Прощавай, епохо відкритих кордонів!

 

Це мала бути епоха відкритих кордонів. Жодних стін між політичними блоками. Жодних кордонів між країнами. Жодних перешкод для торгівлі. Безвізовий туризм. Єдиний ринок. Глобальний інтернет. Безвитратні трансакції та безперервний товарообмін.

 

Коротше кажучи, плаский світ. Що ж з цим сталося?

 

На початку 1990-х тодішній міністр закордонних справ Ізраїлю Шимон Перес опублікував книгу під назвою “Новий Близький Схід”, у якій він передбачив те, що незабаром очікувало сусідні країни. “Регіональні спільні ринки відображають новий дух часу”, — запевняв він. Це була лише справа часу, перш ніж це справдилося також і для тієї частини світу.

 

Я прочитав цю книгу в коледжі, і незважаючи на те, що вона видалася мені дещо притягнутою за вуха, це не виглядало цілковитим безглуздям. Десятиліття з 1989 по 1999 рік було періодом політичних, економічних, суспільних і технологічних див. Берлінська стіна впала. Радянський Союз розпався. Апартеїд скінчився. З’явилися Північноамериканська зона вільної торгівлі і євро. Було представлено перший інтернет-браузер. Нафта впала нижче 10 доларів за барель, індекс Доу-Джонса перевищив 10 000, Таймс-сквер знову стала безпечною. Америка виграла війну в Косово, не втративши в бою жодної людини. Чи продаватиме незабаром ізраїльський бізнесмен хумус і лаваш знаючим покупцям у Дамаску? Що ж, чому б ні?

 

Порівняйте цю обіцяну утопію з вражаючим видовищем, коли десятки тисяч міґрантів з Близького Сходу прямують дорогами і залізницями Європи, щоб дістатися до своєї німецької землі обітованої. Цей образ схожий на Völkerwanderung у версії ХХІ століття, міґрацію народів пізньої Античності та раннього Середньовіччя. Відчайдушні люди, що потребують місця, куди б піти, захоплюють широкий простір, наче потік із неприборканим руслом.

 

Як це трапилося? Ми помилилися, сприйнявши канікули від історії за її кінець. Ми побудували світ без кордонів на хибному наборі припущень про майбутнє. Ми прагнули нового ліберального порядку — такого, щоб було вдосталь лібералізму і небагато порядку. Ми хотіли бути щедрою цивілізацією, не виконуючи необхідних дій для того, щоб бути заможними.

 

У 2003 р. політичний теоретик Роберт Каґан написав змістовну книгу “Of Paradise and Power” (“Про могутність та рай”),  у якій він розглянув філософський поділ між американцями і європейцями. Він написав, що американці населили світ Томаса Гоббса, у якому “справжня безпека і оборона, а також просування ліберального порядку досі залежать від власності та використання військової могутності”.

 

Натомість європейці живуть у світі Іммануїла Канта, у якому “вічний мир” забезпечується сукупністю культурних звичаїв, взаємно погоджених правил та вірою у чесноти суспільної солідарності під наглядом перерозподільчої держави.

 

Такі відмінності не мали суттєвого значення допоки обмежувалися лише панельними дискусіями у Давосі. Пізніше прийшло президентство Барака Обами, який прийняв кантіанські погляди. Впродовж семи років США та Європа значною мірою були на тому самому боці — європейському боці — щодо більшості великих проблем, зокрема на Близькому Сході: виходу з Іраку, згортання присутності в Афганістані, незначної інтервенції в Лівію, невтручання в справи Сирії, примирення з Іраном.

 

Результатом цього став наш метастазуючий глобальний безлад. І стає тільки гірше. Милосердя, яке німці проявили до першої хвилі біженців, — це данина почуттю гуманності та історії цієї країни. Однак такий теплий прийом був приречений створити непереборний магніт для майбутніх міґрантів, це також неодмінно приведе до цілком протилежної реакції німців.

 

Цього року у Німеччині очікується приблизно 800 тис. новоприбулих — це понад 1% населення країни. Берлін хоче, щоб приплив міґрантів був розподілений через систему квот між всіма країнами ЄС, однак як тільки міґранти опиняються в Європі, вони вільні йти куди завгодно, де може бути робота та можливості. Німеччина (з 4.7% рівнем безробіття) приваблюватиме більше, аніж Франція (10.4%), нічого не кажучи про Італію (12%) чи Іспанію (22%).

 

Якщо у Німеччини було б стрімке економічне і демографічне зростання, вона могла б поглинути і асимілювати наплив. Його немає, тому й не може. Зростання в середньому на 0.31% на рік з 1991 року. В країні найнижчий у світі рівень народжуваності. Толерантна сучасна Німеччина з обґрунтованою зневагою дивиться на популістський угорський уряд Віктора Орбана з його дрібним націоналізмом, перерозподілом фінансового тягаря та будівництвом кордонів. Проте було б нерозсудливо думати про Угорщину як про політичне повернення до минулого, а не як про передвісника майбутнього. Не існує таких уроків минулого, які б люди не ігнорували заради вигоди в теперішньому.

 

Чи можливий вихід з цієї ситуації? Несподівано у Європі розпочалися розмови про застосування військової сили задля встановлення безпечних зон у Сирії, аби стримати масове переселення біженців. Якщо адміністрація США вирішує прийняти Канта, Європу, навіть Німеччину — може не залишитися іншого вибору, аніж ще раз ознайомитися з Гоббсом, відновивши свою військову міць та застосувавши жорстку силу до своїх ослаблих сусідів.

 

Європейцям буде не легко зробити цей вибір. Альтернатива полягає у квапливому поверненні до епохи закритих кордонів. Відкритість — це чеснота, здобута через неприступність.

 


Bret Stephens
Farewell to the Era of No Fences
The Wall Street Journal, 7.09.2015
Зреферувала Леся Стахнів

 

 

14.09.2015