Король і бранка

Цього тексту та й пригоди загалом могло б і не бути, якби не наполегливість джіпіес-навіґатора. Бо це він у мить сумніву сухо наказав: «Продовжуйте рух далі». За ціль було встановлено белґрадський комплекс королівського двору Дедінє, віддалений від центру міста, тож я поїхав туди автомобілем. Дорога привела в безлюдний парк, оточений високим парканом. Спочатку я на мить зупинився перед першою  парковою брамою, але коли джіпіес наполіг продовжувати рух, я натиснув на газ, і через триста метрів опинився перед високими зачиненими ворітьми. Аномальна безлюдність місця дивувала, аж поки звідкись із гущавини до мене не вибіг озброєний автоматом вартовий. Далі між нами відбувся приблизно такий діалог:

— Що ви тут хочете, покажіть ваші документи?! — майже кричав нервовий охоронець.

— Турист, хочу подивитися на королівський двір, — спантеличено відповідав я.

— Це заборонена зона, чому ви сюди заїхали?

— Я не знав, мене привів джіпіес-навіґатор, а про сам королівський двір як цікаве місце я прочитав у туристичному путівнику.

— Сюди не можна заїжджати.

— Чому?

— Бо тут живе король.

— Який король? — я аж рота відкрив від здивування.

— Король Сербії.

— Сербії? Король? Але ж Сербія — республіка!

— Так.

— Тоді який король?

— Як це який? Караджорджевич, Александр ІІ.

Далі вартовий у досить грубій формі попросив мене виїхати з території королівського двору і не заважати Його королівській величності. Насамкінець, вже коли я розвертався, охоронець сказав: «Але мушу зробити вам комплімент. Ви говорите сербською краще, ніж король Сербії».

Діставшись до інтернету, я нарешті зібрав трохи інформації про «короля Сербії». Отож, по-перше, ніякий він не король, а має юридичний статус «престолонаслідника». Його батько був справжнім королем, але під час Другої світової втік з Югославії, після чого комуністи й західні аліянти примусили його підписати абдикацію. Його син Александр ІІ, який тепер мешкає у королівському дворі в Белґраді, народився у Великій Британії в 1945 році. Оскільки за югославським законодавством право на престол мають лише народжені на території Югославії, Черчіль спеціальним указом на один день проголосив номер у готелі, в якому мешкала королівська родина Караджорджевичів, екстериторіальним — територією королівства Югославії. Караджорджевичі не були б балканцями, якби не вигадали й свій засіб — і насипали під ліжко породілі землі з Югославії.

Так у Великій Британії й виріс югославський престолонаступник Александр ІІ Караджорджевич, і хрестили його за православним обрядом у самому Вестмінстері, а хрещеною мамою була теперішня британська королева Єлизавета. Аж до падіння комунізму престолонаступник не втручався в балканську політику, навіть не вивчив сербської мови — пізніше пояснив, що така демонстративна байдужість була  способом показати, що жодних претензій на трон він не має, а відтак і не створює підстав для його «зачистки» комуністичною службою безпеки Тіта. Активізувався Александр ІІ лише на зорі дев'яностих, коли вперше поїхав у Сербію й Чорногорію, відвідав Косово, а також почав організовувати опозиційний рух проти Мілошевича. Повернення престолонаспупника на Батьківщину підтримали Сербська Православна Церква і ультранаціоналісти-монархісти з Вуком Драшковичем на чолі (а найбільшим лобістом повернення королівської династії в Сербію став «клієнт Гааґи» Воїслав Шешель). Отож, від 2001 року Александр ІІ повертається в Сербію, де отримує в користування державну резиденцію, що утримується за кошт бюджету. Зараз монархістські настрої в Сербії дуже слабкі, але скидається на те, що влада просто вирішила утримувати престолонаступника без престолу під своїм контролем. Цинічніше кажучи, просто його купила.

Зовсім інакше склалася доля іншої людини, яка довший час була майже «на престолі» Югославії, — Йованки Броз, дружини маршала Тіта. Вони побралися на початку п'ятдесятих, далі були два десятиліття світового успіху та знайомств із найвпливовішими людьми світу, щоб уже наприкінці 70-х, коли Тіто захворів, комуністична верхівка усунула дружину від маршала, а після його смерті й взагалі запроторила вдову під домашній арешт. По-перше, боялися її популярності, бо народ справді любив свою першу леді. По-друге, як найближча до Тіта людина вона забагато знала. По-третє, спрацювало універсальне тупе правило комунізму — «про всяк випадок». Так дружина Тіта без провини, звинувачень і слідства (жодні документи не збереглися) стала бранкою режиму — її виселили в старий будинок без води й опалення, не дозволили забрати з собою навіть особисті речі й фотографії. У це складно повірити, але кожна наступна влада боялася й тихо продовжувала її домашнє ув'язнення: упав комунізм, розпалася Югославія, зникла з мапи федерація Сербії й Чорногорії, звалили режим Мілошевича, Косово стало незалежним, у країні було обрано демократичну владу, а Йованку Броз без жодних підстав залишали бранкою, не видавали жодних документів, забороняли бачитися з людьми, змусили стару жінку жити в будинку, в якому під час злив доводилося розкладати десятки тазиків, бо покрівля протікала скрізь.

Ці дві історії добре ілюструють звихненість Східної Європи. Вона проявляється скрізь, просто у різних формах — можна поселяти «короля» у палац за державний кошт, водночас аж до 2009 (!) року не видавати Йованці Броз навіть паспорт, а можна, наприклад, в одній країні мати пам'ятник Бандері й місто, назване на честь ката Голодомору Петровського. Нас об'єднує аж ніяк не православіє і слов'янське братство, а спільна недуга, тяжка і в ближчій перспективі не зовсім виліковна хвороба — шизофренія.