Хто, як не ви

У своїй історії Україна добре пізнала, що таке поразки, але, схоже, так і не навчилася розуміти їхнього сенсу. Замість шукати глибинних причин шукаємо ворогів – благо, їх завжди довкола достатньо. Задаємо хибні питання, а тому щоразу отримуємо хибні відповіді.

Потрібне свіже бачення, або те, що сучасною мовою називається «інноваційний підхід». Як у давньокиївських казках: поки ти стинаєш змієві голови, доти програєш. А виграєш лише тоді, коли знайдеш під дубом скриньку, а в ній – голку, заховану в яйці; а в ній – Кощеєву смерть. Наші казки просто сповнені отими інноваційними підказками: не дій рутинно; шукай не там, де шукаєш традиційно. Так наші предки передавали своїм нащадкам загадкову формулу нашого успіху.

Ситуація майже євангельська, бо так Ісус радив своїм учням:

«Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт 7, 13-14).

Це означає вміння побачити за своїми поразками приховані шанси. Вміння побачити свої життєві фатуми в іншому світлі, коли вони можуть засяяти багатообіцяючими можливостями. Бо Бог не карає народи, даючи їм ті чи ті риси. Вони всі мають високий сенс у Господньому задумі. Треба тільки розпізнати, які саме.

Приклад – наші регіональні відмінності. В Україні стоїть мільйонноголосий «плач Ярославни», що ці відмінності – наша «кара єгипетська». Відтак і намагаємося один одного уніфікувати: то спершу Галичина мріяла, що їй вдасться «розбудити Велику Україну», то недавно Янукович заповзявся зробити так, щоб «усе було Донбас». Проте «гомогенна» Україна, підстрижена під одне лекало, – це і є хибна відповідь на хибне запитання. Бо епоха гомогенних народів таки минула, і в нинішньому світі діє «ефект Медічі», коли на перетині різних субідентичностей стає можливим творчий спалах. Так перспективною стає «єдність у багатоманітті». Україна якраз і є таким природним Перетином, а тому вимолюваний нами національний успіх просто закладений в нас самим Богом! Треба тільки довіритись цій природі й виконати місію, закладену в наш національний «геном».

Але не чекайте, що це зроблять люди мого покоління. Наші старечі шафи забиті любими нашому серцю скелетами. Надія лише на тих, хто цього зробити ще не встиг.

Назву ще одну проблему, яка потребує інноваційного підходу: українська схильність до отаманщини. Оте знамените: «Де два українці, там три гетьмани». Одвічна карма України. Чи є тут якийсь вихід?

У час Майдану Ярослав Грицак розподілив українські еліти приблизно так: команда Януковича – еліта позавчорашнього дня, тодішня опозиція (нинішня влада) – еліта вчорашнього дня, активісти Майдану – «тісто», з якого виросте еліта майбутнього. Так мусило статися, що після Майдану влада перейшла в руки вчорашніх, бо протестний рух (Майдан як такий) не був політично структурований. Але не тільки тому, що цьому страшенно впирались «учорашні». Сам Майдан був дуже мережевий. Він складався з куренів чи з загонів, які діяли автономно й терпіти не могли претензій на чиєсь одноосібне лідерство.

Здавалося б, типово українська ситуація: отаманщина не дозволила консолідувати протестний рух й організувати його у вигляді такої собі української «Солідарності». Проте виявилося, що це – світова закономірність сьогодення. Молоді протестні рухи, як-от: рух «Ок’юпай» у США, «парасольковий» рух у Гонконзі, масові протести у Єгипті – всюди учасники тих рухів не хотіли єдиного «імперіального» керівництва. Їхній вибір – за мережевістю лідерства. Отже наша «отаманщина» увійшла в своєрідний резонанс зі світовими процесами.

Що ж, можна тішитися з цього приводу, але від цього не легше. Бо модернізаційний потенціал України так і залишається не увиразненим на політичному рівні. Чи можна цьому якось зарадити?

Що ж, можна лишити все, як є. «То-ся-зробить». Не вперше і не востаннє. Ще можна  присилувати молодь увійти в «імперіальні» партії. Правда, наслідки цього ми вже бачимо по нинішній Раді: молоде майданне «вино» влилося в старі «міхи», але не стало ферментом змін. Ми все ще шукаємо архімедову «точку опори», з допомогою якої можна було б перевернути стару систему.

Тож моє запитання до молоді: чи бачить незашорений молодіжний інтелект якусь можливість, з одного боку, пошанувати оту модерну схильність до мережевості лідерства і, з другого боку, все-таки структурувати модернізаційний потенціал України на політичному рівні?

Хтось може сказати: «Та що ми, у відсталій Україні, можемо тут запропонувати? Хай спершу в передових країнах знайдуть». Ні, реакція неправильна. Бо передові країни ще можуть жити на накопиченому капіталі. Ми ж запасу міцності не маємо – нам треба знайти рішення вже зараз. Крім того, саме український Майдан, на відміну від інших протестних рухів, двічі був переможним. Втрати й розчарування приходили не внаслідок Майдану як такого, а через відсутність належного продовження, бо без нього система нестримно норовить повернутися «на круги своя». Це так як біля гірської ватри: підпалок перегорів, а дрова не зайнялися.

Тож чи не пора включити молодіжний інтелект?

Дозволю собі навести приклад ще однієї сфери для інноваційного думання. Але спершу згадаймо, скільки іронії й жартів було пов’язано з євангельським протиставленням формул «око за око, зуб за зуб», з одного боку, і «любіть ворогів ваших» та «підставте ліву щоку», з іншого боку. Вся наша інноваційність ішла на вигадування все нових і нових дотепів. Що ж, може, це і смішно – але при цьому дуже глупо.

Подивімося на цю проблему з іншого боку. Принцип «око за око» є природною реакцією людини: достатньо подивитися, як бавляться діти, відбираючи одне в одного іграшки. Тут діє принцип «нульової суми»: я виграв – ти програв; ти виграв – я програв. В мій радянський час цей принцип звучав по-пролетарськи лапідарно: «Я начальник – ты дурак, ты начальник – я дурак».

На жаль, цей принцип лежав в основі й історичних моделей міжнаціональних стосунків, як-от в історичній Галичині: виграш поляків означав програш українців, і навпаки. Такою ж була і формула класової боротьби: вся влада пролетаріату, а буржуазії – «кузькіну мать» і Соловки. Експропріювати експропріаторів. «Кто был ничем, тот станет всем». Втім, таким був і принцип Довбуша: «забрати в тих, хто має, і віддати тим, хто не має».

Сьогодні ознакою цивілізованості є принцип «доданої вартості». «Додана вартість» – це коли від співпраці всі виграють. Результат є більшим від суми доданків. Гравці, кооперуючись, отримують більше, ніж вони б отримали поодинці. Це вигідніше, ніж витрачати енергію на взаємопоборювання.

Класичний випадок із політики – Кемп-Девідська угода 1978 року щодо Синаю, окупованого Ізраїлем.  Єгипту потрібен був суверенітет, Ізраїлю – безпека. Розв’язок знайшли у простій формулі: Синай повертається під суверенітет Єгипту, але стає демілітаризованою зоною. «Додана вартість» тут – Нобелівська премія миру й тривалий мир між Єгиптом та Ізраїлем.

Те саме і в питанні класової боротьби. На заході Європи спершу повоювали, а тоді сіли і прислухалися до мудрих порад – скажімо, до енцикліки Rerum novarum:

«Абсурдом є дбати про одну частину громадян і занедбувати іншу. Держава має обов’язок дбати про добробут робітників. Інакше порушується справедливість, яка вимагає віддати кожному, що йому належиться.»

На сході Європи продовжували вірити, що з насильницької руїни само собою виросте благоденство, – і загнали народи в трясовиння, з якого ми виборсуємось досі. А могли би прислухатися до прекрасного роз’яснення Митрополита Андрея Шептицького:

«Капітал і праця не перебувають у сутнісній і природній суперечності, боротьба між ними припадкова – не обов’язкова. Капітал не обійдеться без праці, а праці потрібен капітал. Зі згоди і поєднуваності… слідує порядок і краса; незгода і боротьба приносять збурення, безлад і занепад… Віддати кожному те, що йому належиться, кожне його право пошанувати – це підстава всякого ладу, до котрого веде наука Церкви» («О квестії соціальній»).

Бо це і є логіка «доданої вартості» – Митрополит, що черпав від Ісуса, шкідливого не радив. То чи є шанс прислухатися до нього бодай сьогодні? Що ж, до очей мого покоління ідеологічні окуляри приросли вже навічно. Тоді як нам, знову ж таки, потрібна незашореність. Бо тільки тоді ми побачимо, як глибоко по вуха ми ще сидимо в «нульовій сумі».

То як же бути? Апелювати до Президента, щоб він ініціював «рух незашорених»? Чекати, коли Верховна Рада прийме закон про «децентралізацію громадянської відповідальності»? Чи, може, припинити оту нашу «завороженість на політичний Олімп» й почати ліпити нову країну тут, на наших грішних низах?

Щоб це сталося, треба усвідомити, що владний Олімп – це лише квінтесенція того, що булькає внизу. Хочете змін – починайте з себе. Потрібен моральний імпульс, треба справді зрости у гідності, треба розсердитися на себе, що дозволяєш негідникам помикати тобою, але при цьому хапатися не за меч, а за розум…

Не бійтеся, що вас поки що мало. Як сказав недавно у Ґнєзно чеський професор Томаш Галік, «все нове і творче виходить із очевидної меншості». Насправді потрібно зовсім небагато: зібрати «критичну масу» тих пасіонаріїв, які спроможні будуть піднятися понад інстинктами самозбереження та користі й через цю особисту жертву привнести в суспільство нові, тобто моральні правила співжиття.

Цей шлях до того ж дуже релігійний: так Ісус, одвернувшись від владних олімпів, збирав довкола Себе в соціальних низах «народжених вдруге» й доручав їм утверджувати Царство Боже на землі. І те, що спершу виглядало абсурдним і приреченим на цілковиту поразку, стало чи не найуспішнішим «бізнес-проектом» за всю історію людства.

Ось чому справжні зміни в суспільстві починаються з духовної трансформації людей. Можна запозичити чудові моделі парламентаризму й демократії, але якщо люди в цій державі деградують духовно – ті моделі не спрацюють. Йдеться про формування людського капіталу змін і знаходження успішної моделі його функціонування.

Народе молодий, чи не пора всі ці речі обговорити за доброю гальбою пива?

(на основі виступу перед учасниками Лабораторії соціальних новацій, Львів, 10 липня 2015 року)