Теофіль Мелень, член Головної Української Ради, помер в росийській неволи від ран, одержаних 8. червня с. р. на полї битви коло Галича в рядах Українських Стрільцїв.
Покійний, син народнього учителя, родив ся 1879 р. По скінченю ґімназиї у Львові вступив на полїтехнїку, одначе швидко перенїс ся на фільософічний видїл, на якім відбував студиї у Львові й Відни.
Були се часи розцьвіту "Академічної Громади", потім час боротьби за український унїверситет і сецесиї, участи акад. молодїжи в орґанїзациї аґрарних страйків, в аґітациї за загальним виборчим правом. В тих рухах молодїжи брав Покійний визначну участь, засїдав у видїлах академічних товариств (в часї, коли сецесіонїсти приїхали до Відня, був головою "Сїчи"), виступав з відчитами, був співробітником "Молодої України", взагалї належав до визначних індивідуальностий в студентських кругах того часу.
Вже тодї належав до української соц.-дем. партиї і по скінченю унїверситету віддав ся зовсїм партийній дїяльности. Належав до партийної управи, був один час редактором "Волї", співробітничав в польськім соц.-дем. дневнику "Głos" у Львові, потім працював у Касї хорих в Самборі, а в кінци у Львові.
З вибухом війни ввійшов від української соц.-дем. партиї до "Головної Української Ради"; захоплений росийською інвазиєю, перебув, укриваючи ся, місяць у Львові (свої вражіня з того часу помістив в "Ukrainische Nachrichten", одначе читачі дістали тільки біле місце), потім пішки перейшов цїлу заняту росийською армією Галичину і дібрав ся до Відня.
При орґанїзациї Загальної Української Ради ввійшов до неї знов від української соц.-дем. партиї.
З Відня виїхав як кореспондент до табору Українських Стрільцїв, одначе тут добровільно перемінив перо на зброю і як вістун (капраль) брав участь в побідній офензиві, аж 8. червня с. р. ранений дістав ся до росийської неволї. Тут помер від ран; його могила має находити ся в селї Медусї коло Галича.
В. Й. П.!
Остап Данкевич, кадет 55. п. піх., поляг на північнім теренї війни, в своїй рідній Галичинї, в половинї червня, в бою за рідний край. Вихованець приватної української ґімназиї в Рогатинї, з вірою в побіду правди йшов до боротьби, з котрої доля не судила йому вийти. Син убогого будника зі Старих Скоморох рогатинського повіту, удержував ся з лєкций і нераз приходило ся йому зазнати тяжкої біди, бо хтож не знає гіркої долї інструктора! Але покійний не зневірював ся і йшов бодро до своєї мети. Мав він специяльне замилуванє до музики і співу, котрим посвячував усї свої молодечі сили. Був не тільки головною підпорою рогатинського ґімназийного хору і музики, але також майже безінтересовним інструктором кількох сїчових музик рогатинського повіту, котрі завдячують йому свій блискучій розвиток.
Підчас побуту в кадрі 55. п. п. покійний не відозвав ся до нїкою иншою мовою, тільки українською, мимо сего, що не було се до вподоби нашим "приятелям", котрих тут є богато. Остання його картка з поля навіяна тихою резиґнациєю, якимось жалем, а рівночасно видно в нїй зрівноваженє, готовість полягти за слушну справу. Ось кілька характеристичних слів із неї: "Може прийдеть ся менї умерти, може не вийду із страшної боротьби, але умру спокійно, бо вірю, що за нами правда, що ми побідимо... Може колись згадаєте мене у вольному Рогатинї". Смерть не дала йому бачити рідний повіт вольним, а забрала його тодї, коли його рідному краю усміхала ся ласкаво доля. Товариші тратять у йому найдорозшого друга, а суспільність многонадїйного члена.
Нехай буде йому пером рідна земля, котру так любив! —
Г. Дм.
[Дїло]
17.07.1915