35 років тому в Москві стартувала Олімпіада-1980, яку через її «показушність» у народі лагідно прозвали «наша липа».
«Якось склалося таким чином, що нами прийнято рішення провести спортолімпіаду в СРСР, – писав генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв членові ЦК Костянтину Черненку. – Коштує цей захід колосальних грошей. Можливо, це питання варто переглянути. Деякі товариші підказали мені, що є можливість відмовитися, сплативши якийсь невеликий внесок у вигляді штрафу. Крім колосальних витрат, можуть бути різного роду скандали, які можуть очорнити Радянський Союз. Наші вороги особливо постараються в цьому».
Як показав час, Леонід Ілліч помилився. «Вороги» не змогли очорнити Батьківщину «реального соціалізму» «різного роду скандалами». Це зробило саме її керівництво. У грудні 1979 року СРСР розпочав агресію в Афганістані, що викликало негативну реакцію з боку західних держав і спричинило бойкот московської Олімпіади. 64 країни світу на чолі зі США на знак протесту не відправили своїх спортсменів до Москви.
Київ. Палац спорту, Республіканський стадіон і готель "Київська Русь". 1980.
Та кремлівські бонзи наперед не передбачали такого повороту подій, тому, готуючись до Олімпіади, зробили все можливе, аби не осоромитися перед «загниваючим Заходом». І не осоромилися би, коли б «капіталістичні» спортсмени до них прибули, адже кошти у проведення змагань і покращення спортивної, транспортної, будівельної, туристичної інфраструктур були вкладені шалені. Завдяки Олімпіаді-80 було збудовано та реконструйовано чимало спортивних споруд, готелів, аеропортів, залізничних вокзалів і пішохідних автопереходів, які ми досі активно використовуємо.
За традицією, напередодні змагань до країни-господині з грецької Олімпії несуть вогонь, аби запалити його над олімпійським стадіоном протягом усіх змагань. Естафета олімпійського вогню стартувала 17 червня 1980 року й завершилася 18 липня у Москві. Загальна її протяжність склала 4836 км. Через Україну траса «олімпійського вогню» проходила маршрутом Кишинів – Чернівці – Кам'янець-Подільський – Хмельницький – Вінниця – Житомир – Київ – Лубни – Полтава – Чутове – Харків – Москва.
Київ. Республіканський стадіон. 1980.
У Радянській Україні, де мали відбутися 7 матчів групового футбольного турніру та через чию територію мала пройти естафета «олімпійського вогню», будівельні роботи проводили з розмахом. Почали від самих «воріт» республіки. Враховуючи, що більшість автошляхів і пунктів пропуску на західному кордоні СРСР мали обмежені пропускні можливості, 23 березня 1977 року в Москві ухвалили рішення про реконструкцію й облаштування 6 автодорожніх переходів, 4 з яких – на території УРСР: «Шегині» (Львівська область), «Ужгород» і «Чоп» (Закарпаття), «Порубне» (Чернівецька область). На їх реконструкцію виділили 2,1 млн. карбованців. Крім того, почали будівництво міжнародного залізничного вокзалу на станції «Чоп» вартістю 3,1 млн. крб. Намітили реконструювати міжнародний сектор аеропорту «Бориспіль» для збільшення його пропускної спроможності втричі.
Але роботи велися із значними запізненнями (що ймовірно й наштовхнуло Брежнєва на думку про відмову від Олімпіади). Наприклад, проектно-кошторисна вартість реконструкції автопереходу «Шегині» становила 875 тис. крб., а на 1 червня 1979 року там виконали робіт лише на 92 тисячі. На будівництві вокзалу в Чопі за рік і місяць до початку Олімпіади освоїли 1,3 млн. крб. – трохи більше третини запланованих обсягів. Найбільші проблеми були з реконструкцією головного аеропорту Києва. За рік до початку Олімпійських ігор у «Борисполі» провели лише незначні роботи з удосконалення відлітних об’єктів. Реконструкцію основних прилітних майданчиків міжнародного сектора не починали, проектна документація за рік до змагань взагалі не була виготовлена, тож справа перебувала під загрозою зриву. Згідно з документами, на будівництві в аеропорті передбачалося виконати роботи на суму 500 тис. крб., а на початок літа 1979–го було зроблено на якихось 10 тисяч.
Але зрештою, як у нас все буває, впоралися вчасно. Десь встигли зробити все до кінця, десь просто акцентували увагу на фасаді, а з тилу все валилося, десь просто прибрали старі будівлі, аби вони не псували «картинку». Загалом в Українській РСР напередодні Олімпіади–80 збудували та реконструювали 114 готелів, гуртожитків, мотелів і кемпінгів. У Києві оновили Республіканський стадіон (тепер перейменований на честь участі в тих Іграх на НСК «Олімпійський»), збудували олімпійську базу в Кончі–Заспі, готель «Братислава».
Один із олімпійських заходів на Республіканському стадіоні в Києві. 1980.
Найбільше «липи» спостерігалося на шляхах проходження «олімпійського вогню», адже тут не потрібно було щось, окрім автошляхів, кардинально змінювати. Досить було покращити придорожні фасади, а що за ним, ніхто все одно не дізнався би, адже вся увага була зосереджена на трасі та спортсменах, які несли вогонь. Саме тому тут головним чином звертали увагу на дорогу, яку, варто зазначити, встигли зробити майже ідеальною. Майстер спорту СРСР з легкої атлетики Сергій Пасько, один із учасників тієї естафети, згадував, що коли біг свій «олімпійський кілометр» у Києво-Святошинському районі (кожен учасник естафети мав пробігти з олімпійським факелом 1 км), про себе відзначив, що оновлена траса була суперовою.
392-й кілометр шосе Київ-Харків. 1980
У населених пунктах уздовж «олімпійської траси» намагалися всі будівлі фарбувати в один колір (у сільській місцевості – головним чином господарські паркани). У містах і селах, де проходив «олімпійський вогонь», на засіданнях міськвиконкомів і сільрад приймали рішення про створення комітетів із проведення естафети, проведення благоустрою вулиць, якими спортсмени-«прометеї» мали нести вогонь, за потреби – проведення ремонту будинків на цих вулицях. Зазвичай це робилося у містах, де важко було сховати незугарні будинки за парканом. Але коштів і часу не завжди вистачало на такі пертурбації, тому значну частину будинків, як, наприклад, у Бердичеві, просто фарбували з переднього фасаду, а бічні стіни залишалися старими. У Києві на Брест-Литовському шосе, де проходила траса «олімпійського вогню», просто прибрали старі будівлі.
Останній інструктаж. Бердичів, 1980.
Цікаво, що в населених пунктах, через які проходила естафета, напередодні у крамницях навіть з’являлися всілякі радянські делікатеси: копчена ковбаса, спиртні напої, навіть червона та чорна ікра.
Ольга Сніцар, учасниця олімпійської естафети з Буковини. 1980.
Потрапити до складу щасливців, які несли «олімпійський вогонь», могли не всі. Наприклад, територією Буковини бігли 50 учасників. Їх обирали з-поміж сотень найкращих претендентів (спортсменів, партійних діячів, заслужених працівників народного господарства). Учасники естафети мали бігти в шортах і майках, тому претендентів, які мали татуювання відразу «бракували», навіть не зважаючи на їхні заслуги – аби не соромили «образ радянської людини». Потім обрані проходили два відбори. Під час другого остаточно обирали претендентів і проводили їхні навчання.
Полтава, 1980.
«Перший відбір був у Борисполі, – згадує Сергій Пасько. – З кожного району Київщини, здається, було 15-20 претендентів, мали обрати одного спортсмена, одного робітника, одного партійного діяча. Все за стандартною програмою радянських часів. Я спочатку був у резерві, а потім коли з якихось там причин не зміг бігти один з відібраних, це право надали мені. Звичайно було дуже приємно, що мене обрали. Адже претендентів були тисячі. На той час я вже був майстром спорту СРСР… Другий навчальний збір проводили у Макарові. Поселили нас усіх в одній із місцевих шкіл у спортзалі, де жили в повній ізоляції. Спали на матрацах, але ніхто не скаржився, бо всі були горді, що будуть нести «олімпійський вогонь». Постійно тренували, головним чином звертали увагу на техніку бігу та правильне тримання факела. Розповідали, як потрібно себе вести в тій чи іншій ситуації».
Кам'янець-Подільський, 1980.
Факелоносці з Буковини Володимир Нєшмонін і Михайло Митрик, згадуючи тренування перед естафетою, зауважують, що учасник мав пробігти свій кілометр за 5 хвилин і пронести факел на рівні скроні. Під час тренувань у Чернівцях їм давали в руки гранату, яка важила 750 грамів – скільки і факел, щоби звикали до ваги. Показували, як треба підняти й опустити руку, запалити вогонь. Пізніше продемонстрували на факелі, на яку кнопку натиснути. Всі учасники естафети були під постійним наглядом міліції.
«Олімпійський вогонь», аби уникнути можливих провокацій чи терактів, супроводжував цілий ескорт. Попереду їхали декілька міліцейських машин, за ними – автобус із факелоносцями й авто з кадебістами. В окремій машині везли запасний олімпійський вогонь – на випадок, якщо якийсь факел загасне. За цією групою автомобілів біг факелоносець. Позаду нього знову їхали кадебісти, «швидка» й автобус, який підбирав тих, хто вже проніс вогонь. Трасою було повністю перекрито рух транспорту. По обидва боки дороги стояли міліціонери.
Всім учасникам естафети були видані відповідні спортивні костюми та взуття японської фірми «Мідзуно», але організатори, ймовірно, забули дізнатися у факелоносців розмір взуття, адже багатьом приходилося бігти у кросівках не їх розміру. «Перед стартом нам видали форму та взуття, мені дали кросівки 40 розміру і це притому, що я носив взуття 43-44 розміру. Бігти прийшлося із зігнутими у три погибелі пальцями. Добре, що свій кілометр я біг згори, хоч не так натер ноги, – згадує Сергій Пасько. – Форма і факел у мене досі зберігаються, як пам'ять. А ось, ці злощасні кросівки на жаль вкрали у той же день. Ми після пробігу поїхали всі на святковий обід і концерт до Борисполя, я звичайно ж у автобусі їх зняв, бо складно було ходити, і залишив їх у автобусі. Коли повернувся, то вже не знайшов».
Інструктаж на маршруті
Чернівчанин Олексій Коломієць змушений був бігти своїм містом у кросівках 41 розміру, хоча мав 43 розмір ноги. Тому пальці були теж трохи скручені. «Дехто навіть надягнув свої власні кросівки, щоби було легше бігти», – резюмує пан Олексій.
У факелоносця Олексія Поляничка згас вогонь
Аби не «осоромитись» перед капіталістичним світом, у СРСР провели низку заходів із поліпшення сервісу в ресторанах, готелях, інших закладах побутового обслуговування. Перед стартом Ігор у київських магазинах вперше з’явилися «Пепсі–кола», «Фанта», ковбаса салямі, горілка «Фінляндія» і цигарки «Мальборо» по 1,5 крб. за пачку (на той час пачка сигарет з фільтром, які продавалися в УРСР, коштувала пересічно 40 копійок). Завдяки Олімпіаді в Києві відкрився перший у місті кегельбан – у готелі «Русь».
Запалення олімпійського вогню на Республіканському стадіоні в Києві
Задля забезпечення відповідного рівня обслуги учасників і гостей змагань Управління з іноземного туризму при Раді Міністрів УРСР провело роботу з додаткового відбору близько двох тисяч найкваліфікованіших перекладачів, водіїв, офіціантів, покоївок. Для підвищення кваліфікації та політичної пильності вони мали пройти відповідні курси. Наприклад, київських офіціантів навчали сервісу за «капіталістичним» зразком на спеціальних курсах ВДНГ, а також возили стажуватися на болгарський курорт «Золоті Піски». Всі ці люди ще й проходили інструктаж і перевірку в органах КГБ й перебували під їхнім постійним наглядом.
Запалення олімпійського вогню на стадіоні в Полтаві
Жителі сіл, розташованих біля трас міжнародного значення, напередодні Олімпіади отримали паспорти нового зразка. У такий спосіб радянські спецслужби намагалися виявити антирадянські елементи, що могли там мешкати, а також раніше судимих людей, і виселити їх на період Ігор – подалі від можливих контактів з іноземцями та всіляких провокацій.
Напередодні Ігор радянська влада повела активний наступ на криміналітет і «антигромадські елементи». У ЦК Компартії України в липні 1979 року підготували доповідну записку «Про заходи забезпечення загального порядку і безпеки в республіці під час проведення Олімпійських ігор 1980 року», в якій зазначалося: «Органи внутрішніх справ, КДБ і прокуратури розробили заходи з недопущення і припинення можливих ворожих антидержавних дій з боку окремих осіб... Передбачається провести роботу з виявлення і попередження антигромадських дій п’яниць, бродяг, жінок легкої поведінки, наркоманів, спекулянтів. Особлива увага буде приділена недопущенню їх появи на вокзалах, у поїздах, аеропортах та інших місцях перебування туристів і гостей Олімпіади. МВС УРСР визначило низку прийомників–розподільників, лікувально–трудових профілакторіїв та інших спеціальних закладів у різних областях республіки для утримання, в випадку необхідності, таких осіб. Для попередження в’їзду антигромадських елементів до Києва та Москви на великих залізничних і автовокзалах будуть створені постійно діючі заслони, а в поїздах – оперативні групи. Всього для охорони громадського порядку і безпеки в республіці на період проведення Олімпіади, в тому числі і для забезпечення проходження Олімпійського вогню, за підрахунками МВС УРСР, необхідно залучити 30,5 тис. співробітників органів внутрішніх справ, а також 19 тис. військовослужбовців і понад 20 тис. цивільних».
От так і вийшло, що в народі Олімпіаду-1980 прозвали «наша липа».
19.07.2015