Пригадую цікавий випадок у маршрутці. Над гарною, інтелігентною, вишукано вбраною дівчиною, яка сиділа на передньому сидінні, нависав, тримаючись двома руками за поручні, типовий неохайний алкаш віку далеко за сорок, а може й за п’ятдесят, і доволі голосно щось їй нашіптував. З їхньої розмови можна було зрозуміти, що це її колишній викладач з вишу. Він явно її зваблював. Дівчина відповідала йому скромними короткими репліками, вочевидь, лише з поваги до його колишньої викладацької діяльності. Зрозуміло, що шансів звабити її у нього було не нуль, а мінус тисяча відсотків, однак незбагненно дивовижним було те, що світилося в його очах, а саме: залізна і непохитна впевненість у тому, що він незрівнянний і неперевершений супермен, що красуня перед його магічними чоловічими чарами встояти жодним чином не зможе, на першій-ліпшій зупинці вийде з ним із маршрутки і віддасться просто тут же на лавці. Цю залізну впевненість надавав йому звичайно ж випитий алкоголь…
Неперевершений мачо Путін
Аналогічні захцянки були й у Путіна стосовно України під час «Російської весни» 2014 року. Тобто, за його версією, до речі, ґрунтовно і детально розроблюваною поважними російськими аналітиками протягом багатьох останніх років, проти фашистів-бандерівців миттєво мали б збуритися Харків, Одеса, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ, Запоріжжя – це як мінімум – і за декілька днів на більшій частині України мала постати Новороссія (фактично Росія, бо лишень тупому не зрозуміло, що Новороссія – це евфемізм), а відрізана від моря сама Україна втратила б усі свої промислові райони. І тоді дні цієї недокраїни України мали би бути поліченими. У чому ж полягала залізна впевненість неперевершеного супермена і мачо Путіна у тому, що він легко звабить більшу частину України? У її «русскомірскості».
Розлученій путінській дружині приписують перші слова про «русскій мір», а з 2009 року адептом цього «міра» стає московський патріарх Кирил. Тобто – там, де говорять російською, там і є згаданий «мір», і не кому іншому, як Путіну, належать слова «Украина – полностью русскоязычная страна, как на западе, так и на востоке». Насправді вражають останні дані КМІСу вже 2015 року. За цими даними, українською мовою вдома спілкуються лише 27% киян, 8% дніпропетровців, 6% одеситів, 4% харків’ян, 3% запорожців. Решта, зрозуміло, російською або суржиком. Чесно кажучи, картина маловтішна. Ніби «русскій мір» торжествує. Однак, наприклад, великий промоутер «русского міра» на Донбасі екс-секретар Донецької міськради Микола Левченко не зміг, коли його про це попросили журналісти, процитувати жодного рядочка свого «любимого поэта» Єсеніна. Тобто «русскій мір», з подачі одного з його головних адептів в Україні, виявився цілковито фейковим. Бо насправді це не «русскій мір», а специфічний «мір», який і так усім відомий, і немає чого про нього багато розводитися.
Роздвоєння «русского міра»
Путін давно відстав від дійсності, бо усіх росіян і російськомовних не можна зводити до характеристики, яку їм дав російський патріот Невзоров – «вшивая бороденка и прогнившие лапти», чи навіть дуже-дуже великий російський патріот Купрін – «широкая, лоснящаяся, скуластая красная морда, рыжие волосы, вьющиеся из-под картуза, реденькая бороденка, плутоватый взгляд, набожность на пятиалтынный, горячий патриотизм и презрение ко всему нерусскому – словом, хорошо знакомое истинно русское лицо».
Не всі росіяни, тим більше в Україні, мають «хорошо знакомое истинно русское лицо» з вошивою борідкою, згнилими лаптями і звірячою українофобією та антисемітизмом. Та навіть, якщо б цей «русскій мір» складався не лише з соціального маргінесу, як зазвичай, а був би більш-менш реальним, все одно для нього (за межами Росії) існує лише одна дорога – на смітник історії. До Путіна напевно слабо доходить, що американський, канадський, австралійський, південноафриканський «англійський мір» вже давно не англійський, австрійський «німецький мір» давно вже не німецький, алжирський, канадський «французький мір» давно вже не французький, бразильський «португальський мір» вже давно не португальський, аргентинський, чилійський, болівійський і т. п. «іспанський мір» давно вже не іспанський, сінгапурський «китайський мір» вже давно не китайський etc. etc.
Так само дихає на ладан український, балтійський, молдавський, казахський «русскій мір», бо апріорі культурні інтелігентні люди, які знають і люблять Толстого, Лермонтова, Рєпіна, Чайковського, ніколи на поведуться на «русскій мір» путінський, як не повелася інтелігентна дівчина на спокуси свого колишнього викладача-алкаша. Ці культурні та інтелігентні люди безповоротно заражені ідеями європейськості, демократії і прагненням жити по-людськи. Ще батько російського слов’янофільства Іван Аксаков у середині позаминулого століття вважав, що страшний не зовнішній ворог «немец», а «немец, который сидит в душе всякого образованного русского», тобто, будь-який росіянин, який виявляється освіченим, одразу автоматично стає ворогом «русского міра».
Чому Україна, а не «русскій мір»
Однак, загалом, майже тотально російськомовні Одеса і Харків, не говорячи вже про Дніпропетровськ, не захотіли бути «русскім міром» з подачі Путіна, тобто Донецьком і Луганськом, з трохи інших, абсолютно відомих причин: «У вас аеропорт цілий, пів-міста не лежить в руїнах, хлопчиків не розпинають, пенсіонерок в маршрутках не ґвалтують, бізнес працює, «гради» не літають над головами, тисяч вбитих і мільйона біженців немає? Це непорядок. Ми вже йдемо до вас створювати ОНР і ХНР на зразок ДНР і ЛНР». 80% мешканців Одеси і 82% Одеської області у квітні 2015 захотіли бути у складі України (минулоріч 40%) не з якоїсь особливої любові до цієї держави, а через те, що недолугий Порошенко у сто разів кращий від «кончєного» олігофрена Путіна, через те, що потенційна Одеська чи то Бессарабська народна республіка опиниться у такій світовій ізоляції, зазнає такого тотального світового ембарго, що Одеса торгуватиме лише з Севастополем, Керчю і Феодосією – багато наторгує! Те саме й Харків, місто академічне, промислове, бізнесове, не хоче перетворитися на Донецьк чи Луганськ. Ніколи б не повірив, але сам чув це від маріупольців: «ми місто портове, в нас металургійний комбінат, розвинутий бізнес, ми звикли жити заможно, не те, що ці…» не буду наводити їхніх «епітетів» щодо своїх, напевно вже колишніх, побратимів з двох інших відомих міст Донбасу. І взагалі в Маріуполі досить сильні тенденції вимагати в Києва своєї власної адміністративної одиниці – Приазовської області. Якщо вже з «русскім міром» a la Путін не хоче мати справи Маріуполь, про що взагалі може бути мова?
Але ми повинні чітко усвідомлювати, що власне спонукає до останньої клітини свого єства російськомовних і російськокультурних людей в Україні надавати перевагу українській державі. Несприйняття Півднем і Сходом України останніх російських залицянь є наслідком того, що передбачлива і розумна дружина надає (поки-що) перевагу своєму нещасному, миршавенькому, недолугому, не занадто працьовитому чоловічкові, з яким вона у шлюбі вже 24 роки, перед залицяльником – своїм колишнім першим чоловіком, з яким вона була у шлюбі до 1991 року. Вона пам’ятає, що вже тоді він був алкашем і дебоширом, а зараз взагалі вижив з розуму – точно битиме її щосуботи і не випускатиме на вулицю гуляти. «Разудалый» Путін, згадавши молодість і те, що його стару дружину (Крим) в нього забрали «как мешок картошки», бо бухав тоді безпробудно, тепер, трохи протверезівши і оклигавши, відбив її назад, уклавши з кримським «русскім міром» незаконний шлюб, а з на третину відбитим Донбасом в нього поки-що стосунки коханців. На решту ж України зараз його залицянням зась, бо так залякав цю решту, що з ним тут ніхто не хоче мати справи. Діяв би трохи тонше, було би трохи більше мізків, може б і тут досягнув певного успіху, але на сьогодні у нього тут поки-що все втрачено…
Не маємо права втрачати шансу
Мусимо знову й знову усвідомлювати, що російськомовні в Україні не полюбили зненацька українське, а зненавиділи раптом російське лише у тому вигляді, у якому його артикулює і здійснює Росія. Нехіть до безпрєдєльщика Путіна гарно демонструє новий одеський анекдот.
— Вы слышали, Цилечка, шо нас тут усех скоро заставят говорить по-украински.
— Знаете шо, Сарочка, лучше говорить по-украински, чем молчать по-русски.
Сьогоднішній український патріотизм російськомовних і росіян Півдня і Сходу – це поки-що їхній вибір меншого зла, до якого вони прийшли не тому, що палко люблять Україну, а тому що політика сучасної Росії типово маразматична; це аванс, який ми не маємо права проґавити, як проґавили усе, що могли досі. Прагнення цих людей жити в Україні збігається з їхнім прагненням жити по-людському, по-європейському, тобто вільно, чесно і заможно, а не з бажанням читати «Кобзаря» чи ставити пам’ятники Бандері і Шухевичу. Якщо не створимо умов для людського життя в Україні найближчим часом, який може вимірюватися кількома найближчими роками, не виключено, звабник Путін може стати тим меншим злом, яке хоч-не-хоч треба вибирати, бо іншого виходу не буде.
Деколи насправді навертаються сльози на очі, коли чуєш щирі українські патріотичні думки, висловлені російською. Деякі росіяни і російськомовні стають більшими патріотами України, аніж етнічні україномовні українці. Це схоже на сюрреалізм, але мусимо цьому вірити, бо справжню щирість сфальшувати неможливо, а відданість ціною власного здоров’я і життя говорить сама за себе. Це явище в українській історії не нове, як нам здається, точнісінько те ж саме спостерігав Володимир Винниченко майже століття тому, у 1917-1918 роках: «У цьому і є корінь того явища, яке потім помічалося увесь час протягом української революції, що власне неофіти, власне ті, хто не вмів навіть говорити як слід українською, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиренними націоналістами».
Та не маємо права впадати в ейфорію і заколисуватися цим явищем. Про це дуже слушно застерігає Ігор Калинець: «Маємо російськомовну Україну, яка також є на фронті. Вони гинуть за Україну. З одного боку, це добре, що вони відчувають якусь покревленість з тою землею… а з іншої сторони, якщо ми будемо їм вдячні, поблажливі, то будемо мати Малоросію після того, як усе закінчиться. …буде російськомовна Україна, патріотична нехай, але вона не буде мати того коріння і тих цінностей, тої духовної поживи, яку мають українці. Ані обрядів, ані коріння, ані традицій. Я вже не говорю про мову. То буде два може різні світи…»
Але, можливо, діти семенченків і геращенків, дай же нам це, Боже, стануть вже не російськомовними патріотами України, як їхні батьки, а україномовними. Ось тоді все буде гаразд. Але це станеться лише тоді, коли українськість буде невідворотно асоціюватися не лише з вишиванкою і Шевченком, а зі світом європейським – вільним, справедливим, чесним і заможним.
27.07.2015