Караїми Галича: понад століття тому і сьогодні

Антон Божук

110 років тому у двотижневику «Ілюстрована Україна», що протягом нетривалого часу виходив у Львові, було надруковано розвідку студента відділення філософії Львівського університету, співробітника музею Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка (НТШ) Володимира Гребеняка, присвячену історії караїмської громади міста Галича.

Тоді ж, у 1913 році, Володимир Гребеняк уклав перший каталог археологічного відділу НТШ. Крім «Ілюстрованої України», дослідник публікував статті про мистецькі й археологічні пам’ятки Галичини у львівському часописі «Діло» та науковому виданні «Записки НТШ». Свого часу він брав участь в археологічних та етнографічних експедиціях Львівського університету та НТШ.

Після початку І Світової війни у 1914 році Володимир Гребеняк був мобілізований до австро-угорського війська як «кадет-аспірант». 7 червня наступного року він, перебуваючи у лавах легіону Українських січових стрільців, загинув у боях із військами Російської імперії, що відступали, в селі Слобідка (нині Калуського району Івано-Франківської області). Молодого науковця, якому доля відміряла неповних 23 роки, поховали у рідному Львові на Личаківському цвинтарі.

Цікавитися галицькими караїмами дослідники почали у ХІХ столітті – після того як у 1811 році Галич придбав перший архіпастир відродженої греко-католицької Галицької митрополії Антоній Ангелович, який сам виявив інтерес до місцевої караїмської громади. На той час історіографія мала три теорії її появи та формування: 1) поселення кількох десятків родин караїмів, переважно з Солхата (сучасний Старий Крим), а також Мангупа, Кафи (сучасна Феодосія) тощо, у Галичі в середині XIII століття (1242, 1246 або 1247 рік) відповідно до угоди короля Данила з ханом Батиєм; 2) переселення кількох десятків караїмських родин литовським князем Вітовтом під час його походу на Крим наприкінці XIV століття; 3) прибуття караїмів з території, підконтрольної Османській імперії, на початку XVI століття.

Крім Галича, значна громада караїмів була також в містечку Кукизові (нині село Кукезів Кам’янко-Буського району Львівської області) – втім, її історія обірвалася до 1830 року. Від назви цього населеного пункту своє друге прізвище – Кокізов – дістав дослідник і популяризатор караїмської мови та культури, засновник і видавець громадського та літературного часопису «Karaj Awazy» («Голос караїма», 1931–1939) Олександр Мардкович. Він згадував, що в Кукизові по караїмах лишився тільки занедбаний цвинтар, на якому станом на 1932 рік збереглися тільки три мацеви (надгробки), а також топонім «Підкараїмщина», яким називалися землі, що ними колись володіли караїми. Того року активісти караїмських громад віднайшли на кладовищі надгробок дружини шофета (громадського судді) Шемоеля Лобановського, встановлений у 1711 році, «на 19-му році після появи караїмів у Кукизові». Цей пам’ятник дозволив визначити 1692 рік як час заснування місцевої караїмської громади. Батько Шемоеля Лобановського Авраам за часів Яна ІІІ Собеського також мав титул шофета і був проголошений «старшим над караїмами всієї Литви»: саме він на прохання короля переселив до Кукизова кілька караїмських родин з Литви та Луцька. Станом на 1775 рік у містечку налічувалося всього 12 караїмських родин.

«Як Австрія зайняла Галичину і Лодомерію, то імператор подарував Кукизів одному зі своїх сановників. Той став утискати караїмів, грабувати їхню землю. Він аж так їх пригнічував, що вони більше не могли витримати і тому стали втікати звідти, хто до Галича, а хто до Луцька. Сьогодні там залишився всього один караїм, що стереже кенасу», – згадував на початку ХІХ століття мешканець Галича Шимон Шулімович. Тим одинцем був дід Олександра Мардковича Нісан, що до останнього дня залишався в Кукизові, намагаючись «оновити й оживити занепалу караїмську спільноту». Опікуючись місцевою кенасою, єдиним служителем і парафіянином якої він залишився, Нісан Мардкович нізащо не погоджувався передати її майно представникам караїмської громади Галича – яке ті змогли забрати лише по смерті останнього караїма Кукизова. Олександр Мардкович припускав, що наполегливі «гості» задля досягнення своєї мети могли отруїти його діда. Втім, вивезений до кенаси в Галичі майстерно вирізьблений гехал (вівтар) пробув там недовго: у 1830 році храм згинув у пожежі, що охопила місто.

У 1912 році краєзнавець Богдан Януш стверджував, що 1831 року караїмська громада Кукезова буцімто переселилася до Галича. Згадуючи «конгрес» караїмів, що відбувся в липні 1911 року в Євпаторії, дослідник припустив, що караїмам Галичини було б краще подібним чином для порятунку своєї ідентичності переселитися до своїх одновірців у Криму.

Наступного, 1913 року Володимир Гребеняк, посилаючись на сучасні йому дослідження і включивши до своєї розвідки чималу частину матеріалів Януша, піддав сумніву кримське походження галицьких караїмів на підставі відмінностей їхнього діалекту (галицько-луцький діалект караїмської мови, який більше не має носіїв, відрізнявся не лише від кримського, а й від тракайського, що побутував на території Литви). Також він повідомляв, що в Галичі станом на 1913 рік мешкали «ледве кільканадцять» караїмських родин, по яких мали залишитися хіба що назва Караїмської вулиці, кенаса і зерет (цвинтар). Фотографії двох останніх пам’яток, додані до статті Гребеняка в «Ілюстрованій Україні», є вельми цінними, оскільки на них було зафіксовано стан святинь караїмів Галича незадовго до І Світової війни. Варто додати, що у 1913 році кенасу в Галичі було відреставровано після пожежі, яка сталася наприкінці жовтня.

Перша кенаса у місті з’явилася орієнтовно у XVI столітті. У 1830 році, як вже згадувалося вище, Галич охопила масштабна пожежа, в якій зник дерев’яний караїмський храм; за шість років було збудовано новий, кам’яний. Під час І Світової війни внаслідок «брусіловського прориву» в 1916 році місто зазнало значних пошкоджень через артилерійські обстріли: дісталося й кенасі, яка на додачу була дощенту розграбована. У 1924–1926 роках з ініціативи консерваційних служб Польської Республіки храм було відновлено у тому вигляді, який можна бачити на світлинах, що часто супроводжують матеріали про караїмську громаду Галича: квадратна у плані будівля з настінним декором у стилі класицизму презентувала адаптацію польської архітектури, притаманної Малопольщі.

У 1959 році, за совєтської окупації, міська влада Галича заборонила богослужіння у кенасі й відібрала її будівлю під господарські потреби, тож своє духовне життя малочисельна караїмська громада перенесла у домівки. В середині 1980-х кенасу було зруйновано – задля будівництва дев’ятиповерхівки. Караїмам, яких про демонтаж їхньої святині попередив тогочасний голова районного виконавчого комітету Іван Галущак, вдалося врятувати майно. Архів громади було вивезено до литовського міста Тракай – одного з основних караїмських центрів. Чотириметровий заввишки гехал, у якому містився сувій Тори, було по частинах переміщено до Малої кенаси у Євпаторії – разом із молитовниками, двома люстрами та караїмським гербом, а ще одна люстра, кришталева, прикрасила відреставровану кенасу у Вільнюсі. Чимало богослужбових предметів та елементів інтер’єру знищеного храму караїмські родини після багаторічного зберігання передали до Музею караїмської історії та культури, створеного майже два десятиліття тому при Національному заповіднику «Давній Галич». У листопаді 2019 року на місці, де століттями розташовувався храм караїмів, було встановлено знак на спомин про нього.

У присілку Гробиська села Залуква в передмісті сучасного Галича, на правому березі Дністра, залишився єдиний вцілілий у Галичині караїмський цвинтар, який наразі займає територію у 0,4 га. Вважається, що перші його поховання датуються XVI століттям. Багато намогильних каменів було знищено через бойові дії І і ІІ світових воєн та вандалізм; до того ж, територію цвинтаря підмиває річка. Нині приблизно на 50 старих кам’яних надгробках XVIII–XX століть можна розгледіти караїмські символи у вигляді корон Тори, глечиків, поламаних дерев, менор, двох долонь, що символізують благословення газзана (священника), зірок Давида, оленів, левів, а також рослинні орнаменти; при цьому відзначається також наявність майже 80 стел із барельєфами.

У 1997–2000 роках були проведені дослідження цвинтаря у Залукві, за результатами яких було відчищено епітафії на надгробках, скопійовано тексти та зображення, зроблено переклади і впорядковано унікальний каталог 219 поховань. Є серед них і могила видатного караїмського поета Захарії Абрагамовича, який прожив лише 25 років. Народився він у селі Лани біля Галича, навчався у гімназії Станіславова (нині Івано-Франківськ), з якої був виключений нібито за «неблагонадійність», після чого деякий час був підмайстром шевця, а згодом поновився на навчанні та брав активну участь у зустрічах караїмської молоді. Юнаком почав писати вірші – рідною караїмською, а також українською та польською, перекладав караїмською українські пісні. Значне місце у тематиці творів поета мали патріотичні мотиви: зокрема вірш «Карай едім, карай бармен» («Караїмом був, караїмом залишаюся») став своєрідним національним гімном караїмів. 5 травня 1903 року Захарія Абрагамович, що повернувся з війська Австро-Угорської імперії хворий на сухоти, відійшов у засвіти.

На превеликий жаль, нині караїмської громади Галича як такої не існує. Її останнім репрезентантом станом на початок 2020-х років залишався Семен (Шимон) Морткович 1940 року народження.

Розвідка Володимира Гребеняка про стан караїмської громади Галича незадовго до І Світової війни пропонується у двох варіантах – в адаптації сучасною українською літературною мовою та в оригіналі.

Володимир Гребеняк

КАРАЇМСЬКА ОСЕЛЯ У ГАЛИЧІ

Від найдавніших, ще доісторичних часів Україна завдяки своєму географічному розташуванню була одним торговельним трактом, що пов’язував Європу з Азією: сюди йшли численні каравани найрізноманітніших народів, а Львів, осередок цілого цього руху, справді можна було назвати багатомовним. Торговельні інтереси схиляли не одного з-поміж чужинців осідати тут назавжди, міняти свою давню вітчизну на нову. Цей процес еміграції до нас репрезентантів численних народів був значним; наприклад, в історії Львова такі переселенці відіграють доволі важливу та почесну роль. Цьому рухові завдячує своїм початком і переселення до нас одного, можна сказати, екзотичного народу, а саме караїмів. Про їхнє поселення на галицькій Україні не маємо ніяких достовірних джерел – лише легенди дещо оповідають про це. Один переказ говорить, що їх привіз із собою литовський князь Вітовт під час одного походу на Крим, де вони віддавна були поселені в більшій кількості. Другий, глузливий, розповідає, що галицький князь подарував кримському ханові два пси, за що той прислав йому цілу караїмську громаду. Ці оповідання не мають історичного значення, і тому найвідповідніше буде пов’язати початок переселення караїмів до нас зі згаданим вище торговельним рухом. Від самого початку тут, можливо, існувала невелика торговельна факторія, яка остаточно розрослася і стала окремою громадою.

Караїми – це релігійна єврейська секта, дуже зненавиджена євреями. Її становлення припадає на VIII століття від народження Христа: частина єврейського населення Вавилонії під проводом Анана, нащадка Давида, зірвала з рабанітською традицією, з цілим Талмудом – цією заплутаною неясною інтерпретацією святих книг, повною найрізноманітніших забобонів, і повернулася до властивого чистого тексту Мойсея. Цим вона налаштувала проти себе нещадних рабинів і цілу масу їхніх неосвічених послідовників, що почали вести з караїмами боротьбу на смерть і життя, яка триває дотепер. Незважаючи на той рішучий виступ рабинів, на який наразилася караїмська секта, вона не лише не розпалася, а навпаки почала розростатися. Її колонії виросли на величезних просторах землі – у цілій Палестині, Єгипті та Греції, у південній Аравії, на берберському узбережжі, в Іспанії та Криму. До нас, за традицією, мали прибути караїми з Криму, однак це не є цілком певним – навпаки, дуже сумнівним, хоча переважна частина дуже поважних дослідників погоджується з цією теорією. Як показали дослідження д-ра Ґжеґожевського, галицькі караїми становлять собою окрему мовну групу, відмінну від кримської. Їхня мова – це турецько-татарський діалект із домішкою численних арабських, перських, єврейських, українських і польських слів. Отже, до нас вони прийшли з Азії, однак якими дорогами – не знаємо.

Історія галицьких караїмів дуже неясна, у ній можна знайти багато темних місць. Причина цього лежить у їхньому відокремленому житті, яке вони мусили вести століттями. Зі всіх боків оточені ворогами, вони замкнулися в собі, утворили громаду, недоступну для чужих; зі сторонніми народами перетиналися виключно у торговельних або подібних справах, критично потрібних для підтримки їхнього існування. Таке відокремлене життя мало видатися сусідам дуже підозрілим, якимось неясним, незрозумілим: з ним почали пов’язуватися різного роду легенди, які оточили цілу караїмську громаду німбом таємничості. Ще нині можна почути поміж католицьким або єврейським населенням усілякі оповідання про дивні релігійні практики караїмів і про цікаві та неймовірні події з їхнього минулого. Такі казки, звісно, жодним чином не в змозі висвітлити історію цього екзотичного народу – навпаки, вони її ще більше затьмарюють, однак у той же час роблять і дуже цікавою, бо все овіяне запахом легендарності видається нам цікавішим.

У першій половині XIII століття караїми вже мешкали у Галичі. За їхніми ж підрахунками, вони прибули туди у 1247 році. Це є дуже правдоподібним; побутує загальна думка, що насправді вони осіли у Галичі близько 1240 року, за часів князя Данила. Після перенесення столиці краю до Львова велика частина караїмів також переселилася туди і зайняла частину міста неподалік від теперішньої так званої Караїмської вулиці. Втім, доля дозволила їм перебувати у цьому осередку торговельного та культурного життя недовго. У 1475 році через невпинні єврейські інтриги вони мусили залишити мури негостинного міста і шукати притулку, ймовірно, в одній із місцевостей поблизу Львова, у Кукезові, де також існував караїмський осередок. У Кукезові караїми мешкали до 1831 року; на той час їхня громада була вже настільки нечисленною, що не могла залишатися самостійною групою і остаточно злилася в одне ціле зі своїми галицькими братами. Таким чином Галич, найстарша вітчина караїмів на тутешній Україні, став і найдовшим їхнім місцем перебування, де й нині вони продовжують своє незавидне життя.

Дослідженням звичаїв та історії караїмів у Галичі зайнявся один з молодих єврейських літераторів п. Рубін Фан¹, і ми завдяки його праці можемо подати дещо з історії нашої найстаршої оселі цього дивного народу.

Початкова її доба все-таки лишається невисвітленою, і такою, мабуть, буде вже завжди. Сама традиція розповісти про неї нічого не може; також з тих часів не залишилося жодних письмових джерел. Причиною такого цілковитого браку даних є відокремлення галицьких караїмів від своїх одновірців та їхній великий занепад – як релігійний, так і суспільний. Достатньо сказати, що близько 1649 року вони не були в змозі обрати з-поміж себе настоятеля (газзана) і вже цілком не володіли єврейською мовою, незрозумілою для них у святих книгах і молитвах.

У ці часи (1640-ві рр.) до Галича прибув кантор Давид Хазан з Єрусалима. Його дуже вразив занепад братів, з якими він не міг навіть порозумітися; вони говорили татарською², а він – єврейською. Він поїхав до Литви і розповів тамтешнім караїмам про «здичавіння» їхніх одновірців на галицькій Україні. Незабаром до Галича вирушили два брати-«апостоли», старший з яких, Йосиф, став газзаном громади і зреформував її на зразок литовських громад. Відтоді почалася нова ера у житті галицьких караїмів: залучені до числа громад цілої давньої Польщі, вони піднеслися і почали видавати з-поміж себе здібніших людей, що мають деякі заслуги перед їхньою історією.

В нагороду за працю над релігійним і культурним відродженням галичан³ вони дали Йосифові прізвище Га-Машбір (той, хто роздає знання⁴), яке перейшло і на його нащадків. По смерті Йосифа газзаном став його син Мойсей, після нього – другий син, Самуїл, потім – син Самуїла Мардохай, і т. д. Караїмською галицькою громадою аж до 1801 року без перерви керувала родина Га-Машбір. Згодом газзаном став Абрагам Лєонович, зрештою, також з нею споріднений: він належним чином виконував свої обов’язки до 1851 року. Його заходами побудовано у 1870⁵ році дотепер існуючий храм та реформовано похоронний звичай. До того померлих караїмів ховали євреї, які часто зневажали небіжчика; відтоді цю роботу, раніше визнану нечистою, виконували самі караїми. Самуїл⁶ розвинув взагалі дуже живу діяльність, як у релігійному, так і в суспільному житті своєї невеликої громади; він займався також єврейською літературою. Його гідним наступником був Йосиф Лєонович, якому вдалося отримати в австрійського цісаря дозвіл для караїмської молоді нести при війську лише санітарну службу. Після нього газзаном став Зорах Лєонович, зять Йосифа; наступним був Сімха Лєонович, чоловік великого знання і добрий педагог.

Ось коротенька історія найстаршої караїмської громади в Галичині, і на факти вона небагата, не відрізняється, напевно, нічим від історії нашого звичайного провінційного містечка. Все-таки вона цікава тому, що караїмська, що стосується життя-буття єдиних у нас репрезентантів цього екзотичного народу. Нині ж мешкають у Галичі ледве кільканадцять караїмських родин, кількість яких з року на рік меншає – і недалекий вже, певно, час, коли і тут вимруть останні їхні нащадки. Як у Львові, в Кукезові, так і в Галичі єдиною пам’яткою після них залишиться назва Караїмської вулиці, а можливо, щонайбільше, їхня святиня і цвинтар: лише вони колись нагадуватимуть, що тут давніше жила невеличка група цього народу азійського походження – яку доля закинула в далекі українські землі.

* * *

Караімська оселя в Галичи.

Від найдавнїйших, бо ще передісторичних часів, завдяки свому ґеоґрафічному положеню, була Україна одним торговельним трактом, звязуючим Европу з Азією. Туди йшли численні каравани найріжнороднїйших народів, а Львів, осередок сего цїлого руху, справді можна було назвати многоязичним. Торговельні інтереси наклонювали неодного з поміж чужинців осідати тут і на завсїгди, міняти давну свою вітчину на нову. Сей процес еміґрованя до нас репрезентантів численних народів цїлком не був малим; пр. в історії Львова такі переселенці преважну і почесну відгривають ролю. Сему рухови завдячує свій початок і переселенє до нас одного, еґзотичного – можна сказати – народа, іменно Караімів. О поселеню їх на галицькій Українї не маємо нїяких достовірних жерел, лише лєґенди дещо про се оповідають. Оден переказ говорить, що їх привіз зі собою литовський князь Витовд в часї одної виправи на Крим, де вони від давна поселені були в більшій скількости. Другий – насьмішливий – розказує, що галицький князь подарував кримському ханови два пси, за що сей прислав йому цїлу караімську громаду. Сї оповіданя історичного значіня не мають, і тому найвідповіднїйше буде звязати початок переселеня до нас Караімів зі згаданим висше торговельним рухом. З самого початку істнувала тут може лише невелика торговельна факторія, яка остаточно розросла ся і стала окремою громадою.

Караіми, се релїгійна жидівська секта, дуже зненавиджена Жидами. Уконституованє її припадає на VIII в. по Хр.; частина жидівського населеня Вавилонїї, під проводом Анана, потомка Давида, зірвала з рабанїцькою традицією, з цїлим тальмудом, з сею замотаною, неясною інтерпретацією святих книг, повною найріжнороднїйших забобонів, і повернула до властивого, чистого тексту, Мойсея. Сим наразила собі безпощадних рабінів, і цїлу масу неосьвічених їх приклонників, котрі зачали вести з ними боротьбу на смерть і житє, продовжувану по нинїшні днї. Без огляду на так рішучий виступ, з яким стрінула ся караімська секта у рабінів, не то що не розпала ся, а противно зачала розростати ся. Кольонїї її виросли на величезних просторах землі, в цїлій Палестинї, Египтї і Греції, в полудневій Арабії, на берберійськім побережу, в Еспанїї і Кримі. До нас по традиції мали прибути Караіми з Криму; цїлком певне се не є, противно, навіть дуже сумнївне, хоча переважна часть дослїдників, і то дуже поважних годить ся з сею теорією. Як виказали дослїди д-ра Ґжеґожевського галицькі Караіми творять окрему язикову групу, ріжну від кримської. Їх мова, се турецько-татарський диялєкт, з примішкою численних слів арабських, перських, гебрейських, українських і польських. До нас прийшли вони отже з Азії, якими одначе дорогами – не знаємо.

Історія галицьких Караімів дуже неясна, богато темних місць найти тут можна. Причина сього лежить в їх відокремленім житю, яке мусїли вони вести сотки лїт. Зі всїх сторін окружені ворогами, замкнули ся в собі, утворили громаду недоступну для чужих. 3 посторонними народами стикали ся виключно в справах торговельних, чи їм подібних, а конче потрібних для удержаня їх істнованя. Таке відокремлене житє мусїло видати ся сусїдам дуже підозрілим, якимсь неясним, незрозумілим, з ним почали вязати ся ріжного рода лєґенди, які цілу караімську громаду окружили нїмбом таємничости. Нинї ще почути можна поміж католицьким, чи жидівським населенєм всїлякі оповіданя про дивні релїґійні практики Караімів, та про цїкаві а неімовірні події з їх минувшини. Такі казки, зрозуміла річ, нїяким способом не в силї осьвітлити історію сего еґзотичного народа, противно вони її ще більше затемнюють, рівночасно одначе роблять і дуже інтересною, бо все овіяне запахом лєґендаристи нам видаєть ся тим цїкавійше.

В першій половині XIII в. Караіми жили вже в Галичи. Після рахуби їх самих приеміґрували вони тут в 1247 р.; Се дуже правдоподібне і загально утримуєть ся думка, що справді осїли вони в Галичи около 1240 р. за часів князя Данила. По перенесеню столицї краю до Львова велика часть Караімів також там переселила ся, де заняла часть міста недалеко нинї т зв. Караімської вулицї. Не довго одначе судьба позволила їм перебувати в сїм осередку торговельного і культурного житя. В 1475 р. з причини безнастанних жидівських інтриґ мусїли вони опустити мури негостинного міста та шукати по всїлякій імовірности в одній з підльвівських місцевостий, в Кукузові, де істнувала також караімська оселя. В Кукузові жили Караіми до 1831 р.; в тім часї громада їх була вже так нечисленна, що самостійною ґрупою лишити ся не могла, вона остаточно зляла ся в одну цїлість зі своїми галицькими братами. Сим способом Галич, найстарша вітчина Караімів на тутешній Українї, став ся і найдовшою їх остоєю, де ще нинї продовжають вони своє незавидне житє.

Досліджуванєм звичаїв і історії Караімів в Галичи, заняв ся один з молодих жидівських лїтератів п. Рубін Фан* і ми дякуючи його трудам можемо подати з історії найстаршої у нас оселї сего дивного народа.

Початкова її доба все таки лишаєть ся невисьвітленою, і такою мабуть буде вже завсїгди. Анї сама традиція розка[за]ти про неї нїчого не вміє, анї також не полишили ся з сих часів нїякі письменні жерела. Причиною такої цїлковитої недостачі відомостий є відокремленє галицьких Караімів від своїх одновірцїв, та великий їх занепад, так релїґійний, як і суспільний. Вистарчить сказати, що коло 1649 р. не були вони в силї вибрати з поміж себе настоятеля (хазана) і цілком вже не володїли гебрейською мовою, незрозумілою для них в сьвятих книгах і молитвах.

В сїм часї (1640 р.) прибув до Галича Давид Хазан, кантор, з Єрусалима. Його вразив дуже занепад братів з якими не міг навіть порозуміти ся; вони говорили по татарськи, а він по гебрейськи. Він поїхав на Литву і розказав тамошним Караімам о «здичіню» їх одновірцїв на галицькій Українї. В короткім часї вибрали ся до Галича два брати «апостоли», з поміж котрих старший Йосиф зістав хазаном громади і зреформував її на зразок литовських громад. Ві[д] тодї зачинає ся нова ера в житю галицьких Караімів. Втягнені до числа громад цїлої давної Польщі піднесли ся і зачали видавати з посеред себе людий здібнїйших, що мають деякі заслуги для їх історії.

В нагороду за працю над релїґійним і культурним відродженєм Галичан подали вони Йо[си]фови призвище Гамашбір (роздавець знаня), котре перейшло і на дальше його потомство. По смерти Йосифа хазаном зістав син його Мойсей, по нїм другий син Самуіль, опісля син Самуіла Мардохай і т. д. Караімською галицькою громадою аж до 1801 р. без перерви правила родина Гамашбір. Що йно в тім часї хазаном зістає Абр[агам] Лєонович, з рештою також з нею споріднений. Знаменито справував він свій уряд до 1851 р. Його заходами побудовано в 1870 р. ще нинї істнуючу божницю та зреформовано похоронний звичай. Давнїйше померших Караімів хоронили Жиди, які часто зневажали мерця; від тодї сю роботу, перше нечистою признану, робили самі Караіми. Самуїл розвинув в загалї дуже живу дїяльність, так в релїґійнім як і суспільним житю своєї невеликої громади; він займав ся також гебрейською лїтературою.

Гідним наслїдником його був Иосиф Лєонович, якому удало ся виєднати в австрійського цїсара дозвіл, аби караімська молодїж сповняла при війску лише санїтарну службу. Хазаном по нїм зістав Зорах Лєонович, зять Иосифа: опісля слїдував Сімха Лєонович, чоловік великого знаня і добрий педаґоґ.

Ось коротенька історія найстаршої караімської громади в Галичинї і фактами вона не богата, не ріжнить ся певно нїчим від історії звичайного нашого провінціонального місточка; все таки вона цїкава тому, що караімська, що доторкає ся житя-бутя одиноких у нас репрезентантів сего еґзотичного народа. Нинї жиє в Галичи ледви кільканайцять караімських родин, число котрих з року на рік меншає і недалекий вже певно час, коли і тут вимруть останні їх нащадки. Подібно як у Львові в Кукизові так само і в Галичи одиноким по них памятком лишить ся назва караімської вулиці, а може що найбільше їх святиня і цвинтар. Лише вони пригадувати колись будуть, що тут давнїйше жила невеличка група сего азійського походження народа – котру судьба кинула в далекі, українські землї.

Волод. Гребеняк.

[Ілюстрована Україна. Ч. 21 і 22. Львів, дня 15 падолиста 1913 р. Рік І. С. 16–17.]