Раніше було більш-менш ясно, свої чи їхні: свої говорили українською, їхні російською. Це був доволі дефінітивний поділ, бо за ним стояли цілі світи з абсолютно непоєднуваними системами цінностей. При цьому свої попервах майже не літали, тому зустріти когось із них на борту чи летовищі було величезною рідкістю. Причиною могла бути пересічно вища матеріальна бідність своїх. Ну принаймні однією з причин вона точно була. Виходило так, що україномовних народжено повзати, а російськомовних літати. Не дуже красиво це виходило.
Потім, десь приблизно після 2000-го, свої частково теж почали літати – кажучи по-галичанському, доробилися. Проте кількість своїх на повітряних суднах і летовищах усе одно й досьогодні суттєво менша за їхніх. Це особливо виразно відчувається, коли летиш із або до Борисполя.
ЄвроМайдан і все, що трапилося після нього, поламали ясність мовного критерію. Ні, в сенсі своїх не змінилося фактично нічого. Свої своїми залишаються, говорять українською, все окей. Радикальна зміна відбулася натомість серед їхніх. Вони тепер різні. Відбувся категоричний розкол російської мови в Україні. Він робиться дедалі очевиднішим.
Попереднього разу я летів з Києва до Відня, і наш літак затримували. Виявилося, заради групи пасажирів звідкись із Росії, що мала летіти нашим рейсом, але запізнювалася до Києва. Врешті ми їх дочекались – і на наш борт підвезли людей цілком особливої зовнішності: чи то бурятів, чи калмиків, а чи якутів. Хоч ким вони були – їхня російська справляла враження бездоганної. Всі вони, йдучи між рядами нашого лайнера до своїх місць, демонстрували незрозумілі гнів та обурення. Схоже було, що їхні нерви на межі, бо їх у київському аеропорту чимось сильно образили.
Через неповні дві години ми сіли у віденському Швехаті. Пара молодих людей, він і вона, що на них я звернув мимохіть увагу ще перед всіданням у Борисполі (просто дуже красиві, спортивні й високі були – така собі нова еліта), виявилося, сиділи в наступному ряду за мною. Виходячи з літака, я – знову мимохіть – почув уривок їхньої розмови. «Герой Иловайска, – говорив хлопець дівчині, – настоящий укроп». Було незрозуміло, ані про кого він, ані в якому розумінні – позитивному, чи саркастичному.
Ще хвилин за десять ми опинились у паралельних чергах до паспортного контролю. Буряти (припустімо, ті якути були бурятами) чомусь продовжували вголос обурюватися безладом, який спіткав їх на київському летовищі – особливо певна інтеліґентна дама, з вигляду якась професорка тамтешньої академії наук. Бо я не сумніваюся, що в них там є своя академія наук, чого ж. І тут прорвало того високого спортивного хлопця. Й він обернувся до неї в черзі й заговорив: «Женщина, перестаньте оскорблять мою страну! Зачем вы летаете через Киев, если у нас все так плохо? У вас есть Москва, Петербург – летайте оттуда!». Вчена бурятка почала збиратися з відповіддю, але хлопець ішов далі: «Вы напали на мою родину, вы ведете против Украины войну, и у вас хватает наглости еще и летать через Киев? И вы еще требуете, чтобы вас там обхаживали? Вам Украина костью в горле – так обходите ее десятой дорогой, живите себе без нас, а нам без вас будет вообще замечательно!».
Я ледь не крикнув «Слава Україні!» у відповідь на цей спонтанний (і фонтанний) патріотизм. Буряти позамовкали, тільки ймовірна професорка чомусь вирішила раптом сказати «Да я вообще не из Москвы».
Отаке воно було попереднього разу.
Цього разу знову був Відень, знову те саме летовище у Швехаті, знову черга – тепер до камери схову за валізами. Що дівчата, які стоять переді мною, говоритимуть російською, я навіть нітрохи не сумнівався. Щось таке вже на них написано, й нікуди від цього «слов’янського типу краси» не подінешся. Але що з того, якщо й російською? Все одно ж вони, цілком можливо, не їхні, а свої. Дивишся на таку – й не знаєш. Як не знаєш, чи подобаються тобі ці її ноги в аж таких шортах. Може, подобаються, а може, й ні. Службовець виносить їй валізу, але вона («все понимаю, но сказать ничего не могу») заперечно хитає головою – не її. Службовець виходить шукати далі її валізу. Вона тим часом каже подрузі: «Как бы я могла свой не узнать – у меня же ленточка». Отепер усе і з’ясується, думаю я.
І не помиляюся. Службовець виносить іншу валізу, і дівчина здалека впізнає у ній свою – аж навіть плеще в долоні. Стрічка на валізі георгіївська. Перепрошую – колорадська.
31.07.2015