Рік навчання за кордоном у певний спосіб прочищає оптику погляду на рідний університет. Додаткове держзамовлення в сенсі збільшення Львову місць навчання за рахунок бюджету, звичайно, краще, ніж колишні преференції Донбасу. Але це ще не все. Ось, власне, як бачить празький студент — у світлі згаданої оптики — ситуацію з вищою освітою у нас.
«Читальний зал – зайнятий. Видавання книжок – після звільнення місць». Така табличка висить на дверях головного читального залу Національної бібліотеки Чехії, яка водночас є головною бібліотекою Празького Карлового Університету. Зайшовши всередину, можна переконатись, що в залі на декілька сотень робочих місць – вільних стільців справді не залишилось. Початок сесії – все ніби природно. Але перед очима виникає картина читалень Львівської наукової бібліотеки Стефаника, які залишаються порожніми незалежно від того, чи семестр лише починається, чи сесія вже в розпалі.
Погані умови, бідні книжкові фонди, відсутність Інтернету чи відпочинкового простору – українські бібліотеки роблять все для того, щоб студент не йшов туди працювати. Але чи річ лише в «поганій інфраструктурі», чи все-таки причини інші? Чому закордонний студент проводить за книжками в рази більше часу, ніж його український колеґа, незалежно де – вдома чи в бібліотеці?
Диплом
Жарти про Макдональдс як найкращу перспективу працевлаштування випускників-гуманітаріїв не є українським «ноу-хау». Про надлишок гуманітаріїв говорять скрізь, і не насамкінець самі гуманітарії. Але жарти можуть залишатись жартами, а можуть переходити в сувору реальність. Філософський факультет Карлового Університету в Празі (який є розгалуженою гуманітарною інституцією – поряд з філософами тут навчаються історики, філологи, політологи тощо) тримає планку безробіття випускників на рівні 2–3%. Це, безперечно, не означає, що всі випускники працюють «за спеціальністю». Та й саме поняття «спеціальності» в Європі стає дещо розмитим. Студенти працюють передусім для того, щоб стати експертами в певній галузі – з певної вузької проблеми, країни, реґіону тощо. Умовно кажучи, студент-історик, який спеціалізується на проблемах Ірландії, може працювати в міжнародних організаціях чи дипломатичних установах – хоч формально це нібито і не буде вважатись його спеціальністю.
З іншого боку, звичайно, багато випускників не працюватимуть в установах, бодай наближених до здобутої професії. Але сам факт наявності диплома маґістра Карлового університету практично в будь-якому конкурсі в Чехії набагато підвищує ваші шанси на здобуття вакантного місця. Тому що такий диплом ґарантує загальний рівень знань та ерудиції його власника.
Вивчити
Студент в Європі проводить за навчанням незрівнянно більше часу, ніж український студент. Логічний ланцюжок «не вивчив – не здав – вилетів» працює найкращим мотиватором. Студент добре розуміє, що відсутність вищої освіти суттєво обмежить його життєві перспективи, тому знання і диплом йому потрібні. Він просто не знає, на відміну від свого українського колеґи, що можна домовитись, заплатити, чи «тиснути на жалість» викладача. Єдиний варіант здати – це вивчити. Тому він працює.
Стипендія
Звичайна практика в провідних ВНЗ – стипендію отримують 10% студентів. Уявлення про успішне навчання в Україні і в Європі суттєво відрізняється: успішне навчання європейського студента – це іспити, здані лише на «відмінно», і крім того – більша кількість зданих предметів (набраних кредитів), ніж в решти відмінників на курсі. В українських реаліях ще донедавна «успішно» вчитись можна було на всі четвірки. Система стипендій і ґрантів на Заході працює так, щоб справді найкращі студенти, які хочуть вчитися і займатись наукою, мали можливість отримати кошти і мали змогу зосередитись на навчанні. В Україні ж працюють в протилежному напрямку – Міносвіти, намагаючись забезпечити стипендією (яка все одно не сягає рівня бодай прожиткового мінімуму) якомога більшу кількість студентів, розпорошує кошти, замість того щоб відзначати лише студентів, які справді заслуговують на це своїм зразковим навчанням.
Вчитись – працювати?
Звичайний студент в Чехії, здобуваючи освіту за рахунок держави, вже не претендує на стипендію. Він вважає, що держава і так досить для нього зробила, давши можливість навчатись безкоштовно. Тому абсолютна більшість студентів вже з перших курсів підробляють – хто на сезонних роботах, хто на повноцінних. Хтось, навпаки, повністю концентрує свою увагу на навчанні, щоб отримати ґрант чи стипендію. Український студент, своєю чергою, часто в поєднанні роботи з навчанням вбачає ледь не «героїчний» вчинок і в цьому знаходить виправдання власної академічної неуспішності чи просто вимагає «ввійти в його ситуацію». І на іспитах часто звучить: «Ну, розумієте, я ж працюю...».
Куди вступати?
Абсолютно ключовою проблемою, з якої виростають всі решта, залишається мотивація студентів при виборі ВНЗ. Сумною реальністю став той факт, що часто «престиж» ВНЗ (який далеко не завжди відповідає дійсності) залишається одним з головних чинників при виборі майбутньої alma mater. Ще один критерій для вступників – «аби взяли на бюджет». І тому молоді люди часто обирають гуманітарні спеціальності з «гарною назвою» і невеликим конкурсом – аби лише потрапити на бюджетне місце. При цьому, на жаль, дуже приблизно уявляючи собі, чим саме вони будуть займатись після п'яти років, проведених в не дуже напруженому навчанні на спеціальності «культурологія» чи «країнознавство». Але зараз це не важливо – зараз важливо, що «дитина поступила на бюджет в Франка (Політехнічний)». Бо це престижно. А робота потім знайдеться – все одно ж ніхто не розраховує працювати за спеціальністю.
Попит породжує пропозицію – і університети з задоволенням підтримують цю гру. ЛНУ ім.І.Франка щороку активно пишається десятитисячними арміями абітурієнтів, підкреслюючи свою популярність. Політична і воєнна ситуація в державі сприяє львівським ВНЗ. ЛНУ ім.Івана Франка другий рік поспіль посідає перше місце в кількості поданих заяв вступників. Цього року на другому місці розташувалась Львівська Політехніка, яка теж подолала позначку в 50 тисяч абітурієнтів. Молоді люди зі сходу країни намагаються влаштуватись в безпечному Львові, який, до того ж, в очах багатьох українців залишається «культурною столицею» країни. Реагуючи на ці тенденції, львівські ВНЗ намагаються будь що здобути якнайбільшу кількість бюджетних місць для своїх потенційних студентів.
Так виникає основна тенденція – українські ВНЗ пропонують «престиж» і бюджетне місце, тобто приємне і місцями корисне гаяння часу протягом декількох років навчання з туманними перспективами. Натомість практично у всіх рейтинґах закордонних ВНЗ чи не найбільше уваги звертається на колонку «рівень безробіття випускників». Західний ВНЗ у своїй «рекламній кампанії» акцентує вже на тому, що ви будете робити після його закінчення і які можливості ви дістанете після закінчення навчання. Престиж європейського університету – це конкурентоспроможність його випускників на ринку праці. Українські ВНЗ, в більшості своїй, такими проблемами не цікавляться взагалі.
Така гонитва за «престижним» навчанням призводить до нездорового дисбалансу на ринку праці. Випускників ВНЗ І–ІІ рівня акредитації в Україні в рази менше, ніж випускників ВНЗ ІІІ–IV рівня акредитації. Молоді люди не хочуть йти в технікуми і училища – «не круто». Тому професії, на які реально є попит: електрики, слюсарі, кухарі – в Україні в дефіциті. Зате ринок праці переповнений молодими людьми з дипломами філологів, філософів, політологів, юристів, економістів, які банально через свою масовість не можуть працювати за спеціальністю.
Попри це все, університети далі борються за розширення держзамовлень на популярні спеціальності. Наприкінці липня Міносвіти збільшило кількість бюджетних місць, зокрема ЛНУ ім.І.Франка отримав 90 бюджетних місць для істориків, 20 для політологів, 10 для міжнародного права, 10 країнознавців, 40 журналістів. В самому університеті це, певна річ, будуть розглядати як велику перемогу і активно просувати таку думку серед студентів та абітурієнтів. Проблема лише в тому, що ані ЛНУ, ані Міносвіти не дають відповіді на запитання, що будуть робити 90 істориків (це лише один рік випуску в одному ВНЗ!), 10 країнознавців і т.д. вже через декілька років. І чи потрібні вони своїй країні взагалі.
12.08.2015