Робота з деревом

Настала майже туга, як добре цим пройнявся. А було так, що просто мав трохи чекати. Щоб чекати не марно, взяв із собою термочашку з кавою і книжку Миколи Яновського «Гірське серце». То, по суті, його повне зібрання. Дві повісті читав раніше, а тепер взявся за оповідання. Думав, що чекання буде недовгим, тому встигну одне чи два прочитати. Але чекання вийшло тривалим і читання теж.

Був час не лише прочитати текст, а й посмакувати емоціями, що від нього приходили. Позгадувати всякого гірського. Бо Микола Яновський писав майже виключно про життя в Гуцульщині. Люди, смереки, полонини…

Одне з оповідань називається «Трійця». Головний герой — вдатний різьбяр на схилі літ, який уже встиг багато зробити, здобути славу й навіть відчути, як вона набридає. А тут у нього починає слабнути зір і майстер вирішує зробити свою останню бездоганну трійцю (підсвічник на три свічки), й на цьому край. Щоб не робити далі гірше.

Довго коло того виробу працює, але таки виходить те, що треба. І все. Складає різці в скриньку, прибирає в майстерні й починає відпочивати. Довго спить, мало що робить, хіба коло маржини. Адже вік прожив і на то заслужив. Зрештою, відчувається втома і старіння тіла. А в хаті красується трійця — як твердження якості життя. Саме в ній запалять свічки, коли помре.

Але одного дня приносить майстер з іншого села цимбали для його онука, які замовив зять. Гість виявляється сином давнього товариша головного героя. Філіґранна робота цимбалів одразу захоплює. Коли ж гість ще й виконує гуцульську мелодію, то в голові головного героя все перемінюється. Він розуміє показовість власної гордині, коли припинив різьбити, щоб не почати робити гірше. Адже справа не лише в довершеності, а найбільше в процесі.

Коли мова зайшла про оплату за цимбали, то гість мовив, що майстер у майстра грошей не бере. На це головний герой подарував свою трійцю. Він вже знав, що зробить ще багато не гірших.

Я собі це прочитав і мене так пройняло, що настала майже туга. Я ж насправді все своє життя працював руками. І йдеться не про будь-яку фізичну роботу, а саме про роботу з деревом. З найменшого віку майстрував собі дерев'яні мечі. Одного такого мав, що й донині зберігся. Він дубовий і тому завжди витримував, коли стукався о меч брата. А братові смерекові мечі завжди ламалися.

Ще сестра просила робити ліжечка і шафки для її ляльок. І теж, мабуть, досі одна із ляльок вже кілька років спить в такому ліжечку, чекаючи, коли якась нова малеча її розбудить.

Якийсь час особливо цікаво було вирощувати курей. І коли вилупилися малі курчата, то їх до великих курей не пустиш, бо задзьобають. Тому треба було зробити скриню, в якій їх тримати. Але й простору мало бути, щоб їм було де бути. Я тоді взяв великий ящик, в який на зиму збирали яблука, й приробив до нього стіну з дверцятами. Так що курчата мали де бути вночі, а як наставав день, то я виносив їх з ящиком, відкривав дверцята й пускав пастися.

З дев'ятого класу до четвертого курсу працював за токарним верстатом, за яким тато й досі працює. Тоді точив з дерева різні сувеніри вжиткового плану. В міжчасі появилася не дуже вдала візуально, але функціональна книжкова полиця, всілякі скриньки тощо.

Апогеєм мого майстрування стала перемога на районній олімпіаді з трудового навчання. Але тут вже кілька літ, як міська робота, і я нічого руками не роблю. Така туга, така туга.

Звісно, коли буваю у батьків, роботи дають, але то більше такі заняття, як рубання дров чи косіння трави. Ще завжди тато замовляє мій приїзд, коли треба від стайні вивезти купу гною на дальший город. Для цього маємо вилами перекидати купу на вантажівку, відвезти, а потім і розвантажити. Це теж хороша робота, але іншого плану. Мабуть, більш доступна й більш поширена.

А робота з деревом трохи глибша й тонша. Звісно, зробити стілець — не вирізьбити таріль, але й то треба хотіти вміти, аби змогти. Не для мистецької роботи, не для музеїв чи вітрин, а для себе. Бути столярем чи теслею — це вже вибрати дану професію. Мабуть, саме таку й вибрав би, якби не почав писати. Але якби не почав писати, то не написав би про це.