Перспектива проведення місцевих виборів на вільних від окупації територіях Донецької та Луганської областей залишається туманною. У свіжому законі про місцеві вибори зафіксовано норму, якою можна відтермінувати вибори у прифронтових районах до 2017 року. Існує певна ймовірність, що центральна влада скористається цим пунктом огульно, у тому й для тих, котрим пощастило вже довший час не чути на власних околицях разючих вибухів.
Центральна виборча комісія цього тижня почала офіційно готуватися до виборчої кампанії, яка має стартувати 5 вересня, ухваливши низку формальних та процедурних рішень для старту електорального процесу. Серед її децизій — звернення до Верховної Ради із закликом визначити перелік районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад Донецької та Луганської областей, в яких немає можливості проведення чергових виборів 25 жовтня. Згідно з законом, саме український парламент мав би схвалити постановою перелік «проблемних» ареалів. ЦВК також звернулася до військово-цивільних адміністрацій Донецької і Луганської областей (ВЦА) з проханням укласти реєстр адміністративних одиниць, в яких неможливо провести вибори. При тім комісія наголосила, що подання може стосуватися лише до «окремих територій Донецької та Луганської областей», тобто районів і населених пунктів, які перетинаються лінією розмежування або розміщені безпосередньо біля неї.
Та лиш на перший погляд виглядає, що рішення про проведення виборів застрягло у бюрократичній перепалці між ЦВК, ВЦА та ВР. Насправді це свідчить про те, що на найвищому рівні досі не ухвалили політичного рішення — чи проводити вибори, чи відкласти їх до 2017 року. З одного боку, президент України нібито ґарантував проведення місцевих виборів на Донбасі. Зокрема, 17 липня на зустрічі з мешканцями Приазов'я він пообіцяв: «Сьогодні ми прийняли рішення, що вибори в Маріуполі пройдуть». З іншого боку, голови обох обласних військово-цивільних адміністрацій — і Павло Жебрівський (Донеччина), і Георгій Тука (Луганщина), які є намісниками центральної влади на місцях, — відкрито виступають проти виборів на Донбасі.
Георгій Тука під час одного з недавніх телеефірів пересварився у студії з представниками громадських організацій, які вимагали дотримання виборчих прав на Донбасі. Після того ефіру Тука виклав емоційну нотатку на власній сторінці у Facebook: «Конституційне право на вибори... Ви, пусті базікала, ще поверніть до ЦВК "підрахуя" для повної "свободи вибору"! Вам байдуже, що ці вибори, про які ви так піклуєтесь, будуть повністю контролювати бариги з ПР, які ще й досі, втягнувши Україну в війну, продовжують безкарно контролювати половину країни, фінансуючи вбивство її захисників. Але, вам, "експерти", на це начхати. Вам начхати на результат. Для вас головне — процес».
Справді, один з головних арґументів на користь ідеї непроведення виборів — ризик повернення до влади проросійських сил і навіть леґалізації учасників горезвісного референдуму часів «русской вєсни». Намісник Донеччини Павло Жебрівський стверджує, що на Донбасі зараз нема політичних партій, тому треба вичекати якийсь час. «Якщо сьогодні з цим дезорганізованим, дезінтеґрованим суспільством проводити вибори, то, мабуть, форму ми забезпечимо, а суті не забезпечимо, тому що політичних партій тут немає. Бо все життя тут "призначалися" мери, "призначалися" депутати, "призначалися" органи місцевого самоврядування. Тобто демократія і якесь нове бачення взагалі були закатані в асфальт. От нам задача: зробити тріщину в цьому асфальті, щоб пробилося здорове зерно, паростки пустило, а тоді вже можна і потрібно проводити вибори», — стверджує Жебрівський.
Останні соціологічні опитування напозір показують, що українська влада даремно побоюється місцевих виборів на Донбасі. За даними липневого дослідження Центру Разумкова та «Демократичних ініціатив», на Донбасі найбільше прихильників має Блок Петра Порошенка — 13,3%. Непогані перспективи малюються перед «Батьківщиною» (8,8%), «Самопоміччю» (7,2%) та Радикальною партією (5,1%). Натомість «Опозиційний блок» має 9,9% прихильників. Авжеж, ці результати виглядають надто райдужно. На минулих виборах «Опоблок» набрав утричі більше голосів — 38,7% на Донеччині та 36,6% на Луганщині. Тож, як виглядає, виборці Донбасу просто приховують власні виборчі симпатії. Не дивно також, що «Опозиційний блок» — це партія, яка найбільш категорично закликає до проведення виборів у Донецькій та Луганській областях. Експерти передбачають, що експлуатація цієї тези буде однією з родзинок місцевої кампанії-2015.
Мешканці Донбасу також є найпасивнішим електоратом в Україні. За даними опитування, 40,4% виборців Донеччини та Луганщини точно не візьмуть участі в голосуванні — це вдвічі більше, ніж середній показник в Україні. Нагадаємо, на президентських виборах 2014 року фреквенція виборців у Донецькій області становила 15,1%, а в Луганській — 38,94%; на парламентських виборах 2014 року — 32,4% на Донеччині та 32,87% на Луганщині.
До речі, і на травневих виборах президента, і на жовтневих виборах до парламенту жодні обставини не змушували центральну владу до скасування кампанії на локальному рівні. Бо, як відомо, проблема безпеки громадян — ще один арґумент, який стосують нинішні противники місцевих виборів на Донбасі. Навпаки, 2014 року центральна влада прагнула охопити виборчими дільницями якомога ширшу географію, навіть у тих населених пунктах, де тривали бойові зіткнення. У такий спосіб вибори (та переможці, уславлені мандатами) отримували додаткову леґітимність в очах української та світової спільноти. Часом доходило до перекосів: мажоритарні вибори у передмісті Донецька виграв Юхим Звягільський, набравши 1,5 тисячі голосів на чотирьох буремних дільницях…
Аналітик Громадянської мережі ОПОРА Олександр Клюжев зазначає в коментарі «Z», що через ініціативу відтермінувати вибори влада намагається зберегти власний вплив у реґіоні. Та він певен, що в майбутньому такий крок лише послабить керованість і спричинить непередбачувані наслідки. Натомість журналіст Михайло Глуховський, який втілює на інтернет-сайті «Главком» проект у вигляді серії інтерв'ю з міськими головами Донбасу — і окупованих територій, і контрольованих державою, — зазначає, що ідея з перенесенням виборів припала до смаку і декотрим політикам місцевого рівня, адже це ґарантовано дає їм змогу на який час залишитися при владі. Подаємо нижче думки експертів.
Олександр Клюжев:
Проблема з непроведенням виборів стане гаслом для деструктивних сил
– Голови військово-цивільних адміністрацій побоюються певних складнощів у здійсненні своїх функцій і повноважень, які виникнуть при формуванні повноцінних органів місцевого самоврядування. Керівники областей усвідомлюють, що у випадку появи на локальному рівні влади, обраної законним шляхом, вони муситимуть узгоджувати з нею свої рішення. Сьогодні в більшості адміністративних одиниць, підконтрольних державі, органи самоврядування неповноцінні: десь нема кворуму, десь міські голови залежать від правоохоронних органів, враховуючи те, якою діяльністю вони займалися під час захоплення адміністративних будівель незаконними збройними формуваннями. Тобто голови військово-цивільних адміністрацій мають всі можливості для управління та контролю за ситуацією.
Однак при ухваленні цього важливого рішення центральні органи місцевої влади мають керуватися іншою логікою. А саме — пріоритетом виборчих прав громадян. Тим більше, що цей пріоритет неодноразово підтверджувався у Донецькій та Луганській областях і в складніших умовах, на виборах президента і парламенту. Восени 2014-го держава спромоглася провести вибори навіть у Маріуполі, де були великі труднощі з місцевою владою та правоохоронними органами, — і весь світ аплодував, що Україна, незважаючи на складнощі, ґарантувала для виборців одне з їхніх базових прав.
Для держави на першому місці мають бути права громадян. Визначаючи доцільність проведення виборів, держава не може застосовувати політичну мотивацію: «так» чи «не так» проголосують…
Повертаючись до управлінського аспекту, слід зазначити, що формат військово-цивільних адміністрацій на територіях, звільнених з-під незаконних формувань, був виправданим після деокупації. І якби ще тоді почали діяти ці адміністрації, то сьогодні ми говорили б не про ризики проведення виборів, а про результативність роботи ВЦА. У нас же застосували інший підхід. Коли звільняли території, то після встановлення державного контролю намагалися відновити діяльність органів самоврядування, котрі заплямувалися в тому числі й співпрацею із незаконними збройними формуваннями. Обґрунтовували, що держава не нав'язує владу, а намагається відновити діяльність обраних органів.
Один з арґументів на користь непроведення виборів — це те, що в реґіоні не відбулася десепаратизація. Коментують, що діячі, котрі були учасниками горезвісних референдумів, можуть стати потенційними кандидатами на виборах. Це теж викривлена логіка, адже держава перекладає на плечі виборця свою бездіяльність у сфері десепаратизації. Понад те, якщо подивитися на кадровий склад, то в багатьох випадках управлінським кістяком в адміністративних одиницях Донецької та Луганської областей залишаються люди, котрі працювали й за часів Януковича й котрі пережили той референдум. Вони працюють, незважаючи на те що над ними функціонує військово-цивільна адміністрація. І наразі нема підстав вважати, що ситуація з кадрами зміниться, навіть якщо ВЦА створять по всій області.
Наслідки перенесення виборів можуть бути абсолютно непрогнозованими. Питання виборів стане гаслом для деструктивних сил. Буде створено прецедент, коли центральна влада в очах місцевих мешканців візьме на себе повну відповідальність за те, що відбувається на цих територіях. Формат, пропонований головами обласних військово-цивільних адміністрацій зумовлений короткостроковими інтересами — однак він матиме неґативні наслідки у середньостроковій та дальшій перспективах.
Правлячі партії, котрі виступають за непроведення виборів, підміняють цією дискусією свою бездіяльність на цих територіях. ОПОРА спостерігала за виборами у цих реґіонах у 2014 році, і можемо констатувати, що ті партії, котрі пройшли у парламент і сформували коаліцію, не проводили реальної кампанії у Донецькій та Луганській областях. Вони керувалися певною економічною логікою: умовно кажучи, 10 гривень, витрачених на аґітацію у Донецькій та Луганській областях, дадуть значно менший ефект, аніж 10 гривень, інвестованих у кампанію десь на Київщині чи на Львівщині. Подібний підхід звільняв політиків від необхідності співпрацювати з виборцями тих реґіонів. Та якщо партії, альтернативні до «Опозиційного блоку» та інших вихідців із ПР, не почнуть працювати на цих територіях, то політична конкуренція там і не з'явиться. Навпаки, позбавлення виборчих прав неґативно вплине на перспективи проукраїнських сил у цьому реґіоні. І люди надалі голосуватимуть за тих, «хто весь цей час був поряд з ними». Партіям коаліції до снаги вступити у цю боротьбу. Тим більш, що політичне поле у Донецькій та Луганській областях направду змінилося. Якщо в 2010 році за результатами виборів можна було перелічити на пальцях однієї руки депутатів, котрі не входили б у Партію реґіонів, то тепер оновлення становитиме до 25%, про що свідчить соціологія, але також і досвід минулорічних парламентських виборів у мажоритарних округах.
Крім певних політичних мотивацій, є ще й міжнародний аспект цієї проблеми. Відтермінування виборів викличе неґативну реакцію з боку цивілізованих країн. Україні буде важко пояснити Заходу, як вона змогла провести вибори у Маріуполі у травні 2014 року, коли там іще набирала сили «ДНР», і як вона спромоглася організувати голосування у Слов'янську за кілька місяців після його звільнення, незважаючи на всі ризики, — однак не може провести виборів зараз. Важливо не допустити, щоби в нас, окрім цього мінського діалогу, не з'явився черговий фактор зовнішнього тиску, пов'язаний із непроведенням виборів на території Донецької та Луганської областей. Гадаю, що з цієї ситуації намагатиметься скористатися на свою користь і Російська Федерація. Вона апелюватиме до країн Заходу, що Україна продовжує іґнорувати права своїх громадян навіть на контрольованих територіях.
Найкращий вихід — це дати можливість сформуватися повноцінним органам місцевого самоврядування, які візьмуть на себе функцію розвитку цих територій і розділять цю відповідальність з органами центральної влади. Справді, є всі підстави не проводити вибори у прифронтових містах, котрі розташовані безпосередньо на лінії зіткнення. Для ухвалення цього рішення досить врахувати об'єктивні дані правоохоронних органів про кількість обстрілів та число загиблих серед мирних мешканців. У Авдіївці, хоч там і функціонують органи влади, протягом кількох місяців загинуло півсотні мирних мешканців, тому сказати, що в цих умовах можна провести вибори, — нереально. У стабільних містах Донецької та Луганської областей, де немає обстрілів і мінімізовано ризик терористичних актів, вибори мусять відбутися.
Михайло Глуховський:
Центральну владу цілком влаштовує нинішня ситуація
– Місцеві еліти домовляються з центральною владою про своє збереження на посадах. Їх цілком влаштує перспектива залишитися при владі ще на кілька років. Нещодавно я розмовляв з міським головою Артемівська Анатолієм Ревою — він прямо каже, що підтримує позицію Жебрівського [щодо перенесення виборів]. Це й не дивно: людина вже 24 роки керує містом.
Центральну владу теж цілком влаштовує нинішня ситуація. Тим більш, що у Києві не можуть передбачити результат виборів. Міські голови, з якими я спілкувався, по-різному характеризують настрої мешканців: хтось каже, що в реґіоні 50% проукраїнських мешканців на 50% проросійських, хтось каже — 70% на 30%. Можна теоретизувати по-різному: з одного боку, є ймовірність появи неугодних людей, а з іншого боку — парламентський досвід засвідчив, що Київ здатний поставити зручних людей у парламенті. В багатьох округах кандидати від «Опозиційного блоку» стали депутатами якраз за негласною домовленістю з центральною владою. Можна згадати і приклад того ж таки Звягільського, котрому для депутатства вистачило 1,5 тисячі голосів. Подібні домовленості можливі й зараз.
Наскільки небезпечно проводити вибори? Наприклад, військовики намагаються уникати цієї теми. Кажуть: якщо буде наказ — проведемо вибори. У Центрвиборчкомі кажуть, що вибори треба проводити, і в ЦВК спроможні це зробити. Непереборних обставин нема.
Звісно, можна зрозуміти певний страх з боку влади. З іншого боку, це ніяк не вписується в гасла, з якими, зрештою, виступав Майдан і які промовляла нинішня еліта — про зміну влади, нові обличчя та демократичний вибір.
