Вражіння прогульковця
Доходило пекуче, — серпневе полудне — як на легкому, мнякому "Форді" вїзджав я на словацьку територію. Ще метер-два — і я вже за "границею".
Сонце пекло в лице, осліплювало очі, вперто до живого добиралося. Мотор, що досі гудів, скомлів — здавалось плакав із утоми і болю, здобуваючи метер за метром важкий граничний верх — минув білі граничні стовпи і тихо покотився вділ. На стовпах — ще старі знаки ЧСР, із львом, та велика буква П із орлом по другому боці.
Тільки свічки й воску...
Перед очима — чудова панорама зелениx лісів і піль. Скрізь, куда оком глянь ліс і ліс... По нашому ж боці — самі зруби і корчі. Наглядний доказ відмінної господарки тут і там.
Глибоко в долині село. Перше граничне село. Це Палата, офіціяльна якась там "Палота". Щоб тільки не так, як Бог приказав. Вже здалеку симпатичне вражіння викликують білі, чепурні, чистесенькі доми. Майже всі бляхою, або черепом криті.
Ще кілька хвилин, ще кілька розкішних серпентин (по тутешньому "кривуль") — і ми вже в селі. Яка ж велика різниця тут і там. Хоч земля куди гірша та й поля тут, біля границі — менше та характер села радше подільський, як наш лемківський, чи бойківський. Скрізь багацтво і достаток. Поважний відсоток домів мурованих, біля кожного порядна загорода і клуня. Не так, як наші мізерні "хижі" на другому боці, пару кільометрів узад.
По середині села мала, мурована церква на кремово зі зовні помальована. Це дуже популярна, улюблена тут краска. Майже всі святині на Словаччині — кремові на зовні, — Церква у Палаті наша, греко-католицька. Хоч на зовні — радше нагадує галицькі, славнозвісні "косцюлки", що востаннє мов гриби по дощі множились на т. зв. "східних кресах". Типово галицьких деревляних церков, чи мурованих — одно, чи три-банних, тут майже немає, крім єдиного величавого собору при монастирі ОО. Редемптористів у Михайлівцях.
Перше й найкраще вражіння, що відчуває посторонній, заїхавши декілька кілометрів у глибину краю, навіть в таке гірське, бідне село, як оця Палата, це тутешні дороги. Тут уже справжня Европа! Дороги гладкі, вигідні, хоч яйце коти! Мости масивні зелізно-бетонові. Деревляних тут і на лік не найдеш. Ми до цього не привичні. Пригадую собі, як два роки тому вибрався до одної місцевості в Галичині автобусом, що ходив на лінії Львів-Куликів. Було нас з трицять осіб. Ось їдемо собі весело та гучно, аж тут — гурр-рр... і полетіли вділ. Завалився міст! Чудом вийшли ціло. На щастя місток був невеличкий, автобус довгий і передні та задні колеса опинились на превелике диво на "суші", а ми повисли над потоком. Такі то були "польські мости" ще в давнину славні. Тепер же ця траґічно-комічна подія стала мені живо перед очима, коли переїзджав цей перший "европейський" місток по тому боці Карпат.
І це треба признати, що ЧСР дбала про дороги, тому так дуже розвинулась була моторизація. Ще й тепер тут в такій малій словацькій державці самоходовий рух куди більший, ніж у нас до війни.
Кілька хвилин дійсно розкішної їзди і вже друге приграничне село — Видрань. Напис на таблиці перед селом по словацьки та по "русинськи". По гірських селах біля границі скрізь написи — по крамницях, урядах, школах — подвійні. Село Видрань значно багатше, бо земля краща й більше її. Доми, як і по всій Словаччині — зверху розмальовані. Двері, вікна та угли темніше, з прерізними фантазійними орнаментами. На греко-катол. домах на фронтоні поміж вікнами трираменний хрест, на римо-кат. двораменний; лютеранські, кальвінські — без хреста. Двораменних хрестів обмаль, значиться село "руснацьке".
Ще декілька містків, кривуль і ми вже в Межилаборці — першому прикордонному містечку. Та і тут несподіванка. Ще більша: асфальтова дорога як у якому центрі.
Мешканці Межиляборець у 50% наші, греко-католики, решта — сини Авраама та лиш родовитих словаків — як звичайно урядовців, що поруч своїх зайнять проводить і акцію словакізації, як то бувало за Польщі, тyт головно по школах. Для жидів тут справжній рай, хоча може й недовгий. Вони, як і всюди, рухливі, крикливі у затовщених, брудних халатах, з довгими пейсами. Та таких оказів уже важко стрінути навіть у Кракові, десь на Страдомі, чи на плянтах Дітля. Приглядаюся тим "щасливим" ще халатникам, та їхній життєспосібності. Вже давніше були видані тут якісь протижидівські закони, та все залишилося на папері. Щойно в останніх днях довідався я з преси, що там зайшли якісь великі зміни.
Наше авто прокочується по сірому асфальті, різнобарвною лентою на право й на ліво вулиці минають чепурненькі домики межиляборських міщан. Яка ж різниця між тими галицькими містами й містечками, а тою маленькою гірською на "краю світа" містиною. Не треба бути Соломоном, щоб відгадати в чому річ.
Колишня Польща львину частину своїх державних доходів містила над "польським морем", грубі міліони пхала в розбудову Ґдині, кораблів та корабликів, а сірий горожанин ломив собі ребра на тутешніх, навіть битих, колись гарних, "цісарських" гостинцях. Тут була інша і розумніша господарка.
Греко-католики в Межилаборці це майже "чолдони" — ненавидять українців.
Мова у них це мішанина українських, російських, словацьких та староцерковних слів, справжня "греко-католицька", як називають її деякі. Чиста диковина. А крамничні вивіски то просто цвітник нерозберохи, прим. "Продажная лавка", "ісправленіє і готованіє сапоговъ", тощо. Пушкін у гробі обернувся би.
Сірі хмаринки на небі прокочуються сонно, ліниво. Рої також сірих думок наповняють уяву. Якось важко на серці, щось давить, якийсь неспокій.
Пливуть білі хмаринки, зникають поза темним лісом. За ними напливають щораз більші і важчі хмари, припікає сонце. Буде буря, громи, буде дощ і злива... Змиє ввесь бруд та порох, прочистить важку атмосферу...
(Далі буде).
[Краківські вісті, 04.09.1940]
(Продовження)
На закруті одинокої головної вулиці в Межиляборцях, в напрямі до двірця, серед лип мурована церква. Кільканацять кроків зa нею обширна "фара" (приходство).
"Фаредують" тут від півтора року оо. Василіяни. Всі вони, до одного вигнанці з Карпатської України. Пряшівський Владика дав цим скитальцям тутешню парохію, де вони ревно забралися до праці. Спершу важко довелось їм працювати, тепер уже поволі зєднують собі вірних, зокрема молодь.
Головний настоятель тутешніх Василіян — це відомий поет Закарпаття — Зореслав, о. Севастіян Сабол. Молодий, енерґійний, всіми люблений протоігумен. Лихою долею битий — "зліз" насилу з Олімпу, тай потяг сюди у непривітні гори, щоб рятувати свою молодшу братію, дати їй дах над головою. Священики тієї ориґінальної "обителі" крім душпастирських занять, учать своїх богословів, дають по краю реколєкції та місії тутешнім греко-католикам.
Ми старі знайомі з тамтого боку Карпат, ще з юнацьких часів, та час не дає змоги бодай на хвилину поступити в гостинні пороги о. Зореслава й побалакати сердешно про те, що було та що буде.
Була друга з полудня, як я опинився на двірці в Межилаборці. Доволі великий і гарний цей двірець над річкою Лаборцем. Маю ще трохи часу до "влаку" (поїзду), іду на пиво. То знамените будейовицьке пиво, холодне мов лід, густе як сметана. Вже давно пив таку амброзію. З тієї рідкої нагоди фундую собі ще одне велике на погибель ворогам! Крім доброго пива, тут ще й добрі папіроски. Найдешевші "Детва", кращі від них "Татра" (як наші "спорти"), а ще кращі, незвичайно милі — це "Ліпа"! Сотка цих останніх 20 корон. Для тутешніх — небагато, для "закордонніх" — це таки сумка.
Ще пять хвиль до поїзду. Кажу до поїзду, бо мій "влак" стоїть тут перед носом вже доброї пів години. Тут вихідня його станиця. Вгору, до границі, ще дві стації, та особові поїзди мабуть з ощадностевих причин, туди не доходять. Їдуть там раз на добу т. зв. моторки. Дуже практичний і популярний тут середник льокомоції. Це один вагон, дещо менший від нормального із мотором по середині. Машиніст-шофер сидить собі високо у вежі і так "їде". Замість крикливої парової сирени, ніжний звук металю. Швидкість їзди й ціна білєтів така як в особових поїздах. — Це спадок по ЧСР, новий доказ культури й доброї господарки.
До польсько-німецької війни мали ці сторони получення із Лупковом. Та польські війська втікаючи, висадили граничний тунель, так солідно, що й досі важко його направити.
На одну хвилину перед відїздом поїзду поважно, мельодійно бє стадійний дзвінок. Щось так, як у нас, по цій стороні Карпат, ще за Австрії. — Свисток, трубка і їдемо. Упершу їду словацьким поїздом. Напроти мене сидять дві старі, руді жидівки, одна з гускою під лавою. Праворуч патлатий жидок раз-у-раз чухається в різні кутки лискучої від товщу ґардероби. — Вагон чистесенький, рейки вистукують свою монотонну, ритмічну пісоньку, однакову тут і там, за горами, у рідному краю, на лінії Сянік — Лупків.
На сусідній стації сідає знову до "комплєту" кількох жидків та дві замашисті словачки. Бородаті гості починають свій хайдер, так, що непривичне ухо не годно винести цього гармідеру, просто терпцю не стає. Мимохіть відчуваєтеся тут цю благодать щодо жидів у Ґен. Ґубернаторстві.
Поїзд бистро жене у долину, здається сам котиться без пари вдолину, здовж Лаборца раз-у-раз влітає й мигом перетинає бурхливі потоки, допливи Лаборца, або вужем, здовж ріки вється. А яке ж велике багацтво ліса по цім боці Карпат! Цілі ланцюхи гір, що їх минаємо — покриті буйною сосною та смереком. Видно господарі цієї країни не вели такої рабункової господарки продовж останніх десятків літ, як у нас, по другому боці Карпат.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 06.09.1940]
(Продовження)
Входить кондуктор. В округлій плоскій шапці, в уніформі старої ЧСР. Лише на шапці, на місці чеського льва — трираменний хрест на тлі трьох горбків, що символізують Татри. Це національний знак молодої словацької держави. Веселий, усміхнений, вітає подорожніх словацькім національним привітом "На страж!", підносячи вгору праву руку.
Гуменне. Має аж дві стації, хоч місто, дивлячись з вагону, доволі мале. Як наш Ходорів. У місті дві святині — одна наша, греко-католицька, друга римо-католицька. Хоч на око годі спізнати "якої віри" одна, і якої друга. По масі жидівства, що зі штурмом здобуває двері ваґону, бачу, що це "арійське" місто. За містом величезна лікарня, а поруч неї величавий, модерний дім "Глінкової школи". Загалом тут куди оком не кинути помітна культура й достаток. Що значить навіть у бідній країні добрий господар. Не диво, що після віденського арбітражу — мадяри навіть не пізнали деяких давних міст, що повернулися до них, а деякі казали, що треба було і Будапешт туди на "ремонт" післати.
Життєва стопа в колишній ЧСР, як і в нинішній Словаччині висока, це помітно по здорових, повних обличчях, гарних одягаx. І тому можна лише подивляти наївність тутешніх, що мріють про відоме "щасливе життя"...
Словачки походжують веселі, розсміяні, як на весіллю: спідниці в них короткі, може аж надто, рукави куці, деякі навіть у шовках. На ногах тонесенькі, газові панчішки, на які тепер у нас рідко кого стати. А про черевички нема що й згадувати. Червені, жовті, кремові, сірі, темні. Чиста "образа Божа", в нинішних часах. Бо крок за горами, і за підошви важко. Заздрісно робиться, коли подумаєш і тієї заздрости я ніяк не міг позбутися, коли все бачив на власні очі.
Благословенна країна! Хоча довкруги лютує буря, нужда і картки — цей малий народ гейби у затишку скрився, живе тихим, нормальним, передвоєнним життям, ніби у Бога за дверима.
Після доброї години їзди крізь гори, вкінці показується рівнина. Поволі у сірій імлі зникають гори і рештки Вигорляту — починається низ. Земля тут краща, села багатші і ще кращі. Цілі лани золотої пшенички, а тут і там, серед пасовиська високі журавлі, студні, при яких пастухи поять товар. Таких журавлів, характеристичних для мадярської долини, тут повно.
Ці доли, по яких прогонить поїзд, це найурожайніша частина Словаччини. Вона тягнеться довгою, вузькою смугою на полудне від Карпат і Татр. Це шпихлір і золото країни. Правда, велику з неї пайку відкраяли осінню 1939 р. мадяри і тієї втрати ще й досі словаки не можуть переболіти. Найбільше жаль їм за містом Кошицями, великим торговельним центром полудневого сходу. Тепер це місто так як і Ужгород, завмерло. Там залишилось відірваних і 400 тисяч словаків, що тепер з тугою позирають на той бік.
За Бескидом бачив я, як збірають хліб із поля. Не жнуть, а косять збіжжя. Так само не молотять ціпами і рідко кератами — а молотілками з моторками. В кожному "валалі" буває два-три такі "моторки" й вони вимолочують усе збіжжя в селі.
— Чому у вас косять збіжжя — питаю сусідки "шумної" словачки.
Здивування і мовчанка. Спершу думав, що не розуміє. Та ні! Довідуюсь — що вона взагалі не знає, як то можна "жати". Пальцем на шибі показую, як виглядає наш серп.
По дорозі довідуюсь від тієї жінки, що цього року не гаразд зі жнивами. Зимою впали великі сніги, місцями 4—5 метрів високі, так що з весною прийшла чиста потопа й усе вимокло. Ця низинна земля любить "сухоту" (посуху), вистане один добрий дощ у травні до самих жнив.
Врешті, після тригодинної їзди — Михайлівці. За мадярської влади була це звичайніська провінціональна, брудна діра. Тепер це справді містечко. Широкі вулиці, новітні будівлі, віллі, травники, кілька фабрик. Сьогодні Михайлівці мають до 30 тисяч мешканців.
Справжньою окрасою міста є греко-католицький монастир ОО. Редемптористів, а біля нього величавий собор, побудований у візантійсько-українському стилі. Вже здалеку з вікон ваґону впадає в очі ця монументальна будівля, проєктована архітектом проф. Січинським із Праги. Висока дзвінниця нагадує дзвінницю почаївського собору. І не диво — це ж її вірна копія. Святиня ця, може одна з найкращих святинь у цій державці — видимий знак нашої культури.
(Д. б.)
[Краківські вісті, 08.09.1940]
(Продовження)
Українців-еміґрантів у Михайлівцях буде з яких 50 родин. Переважно втікачі з Карпатської України та дещо галицької "старої войни", що тут поженилася та на всiлякий лад заробляє на хліб насущний. Взагалі українська еміґрація розкинена по вcій Словаччині, здебільша у східній.
Гірша морока з тутешніми греко-католиками, з тими "долиняками" між Михайлівцями і Пряшевом. У горах елємент твердший, завзятий і відпорний на всяку денаціоналізацію, зате на долах ні "пес, ні баран". Віроісповідно — якісь "земплінчани", чи "гутораци", а національно — ні це, ні те. Думаю, що таке означення тих 25-ти тисяч "вірників" нашого обряду в околиці Михайловець буде правильне. Далекою ремінісценцією національної приналежности тих безбатченків, це їхній гр.-кат. обряд. Денаціоналізаційний процес тривав тут віками, а в останніх десятиліттях набрав ще незвичайної сили. Зокрема прислужилась тому т. зв. "Словянська Ліґа". Освітньо-народне товариство, що діяло майже в кожному греко-катол. селі і до нього мусіли вписуватись учителі, урядовці, навіть поліція. Це "благородне" товариство переконувало кожного, що вперто держався свого, немов би то "руснак, то не народність — а віра"... Так було перше, а тепер чомусь то по греко-катол. школах не вільно навчати кирилиці, а по деяких церквах (Михайлівці!) не вільно навіть говорити проповідей "місцевою" мовою, а що нарід не розуміє цього "воляпіку", то давай по "католицьки".
Мова цих земплінчан, чи гутораків (від часто вживаного слова; гуторіц — говорити) дуже подібна до бесіди бачванських українців, що нею писав гарні вірші й оповідання о. д-р Костельник. Бачванські українці, це саме переселенці з тих сторін. На чужому ґрунті вони не підпали денаціоналізації. Український етноґраф проф. Гнатюк на підставі студій над цим говором стверджує, що в нім більше українського, ніж словацького елєменту. Це саме говорить про т. зв. шаришан, греко-католиків, що живуть трохи дальше на захід, в околицях Пряшева. Буде їх до 30 тисяч.
До характеристики тих "греко-католиків" наведу один цікавий епізод зперед року. В часі відомих подій рік тому по деяких греко-катол. селах запанував дивний рух і очікування. Часто можна було чути: "Будземе в єдном штаце, будземе українци і будзе нам добже..."
Іду головною вулицею Михайловець. Широкі хідники, вулиця асфальтована. Всюди багацтво зелені. На ринку жиди. Стоять і радять. "Шаньо Max" — долетіло слово... Зажурені обличчя. Це помітно якийсь "недобрий" чоловік, цей Шаньо Max. Що сталося? Як подавали радієві комунікати — на Словаччині настали зміни. Після повороту зі Зальцбурґа словацьких достойників вийшов на міністра внутрішніх справ — страшний для жидів Шаньо Max, молода, енерґійна людина, вельми популярна серед словацької молоді. От чому такі похнюплені жиди на вулицях Михайлівець.
Крім величавого манастиря ОО. Редемптористів є ще в Михайлівцях друга наша станиця: захист для сиріт СС. Служебниць. Простора, одноповерхова будівля, щойно її викінчують. Площу під будову та значну суму жертвувала одна бездітня тутешня родина.
Зполудня вибіраюся до Пряшева, столиці гр-кат. єпископства, міста, що його називають перлою "віходного Словенска", заразом міста, в якому за Ч.С.Р. йшла завзята боротьба проти нещасного "русинства".
Після доброго обіду за 7 "корунок", йду до автобусу на ринок. Сонце пече немилосерно. Здається, що тут воно на долах якесь інакше, гостріше. На вулицях пусто. По дорозі мимохіть оглядаю вистави. Чого тут нема! Все, чого душа забажає і то без карток. Одяги, мясиво, печиво. Ціни мінімальні. Жий та радій. Їдж і розперізуйся!"
(Д. б.)
[Краківські вісті, 11.09.1940]
(Продовження)
Та ось уже заїхав великий сірий автобус. По боках золоті ініціяли словацьких залізниць та державний герб: трираменний хрест на тлі Татр. Пригадалась мені львівська "Стрілецька площа" з брудними жидівськими автобусами. Це не те. Чистість, елєґанція. Червоні скіряні фотелі, на вікнах занавіски, на стіні зеркало. Аж любо посидіти в такому вигідному возі.
Їдемо. Без гуку, шуму, стуку. Як би мотору й не було.
Спершу їдемо в північному напрямі, до Віголяту, по Стражське, відтак закручуємо на захід. У Стражському словацька влада почала ставити залізничу "препойку" (получення) із Пряшевом. Довжина її яких 100 км. Робота, як видно з автобусу, йде швидко, хоча теренові труднощі великі. Сотки робітників, гори глини. Це чисто гірська околиця — треба обминати неодну гору і дебру, ставити мости, робити глибокі проруби крізь гори, ба навіть у двох місцях вести тунель. При роботі чимало циганів. Заробляють 15 корон денно, та все пропивають і далі ходять голі-босі й циганять.
З викінченням тієї лінії, що получить схід з заходом піднесеться значно господарське життя у цих сторонах. Правда, є залізниче получення із Пряшевом, транзитною дорогою, застереженою окремим договором через відступлені мадярам Кошиці, але воно невигідне.
Наш автобус битком набитий сунеться зпроквола під гору. А тих гір щораз більше і щораз вони прикріші. Тай дороги тут чомусь погані, так що часами хотілося би відкликати всі ці признання та похвали для словацьких порядків. Та по суті це вина наших...
Два роки тому був це "чумацький шлях", що вів із Праги на Карпатську Україну, та одинокий лучив увесь світ зі столицею Хустом. Осінню-зимою памятного 1938 року перейшло туди сотки авт денно, що везли для населення та війська все, крім води і соли тa так розбили цю дорогу, що й досі не має змоги її наладнати.
Ще нині тямлю комунікати польського ПАТ-а та радієві репортажі одного жидка з польського радія про їзду тим історичним шляхом. Скільки глуму і жовчі вилив він тоді після їзди отими кривулями. Та все минулося. Нема ні "спульней граніци", ні радія, словом: ні вам, ні нам. Тільки спомини залишились. Як сон...
Села, що їх тепер минаємо вже дещо бідніші. Земля гірська, поганіша. Хати здебільше соломою криті не то що біля Михайлівець; взагалі на долах таких і на лік не найдеш. У кожному селі, на видному, почесному місці все біля дороги — коршма. Офіційний напис на таблиці: крчма. Це не друкарська похибка, а таки так написано. Цікаво, хто тепер вестиме цю таку, тут важну "установу" після останніх змін. Жидам же заборонено...
Та жиди все вміють найти собі раду, — може й тим разом удасться якось обійти закон.
По трьох годинах їзди, автобус наш вкотився у "шумний", як тут кажуть, а по нашому гарний Пряшів. Він у широкій долині, довкруги гори, радше ланцюхи гостpиx, правильних, покритих буйним лісом, стіжків. На деяких рештки старинних замчищ. Романтично і настроєво тут. Здалеку Пряшів нагадує дещо Стрий. Та він і на вмився до нього своїми гарними будівлями. Головна артерія міста це Глінкова вулиця. Широка, вся тоне в зелені і квіттях. Пряшів це справжня перла тутешнього сходу, як оспівують його поети. По мадярськи "Еперйєш" — цвіт ягоди. Та по суті ця мадярська назва нічого спільного з дійсною назвою міста не має.
Була саме субота і по крамницях, по спущених вділ жалюзіях помітно, що вся торгівля в жидівських руках. І ціле місто у святочному суботньому настрою. Мову на вулицях чути двояку — словацьку й мадярську. Це старша словацька ґенерація і більшість жидів говорять залюбки по мадярськи. Та тепер при новій зміні мабуть цей мадярський польор по містах заникяє, бо й жидам увірветься, хоча вони вижидають якогось спасення, жиють мріями і ведуть аґітацію, мовляв, ось, ось прийде жидівський "рай".
Крім словацької і мадярської мови чути на вулицях подекуди й німецьку, зокрема дальше на захід. У Братиславі майже половина населення це німці.
(Кінець буде).
[Краківські вісті, 13.09.1940]
(Докінчення)
У Пряшеві живе значне число німців, є кільканацять німецьких гарних крамниць. В одній німецькій книгарні бачив я українські книжки, а навіть "Краківські Вісті"!
Зацікавлений, входжу до книгарні, щоб купмти найновіше число "Кр. Вістей". Дістаю зперед тижня; щойно сьогодні прийшло...
— Як іде у вас цей часопис? — питаю симпатичного продавця.
Він з приємністю довідується, що я з "тамтих" сторін. Починаємо щиру балачку.
— Український часопис із Кракова купують переважно українські еміґранти. Іде кільканадцять примірників.
— А тутешні? — питаю.
— Ні! — каже. — Вислав я спершу кільканадцять чисел на знані адреси тутешніх і завернули. Деякі навіть з допискою обурення. Ось прошу, читайте.
І дає прочитати карточку одного такого добродія зпід Бардієва...
— Треба вам знати, пояснює він дальше, — що я одинокий на цілу Словаччину кольпортую в більшій кількості цей часопис! Цiлий ряд тутешніх свідомих українців почтовою дорогою бере його в мене. Вагим людям тут, на Словаччині, важко з девізових причин замовляти часопис прямо з Кракова, отож висилаю їм на замовлення.
Тішуся і дякую симпатичному книгареві, що так дбає про нас, тут, за горами.
На полицях бачу ще "Ілюстровані Вісті", третє число, та кільканадцять українських книжок із Праги та Берліна. Книжок нашого краківського Видавництва не бачу ні одної. Завязую "ґудза" на хусточці, щоб не забути, як вернуся, звідомити про це Видавництво.
Української, чи пак русинської, руснацької, рутенської, карпаторуської, чи ще як там, мови на вулицях на лік не почуєте, хоч є тут дещо греко-католиків.
На видному місці Глінкової вулиці греко-катол. соборна церква. На зовні нічим не нагадує нашої святині, хіба трираменний хрест на верху каже, що це "русіньскі костель". Входжу до середини, саме кінчають у крилосах вечірню. Церква мала, темна й небагата. На право від іконостасу, владичий престіл. Знайомий українець, що мене опроваджує по місті каже, що теперішній Владика Павло Ґойдич буває тут на всіх богослуженнях. В останньому часі дістав він із Ватикану дефінітивне призначення на епископа, зі сталим осідком у Пряшеві. Досі був він тільки Адміністратором і кожної хвилини уряд міг його усунути. Тепер вже ні. Це великий осяг для нашої греко-катол. Церкви на Словаччині і деяким кругам воно може і не всмак, та "Рома льокута..."
Під управою греко-катол. Владики є тут Духовний Семинар, учительська семинарія (препарандія), середня школа, горожанка (виділова школа). Крім цього наші СС Служебниці провадять прегарний сирітський захист, а СС. Василіянки — бурсу. Деякі школи в останніх днях зісловакізовано, деяким веліли "перенестися" в інші сторони.
Мало кому з нас відомо, що в Пряшеві існує й веде доволі інтенсивну працю наша найстарша установа, "Просвіта". Бути в Пряшеві і не заглянути туди, було б більше ніж гріхом. Іду, як до свого дому, як до своїх рідних, бо ж ми — одно, і тут, і там. — Скрізь по всьому світі знайдемо спільну мову, одним живемо, до одного змагаємо.
При головній вулиці, на першому поверсі, в першорядній камяниці примістилася пряшівська "Просвіта". Простора домівка, два великі зелені столи, в куті бібліотека, на стінах портрети і просвітянські діячі. На столі часописи, шахи.
Мило тут, привітно, в тім "святая святих" тутешнього українства. За столами який десяток місцевої братії. Привитання, запити, як звичайно при такій рідкій нагоді. Запізнаюся із сеніором українського руху на тім терені, з о. монс. Дюлаєм. Поважний, незвичайно милий священик, родимець тієї землі. Щомісяця читає реферати, їздить, інтервеніює, словом, батькo цілої громади.
Зчерги ще більша несподіванка: стріча з б. державним секретарем Карпатської України та б. редактором "Нової Свободи" в Хусті, І. Рогачем. Згадуючи про те, що минуло, живе отут тим, що є та що мусить бути. Стався всім для всіх. В його руках вся освітньо-народня праця. Він веде її нестомлений — повний невичерпаної енерґії, притому ходяча енцикльопедія.
— Як живеться вам тут, пане Секретар? — питаю. — Як праця, які вигляди?
— Живу, бачите, вірою у краще завтра. Праці дуже багато, не стає вже рук, ні ніг, бо нива незорана.
І справді, багатотисячна маса не має навіть свого часопису, сьогодні, у XX віці! Що більше, не має досі навіть меншинних прав.
Сонце вже давно сховалось за темно-зелені верхи шпилів, як вийшов я з "Просвіти" після милої зустрічі та балачки. На вулицях мінливо гралась мозаїка неонових реклямових світил. Корзо кишіло від юрби. Филя за филею переливались по сірому асфальті. Шумно, безжурно гуляють тут аж поза північ. Помітний достаток. Багацько елєґантно одягнених мабуть, що всім тут добре живеться, а війна, нужда, голод — все тут чуже, далеке і незнане. Щасливе, і справді щасливе життя. Це ніби корчик рожі на берегах вулькану.
Іду на сам край міста підночувати у знайомих. Тихомирна ніч, зоряна над лісами. Підморгують зорі. Молиться зболіла душа, заслухана у нерозгадану тишу вічности. І лине думка туди далеко.
Ой, зоре, зоре, — чи ти зійшла вже...
[Краківські вісті, 16.09.1940]
16.09.1940