Визнавати, що інколи ти можеш помилятися, — це ознака не глупоти, а розуму
Коли я був значно молодший і редагував економічний журнал, я опублікував у ньому статтю, написану відомим професором – можливо, більш відомим своїми політичними заявами, ніж своєю ученістю. На пізній стадії в мене виникли підозри щодо даних в одній з його таблиць і, зробивши власні розрахунки, я виявив, що вони помилкові. Я йому зателефонував. Без жодного пояснення він запропонував мені ввести правильні дані. Я несміло поцікавився, чи хоче він переглянути текст і його висновки у світлі цих поправок або принаймні побачити виправлену таблицю. Він сходу відповів, що ні.
Тоді цей випадок мене шокував, але тепер я став мудріший. Я прочитав деяку літературу про упередженість підтвердження: притаманну усім нам тенденцію інтерпретувати дані, якою б не була їх природа, як демонстрацію правильності поглядів, яких ми вже притримуємося. І я дізнався, що таке упередження є так само поширене в науковому середовищі, як і серед глядачів Fox News: в роботі Джона Йоанідіса показано, як мало наукових досліджень можна успішно повторити. Я через свою недосвідченість по-дурному зробив спробу такого повторення перед тим, як статтю було опубліковано.
Як правило можна передбачити, що люди будуть думати про аборти, виходячи з того, що вони думають про кліматичні зміни і навпаки; і ті, хто занепокоєний нерівністю майнового стану, мають схильність підтримувати контроль над зброєю, а ті, кого це не хвилює, ні. Чому це так, якщо ці проблеми зовсім не пов’язані між собою? Схоже, думки все більше і більше засновуються на тому, до якої команди ви належите, і все менше і менше на вашій оцінці фактів.
Проте усе ще є ті, хто хоробро обстоює формування власної думки на основі фактів. Сказане Джоном Мейнардом Кейнсом часто цитують як афоризм: «Коли факти змінюються, я змінюю свою думку. А що робите ви, сер?» Це виглядає радше мінімальним стандартом інтелектуальної чесності, навіть якщо ви більше не надто на неї претендуєте. Утім, як і з багатьма іншими зауваженнями, які приписують британському економістові, це, здається, не те, що він насправді сказав: першоджерелом є Пол Семюельсон (американський лауреат Нобелівської премії, який сам не міг його чути) і згадане зауваження є наступним: «Коли моя інформація змінюється, я міняю свої умовиводи».
Є ледве помітна, але важлива різниця між «фактами» і «моєю інформацією». Перше відсилає до певної об’єктивної зміни, яка є – чи мала би бути – очевидною для всіх; друге – до поінформованості того, хто говорить, про релевантні факти. Визнання того, що додаткова інформація може спричинитися до іншого вирішення тієї самої проблеми, потребує більшої інтелектуальної великодушності, ніж визнання того, що різні проблеми мають різні рішення.
Та Кейнс міг сказати краще: «Навіть коли факти не змінюються, я (інколи) змінюю свою думку». Історія його мислення, яке постійно розвивалося, показує, що – з доречною для його різностороннього інтелекту самовпевненістю - він явно не відчував сорому, роблячи це. Як він насправді сказав (у некролозі на смерть іншого великого економіста Альфреда Маршалла, який, як він натякав, неохоче визнавав помилки): «Нема ніякої біди в тому, що ми інколи помиляємося - особливо, якщо своєчасно виявляємо помилку».
Допускати сумнів, визнавати, що інколи ти можеш помилятися, - це ознака не глупоти, а розуму. Найвищою формою інтелектуального досягнення усе ще залишається та, яку описав Ф. Скотт Фіцджеральд: «Мірилом першокласного розуму є здатність тримати в умі дві протилежні ідеї одночасно і все ще зберігати здатність працювати».
Здатність діяти, визнаючи межі своєї поінформованості, є обов’язковою, але рідкісною характеристикою успішного політичного чи бізнесового лідера. «Деякі люди є більш впевнені у всьому, ніж я бодай у чомусь», – написав колишній міністр фінансів США (і топ-менеджер банків «Goldman Sachs» та «Citigroup») Роберт Рубін. Ми можемо уявити, яких політиків він мав на увазі.
John Kay
Keynes was half right about the facts
Financial Times, 4.08.2015
Зреферувала Галина Грабовська
10.08.2015