Якось, на початку літа, у розмові зі студенткою культурології з Берліна, яка приїхала до Львова писати про мистецтво і революцію, я дістала незвичне запитання: «Усі, з ким я говорю про вашу революцію, – говорила вона, – повторюють одне і теж слово: “обов’язок”. “Ми були зобов’язані”, “ми мусили щось робити”, “ми не могли стояти осторонь”... Звідки це у вас взялося? Це що, була така сильна пропаганда? Вам нав’язували цю ідею?». Я довго їй на це відповідала; не певна, чи вона зрозуміла, про що мені йшлося; я навіть спочатку не знала, як задалеко мені варто починати пояснювати. Але тоді мені стало якось дуже очевидно, що спосіб і рівні, на яких ми намагаємося донести до німецьких (європейських) колег наші смисли, не зовсім правильно працюють.
Аж ось тепер – ще одна нагода перетнутися з німецьким середовищем, зацікавленим Україною (бо, щоб приїхати безпосередньо сюди, німцям справді треба наважитися – і часом навіть переконувати родину, що Львів далеко від Донецька; а отже – зацікавлення таки було, і то сильне). Наприкінці серпня Львів прийняв німецько-українську зустріч «Міст з паперу», у якій взяли участь шість німецьких (Андреас Альтманн, Шерко Фатах, Вернер Фріч, Іріс Ханіка, Петра Морсбах та Аня Утлер) та п’ять українських (Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Тетяна Малярчук, Галина Петросаняк та Андрій Курков) письменників та письменниць, а також відомі перекладачі (Юрко Прохасько, Юрій Дуркот, Христя Назаркевич) та історики (Ярослав Грицак і Карл Шльогель), і журналісти. Ініціаторами цієї акції стали літературні менеджерки Верена Нольте, Ганне Кулесса та Рената Сако-Гьосс, які дістали фінансову підтримку на організацію цієї акції у МЗС Німеччини, Міністерства освіти та культури, науки та мистецтва Баварії, та управління культури Мюнхена.
Формат зустрічі передбачав, перш за все, занурити німецьких гостей у автентичне середовище – тому принципово було привезти їх в Україну, а не влаштовувати зустріч з українськими колегами у Німеччині (тим більше, що частково учасники, здається, вже були між собою знайомі). Львів тут невипадкова точка – звична архітектура сприяла легкому знайомству з містом. Учасники гуляли містом у супроводі Юрка Прохаська, знайомилися та презентували свою творчість, а також – дискутували: про те, як змінити оптику у погляді німецьких медіа на Україну, як переакцентувати давно утверджене трактування історії, і про те, що можуть письменники у цій справі.
Перший день був цілковито присвячений «історії питання»: вступна доповідь Карла Шльогеля та короткий «курс історії України» Ярослава Грицака насправді цікавими – і тому особливо шкода, що були виголошені лише вузькому колу осіб.
Професор Шльогель, помітно перейнятий темою своєї доповіді, перейшов, урешті, на розмову – бо, як він зазначив, розповідати в Україні про українську ситуацію – дуже важко. Основна теза пана Шльогеля (до речі, досвідченого спеціаліста якраз з російської історії) – Європа запізно реагує на виклики. І тут не йдеться навіть про дипломатів, але також про те, що, коли почалися українські події, на жодній з площ Берліна чи Парижа не прозвучало «Я звинувачую!», як колись від Еміля Золя; про те, що німецькі медіа створили у свідомості німців навіть картинку умовного «Єнісею», але не здали собі труду створити картинку Дніпра; про сентимент до росіян і абсолютну відсутність українців у ментальній карті німців повоєнного покоління. «Чого нас не вчить історія?» – запитує сам себе Карл Шльогель, і ніби відповідає: нічого не вчить. Бо ніколи не повторюється достеменно, і будь-які паралелі, що ними зараз так рясніють аналітичні статті про геополітику, тільки замилюють очі і не провокують справді глибинного вивчення ситуації: як так сталося, що така велика кількість населення у Росії підтримує війну, і як допомогти Україні справді опиратися нападу? Як подолати армію тролів і підтримати сусіда не тільки на словах?...
Доповідь професора з Берліну більше зворохобила німецьких учасників зустрічі, аніж українських – і це теж показовий момент. Перекладачка з українського боку зауважила, що цю доповідь вона би надсилала своїм німецьким колегам, перш ніж починати їм щось пояснювати про Україну сьогодні – було би значно легше порозумітися.
Ярослав Грицак мав складне завдання до виступу – коротко оповісти про історичне тло України для людей, переважно геть віддалених від контексту. І блискуче впорався: бо «ключем» для своєї оповіді обрав Майдан 2013-2014 рр. – як український варіант Occupy, але з національним виміром. Йшлося про цінності нового покоління українців, про Януковича як «системну помилку» української демократії, і про те, як від 1993 року (вибори Кучми/путч) Україна і Росія починають дрейфувати у різних напрямках. Загальний прогноз від історика Грицака (який сам зауважив, що не мав би робити прогнозів) – реформ не буде, бо для них вже майже втратився момент; але довготривала перспектива зберігатиме тенденцію ціннісного зсуву до речей нематеріальних. Тепер питання лише у тому, чи так званий український прекаріат не виїде закордон і не дасть себе зкорумпувати.
Якщо першого дня йшлося про історію як метафору та великий наратив, то другого дня Юрій Андрухович читав свій текст про Карла Маркса як письменника – аналізував/перечитував «Таємниці дипломатичної історії ХVIII століття». Прискіпливий погляд письменника особливо чіплявся не лише за смисли, але і за стиль – і у цьому, як на мене, було чи не більше відкриттів такого перепрочитання. Думка Андруховича вела увагу слухачів від прикметників Маркса відносно Росії через риторику сучасного молодіжного бренду одягу «Putinversteher» аж до пропагандистської машини сучасності (та до «засліпити фальшивим блиском і ввести в оману» у Карла Маркса 1856-57 рр.), і врешті, до того, що Україна, яка наважилася вийти з-під російського крила, найбільше потребує, щоб її теж розуміли.
Юрко Прохасько розповідав у своєму виступі про літературний та мовний виміри української історії. На його думку, проект досягнув своєї цілі, «…якщо під метою розуміти збентеження, спантеличення, зацікавлення, я би навіть сказав – занепокоєння. Запитань набагато більше, ніж перед зустріччю, і не тільки запитань, але також ідей та думок». Цікаво, що з українського боку участь брали ті автори, які і так були відомі у Німеччині (хоч, здавалося би, можна було би презентувати і тих, кого ще не знають). Проте, Прохасько вважає, що для першої зустрічі це був найкращий підхід:
«На перший раз це є і цілком зрозуміло, і цілком поясненно, і виправдано. Цьому є дві причини: перша причина – у спробі вибудувати цей “Mіст з паперу” наші німецькі колеги спиралися на тих, які для них є символами і втіленнями, будівничими таких мостів. Тому не випадково, що саме ці люди були запрошені – які часто забирають слово, часто промовляють, виступають, пишуть, чиї книжки і тексти з’являються також німецькою. З іншого боку, це також поясненно тим, що для того, щоб відбулося якесь взаємне прочитання один одного, потрібні тексти. Тож було запрошено тих українських авторів, чиї тексти вже існують чи то в перекладах, чи то написані нею. Але мені здається, що у майбутньому було би доречно, якби залишалося ядро постійних авторів, які би могли бути носіями і передавачами традиції цієї “малої академії”, а з іншого боку – якби були все нові і нові автори».
Іріс Ханіка, письменниця з Берліну та постійна дописувачка різних видань, перед візитом до Львова вже неодноразово бувала у Росії, тож дуже цінує можливість побачити на власні очі також Україну. Іріс розповідає, що дізнатися більше про історію України у Німеччині досить складно – лише окремі спеціалісти заглиблені в тему. Тому доповідь Ярослава Грицака була для неї справді відкриттям – Іріс постійно щось нотувала у свій блокнот, і не минала нагоди від коментувати виступи:
«Я спочатку планувала приїхати в Україну на річницю Революції у лютому, але потім вирішила, що це надто холодно, і я нікого не знаю. Потім планувала у травні, але знов не знайшла нікого в Києві, і так далі… Тому я дуже втішена бути запрошеною на цей проект. І я запрошена, власне, тому, що на початку року Frankfurter Allgemeine Zeitung попросив письменників написати по кілька речень, що у них на думці зараз. І я написала, що у мене на думці Україна. І не лише те, що відбуваються тут, але також те, як німці та європейці реагують на це. Це добре, що раніше я була у Росії – тепер я можу бачити різницю між різними пострадянськими країнами – бо вони направду дуже різні. Тут усе значно більш цивілізовано – і я зараз говорю про стан людей, про те, як вони поводяться, як виглядають вулиці і будинки, врешті решт. Хоч тут, ясна річ, особливість Львова – це той тип міста, який для мене зрозумілий і близький. Тут я з першого погляду бачу, що я – в центрі Європи».
Ханіка не пише про політику, хоч одна з її останніх книг стосувалася нацистського минулого німців, і була сприйнята читачами досить болісно. Про Україну вона планує написати статтю, але не знає, чи є сенс привозити в Україну саме письменників: «Дуже важливо, щоб сюди приїздили люди відкриті, і добре, якщо це письменники. Можливо, наступного року з’являться книжки про Україну. Але загалом – добре, щоб люди, які були тут, поверталися і розповідали, що вони тут бачили і переживали».
Юрій Андрухович, чиї виступи у Німеччині (а особливо «Ціна цінностей», листопад 2014 року) здобули широку увагу і українських медіа, вже давно працює над побудовою подібних «мостів» і зізнається, що хотів би бачити більший прогрес у цій справі міжкультурного діалогу:
«Для мене це – ще один черговий крок у тому, що я намагався робити вже певний час. У 2008 році я був організатором чергового з’їзду німецької Академії мови і поетики у Львові. Тому, може, моє враження таке, що ми весь час кружляємо навколо одних і тих самих речей. З іншого боку, я можу помилятися: можливо, щось все-таки змінюється, а я просто занадто нетерплячий, щоб оцінити. Тут формат дозволив спілкуватися нам у більш безпосередній атмосфері – люди за круглим столом поводилися набагато розкутіше. Тому було приємно, що всі почувалися вільними щодо дискусій, охоче брали в них участь, і вийшла така собі зацікавлена кількаденна розмова. Я думаю, знайдена нарешті якась правильна формула: це має відбуватися все-таки у трохи обмеженому колі».
Щоправда, на заключному вечорі українських та німецьких поетів у Першому українському театрі для дітей та юнацтва теж було не аж так людно, як могло би бути, і це вже точно прикро – бо проект вартував уваги львівської публіки (навіть попри те, що незабаром Форум, і авторів тут буде чимало). Сергій Жадан не минув нагоди трохи підстібнути львів’ян за таку мляву присутність, і пішов зі сцени завчасно – мав їхати у Полтаву на черговий виступ. Може, це були недоліки дистанційної організації, але то вперше, мабуть, за останні роки на літературному вечорі за участі Андруховича, Жадана, Малярчук, Куркова, Петросаняк (та ще й з німецькими гостями!) було так вільно у залі.
До речі, про переклади українських письменників у Європі – Юрій Прохасько підтвердив, що їх кількість справді зростає. Інтерес до української літератури він пояснює двома причинами: «Це наслідок і кумулятивний ефект праці, яка вже зроблена – таке пожвавлення і зацікавлення не з’явилося на порожньому місці, а спирається на попередню працю. А з іншого боку, як це не гірко казати, для мене є дуже інтимний, на жаль, і дуже безпосередній зв'язок між культурою і насильством. Тож друга причина – це те, що у нас вибухнула війна. Тому що іноді потрібно війни, щоб захотілося щось більше довідатися про культуру. Війна лякає, а культура начебто мала би заспокоювати. Але іноді культура не заспокоює, а занепокоює. І це занепокоєння від культури є значно важливішим, ніж заспокоєння».
Назва «Міст з паперу» теж була «подарована» проекту паном Юрком, а він сам позичив цю метафору з Манеса Шпербера. Галицький єврей з Заболотова, Шпербер у своєму творі «Господні водоноси» (Die Wasserträger Gottes (1974), український переклад Петра Рихла – Чернівці, 2000) оповідає легенду хасидизму про паперовий міст через Прут для праведників. Верена Нольте, одна з ініціаторок проекту, захоплено оповідала цю легенду на початку зустрічі у Львові, хоч, як зізналася потому – геть не знала, чого очікувати у підсумку: «Це було ризиковано: ми не знали, чи це спрацює, чи буде справжній обмін. Але ми хотіли, щоб німецька громадськість зауважила Україну, і зрозуміла, що тут є велика країна зі своєю культурою і мовою, або навіть мовами; тут є письменники і література, а не тільки війна. Ми вважаємо, що це дуже важливо – подивитися на Україну інакше, ніж медіа в Німеччині звикли. Це добре, що вони звітуються про Україну, і є багато симпатиків України серед них, але вони завжди говорять про війну. І вони не називають це війною, а говорять про кризу. Але ми знаємо, що тут йде війна».
Верена та Ганне сподіваються, що учасники дізналися чимало про Україну, і тепер їхня творчість вплине на ще більшу кількість людей у Німеччині. Кажуть, що це тільки початок – будуть наступні міста, і будуть нові автори з обох боків – Полтава, Київ, Харків... Тільки для того, щоб запросити таку делегацію, наприклад, в Харків, треба, щоб трохи стихла ситуація. Бо мости з паперу, хоч і метафоричні, а проте – дуже легкозаймисті.
Фото: Тарас Гакавчин
31.08.2015