Споконвічна наша земля

Над Прутом і Серетом, зламаною дугою, утворюючи півострів, розкинулась прекрасна зелена Буковина. Як і Східна Галичина, або Бесарабія, — це споконвічна українська територія.

Довго ждала вона свого відродження, свята волі, воз'єднання з Великою Україною. Її минуле — це встелений терном людської недолі битий шлях, що губиться серед безлічі безіменних могил народних мучеників, борців за батьківщину, волю і незалежність.

Сьогодні над цим мальовничим краєм розвіялась темрява віків його історії і вперше яскраво засвітило сонце, настав день визволення, свято волі. Завдяки геніальній далекозорості і батьківському піклуванню великого Сталіна, завдяки мудрій, мирній політиці очолюваного В.М.Молотовим Радянського Уряду, залізна, непереможна Червона Армія привернула цю знедолену країну до її матері. Сьогодні радіє — торжествує разом з нами в єдиній сім'ї народів Радянського Союзу прекрасна зелена Буковина, її талановите гуцульське населення, що перенесло стільки жертв і знущань в пазурах чужоземних загарбників. А в радісну хвилину, в ці незабутні дні, коли відбувається зворушливо-ніжне воз'єднання єдинокровних братів, особливо варто заглянути в історію, щоб, згадуючи тяжке минуле, належно оцінити сучасне і майбутнє.

***

Буковина прозвана так від своїх непрохідних дрімучих букових лісів. Це частина стародавнього Галицького пониззя. Десятки віків перед нашою ерою заселювали Буковину ще дикі племена. Тисячу літ згодом підкорили її скіфи. "Троянові вали", відомі в Бесарабії, на Поділлі і в колишній Галичині, переконують нас в тому, що десь в перші століття нашої ери ці землі намагались посісти римські колоністи, але в III віці їх вигнали готи. Панування готів у IV віці було припинене натиском гунів. Слов'яни, основне тубільне населення цього краю, об'єднавшись і зміцнившись, зламали гунів і розселились на неосяжній території своєї землі від Карпат до Дніпра і від Чорного моря до басейну ріки Висли.

У VIII віці нашої ери вітка слов'янських племен — уличі і тиверці дали початок історії української Буковини і Бесарабії, хоч століттями ще тривали добре відомі в історії наскоки на нашу територію кочовників — аварів, угрів, печенігів, половців, татар; особливо намагались загарбати наші землі турецькі султани, угорські королі і польські князі.

В добу цих наскоків, як і у всій подальшій історії, Буковина була тісно пов'язана з Галичиною спільністю історичної долі. Галичина і Буковина являли собою міцно об'єднану землю, сильну, як тоді називали "руську закраїну". Енергійно і відважно боронили себе від усіх ласих сусідських рук, передусім від поляків і угрів, в боротьбі проти безперервних польсько-угорських інтервенцій.

Ще в кінці X і на початку XI століття польські князі Болеслав І і Болеслав II почали загарбницькі походи на руські землі. Вони хотіли відірвати від Київської Русі так звані Червенські міста, розташовані на північних схилах Карпатських гір і на території аж до Західного Бугу.

В боротьбі за Червенські міста зміцніла спаяність і єдність Галичини та Буковини. Нечуваний розбій і грабунки польських окупантів, тяжкі спустошливі інтервенції, викликали хвилі народних повстань на Русі "Избише ляхи" — як свідчить літописець — наші предки перекидали нестерпного зовнішнього ворога. Польські легіони безславно тікали. Так було в 1018 році, в 1068—1069 рр. Дорого обійшлись польським князям спроби окупувати руські землі і в XII—XIII віках. Наші предки вщент розбивали свого віковічного ворога — польських панів.

Галицький князь Ярослав, наприклад, був славлений і поважаний, сильний і впливовий. Його невідомий співець — автор "Слова о полку Ігореве" добірними похвальними словами зображує: "Сидить високо на своїм злотокованім престолі, підперши гори угорські своїми залізними полками, заступив дорогу угорському королеві, зачинив Дунаєві ворота".

Просторий, багатий, сильний і досить захищений був у ті часи цей наш край. А тому особливо ласим об'єктом феодального загарбання був саме він. Саме на його рубежах все частіше стали появлятися завойовницькі орди польських панів і угорських феодалів.

В боротьбі проти агресії талановитий Володимир-Волинський князь Роман намагався об'єднати Галичину, Волинь і Буковину. Але верхівка галицьких феодалів з князем Володимиром Галицьким (сином Ярослава Осмомисла) не тільки не допомогли Романові, а й увійшли в зрадливі зв'язки з поляками та уграми. Роман і середні прошарки волинських і галицьких бояр в 1189 році, повівши за собою селянство, прогнали зрадників. Під скіпетром Романа об'єднались галицькі й волинські землі та Буковина. Але не на довго.

Зрадливий Володимир, звернувшись по допомогу до угорського короля, викликав нову в історії країни угорсько-польську інтервенцію. Угорсько-польські загони, окупувавши Галичину, вигнали Романа, але не посадили на галицький стіл і Володимира. Навіть більше, його кинули до в'язниці. Угорський король на галицькому столі посадив княжити свого сина. Почалось колоніальне грабування Галичини. Той же Володимир втік з вежі і привів на батьківщину легіони поляків і німців. Останні, формально-демагогічно посадивши на галицький стіл догідливого Володимира, самі поділили окуповані землі між собою на "сфери впливу".

Період 1189—1205 рр. наповнений нещадною боротьбою русько-українського народу проти вперше встановленого дикого окупантського режиму. Інтервенти придушили низку повстань, знесиливши народ, підкорили Галичину, Волинь та Буковину. В 1205 році у вирішальних боях зламано опір народу (тоді ж загинув і Роман). Угорський король Андрій прийняв титул "короля Галичини і Володимирії".

В 1211 році сини славного Ігоря Святославовича (відомого героя "Слова о полку Ігореве") підняли велике народне повстання всіх земель території теперішньої України. Але і це повстання було жорстоко придушене угорськими і польськими окупантами. Синів Ігоря, що зуміли героїчно відвоювати у насильників половину Галичини і не впустили їх на Київщину та інші землі, повішено; тисячі повсталого народу було винищено. В 1214 році король Андрій склав у м. Спішу так звану Спішську угоду з ватажком польських інтервентів князем Лешком, за якою сина Андрія Коломана одружено з дочкою Лешка і посаджено королем Галичини і Володимирії.

Протест проти цієї династичної унії та проти колоніальної навали, грабування, розбою і, зокрема, проти спроб насильного насадження католицизму піднялось грізне народне повстання. Проти навчених і вимуштрованих легіонів Коломана виступило, доведене до відчаю недовгочасною, але страхітливо спустошливою кривавою навалою, гноблене селянство. Інтервентів було виметено і далеко відігнано за межі наших земель.

Але через 100 років ненаситні польські пани і угорські феодали спробували знову відновити смугу кривавих інтервенцій. На цей раз Польща була вже незрівняно сильніша від Угорщини і не стала інсценізувати політичні, династичні союзи з нею. "Огнем і мечем" підкорила всю Галичину тільки собі. Угорщину ж, уже знесилену, шматували німецько-австрійські феодали. Підкоривши її, австрійські феодали не забарились, ухопившись за вище згадані факти, заявити "свою" вже "історичну причину" і своє "історичне право на Галичину". З цим "історичним правом" Австро-Угорщина носилась аж до 1772 року, коли вдалось під час розпаду і розділів старої Польщі загарбати собі Галичину і Буковину.

В обстановці нечувано агресивних інтервенцій панської Польщі (в часи Казимира Великого та інших державців) припинився розвиток і існування галицького і волинського князівств та Буковини. Вони були перетворені у внутрішні колонії ненаситного агресора.

Треба відзначити, що татаро-монгольське ярмо непомірно послабило українські землі, підірвало взаємозв’язок і єдність руських племен в боротьбі з зовнішньою агресією.

На протязі XV і XVI століть польські магнати і шляхта нечувано посилили хижацьку агресію з наміром остаточно закабалити український народ в колоніальне рабство. Коли кривавий меч польського легіонера далеко відбивала за Вислу — Варшаву могутня рука повсталого українського селянина, магнати і шляхта вдавались до дипломатично-маневренної гри: вони інсценізували, наприклад, "Кревську унію" (1385 р.), або "Люблінську унію" (1569 р.), де польські, литовські і українські феодали укладали між собою особисті, династичні, державні — всі ті політичні союзи про загарбання України, про грабування її природних багатств, про приборкання українського селянина-хлопа, щоб жорстокими насильницькими методами перетворити Україну в провінцію Польщі. Український народ завжди вів мужню героічну боротьбу проти віковічного свого ворога — польського пана, що за допомогою грубої сили встановляв нечувану кріпосницьку експлуатацію, національно-релігійний, культурний і колоніальний гніт.

Українські селяни, на яких "дворянська Польща, заснована на гнобленні селян" (Енгельс), намагалась надіти пута 5—6-денної панщини на тиждень і безлічі нестерпно тяжких натуральних і грошових повинностей, масами тікали на Подніпров'я, в Подільські ліси, у Карпатські гори.

Перше величезне народне повстання підняв ще в 1490 році селянин Муха на території Покуття і Буковини. За його проводом до 10 тисяч селян протягом 8 років знищували панів. На придушення повстання польський уряд організував загальний похід шляхти (так зване "посполите рушення") і запросив на допомогу військо пруських феодалів.

Боротьба не вщухала. На переломі XVI і XVII століття Наддніпрянська Україна, Покуття, Західна Україна і Буковина знову вкрились морем повстань. Появилась велика кількість селянських загонів. Особливо викоріняли панів — шляхту загони Крадзви, Ракошика, Карачури. Великі перемоги мав український народ над окупантами-панами і під час інших грізних селянських повстань в Буковині, на Покутті і Західній Україні.

Селянські і селянсько-козацькі повстання цього періоду мають величезне історичне значення. Вони були прологом до великої визвольної народної війни 1648—1654 рр.

Велика визвольна селянська війна в 1648—1654 рр. охопила також Західну Україну і Буковину. Саме в Буковині і на Покутті виник один з найбільших загонів великої армії Хмельницького. Керував ним народний герой Семен Височань.

На протязі XVII—XVIII віків в Буковині і Покутті мали місце відгуки і дуже серйозні відгуки на всі соціальні і національно-визвольні рухи на Великій Україні і в Росії. (Під час гайдамаччини, наприклад, повстання за проводом Ґонти і Залізняка та ін.)

В 40-х роках XVIII століття, 200 років тому, всю північну Буковину і українське Покуття охопило знамените повстання селян-втікачів. так званих опришків. На чолі його виросла постать Олекси Довбуша, який добув низку блискучих перемог над польськими панами і широко прославився, як безстрашний і непохитний патріот, полум'яний народний герой.

Барвисте і багатозмістовне повстання опришків хоч і було нечувано жорстоко придушене, хоч і загинув трагічно від рук панських найманців незабутній його ватажок, але цей грізний народний рух в цілому, сильно розхитав спорохнявілі основи, прискорив загибель старої магнатсько-шляхетської Польщі.

Як відомо, в другій половині XVIII століття розпалась смертельно послаблена шляхетським свавіллям і національно-релігійним гнітом стара Польща. Під час відомих трьох розділів Польщі, Білорусія і Наддніпрянська Україна відійшли до Росії, а Західна Україна і Буковина були прилучені до Австро-Угорщини.

Не легше стало Буковині і Західній Україні під австрійською займанщиною. Глибоко помиляються ті, хто вважає, що вони під Австрією переживали своє національне і навіть соціальне відродження.

Справді ж, становище гноблених трудящих Західної України і Буковини майже не змінилось. Майже повсюди залишились польські пани. Їм австрійський уряд віддав і Західну Україну і Буковину в жертву, в повне розпорядження.

Меттерніхівська реакція (австрійська монархія) спиралась на польських поміщиків, підтримувала шляхетську сваволю і національно-релігійний гніт українського народу. Польські пани діставши волю дій, безборонно і безкарно ополячували українське населення, насаджували католицьку релігію, забороняли українську мову та інше. Непомірно виросла панщина, набагато збільшились натуральні і грошові повинності.

У відповідь на нечуване посилення гніту постійно вибухали масові повстання селян Західної України та Буковини. Перше таке велике повстання мало місце в 1819 році. Охопило воно низку сел. Центром повстання була Воля Якубова. В 1824 році вибухло селянське повстання, яке охопило Скільщину і околиці; в 1832 році — Нагуєвичі та інші.

В 1840 роках рух, набуваючи особливо широкого розмаху, поширився по Буковині. В 1843 році в Путивлі і його околицях повстали українці верховинці-гуцули. Як свідчать історичні першоджерела, повстанці знищили понад 2 тисячі панів, скинули поміщицьку адміністрацію, відмовились платити податки, почали рубати панські ліси, об'явивши їх своєю власністю. Тільки втручання військ і кривава розправа з повстанцями тимчасово припинили цей рух. Але в 1847—1848 рр. селянські повстання розгорнулись з новою силою. На чолі вдруге повсталих путивельських верховинців-гуцулів став безстрашний, енергійний і талановитий селянський ватажок Лук'ян Кобилиця. Революційне селянське повстання охопило всю Буковину і половину Східної Галичини. Сотні озброєних селян приєднались до "батька Лук'яна", палили замки-маєтки, знищували панів. Імена Лук'яна Кобилиці і Івана Федьковича (рідного брата революціонера-демократа, поета Юрія Федьковича) та їх найближчих помічників зустрічались повсюди з глибокою любов'ю і надзвичайним шануванням. Пригноблені селяни вважали їх народними героями, що гордо підняли прапор національного і соціального визволення.

Налякані польські пани і австрійський уряд послали полки військ на придушення цього руху. В нерівних боях опір повстанців було зламано. Пани вчинили дику екзекуцію. Безстрашний селянський ватажок Лук'ян Кобилиця був замурований в тюремний замок, 50 його найближчих товаришів було піддано катуванню шпіцрутенами.

"Били людей, — свідчить про ту звірську розправу селянин-очевидець, — так били, що коло лавки кров людську пси хлептали".

В низці питань національно-визвольної боротьби західноукраїнського й буковинського народу в XIX віці треба розглядати і національно-культурний рух передової інтелігенції в містах Західної України та Буковини. Разом з зростанням селянського руху в першій половині XIX віку заворушилась західно-українська і буковинська інтелігенція під лозунгом боротьби за розвиток української культури. Як у Львові, так і в Чернівцях виникають "потайні товариства", угрупування "захисників української людності" та ін. В них стала об'єднуватись передова прогресивна частина західно-української та буковинської інтелігенції, яка рішуче і послідовно стала вести боротьбу проти австрійсько-польського гніту, в ім'я приєднання Західної України і Буковини до Росії. Національно-визвольний рух в Буковині проходив головним чином під впливом культурно-освітніх організацій, які пишним квітом розцвіли у Львові.

В 1848 році, як відомо, вибухла революція, яка охопила Францію, Німеччину і Австрію. Отже Східна Галичина і Буковина, як австрійські провінції, також стали театром воєнних дій. В умовах наростання революції намітилось пожвавлення національно-визвольного руху. Але після поразки революції 1848 року, коли, як відомо, перемогла в Європі монархічна реакція, коли австрійські власті, опираючись на польських панів, посилили чудовищний гніт, почалося придушення і національно-культурного руху. Особливо польські пани силкувались роздушити "українство".

50—60 рр. — роки загальної глухої реакції. "Притихло і заникло українське життя", — тужили в панському підпіллі представники руху. Однак, боротьба з польськими утисками не припинялась, а навпаки, розгоралась і загострювалась. В другій половині XIX віку виросли нові кадри передової української інтелігенції в Буковині (Юрій Федькович, Ольга Кобилянська та інші), які повели боротьбу з польським засиллям, за культурно-національний розвиток і визволення Буковини.

В кінці минулого XIX і на початку XX в.в. кадри бідної інтелігенції, демократичні буковинські елементи починають партійно оформлюватись. Розвиваються космополітичні, демократичні і соціалістичні погляди соратників Івана Франка та Юрія Федьковича. В Буковині особливу популярність мали імена Бєлінського, Чернишевського. Видатний діяч робітничого руху в Західній Україні і Буковині Іван Франко перекладає на українську мову твори Маркса, популяризує серед робітників "Що робити" Чернишевського та ін. Надзвичайно великий вплив на національно-визвольний рух в Буковині мала творчість великого революціонера-демократа Тараса Григоровича Шевченка.

Хоч і тяжкі були роки панського свавілля, але безупинно розвивався національно-визвольний рух в Буковині, аж до часу першої імперіалістичної війни. Під час війни 1914—1918 років прийшлося Буковині зазнати особливо тяжких звірств від армій, які одна за другою переходили тим приласканим природою, але нещасливим долею, клаптиком української млі. Частий перехід Буковини з австрійських рук в руки польські, румунські, російські, до краю руйнували буковинське господарство і роздратовували населення. І коли все різче вирізблювались ознаки швидкого розвалу Австрії, то, мабуть, ніде не вітали цього з таким ентузіазмом, як у Буковині. Віче, скликане в Чернівцях 13 жовтня 1918 року, було яскравим барометром настрою, яким жила Буковина, гноблена австрійськими правителями і польськими поміщиками. Листопадовий переворот 1918 року у Львові захопив і Чернівці і мав тут особливий розмах.

В листопадові дні 1918 року українська Буковина, як і Західна Україна, стала ареною не лише національно-визвольної, а соціальної боротьби. Розбуджені великим Жовтнем у Росії революційні робітники в містах, солдати в гарнізонах і біднота в селах піднялись на боротьбу за відокремлення Буковини і приєднання її до Радянської республіки. Подекуди мали місце спроби утворення Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. На Лемківщині, наприклад, була утворена Радянська республіка. Буковинська ж націоналістична буржуазія, беручи приклад у петлюрівців-націоналістів з Наддніпрянської України, стала об'єднуватись з Львівськими — західно-українськими націоналістами, заходилась будувати свої владні органи, аналогічні з Київською Центральною Радою і УНР, прийняла участь в утворенні так званої Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і Національної ради. Реакційні сили Польщі і Румунії скористались підтримкою Антанти і почали придушувати революційні виступи трудящих і рух націоналістичної буржуазії.

"Бій у трикутнику" виграли вороги трудящих.

Скориставшись з вигідної міжнародної обстановки і втішаючись воєнною слабістю Росії першого року пролетарської революції, до зубів озброєні Антантою румунські поміщики і капіталісти, по-злодійськи злочинно загарбали Бесарабію та українську Буковину. 11 листопада 1918 року в столицю Буковини Чернівці вступили розбійницькі війська румунського генерала Задіка.

Окупувавши нашу землю, румунські поміщики та імперіалісти штучно зліпили буковинську провінцію. Окраїни галицького Покуття, українську Верховину і Карпатське підгір'я штучно злучили з окраїнами румунського Підкарпаття.

Протягом 22 років тривав страхітливий режим румунських бояр, найбільш ганебна і винищуюча неволя в нашій рідній Буковині. 22 роки єдинокровний наш братерський, талановитий гуцульський народ був міцно затиснений в пазурах румунської "сігуранци". Але наші єдинокровні, свободолюбні брати українці-гуцули плекали надію, зміцнювали віру в своє національне, соціальне визволення.

Великий багатоміліонний радянський народ не міг спокійно споглядати на нелюдський гніт і лютий терор румунських бояр в Бесарабії та Буковині. В історичний день 28 червня історичній несправедливості покладено кінець. Бесарабія і українська Буковина стали назавжди радянськими.

[Вільна Україна]