Пекуча справа

Краків, 11 вересня 1940.

Важко писати про справу, що заторкує одну з найважніших ділянок нашого національного життя.

І коли редакція часопису одержує ряд доказ її великої актуальности.

Автор цих рядків намітив собі кинути у звязку з новим шкільним роком декілька думок про навчально-виховні справи в наших школах. Та оце лежить перед ним ряд рукописів, надісланих до редакції, що в них одна спільна й однаково оцінювана справа, а саме персональних пересунень у нашому шкільництві, себто звільнення кругло 500 некваліфікованих учителів з наших українських шкіл головно на Холмщині й Лемківщині.

Не можна мовчки перейти попри цей факт, дарма, що про нього вже декілька разів писалося в нашому часописі. Не можна теж містити про цю справу ряд надісланих в останньому часі статтей, хоча би з огляду на брак місця.

Та заки перейдемо до наших навчально-виховних завваг, мусимо з самого початку вияснити одне: справа "фахових" і "нефахових" учительських сил була вирішена не українськими інспекторами, але шкільною владою згідно з її, зрештою зовсім правильним засадничо становищем, що до фахового діла потрібна фахова людина. Українські інспектори, з заподаними нам інформаціями, були тільки виконавцями волі влади.

Оце ствердження дозволяло б нам перейти над справою до денного порядку, але вона надто важна, щоб не присвятити їй більше місця.

Хто ж оці "нефахові" учителі?

Хай говорить один з авторів надісланих статтей. "Нефахові" — пише він — прийшли нерідко в одному одязі, зголошувалися до інспекторату й без одного слова обнімали шумнозвучні "посади" в забутих Богом і людьми селах і — працювали. В неопалених помешканнях, без платні, засобів життя — здані звичайно лише на ласку села.

Який же вислід їхньої праці? "Перейдіться з села до села, а побачите, якою сіткою товариств покрився край. Почуєте, якими безмежним признанням і любовю дітей, пошаною і признанням старших обдаровує вдячне українське село отих "нефахових" молодих учителів".

Чи треба додавати ще щось до цих слів?

Треба сказати коротко, що ці "нефахові" учителі це справді великі піоніри, що в гущі темряви й безпросвітности мостили перші стежки, а далі й проклали шляхи великій культурно-освітній праці.

По важких і довгих місяцях праці, коли прорубано перші леди, коли наладнано життя і коли відносини устабілізувалися, на вирівняний, впорядкований терен приходять взаїмну "нефаховим" кваліфіковані учительські сили, що досі вчили На корінних польських теренах, перенесені туди польською владою, ніде правди діти, що ці люди, відбиті роками від рідного ґрунту і своїй великій частині затратили звязки з українським світом.

Без знання українського терену, зокрема Холмшини чи Лемківщини, без практики в українській громадській культурно-освітній роботі на селі люди ці з вереснем ц. р. станули на місце "нефахових" сповняти одну з найважніших наших завдань: виховувати (а не тільки навчати!) нову українську людину, а одночасно вести працю в такій, чи іншій ділянці життя села.

Не хочемо пересуджувати справи, але нам відомі факти, що письма деяких учителів до інспекторатів, чи всяких комітетів писані інколи просто жахливою українською мовою, а буває, що й по польськи (!). І не дивниця. Їм же не вільно було читати нашої преси, роками мусіли скриватися з тим усім, що українське. Отож мимоволі будиться у нас тривога, чи люди ці справді стануть на висоті свого завдання, дарма, що вони кваліфіковані педаґоґічні сили? Не хочу ставити закидів, чи якихось обвинувачень — це спадщина отих проклятих 20-ти останніх років.

Тут нам не обвинувачувати й не боліти, але шукати доцільної розвязки.

Нефахові учителі-студенти, матуристи і т. п. перш усього серцем і сумлінням виконували свої святі обовязки. І це найважніше, тому і осяги їхньої праці просто величезні. Та не заперечуємо, а навпаки мусимо ствердити, що у фаховій педаґоґічній праці поруч серця, сумління, та вроджених здібностей потрібне глибоке, поважне педаґоґічне знання, без нього можна вести працю місяць — два, можна експериментувати, часто зовсім щасливо й успішно, можна надолужувати інтуїцією, але й можна натворити чимало шкоди.

Бо це не мертва річ і не лише жива істота, оця дитина, щоб до неї підходити кому будь і як небудь. Коли сьогодні маємо щастя, що по 20-ти роках українська дитина по той бік кордону може мати рідну школу й рідного учителя, то не можна до оцеї нагоди підходити без окремої, дуже великої уважливости й почуття відповідальности.

Цей окремий, духовий світ із окремими власними законами й правами — світ дитини вимагає від нас виїмкового знання та піклування. Тут, поруч серця, треба ума і справжнього знання. Це ж нову, українську людину маємо вирощувати, великого творця нашого життя, його вічного ставання, росту до щораз вищих висот. І тут наші вимоги до нашого учительства мусять бути співмірні до його завдань.

Перед нами в переважній cвoїй масі з одного боку "нефахові", з другого боку "фахові" заточенці, відбиті роками від українського світа.

Треба найти розвязку справи в межах нашої можливости. Коли вже стоїмо перед фактом змін у нашому шкільництві, а за цим і в багатьох ділянках праці в селах, то в ніякому разі не сміємо дозволити, щоб "нефахові" взагалі відійшли від праці на місцях, щоб виїздили, як це вже й сталось на працю до фабрик, чи кудись. Їх місце рішуче далі в українському селі, в нашій кооперації, в сільсько-господарській праці, в Комітетах, волосних урядах і т. д. Про це рішуче й негайно мусять подбати і У.Ц. Комітет у Кракові і місцеві У.Д.Комітети і кооперація і "Сільський Господар" та все громадянство.

"Нефахові" мусять станути поруч "фахових", а "фахові" поруч "нефахових" і спільним порозумінням, зусіллям, довірям, обміною думок і досвіду продовжати творчу працю в цих основних клітинах нашого життя, яким є наше село і спільно творити-виховувати нову українську людину. Якими шляхами здійснити підмічені завдання — про це черговим разом.

[Краківські вісті]