австрійских проявом децентралізаціі, а через те саме проявом дуже небезпечним для держави. Помиляються однак тоті, що бояться москальофільства галицкого. Виплекане на грунті тісного націоналізму, москальофільство наше має в своій основі попівскі аристократичні тенденціі, котрі заспокоіти зовсім не трудно⁶⁾. Саме істнованє партіі клєрікальноі і сервілістичноі, партіі, висшоі по свому, що так скажу, тилу ніж вузконаціональні основи мяхких і твердих, знищить галицке москальофільство в давній формі, і то тим більше, що через уступки в користь язика руского і йіх вузко-націоналістичних змагань, москальофіли будуть заспокоєні в тім, що є один з йіх головних постулятів. Ми не перечимо однак, що в Галичині може розвинутися також другого рода "москальофільство", але на те треба, щоби Росія дала констітуцію, навела у себе красші порядки політичні, бо під ярмо деспотизму не піддадуться тоті, що вже користають з волі, свобід констітуційних.

 

¹⁾ Kurjer lwowski 1880, ч. 6.

²⁾ Солідарність усіх народовців з програмою Пелеша висказав др. Омелян Огоновский на торжественнім бенькеті в Станіславові дня 10 січня 1886. Див. Kurjer lwowski, ч. 12.

³⁾ А щож буде з Украйінцями і Русинами православними на Буковині?!...

⁴⁾ Про програму тоту пише "Дѣло": "Доси руска справа була мовби якоюсь мрачною заслоною закрита. І ніхто з Русинів не мав смілости заслону ту стягнути хоч таке розясненє єсть в політиці конечностію, а у Русинів конечностію тим більшою, що руска справа навіть мужам управляючим державою все була якоюсь загадкою. Нині та справа розяснена, вона станула на чисто"! ("Дѣло" ч. 261). Те саме каже "Народна Рада" в письмі до пос. Романчука, іменно що "програма почала що раз більше затемнюватися", але він єі поставив "на чистім". Дивно нам однак, на якій підставі "Народна Рада" каже, що таку саму програму поставила "при своім основаню"? Не вже-ж справді так? (Лист "Нар. Ради" до д. Романчука в "Дѣлі" ч. 263)

⁵⁾ Посол Телішевский сказав в своій промові, що засади заступництва інтересів не має на світі а що до Галичини то тут "окремість інтересів більшоі і меншоі посілости абсолютно не має раціі, а могла би мати рацію одинока окремість народна"!!

⁶⁾ Ще в "Зорі Гал." з 1852 писав М(ихайло) М(алиновский), що длятого треба "іншого твердого" язика, щоб "не оставатися в простонародіи" (ст. 152). Таких виписок можна подати дуже в дуже богато.

 

[Народ, 15.12.1890]

15.12.1890