У перші дні окупації Донбасу Сергій Стуканов був одним з тих, хто зрозумів, що умовою подальшої активної діяльності та вільного висловлення думок є переїзд з рідного Донецька. Переселенець та історик за фахом обрав Львів, і після року життя у новому місті поділився із «Z» враженнями, спостереженнями та прогнозами.
- Як минув рік життя у новому місті? Ким зараз відчуваєте себе — переселенцем чи вже львів'янином?
- Одразу скажу, що усвідомлювати себе вихідцем із Донецька для мене є надважливо. Це питання ідентичності, від якої я ніколи не відмовлюся, бо вважаю Донецьк українським містом, окупованим Росією за сприяння місцевих колаборантів. Зрештою, я почуваюся переселенцем, тому що це факт. Проте і Львів — не випадкове місто для мене.
Відколи я вперше відвідав Львів десять років тому, мене не полишало бажання пожити у цьому місті, однак коли мешкав у Донецьку — досить комфортному місті, що динамічно розвивалося, — аж надто вагомих причин переїжджати деінде не було. Та коли вже так сталося, то сприйняв переїзд не як проблему, але як можливість рухатися до чогось нового.
Рік у Львові пройшов несподівано швидко. Я прагнув продовжити викладацьку кар'єру й перевівся з Донецького інституту МАУП у Прикарпатський, де мені дали невеличке навантаження. Паралельно повернувся до журналістики, якою свого часу займався в Донецьку. А от із чим були труднощі, то це з житлом. У Львові специфічний ринок нерухомості. Коли восени наїхали студенти й почав стрімко зростати долар, знайти оптимальний варіант за адекватну ціну було непросто. Місяць довелося мешкати в селі Миклашів піді Львовом, і тільки в середині жовтня я перебрався безпосередньо до міста Лева.
- Пане Сергію, скажіть, Ви вважаєте можливим порозуміння між Західною та Східною Україною? Чи ми є непримиренно різні?
- Передусім з'ясуймо, на якому рівні існує внутрішній поділ і чому взагалі виник цей конфлікт (чинник Росії умовно залишимо за дужками). Реальний поділ існує на рівні кланово-олігархічних груп, так званих господарів (хазяїв) того чи іншого реґіону. Внаслідок війн кримінальних угрупувань у 1990-х роках на Донбасі кристалізувалася група, що вибудувала структуру, яка взяла під контроль економічне, політичне й культурне життя реґіону. Перебуваючи в цій структурі, отримуєш свою частку «блага», але зобов'язуєшся дотримуватися певної субординації. Отже, реальні важелі опинилися у руках людей, які «тримали» реґіон, а влада Києва (суверенітет) в окремих моментах був номінальною. Відтак, починаючи від Кучми, донецька група укладала свого роду угоду з Києвом про сфери впливу в економіці й політиці, а тим часом щонайменше підтримувала статус-кво, а де-факто навіть і поглиблювала світоглядні розбіжності, що існували на час розпаду СРСР між русифікованим сходом та рештою України.
Для «донецьких» значною мірою були чужими українські національні цінності та прагнення, крім того, підживлення проросійських настроїв диктувала електоральна доцільність. На питаннях радянської спадщини, дружби з Росією, статусу російської мови було найпростіше мобілізувати електорат. Самі по собі ці питання ні до чого не зобов'язували, але дозволяли раз по раз здобувати голоси виборців. Після Майдану стояло завдання знову домовитися з Києвом й домогтися, щоб нова влада, як і раніше, не втручалася в існуючі схеми, не відбирала власність. Для цього використовувався шантаж, на площі підвозилися «шахтарі й трактористи», яких мобілізували, як я вже казав, нагнітаючи страх та ненависть до «бандерівців» і «правосеків».
Якщо говорити про інші рівні, то проблеми порозуміння між сходом і заходом насправді немає. Хіба українці в усіх реґіонах не однаково хочуть міліцію, яка захищатиме, а не мордуватиме безневинних та не «кришуватиме» корупційні схеми? Хіба не однаково хочуть адекватну податкову, яка не знищуватиме за чиєюсь вказівкою бізнес, допомагаючи його «віджати»? Це спільні для українців бажання, щодо яких немає жодного конфлікту. На жаль, кланові структури прагнуть контролювати свої «вотчини», нехтуючи інтересами суспільства. Сьогодні ми бачимо, що ця проблема існує не лише на Донбасі, а й на Закарпатті, де налагоджена контрабанда, на Житомирщині, де панує нелеґальний видобуток бурштину… Прикладів багато. Якщо держава чи суспільство схоче зламати ці схеми, знайдуться ті, що чинитимуть опір.
- А що Ви робили у Донецьку в часі революції на майдані у Києві. Чи були Ви активним учасником тих подій?
- Ні, я не був активним учасником донецького Євромайдану, проте періодично приєднувався до протестів у вихідні дні. У грудні 2013 року, коли революція вже набирала обертів, у Донецьку не усвідомлювали важливості подій, що відбувалися. Багато хто стежив за перебігом подій у Києві, проте більшість донеччан не розуміла, навіщо люди в столиці вийшли на площу.
Згадаймо, чого вимагав Євромайдан. Спершу — підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Згодом — відставки Януковича, чий режим вдався до застосування щодо мітинґувальників сили й був відверто злочинним. Протести посилилися після ухвалення так званих законів 16 січня, які порушували громадянські права людей, зокрема забороняли організовувати акції прямої дії та виходити на мітинґи. Проте для більшості у Донецьку це право ніколи не становило великої цінності. Заборонили виходити на акції… Гаразд. Більшість і так не ходила на жодні акції та не бачила в тому ніякого сенсу. У Донецьку люди були ладними поступатись певними правами заради стабільності, були ладними підпорядковуватися. Зворушити донеччан ідеями свободи слова було достатньо важко. Подібні цінності сприймалися як щось ефемерне, й до певних дій мотивувала хіба загроза втратити матеріальні речі. Тож більшість спостерігала за подіями в Києві збоку, переконана, що реальної проблеми не існує.
Певну участь донеччани брали, їздили на Майдан чи Антимайдан, але в цілому особливого значення подіям не надавали. Донецьк довго лишався осторонь революції. Коли на Західній Україні тривали масові рухи, захоплювалися органи влади, проголошувалася недовіра уряду Януковича, Донецьк начебто спав. Здавалося, що Донецька це все не стосується.
Після перемоги Майдану я полегшено зітхнув. Кілька днів було відчуття, що після чотирьох років маразматичного порядку денного та обговорення безглуздих проблем ми нарешті зможемо повернутися до розробки притомного плану розвитку країни; що більше не треба буде витрачати сили на обстоювання елементарних громадянських прав; що нарешті буде змога зайнятися реформуванням неефективних інститутів держави. Тому те, що відбулося в двадцятих числах лютого у Криму, для мене, чесно кажучи, стало несподіванкою. Хоча якщо подивитися на ситуацію очима Путіна, то дії Росії були не просто логічними, але й передбачливими. Аґресор вдарив тоді, коли ми були вкрай ослабленими й вразливими. Путін використав нагоду, коли можна було поставити під сумнів леґітимність передання влади від Януковича до Турчинова, а отже, поставити під сумнів леґітимність державної влади в Україні.
Пропаґанда спрацювала. Мешканці східних областей, які вважають російські телеканали єдиним джерелом правди, пристали на точку зору Кремля, злякалися, що прийдуть «правосеки» й будуть диктувати свої умови. Через банальне невігластво й страх люди почали реагувати на заклики створювати місцеві загони «самооборони». Все це, звісно, не від глибокого розуму, а від дезорієнтації в реальних процесах.
- Після яких подій Ви вирішили переїхати до Львова? Наскільки складним було це рішення?
- Розуміння, що на вулицях Донецька можуть з'явитися російські танки, виникло вже в березні. На рівні емоцій думки про російську окупацію попервах здавалися абсолютно фантастичними й дивними, до них треба було певний час звикати, проте на раціональному рівні було очевидно, що це цілком імовірний сценарій, до якого все, власне кажучи, йде.
Ясна річ, я не мав жодного бажання залишатися на окупованій Росією території. Я був, скажімо так, засвіченим проукраїнським активістом, якому навряд чи вдалося би «залягти на дно», проте навіть якби, припустімо, це було можливим, я не уявляв свого життя за умов, коли не можеш публічно висловити свою позицію. Працюючи викладачем, я звик і десь навіть вбачав свою місію в тому, щоби плекати серед донецьких студентів європейські й українські культурні цінності. Певна річ, що окупація унеможливлювала таку діяльність, а мовчки спостерігати за «колорадською» вакханалією, що розгорталась довкола, було несила.
Впродовж березня й квітня поступово приходило розуміння, що виїхати таки доведеться. Розглядав два варіанти — Київ та Львів — і виходив у цьому обмеженні вибору з двох міркувань. По-перше, це мало бути велике місто. По-друге, це мало бути місто, в якому я зі своїми поглядами та українською мовою спілкування не був би у меншості. Якщо довелося переїжджати, то кортіло кардинально змінити довкілля й після російськомовного й здебільшого лояльного до Росії міста пожити там, де більшість були би моїми однодумцями. До кінця літа я мешкав у друга в Києві. Коли зрозумів, що надії на швидке завершення АТО є марними, вирушив до Львова.
- Події у Мукачеві зараз у декого викликають ефект дежавю. Кажуть, що приблизно так все починалося і на Донбасі. Розділяєте цей острах?
- Якщо заглиблюватися в деталі, то ця ситуація у Мукачеві, звісно, достатньо заплутана, але в загальних рисах пов'язана з тим, про що я казав на початку щодо Донецька. На Закарпатті завжди існувала контрабанда і люди, які нею керували. Певним чином до процесу були залучені силові та владні структури, які отримували свою частку та відносно мирно співіснували. Сьогодні, напередодні місцевих виборів, є намагання перерозподілити контроль над фінансовими потоками та корупційними схемами, й цього разу мирно домовитись не вдалося. Якби не воєнний час, очевидно, конфлікт був би розв'язаний без використання зброї.
Мені важко судити, яку достеменно роль відігравав у цьому процесі «Правий сектор», але легко дати оцінку їхнім діям. Користуватися зброєю поза зоною АТО можуть лише державні силові органи. В противному разі людина потрапляє до категорії порушника закону, і для «Правого сектору» тут не може бути винятку. У випадку з Мукачевим владі слід було діяти обережно, щоб не спровокувати масове збройне протистояння, що влада й зробила. Але навіть поза тим це досить тривожна ситуація. Очевидно, що українське суспільство потребує поміркованої та професійної проєвропейської опозиції до теперішньої влади. Натомість радикальні демарші від «Правого сектору» з вимогою висловити на референдумі недовіру до всіх без винятку інститутів держави є в умовах війни грою з вогнем.
- Як, на Вашу думку, розвиватимуться події в зоні АТО?
- Верховна Рада відправила на розгляд у Конституційний Суд проект змін до Конституції, згідно з яким особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей мають визначатися спеціальним законом. Та якщо підходити до закону за духом і буквою, то він вступить у силу після виведення російських військ та виборів згідно з українським законодавством. Скоріш за все, це побажання залишиться нереалізованим, тому в зоні АТО нічого не зміниться, аж доки не відбудеться серйозна зміна в системі міжнародних стосунків і в політичному та економічному становищі Російської Федерації передусім. Імовірно, що Росію збурять внутрішні процеси, подібні до тих, що відбулися у 80-х роках і врешті-решт привели до визнання російським керівництвом краху СРСР. Не можна говорити, що це буде в короткостроковій перспективі, але в середньостроковій є цілком реальним.
Розмовляла Оксана ЛІСНА
28.07.2015