Незабутній пан Никтарський

Світлій пам’яті Ярослава Гнатіва

 

 

11 липня відійшов у засвіти Ярослав Гнатів. Відійшов знаний письменник, науковець, дослідник-архівіст, сумлінний громадський діяч.

 

Микола-Ярослав Миколайович Гнатів (або як його часто називали – Ярко Гнатів, чи просто любовно – Миколович) народився 29 жовтня 1937 року в Миколаєві над Дністром у сім’ї корінних міщан Марії Гнатівни Старовецької і Миколи Миколовича Гнатіва. Походив із давньої славної родини. За його ж свідченням, «родина Гнатівих – корінні копачі, вперше зафіксовані в джерелах в т. з. “Дезидератах вільності”, які підписали 16 травня 1616 року 247 міщан, протестуючи проти свавілля старостинської адміністрації і попрання прав міщан Миколаєва. Гнатіви належали до цеху шевців, представники цієї родини дали кілька поколінь знаних майстрів».

 

У рідному місті в 1954 році закінчив середню школу, після чого вступив до Львівської політехніки, з якої був виключений у 1956 рокі з ідеологічних міркувань. Зразу ж його забрали до радянської армії, звідки був демобілізований у 1959 році. Під час військової служби був змушений волєнс-нолєнс брати участь у придушенні угорської революції; не дуже любив про це згадувати, але казав, що коли доводилося стріляти, то стріляв у повітря (про це мені пан Ярко сам розповідав у довірчих розмовах; хоча в опублікованих джерелах вказано лише те, що він відбував військову службу на фінському кордоні). Щойно в 1964 році вдалося закінчити Львівську політехніку, де потім довгий час працював спершу асистентом, потім викладачем, старшим науковим співробітником, доцентом кафедри «Автоматизовані системи управління». Працював там майже до останніх місяців життя. Упродовж своєї викладацької кар’єри опублікував понад сотню наукових статей зі своєї першої спеціальності, тобто з інформатики, отримав десяток авторських свідоцтв на винаходи.

 

Наприкінці 1980-х років Ярослав Гнатів активно включився у громадське та політичне життя Львова. Був депутатом Львівської обласної ради перших двох демократичних скликань (1990–1998), членом обласного виконавчого комітету (1991–1992), головою Фонду майна Львівської обласної ради (1992–1996), першим заступником голови обласної ради (1997–1998). На цих «офіційних» посадах відзначався природнім демократизмом і безпрецедентною відкритістю, зумів відстояти «чесність із собою» на спокусливих «мамонічних» постах.

 

У 1992 році очолював діловий комітет, який займався перенесенням останків Патріарха Йосифа Сліпого з Рима до Львова. Став членом-засновником Клюбу української греко-католицької інтелігенції у Львові (1990).

 

У 1997 році Ярослав Гнатів став членом Національної Спілки письменників України. Був лавреатом Шевченківської премії (2011) та львівської обласної премії в номінації «Літературознавство, сучасна літературна критика та переклади» імені Михайла Возняка, кавалером ордена «За заслуги» III ступеня.

 

Література привабила Ярослава Гнатіва ще в його студентські роки. Починав із гуморесок, нарисів, оповіданнячок. Але справжнім його покликанням виявився художньо-документальний жанр. Нас «поріднило», зокрема, й те, що в літературу його «увів за ручку» мій дід Павло (мамин тато), на чому пан Ярко часто й наполегливо наголошував. Адже до першої публікації Гнатіва певним чином причетний саме мій дід Павло Зенонович Сенатович (1914–1978), який останні кільканадцять років свого життя мешкав і працював (вчителем англійської та німецької мов) у Миколаєві. Отже, першим опублікованим твором Ярослава Гнатіва є нарис «Червоні коні. Історія забутого промислу в Миколаєві над Дністром» (підписаний власним прізвищем і другим іменем – Микола), надрукований в журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін») у серпневому числі за 1977 рік. Коли Гнатів написав свій емоційний та інформативний нарис про історію гончарства в Миколаєві, то зробив це радше для себе, принаймні для вузького кола, а не для ширшої публіки, бо про його публікацію ще й думати не наважувався. Та коли дав прочитати цей текст моєму дідові Павлові, той наполегливо порадив Яркові віддати твір для друку. Так і відбувся дебют майбутнього видатного літератора. До слова, були ще дві окремі (а не у співавторстві з Романом Гораком, – про що далі) публікації 1990 року в журналі «Дзвін», надруковані за підписом Василь Столецький, – «Про польові квіти й національну символіку» (№ 1) і «Терновий вінок із Домб’є» (№ 4). Варто звернути увагу й на деякі публікації в газетній періодиці. Згадаймо хоча б дві публікації 1987 року в органі Українського суспільно-культурного товариства в Польщі «Наше слово», надруковані за підписом Ярослав Миколович, – це «Свято у “Наддністрянських Афінах”» (8 лютого) про 175-ліття Миколи Устияновича та «Екслібрис для Едуарда Моніка» (23 серпня) про виставку «Іван Франко в екслібрисі». Були публікації і в інших газетах.

 

Під автонімом Ярослав Гнатів видав книжку «Віра Батьків». Спершу ж під псевдонімом Сергій Ярошинський надрукував її в 3 і 4 томах самвидавного альманаху «Євшан-зілля», який випускав разом з Іриною та Ігорем Калинцями та іншими у 1987–1989 роках. Перше ж видання книжки побачило світ 1990 року в Римі, друге ж видання з’явилося у 2012 році у Львові. У цій повісті-есе йдеться про долю греко-католицької церкви та її митрополита Андрея Шептицького в часи Першої світової війни. Видана під псевдонімом Ярослав Николович книжка «Стрільбицькі князі» (2009) розповідає про життя декількох «князівських» родин зі села Стрільбичі. Згідно з «волоським правом» (яке мало станово-професійний характер, відповідний до умов скотарського способу життя), князями називаються очільники громад…

 

Вийшло три книжки «миколаївського» циклу Ярослава Гнатіва-Николовича. Перша, «Кам’яна господиня» (2001), вийшла під прізвищем Гнатів, друга, «Коли прокидається лицар» (2006), – під прізвищем Николович, третя, «Біля паплі» (2011), – під прізвищем Гнатів-Николович. «Кам’яна господиня» складається з чотирьох розділів, які присвячені відповідно – дитячим рокам мистецтвознавця й письменника Миколи Голубця (назва розділу однойменна з назвою книжки), художникові Петрові Холодному-старшому («Боївка “Воля”»), довголітньому парохові Миколаєва отцеві Володимирові Федусевичу («Думаю і вірю»), родоводу Шухевичів («Плем’я Шуха з-над Дністра»). «Коли прокидається Лицар» має три розділи – «Дружина ограніста», однойменний із назвою книжки і «Мішані шлюби в Миколаєві над Дністром», в яких розповідається про життя поліконфесійних і полірелігійних родин Миколаєва упродовж чотирьох століть, про різноманітні перипетії, що відбувалися в рідному для автора місті. Книжка «Біля паплі» дає певний зріз нашої історії, хоча й дуже локалізований, та й у белетризованій одежі. Вона складається із двох розділів, перший названий ідентично до назви цілої книжки, а другий має назву «Говиковичі». Перший розділ – це наче цикл новел, прив’язаних до певного локусу, деякі з них похмурі, аж мурашки по шкірі лазять, я деякі веселі, що аж регочеш при їх читанні, а деякі й нейтральні. У другому розділі йдеться про родину Говиковичів, яка тісно пов’язана з Миколаєвом, це своєрідна родинна хроніка, насичена фактографією, яка щедро помережана ліричними відступами.

 

Гумористичною стилістикою забарвлена книжка «Нектар-зілля або Перша Демократична…» (2010), видана під псевдонімом Пан Нектарський. Псевдо відсилає до відомої колись у Львові кнайпи «Нектар», де народилося чимало суспільно-культурних і літературно-мистецьких ідей, а перша частина назви книжки – до альманаху «Євшан-зілля» (там, власне, він вів розділ "Весела г(а)ласність"), друга ж частина назви натякає на громадсько-суспільну діяльність автора, який її трактує в грайливому ключі…

 

Останньою виданою книжкою пана Ярка (під псевдонімом Ярослав Николович) є «Закувала зозуленька ой під Чернелицев» (2013), зміст якої лапідарно означено у видавничій анотації: «У цій книзі автор з’ясовує причину поступової зміни назви містечка Черлениця на Чернелиця, наводить історію місцевої церкви, її парохів отців Григорія Шашкевича, Дениса Нестайка та інших, розповідає про життя римо-католицької та єврейської громад, про події , які розгортаються в містечку навколо замку, культурно-просвітніх товариств “Просвіта” і “Скала”; а також про економічно–суспільні відносини, які існували у Черлениці упродовж XVIII–XIX століть. Книга завершується конструюванням родовідного дерева однієї з давніх черленицьких родини Давимук».

 

На окрему увагу заслуговують твори, написані Ярославом Гнатівим у співавторстві з Романом Гораком. Спочатку їхні спільні матеріали друкувалися в журналі «Жовтень». Стаття «Нестаничі, Шашкевича, 43» (1984, № 1) присвячена перебуванню Маркіяна Шашкевича в селі Нестаничі (недалеко від теперішнього відомого Вузлового, тоді Холоїва). Стаття «Запросини на жентицю» (1984, № 5) розповідає про перипетії навколо встановлення авторства одного (від 10 травня 1839 року) з небагатьох відомих на сьогодні листів до Маркіяна Шашкевича, в якому його, зокрема, запрошують на жентицю (сироватку з овечого молока), яка була б йому помічна при його хворобі легень. Автори матеріалу спростовують усталене дотогочас авторство цього листа, приписуване Миколі Устияновичу, а встановлюють справжнього автора – Маркіянового брата Миколу. Стаття «Там, де народилася “Читанка”. До 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича» (1986, № 9) встановлює точну адресу будинку (тепер вул. Коперника, 27), в якому Маркіян Шашкевич жив у 1824–1825 і 1830–1831 роках, і в якому створив свою «Читанку». Журнал «Жовтень» заповідав кілька років роман-есе «Микола Устиянович», але були опубліковані тільки фрагменти, так званий журнальний варіант (1989, № 4–5). Повністю роман-есе вийшов під одними палітурками з повістю-документом «Між вогнями» (Львів, «Каменяр», 1994). Була ще спільна публікація в журналі «Всесвіт» (1988, № 12) матеріалу «Чому “Русалка Дністровая” народилася на берегах Дунаю?» про історію видання першого українського альманаху. Були й інші публікації.

 

Ціле десятиліття тривав процес видання колосального за огромом вкладеної праці десятитомника Ярослава Гнатіва та Романа Горака «Іван Франко». Ціле декаліття тривав процес видання, а робота над біографією Великого Каменяра тривала либонь що ціле свідоме життя співавторів. Кожен із цих двох співавторів є, зрозуміло, суверенним автором, зі своїм світоглядом, життєвим досвідом, стилем письма й поведінки. Але в цьому десятитомному проекті Гнатів і Горак об’єднали свої зусилля, стилі й компетентну (часто ледь не ексклюзивну) інформацію. Результат їхньої співпраці справді вражає. Вражає ґрунтовністю, прецизійністю, виваженістю, можна сказати – перфекціонізмом. На сторінках усіх книг десятитомника присутня теж емоційність, тобто певний вияв особистісного (не скажемо ж – двоособового) ставлення до того чи іншого факту архіскладного й многотерпеливого життя Івана Франка.

 

Вийшли такі книги десятитомника: книга перша «Рід Якова» (2000), книга друга «Цілком нормальна школа» (2001), книга третя «Гімназія» (2002), книга четверта «Університет» (2004), книга п’ята «Не пора!» (2005), книга шоста «В поті чола» (2005), книга сьома «Протистояння» (2006), книга восьма «Роки страждань» (2007), книга дев’ята «Катастрофа» (2008), книга десята «Quo tendis» (2009) у двох частинах – «Відхід» і «У притворі вічності». Увесь життєвий і творчий шлях Франка пропорційно розподілено між ними. Це розлогий і наразі найповніший життєпис найбільшого письменника Галичини. У проекті була й додаткова книга, в якій незайвим було б зібрати критичні відгуки, уточнення й побажання. Бо ніхто не застрахований від незначних помилок, тим паче – у такій фундаментальній та об’ємистій праці; а це зазвичай наражаться на інсинуації злостивців.

 

Струнко вибудувана архітектоніка і цілого десятитомника, і кожної книги, і кожної із двох частин книги десятої. Візитівкою всіх частин десятитомника є вельми докладний опис усіх обставин Франкового життя, обов’язкове посилання на джерела, помірне (за необхідності) цитування матеріалів. Що більше ми знаємо автентичних фактів із Франкового життя, то краще ми його розуміємо та сприймаємо, і Франка, і його життя. Зі сторінок цього проекту вичитуєш таки правду, бо автори докопуються до неї, дискутуючи з попередніми публікаціями, залучаючи нові (часто до того невідомі загалові) факти, матеріали, свідчення. Можна сміливо сказати, що цей десятитомник є новим гідним, колосальним пам’ятником Іванові Франку.

 

Саме за цю фундаментальну роботу Ярослав Гнатів (разом зі співавтором) і став лауреатом Шевченківської премії.

 

Пам’ять про Ярослава Гнатіва житиме у душах і серцях тих, хто мав щастя з ним знатися та спілкуватися.

 

Щирі співчуття родині небіжчика – дружині Юліані, доньці Наталії, внукові Теодорові.

 

 

 

 

12.07.2015