Хто 12. вересня пополудні минулого року був у Львові — не зможе забути тієї днини ніколи.
Не забуде того, що пережив тоді сам, що пережило населення великого міста. І того, що було згодом, сумерком, що сталося ніччю й що діялося продовж наступних дванадцятьох днів. Аж до хвилини, коли не так сталось, як думалося...
Призвичаївши вже свої — хоч знеможені й виснажені — нерви до постійних відвідин розвідчих і бомбових ескадр німецької повітряної фльоти, що починаючи від памятного полудня 1. вересня постійно й по кілька разів щоденно зявлялися над його головами, обкидуючи бомбами пункти і обєкти, що їx уважали необхідним бомбардувати чи знищити, переживши траґічний день 9. вересня — населення Львова збайдужніло вже до загрози й небезпеки згори й мовчки вслухувалося в бундючні радіокомунікати львівської висильні, що в рожевих колірах змальовували ситуацію польської армії на фронті.
Там, на заході, йшла жахлива війна, йшли завзяті бої. Розуміли це й знали всі, що там не так, як переконують радіокомунікати — що там погано. І навіть дуже погано. Про це говорили дуже вимовно щоденно більшаючі валки возів, безконечні вужі вантажних авт і вибагливих лімузин, що ними вивозили своє майно й спасали своє існування польські військові й цивільні достойники всіх ранґ, тікаючи у Львів і по короткому попасі без стриму гналися дальше, на південь, до вимріяного спільного польсько-мадярського кордону, що ним так коротко втішалися, або на південний — схід, до кордону свойого гостинного союзника, що стільки надіявся від їхньої "великодержавної" батьківщини. Гналися назустріч невідомому майбутньому, переполохано оглядаючись позад себе й нервозно блукаючи заспаними очима по небозводі, чи не надлітають їм у слід сталеві хижаки їхнього західного сусіда, що його столиця вже першого дня війни "була збомбардована" їхніми "срібними орлами". Тікали, кидаючи всіх і все. Не думали про оборону батьківщини, забули про "живі торпеди", що кандидатами на них були щоденно повні сторінки найбільш патріотичного, найбільш протинімецького й найбільш польського — жидами редаґованого! — щоденника краківського "Курієрка". Тікали, щоб як найдальше бути від картин того жаху, що його вже мали нагоду побачити або на лівому березі Висли, або в столиці. Тікали, як тікають щурі з потопаючого корабля. Хоч самі пхнули свою батьківщину на ці буруни розшалілого моря вогню й крови. Це була особлива втеча. Такої втечі не знали й не бачили ті, що памятають світову війну від перших днів її заснування на сході, що бачили згодом усі кампанії 1918 і 1919 і 1920 рр. на рідній землі ген — ген на Сході.
Населення Львова надіялося, що буде ще гірше — але що воно прийде й станеться так швидко, цього ніхто не надіявся. Навіть ті, що прагнули цього кінця врешті від душі, що тужливим поглядом дивилися на захід. Не надіялися цього зокрема вже 12. вересня.
То ж, коли нежданно залунали крісові вистріли збоку Головного Двірця, а вділ Городецькою вулицею та Сикстуською й Міцкевича хлинули залізничники, моторові й білєтери трамваїв, а за ними, скриваючись попід мурами камяниць здовж Ягайлонської вулиці, зявилися спантеличені польські вояки без крісів та розхрістані старшини навіть без поясів і гусаком, хильцем перебігали Гетьманські Вали — збентежилися всі: Що це? — питався один другого, не розуміючи — чи це сон, чи привид.
І ще більше стуманів, коли вчув відповідь:
"Німці у Львові!"...
???
"Так! Це правда. У Львові німці!"
"Німці у Львові! — пролунало ненадійним гомоном і полинуло ген, далеко містом, скрізь, усіми вулицями й закамарками. Полинуло й бентежило, лякало, сіяло жах і паніку, але й втішало одночасно.
Але й дивувало всіх: Невже це правда?
Так! Це була правда.
Це сталося на 12. дні війни, у Львові, на східньому кордоні держави, що рішилася на війну з Німеччиною.
(Дальше буде)
[Краківські вісті, 16.09.1940]
16.09.1940