Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. І.Франка офіційно був інавґурований у жовтні 1992 року. Проте реально він діяв значно раніше — принаймні з весни того року.
Історик-архівіст Ярослав Федорук, скажімо, захоплено згадує семінари історичної комісії НТШ, очолюваної Ярославом Грицаком, який від моменту створення керує Інститутом. Семінари проходли "двічі на місяць з доповідями, повідомленнями і дискусіями. Перший із них відбувся 12 березня 1992 року (…). Семінари найчастіше відбувалися в архіві, рідше — в Інституті суспільних наук [тепер Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича] або в Інституті історичних досліджень Львівського університету. Вони гуртували довкола себе середовище, нав’язували до традицій семінарів НТШ, організовуваних Михайлом Грушевським, а згодом, у 1960-х роках, — Іваном Крип’якевичем, спонукали до пошуку, робили життя цікавим та різноманітним. Ярослав [Грицак] працював дуже самовіддано, хоч організовувати такі зустрічі двічі на місяць, шукати наперед дискутантів до доповідачів і вимагати від останніх написаний текст для кращого ознайомлення перед цією дискусією було справою досить складною. Зайвим було б говорити, наскільки корисними були ці обговорення для самих доповідачів і аудиторії, яка відвідувала ці засідання. Семінари ці, повторюся, міцно «зрослися» зі співробітниками Інституту — ми всі дуже вболівали, аби вони відбувалися регулярно й успішно".
Як у романах Дюма-батька і в реальному житті, всі й не зауважили, аж промайнуло 20 років. Цей час був наповнений мільйонами подій, напруженою працею, створенням нових важливих інституцій, зокрема гуманітарного факультету Українського Католицького Університету. Щоправда, апелюючи до ще однієї літературної традиції, можна констатувати, що "не той тепер Миргород, Хорол-річка не та"… Скажімо, великим шоком для шанувальників Інституту (а я належу власне до них — ніколи в ньому не працював і відвідував кілька разів просто при нагоді візитів до своєї альма матер) стало переміщення його вщерть заставленого книжками офісу з репрезентативних залів колишньої кафедри історії СРСР (хто вчився в універі за совєтів, той знає :) в малесеньке приміщення … колишньої факультетської їдальні. Та Бог із тим усім, історикові насамперед потрібна свобода вислову та середовище однодумців, а зручні фотелі зоставимо політикам — хай там собі самовіддано заробляють геморой.
Натомість обійти таку важливу річницю, як двадцятиліття, годі. Отож цілком слушно її вирішили відзначити в погожі (як очікувалося) дні 14–15 березня 2013 року. Щоправда, з погодою не вгадали — але історики не працюють штатними пророками, тож тут нічого не порадиш. Хіба що ті два чудові дні краще закарбуються в пам’яті учасників завдяки нечуваній сніговій бурі, крізь яку їм довелося пробиватися.
Втім, на диво, жодні атмосферні явища не спаскудили ентузіазму ані виступаючих, ані слухачів. Одним з найбільших вражень мого життя зостанеться презентація чергового випуску часопису "Україна модерна" в книгарні "Є" увечері 15 березня. Неймовірно — на вулиці снігові надми по пояс, засипані з дахом авто, цілком паралізований транспорт, а тут — вщерть заповнені дві зали, люди стоять у проходах, вслухаються у виступи з-за стендів з книжками. Війнуло трохи вже призабутим духом Помаранчевої революції та "перебудови", духом ентузіазму, солідарності та безкорисливої любові до істини.
Але про все за порядком. Перший день конференції під гаслом "Історія України XIX–XX ст.: нові підходи та інтерпретації" тривав у Дзеркальній залі Львівського національного університету ім. Ів. Франка — базової установи Інституту. Було обрано принцип тематичного представлення згромаджених у блоки за основними напрямками досліджень інституту тем: учені виголошували понад півгодинні виступи, а відтак наперед визначений коментатор усе це інтерпретував, присутні засипали виступаючих запитаннями, а ті намагалися вичерпно на них відповісти.
Першого дня фіґурували два тематичні блоки: "Український національний рух у біографіях його лідерів" і "Греко-Католицька Церква та виклики модернізму (друга половина XIX — перша половина XX ст.)".
Біографістика прецінь давно й міцно асоціюється з доробком Інституту історичних досліджень та історичного факультету ЛНУ (згадаймо бодай тритомний "Довідник з історії України", який побачив світ у Львові в 1993 році, чи багатотомну "Енциклопедію Львова" за редакцією Андрія Козицького та Ігоря Підкови, яку, починаючи з 2007 року публікує видавництво "Літопис"). І тим разом очікування слухачів справдилися, адже вони почули справді блискучі розповіді Володимира Фенича (Ужгород) про закарпатські сюжети в житті Драгоманова, Ігоря Гирича (Київ) — про проблемні моменти інтелектуальної біографії Михайла Грушевського та абсолютно блискучу, схожу на детектив розвідку Ярослава Грицака про те, чи зустрічався Франко з Герцлем і що з того випливає.
Другий блок, утім, був не менше репрезентативним і цікавим, а водночас і тут не бракувало блиску й цілих пригорщ інтелектуальних родзинок, адже присутні змогли послухати Станіслава Стемпеня (Перемишль, "Візантійська за формою, латинська за змістом: обрядово-літургічні дискусії в середовищі ГКЦ в міжвоєнний період"), Ярослава Глистюка (Львів, "Національні ідеї та секулярні впливи серед греко-католицьких богословів кінця XIX — початку XX ст.") і Ліліани Гентош (Львів, "Національні ідеали та націоналістичні ідеї серед греко-католицького духовенства та ставлення до їх поширення митрополита А.Шептицького, 1921–1936 рр.").
Відтак у тій самій Дзеркальній залі відбулася презентація щойно опублікованого видавництвом "Літопис" видання 1-го тому "Зібраних творів і матеріалів у трьох томах" галицького історика, о. Михайла Зубрицького (1856–1919). Як ідеться в анотації на мережній сторінці видавництва, до першого тому збірки, підготованої за редакцією Френка Сисина, увійшли наукові праці Михайла Зубрицького, оприлюднені в наукових журналах та збірниках. "Другий том, за редакцією Василя Сокола, міститиме автобіографію, щоденники, листи та особисті документи Михайла Зубрицького, а також бібліографію праць вченого і дослідження про нього. У третьому томі, за редакцією Френка Сисина, буде вміщено статті, які з’явилися в газетах, часто в повідомленнях про поточні справи. Кожен з томів супроводжує вступ, географічний та іменний покажчики. У публікаціях праць та матеріалів збережено оригінальну орфографію".
Ті, хто негайно захочуть дізнатися більше про отця Зубрицького, зможуть зробити це, зазирнувши сюди, а охочі послухати запис презентації за участю Ярослава Грицака, Френка Сисина, Мар’яни Долинської, Олега Павлишина та низки інших достойників, можуть скористатися youtube’ом.
Наступного дня, тієї пам’ятної львів’янам буремної п’ятниці 15 березня, учасники наукових слухань перебралися до конференційної зали на вул. Саксаганського, 1. Тут виступи були згруповані в три блоки: "Українські селяни в роки Першої світової війни та революції (1914–1920)", "Україна у роки Другої світової війни" і "Найновіша історія України".
Модератор першого, знаний канадський учений-україніст Френк Сисин, надав слово Віталію Лозовому (Кам'янець-Подільський – Київ, "Генеза та динаміка правосвідомості селян Правобережної України в революційну добу"), Леоніду Герецю (США, "Воєнні події 1919 р. в історичній пам'яті селян Старосамбірщини") і Олегу Павлишину (Львів, "«Соборницькі» уявлення українського селянства по обидва боки Збруча").
Як легко здогадатися, максимально гострим градус уваги та напруги авдиторії став власне на другому блоці, провадженому директором Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича Миколою Литвиним, адже свій наратив представили Олександра Гнатюк (Варшава-Київ, "Львів 1939–1941: мікроісторія та національні наративи") Володимир Баран (Луцьк, "Влада і суспільство в Україні: літо 1941 року") і Леонід Зашкільняк (Львів, "Нові дискусії навколо польсько-українських стосунків під час Другої світової війни").
Натомість учасники блоку, модерованого професором Станіславом Кульчицьким, директором Інституту історії України НАН України (Київ), зродили серед присутніх ностальгійний настрій, позаяк йшлося про явища, свідками яких ми всі були, отож вони були й будуть частиною нашого життя й нашої біографії, а почасти виразно експлікуються в майбутнє. Йдеться про виступи Ігоря Підкови (Львів, "Союзний договір і Народна Рада"), Віктора Сусака (Львів, "Політичні преференції громадян України 1994–2010–2015 р."), Федора Турченка (Запоріжжя, "Досвід української незалежності з перспективи запорізького історика"). До речі, коментарі "штатних" коментаторів Владислава Верстюка, Олександра Зайцева та Олексія Гараня були не менш насиченими й цікавими, ніж самі доповіді.
Загалові посполитого люду, спраглого слова фахівців історичного цеху, доведеться терпляче зачекати на публікацію того, про що я оповів.
У набагато кращій (з пізнавального погляду) ситуації опинилися не злякані жодною негодою учасники вже згаданої вище презентації нового номеру журналу "Україна модерна" "Як (не) писати підручники з історії", яка відбулася в книгарні «Є» на проспекті Свободи за участю Ярослава Грицака, Станіслава Кульчицького, Френка Сисина, Олі Гнатюк, Федора Турченка та інших відомих дослідників.
І насамкінець, про рефлексію, яка мені запам’яталася найбільше. Цей мій суб’єктивний вибір належиться міркуванням запорізького ученого Федора Турченка, який ділився враженнями від Львова спершу зі Станіславом Кульчицьким, а відтак і з усією авдиторією. Отож він зауважив, що і в сучасному Запоріжжі, і в сучасному Львові однакові шильди банків і логотипи фірм, однакові реклами на білбордах і сітілайтах, більш-менш однаковий міський простір (авто, одяг людей, речі повсякденного вжитку, вітрини крамниць тощо), сформований сучасною версією українського капіталізму. Натомість є одна, але визначальна різниця. Тимчасом як назви львівських вулиць відбивають непросту історію власне цього міста, то в Запоріжжі всі ці банки й "мерседеси" красуються на вулиці Леніна, яка переходить у набережну Леніна, щоб впертися в майдан Леніна з черговим пам’ятником Леніна, за спиною якого стримить ГЕС ім. Леніна. І нікому це не муляє око. Що ж, таки факт: деякі психічні розлади шизофренічного типу (це така була оцінка диспутантів) лікуються довго й важко, а може, і взагалі залишаться з пацієнтом навіки аж до його переходу в кращі метафізичні простори.
Утім така сумна доля аж ніяк не судилася винуватцеві-ювілярові, молодому, динамічному Інститутові історичних досліджень. Подолавши епоху дитинства, отроцтва та юності, він вступає в свідоме, "доросле" життя. Здоровимо!
