У п’ятницю, 17 липня, о 18.00 у Львівському Палаці Мистецтв відбудеться лекція президентки Української асоціації дослідників жіночої історії, Оксани Кісь на тему «Ідеали і практики материнства у традиційній українській культурі». Захід, на якому розглядатимуть питання про те, що ж насправді означає бути матір’ю для української селянки в традиційній українській культурі, чи прагнула вона мати дітей, коли і скільки, чи любила вона їх, і у чому проявлялася материнська любов? Оксана Кісь також аналізуватиме народні ідеали та повсякденні практики материнства, пильно придивляючись до етнографічних, фольклорних, історичних та демографічних джерел. Лекція – один з фінальних акордів виставкового проекту «Материнство», оглянути який можна ще до 19 липня включно.
Про проект
«Материнство» – це феміністичний погляд на традиційну «функцію» жінки, а радше – прискіпливий аналіз ролі та становища жінки-матері у суспільстві, результат якого показаний мовою сучасного мистецтва, і замислитись над яким львів’янам запропонували Центр візуальної культури, «Політична критика» та Феміністична майстерня у Львові. Експозицію вперше представили ще у березні в Києві, тоді вона зібрала масу цікавих відгуків. А відтак виникла ідея повезти її Україною, аби розширити дискусійне коло щодо питань, які зазвичай спиймаються як належне, а тому замовчуються. Про те, яким є досвід матері, які зусилля повинна докладати жінка задля становлення і розвитку нової людини, і наскільки видимими і зрозумілими вони є для суспільства?
За словами художниці і кураторки виставки Оксани Брюховецької, «Материнство» представлене тут як важка тілесна і психічна праця, без якої не було би всіх нас. Діалог з матерями, який пропонують розглянути 14 художниць з України, Польщі, Росії, Молдови, Угорщини, Австрії та Швеції – це діалог з історією власного життя, вписаний у суспільний контекст, який заслуговує на те, щоби бути озвученим публічно.
Щоправда, не всі, й навіть ті, хто пережив досвід материнства «на власній шкірі», виявилися готовими до настільки відвертого діалогу. Частина відвідувачів вже у першій «кімнаті» з відео німкені Анни Вітт, у якому вона залазить під нічну сорочку матері на символічні дев’ять хвилин, аби, коли продзвенить таймер, знову «народитись» на світ, розвертались до виходу з відвертим нерозуміння і відповідною бридливою мінкою на обличчі. Втім, більшість з тих, у кого цікавість перемогла несприйняття, згодом залишали у книзі відгуків і лаконічне «Дякую», і емоційне «Чудово!», і стримане обурення «...рекомендація для організаторів: мати під рукою нашатир». Переважно така реакція стосувалась «травматичного для психіки» анімаційного документального фільму Емми Торсандер «Ембріон», основою сюжету якого стали розмови із п’ятьма жінками, які мають досвід аборту. А також дуже дискусійного проекту польської художниці Йоанни Райковської «Народжена в Берліні – лист Розі», де вагітна авторка спробувала накласти свою приватну історію на агресивну історію Берліну нацистської доби.
Йоанна Райковська «Народжена в Берліні – лист Розі»
Самі організатори не вбачали щось надто «травматичне» у проекті, адже серед очікуваної публіки мали бути й діти. Спеціально для найменших глядачів куратор Оксана Брюховецька створила інтерактивну інсталяцію із назвою «Пограй зі мною» – умовну пісочницю, повну іграшок, де могли бавитися діти, поки матусі оглядали виставку. За словами авторки, робота осмислює напруження між близькістю і любов’ю до дитини та самозреченням, втратою власного життя. Пісочниця як громадське місце, постає метафорою «громадського» життя матері, яке є продовженням приватного, і яке не має відношення і доступу до реальної громадської сфери, з якої жінка-мати почувається виключеною. Й діти на виставці були, але не всі виявились готовими до їх запитань та реакції. «Якось я не готова своїх 9-річній сестрі пояснювати, чому ця картина намальована кров’ю, і що інша жінка на відео, уся в крові, зовсім не вмирає...» – коментувала одна з відвідувачок, стоячи перед полотном Аліни Клєйтман «Сьогодні можна», що намальоване менструальною кров’ю, і експонується як недоторканний артефакт у музеї, відгороджений стовпчиками та парадним бордовим шнуром. Таким чином художниця нагадує нам про щоденні турботи жінки щодо її власної репродуктивної сфери і контроль над нею...
А були серед гостей й такі, що виходили зі словами: «Я приведу сюди чоловіка. Обов’язково!». Як от одна з відвідувачок, яка пообіцяла повернутись з батьком її 17-річного сина, аби на прикладі висловлювань художниць покази, скільки праці, на перший погляд, непомітної вона доклала за роки його виховання.
Марта Фрей, Інтернет-меми
Звісно, критичні відгуки були, без них ніяк. Але, як зауважує учасниця львівської ініціативи «Феміністична майстерня» Анна Хвиль, якби у суспільстві було більше розуміння і сприйняття жіночого тіла, то не було б потреби у таких провокативних роботах, ніхто б не лякався і не млів від слова «менструація». Провокативність представлених робіт більше свідчить про суспільство, ніж про художниць.
Про материнство і подвійні стандарти
Художниці, роботи яких представлені на виставці, показують кожне індивідуальне материнство як великий проект із важливим суспільним значенням, в який вкладаються надзвичайні зусилля. Авторки осмислюють його як потенційну можливість для кожної жінки, оцінюють питання вибору – стати чи не стати матір’ю, занурюють нас у різні виміри безпосереднього жіночого досвіду. Ми бачимо, як материнство стає темою для творчості, попри те, що змушує жінок відсувати творчість на другий план.
«У мене немає досвіду материнства, діти для мене – ресурс нового погляду на світ, щось емоційне і дуже важливе, – зізнається Анна Хвиль. – Але, з іншого боку, суспільство ставить перед тобою вибір: або народжуєш дитину і самозрікаєшся, чи продовжуєш самореалізовуватись. Я б не хотіла обирати, а хотіла б мати можливість поєднувати самореалізацію і виховання дитини, що зараз робити досить складно, зокрема, через стереотипи. Наприклад, непристойним вважають годувати грудьми. Моя подруга, яка працює в «Правді Б.» і розповідає, що до них приходять знайомі матусі погодувати дитину грудьми, бо в центрі міста складно знайти місце, де б вони не відчували зайвих поглядів. А ще іноді діти плачуть на концерті у філармонії чи спекотній маршрутці. Тоді раптом всі навколо починають дивитися з осудом на маму, робити їй зауваження, мовляв, зробіть щось, а що вона може зробити? – це інша людина, вона ж не заклеїть їй рота скотчем. Можна намагатися заспокоїти, але нема певності, що дитя втихомириться. Суспільні норми можна змінювати... У нас побутує трохи лицемірне ставлення до материнства. З одного боку, мати оспівують у піснях, про них пишуть вірші, мати – це святе, і це всі повторюють, як мантру, а з іншого – ось ситуація, коли мати стоїть, її дитина кричить, і вже ніхто не пам’ятає про цю святість...»
А за словами Оксани Брюховецької, важливим є ще й питання тілесності материнства і жіночої репродукції, які загалом залишаються у сфері компетенції медиків, і часто є табуйованою темою в суспільній дискусії. Зокрема, зміни, яких зазнає жіноче тіло, не сприймаються, як свідчення великої фізичної праці задля становлення нових людей, а трактуються лише з точки зору втрати жіночої привабливості. Натомість ставши матір’ю, жінка часто змушена відкласти свої професійні заняття, кар’єру чи творчість задля догляду за дитиною. Через прив’язаність до дому матір автоматично бере на себе обов’язки по господарству – таким чином, вона задіяна у ще одній неоплачуваній роботі. Буває, що матері ще й змушені працювати, – в такій ситуації навантаження стає потрійним. Але про це ми не звикли говорити, натомість звикли до цього, як до норми. Хоча у європейському суспільстві така норма прирівнюється радше до патології...
Як зазначила мистецтвознавець Наталія Космолінська: «Львів, попри хизування своєю європейськістю, дуже консервативне місто, яке культивує банальні міщанські цінності. Соціальний простір тут розвивається переважно в гастрономічному напрямку. Щоправда, завдяки теперішньому складу управління культури ЛМР активізувався громадський простір львівських бібліотек. Але Львову катастрофічно бракує, як на таку кількість мешканців, активного мистецького простору: галерей, арт-центрів, центрів дозвілля, які б стали територією соціально-мистецьких дискусій, майданчиками для саморозвитку... Тоді як сучасне мистецтво в світі вже давно стало дуже дієвим інструментом говорити про проблеми та потреби суспільства, і дуже активну участь у цьому процесі приймають музеї, львівський музейний простір залишається у радянських ’80-х: ювілейні виставки, ретроспективні виставки... Натомість, як мінімум, кожен другий-третій виставковий проект там мав би ставити якесь важливе для міста чи країни питання і пробувати шукати на нього відповідь. Тому такі проекти, як от «Материнство», який дуже відверто і простою, цілком зрозумілою й непідготовленому глядачеві мовою артикулює важливі для українського суспільства теми, є дуже потрібним Львову не тільки в соціальному, але й в освітньо-мистецькому аспектах. Глядач має можливість переконатися, що те, що складно намалювати в традиційний спосіб – на полотні чи папері, можна виразно висловити засобами відео, аудіо, анімації, інсталяції...».
Про львівську феміністичну майстерню
Партнером виставки «Материнства» у Львові була львівська Феміністична майстерня, що виникла у місті торік на початку літа. Першою подією, яку організували тоді активістки – команду складали шестеро дівчат – була «Жіноча майстерня» у рамах «Майстерні міста». Це були «велокухня» для жінок – майстер-клас з ремонту велосипедів та декілька занять з колективного рукоділля. Ідея полягала у тому, аби винести хатню роботу, яка зазвичай роз’єднує жінок, у публічний простір, де вона б їх об’єднувала.
«А також нашою ідеєю було створити місце спілкування для жінок різного віку, – розповідала Анна Хвиль. – Це не єдиний феміністичний напрям, з яким мені цікаво працювати. Проблема виключення з активного життя старших людей – жінок і чоловіків – мене хвилює навіть на прикладі власних батьків, які живуть у Києві. Знаю, що вони просто нікуди не виходять, окрім як в магазин, при цьому вони фізично нормально себе почувають, щоби вести соціальне, активне життя. І все їхнє коло спілкування – це я і мій брат, який теж живе в іншому місті, тож ми лише зідзвонюємось. І у Львові, і у Києві бракує місць дозвілля для людей старшого віку, місто не обладнане, наприклад, у плані транспортної системи чи наявності місць відпочинку...
Фемінізм для нас є не лише спробою змінити чи покращити становище жінок у суспільстві, прирівняти статус до такого, який мають чоловіки. (Наприклад, існує проблема відмінності в оплаті праці. В Україні ця різниця становить 25 відсотків). Ми б хотіли змінити уявлення людей про те, як має бути організоване суспільство, тому для нас важливе таке питання, як підтримка людей літнього віку, етнічних меншин і різних соціальних груп. У рамках своєї діяльності ми також працюємо з переселенками. Мета нашої діяльності: сформувати суспільство, яке б базувалося на більшій повазі, і було здатним протидіяти насильству, бо це дуже важливо з огляду на те, що відбувається в Україні. Фемінізм є відповіддю інтенсивному насиллю, у якому наше суспільство зараз перебуває. Питання стоїть, як потім це насилля не переносити у сім’ї і стосунки з іншими людьми?
У нас є свій простір – пл. Ринок, 42. Там ми проводимо події, де б люди могли знайомитися одне з одним, наприклад, таким заходом було спільне готування з переселенками чечевичного супу. У нас регулярно збирається англомовний вишивальний клуб. Ми намагаємся поєднувати освітні і дозвільні заходи, робити освітні події для жінок, наприклад, лекції з історії мистецтва чи просто історії, куди чоловікам вхід заборонено. Часто роль експертів виконують чоловіки, і жінкам здається, що вони можуть ставити якісь недостатньо розумні запитання і тому соромляться питати. Наша ідея: створити приязне середовище, щоб жінки не боялись, наприклад запитати: що ж таке націоналізм, або поставити якісь питання, які вони не можуть поставити на дискусії в Центрі міської історії. Також ми проводимо психологічні консультації для жінок, чоловіки яких воюють в зоні АТО.
Часто до нас приходять з цікавості. Ми не вимагаємо, аби всі себе позиціонували як феміністки. Люди часто асоціюють з цим словом негативні речі, яких насправді не існує. Можна себе називати чи не називати феміністкою, головне – не висловлювати образу до інших людей, а позиції можна мати різні... Більшість заходів, які ми проводимо – безкоштовні. Стежити за анонсами можна на нашій сторінці у фейсбуку».
17.07.2015